dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Дармова праця «щасливих» радянських людей
Інформація по новині
  • Переглядів: 337
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 23-11-2020, 15:00
23-11-2020, 15:00

Дармова праця «щасливих» радянських людей

Категорія: Публікації

Спонукала мене до написання цієї статті розмова з комуністкою, яка на всі лади розхвалювала «чудове, заможне і безтурботне» життя у Радянському Союзі під проводом комуністичної партії. І так шкодувала, що пройшли ці щасливі роки, казала, що зараз так все погано, і дуже бідкалася, що ніхто не хоче повертатися назад до Радянського Союзу, а там було все так гарно - і легко, і дешево, і все доступно.
Для кого?
Кому дали житло, яке конфіскували у господаря? Для кого були спецмагазини і спецпайки? Хто міг працювати на керівних посадах? Чиї діти могли вчитися у престижних ВУЗах і відпочивати у комфортабельних санаторіях? І хто міг побувати за кордоном, живучи і працюючи у Радянському Союзі?
А який імідж комуністична партія створювала СРСР за кордоном, яку пропаганду вела! При цьому закрили кордон і нікого не впускали і не випускали, щоб ніхто не довідався правди, щоб ніхто не побачив «щасливих» радянських людей.
Для багатьох із нас кордон відкрився порівняно недавно, і ми для себе відкрили новий європеиський світ з новими цінностями і відносинами між людьми. Ми побачили, що в тому «клятому капіталістичному» суспільстві люди не виживають, так як ми, а працюють і живуть, і держави про них дбають, а не про кишені можновладців. І всі хочуть жити, як в Європі, або й у самій Європі, бо люди вже втомилися працювати і нічого не мати, а тільки чути обіцянки та слухати про статки керівників держави. А хто ж керманичі? Чи не нащадки, чи не учні тих самих комуністів, що так вправно вели країну до примарного світлого майбутнього та жили за рахунок роботящого народу?
Господар - одвічний ворог радянської влади, бо в господаря було просте правило – хто багато працює, той все має. Але ж як то? Всі мають працювати? Але якщо не хочеться, або не вміється, а хочеться мати відразу все і багато, то що робити? Забрати все у когось і виселити, якщо з цим не згоден «до білих ведмедів», адже «немає людини – немає проблеми». А того, кого примусили добровільно-примусово віддати чи поділитися, можна було все життя залякувати і гнобити. А потім ще і їхніх дітей вчити, що то все на «благо Родины» бо в комуністичної партії був лозунг: «От каждого по его спосбностям, каждому по его потребностям». От тільки потреби якісь дуже різні: одним працювати за копійки, як у рабстві, а іншим красти, розкошувати і брехати, що всі рівні і мають рівні права, а якщо комусь не вистачає зарплати, то він просто не вміє працювати або заробляти. Або іще: «Хватить скиглити! Беріть лопати і ідіть копати». Бач, вони нас будуть вчити як треба жити, нас, чиї батьки та діди були господарями і жили заможно до приходу совіцької навали.
Серед комуністів є люди які тверезо оцінюють діяльність їхньої партії, які визнають, що совіти наробили багато біди, що партія втручалася в усі сфери життя українців, що її ставленики часто були не компетентними і це призводило до катастроф, і все своє життя брехали, брехали і брехали. Деяким навіть прикро, що вони так помилялись, та так вірили у лозунги. Дивно, що вони знову хочуть повернення Радянського Союзу і жалкують за недобудованим комунізмом. Можливо, вони хочуть знову бути молодими і перспективними, керівниками підприємств, мати привілеї і владу, можливість розпоряджатися ресурсами, грошима і людськими життями?
А ніхто ж не задумується за чий рахунок були “безкоштовна” освіта і медицина, квартири, дешеві товари… Не лише за сталінських часів, а й у 60-ті, 70-ті, навіть у 80-ті роки, сільські люди були рабами, безпаспортними і безправними. Грошей на руки не видавали, тільки записували трудодні. І на один трудодень часом вся сімя мусила працювати кілька днів. Не гребували і дитячою працею, бо дітям можна було платити менше, або взагалі не платити. Пояснювали це допомогою колгоспам, і що колгоспи працювали на благо всіх людеи, і що у містах так потрібні продукти! А чому тільки в містах? Ніхто не задумувався.
Ось що згадують наші володимирчани, які колись у дитинстві і в молодості жили в селах і зазнали того «щасливого радянського життя».

Царук Ярослав Васильович:
У 1939 році сюди прийшли совєти і відразу почали наводити порядки. Хто багатший – той ворог. Хто бідний – той друг. Бідними були лише ліниві, п’яниці, дурні, і, зрідка ті, кому не пощастило в житті. Бідні звинувачували у своїх нещастях багатих, але працювати не хотіли. Почали розкуркулювати господарів, забирали худобу, реманент, робили комуни, організовували колгоспи.
Про комуну в Нехворощах мені розповідав один чоловік. В комуні до сніданку скликали дзвоном у рейку. Всі сходилися їсти. Далі розподіляли роботу. Знову скликали на обід. З’їли одну корову, потім кабана. Збіжжя теж у комуні було – кашу варили. Як їсти, то збігалися з усього села. А як працювати, то нікого не можна було знайти. За рік добро розкуркуленого пана з’їли, і вирішили, що комуна не підходить, що треба жити як колись, кожен сам за себе.

Савицька Є.Г.:
По закінченні війни сюди присилали різних спеціалістів із східних областей України. Їх розселяли у хатах господарів, яких вивезли у Сибір, або просто підселяли до місцевих жителів. У нашій хаті завжди жили якісь люди.
Почали організовувати колгоспи. Береза з Тростянки був головою колгоспу. Мазяр, Матвіюк, Климюк і мій тато не пішли відразу у колгосп, а створили свою бригаду. А потім таки змушені були вступити у колгоспну спілку. При цьому забрали все, що могли, навіть сліпого коня. Він втік і прийшов до свого подвір’я і довго стояв під брамою. Голодний був, виснажений. Прийшли і забрали його. А хто там дбав про худобу! Хто дбав, щоб були ситі! На полі сіяли зернові і багато кок-сагизу, з якого робили гуму. Те зілля було схоже до молочаю, дрібне, погано росло. Вдень ходили полоти кок-сагиз, а вночі всіх гнали до молотарки. Хто допрацював у колгоспі до старості, давали пенсію -12 карбованців.

Маркеєв Анатолій Олександрович:
Народився у Ліпецькій (бувшій Курській) області.
Наше село розташоване було за 32 кілометри від залізниці. У 50-х роках на заготівлю зерна після роботи працездатне населення мусило нести на плечах мішки з пшеницею – 16 кілограмів. Потім КГБісти дозволили возити зерно на коровах. Збиралося кілька чоловік, запрягали корову, і складали повний віз мішків. За трудодень, якщо був врожайний рік, видавали 100 грамів зерна для працездатного населення. Німці так не знущалися над людьми, як знущалися наші місцеві, що поприходили з війни. Чи, можливо, вони були озлоблені? Хто без руки, той об’їжджав поля, щоб ніхто нічого не крав. Вночі люди виходили на поля і збирали налиті житні колоски і, вдень прогрівали їх на вогнищі, але так, щоб ніхто не бачив і їли. Які вони були смачні! Я як зараз пам’ятаю. Якби зловили, то покарання було би страшним. Били батогом, на кінці якого було прив’язано 5-7 грамів свинцю. За сто грам пшениці давали п’ять років тюрми. Їли кропиву - то було єдине спасіння, кінський щавель був за щастя. Лободу практично не можна було знайти. Жалка кропива іще нічого, а от собача кропива була гидка, не можливо було її проковтнути. Їли все, що було їстівним. Літом ще якось виживали, а от зимою було важко. Врожаї були слабенькими, культури землеробства практично не було. Господарів винищила влада.

Бащук Олександр:
Пам’ятаю, як в селі організовували колгосп. Людей довго агітували, а потім силою зганяли, забираючи господарство. Забирали майже все. Обов’язково треба було здати коней і сільськогосподарський реманент. Лишили тільки корову і телицю. Все, що виростили на землі можна було забрати, крім зернових – збіжжя забирали в колгосп. Людям залишили по 25 соток землі. Коли весною треба було орати, чи дрова привезти, то йшли до бригадира, чи до голови колгоспу, просити коней з плугом. Часом сусіди самі спрягали корів і так орали, якщо плуга зуміли приховати і не віддати. Корів використовували як тяглову силу.
У нас забрали корову, коня і воза. Батько злився, але нічого не міг вдіяти. Перший рік в колгоспі зібрали жито і розділили між всіма, вийшло по 7 кілограм. На другий рік вийшло по 300 грам. Бабусі дали пенсію житом – пуд зерна (16 кг). Це якраз на два рази спекти хліба. Тоді мололи зерно вручну і пекли в печі влітку на капустяному, а взимку на - дубовому листі. У селі було троє людей, що не хотіли іти в колгосп. Їх так обклали податками і позабирали землю, що мусили скоритися.
Ніхто не хотів бути бригадиром, бо боялись, що хлопці з лісу прийдуть і все заберуть. Пропаганда працювала і, нарешті, коли вже всіх дотиснули і всі підписалися в колгосп, стали вибирати бригадира. А кого ж вибрати? А Бащука – по вуличному – Курчика. Він бідний, в нього нема що брати, та й вміє трохи писати. Обрали. Батько отримував наряди, а тоді ходив попід вікнами і скликав людей до роботи. Все записував у зошит: хто скільки зробив. Потім бухгалтерка Юля вираховувала, скільки хто заробив. У кожній хаті була книжка колгоспника, там був план, кожен за рік мав заробити 120 трудоднів. На приклад, на косовиці або на оранці за один день можна було заробити 2- 3 трудодні. Коли возити молоко на підводі в колгосп – пів трудодня, або і чверть трудодня. То вже бухгалтерка виводила, скільки кому. Пам’ятаю, батько розказував, у колгоспі збирали льон і в’язали у снопи. Приїхав перший секретар райкому на машині «Побєда» аж на поле і доказував голові колгоспу, що він щось не так робить, і при всіх тикав йому в обличчя тим снопом. Батько так обурювався, що комуніст привселюдно його ганьбить. В селі і так ніхто не хотів бути головою колгоспу, бо то велика відповідальність і ніякого досвіду, та й знань ніхто не мав, а ще й горілка погіршувала становище. На трудодень батькові платили триста грам жита і сорок копійок. Ті гроші були дешеві. А в 1947 робі був обмін грошей на нові – 1 до 10. Пішли міняти 50 рублів, а принесли 5, при цьому ціни в магазинах лишились такі самі.
Новий голова колгоспу – Григорьєв намагався хоч якось покращити становище колгоспу. Землі були бідні. Він мав зв’язки з Запоріжжям. Звідти привозив цемент, з якого прямо в селі робили черепицю. Привіз шлак, з якого побудували корівник, телятник і курятник. Якщо чогось не вистачало, то розбирали чиюсь клуню, і господар мусив мовчати. Ніхто нікого не питав дозволу. Бо так було потрібно колгоспу. Таким чином були споруджені клуб і відділення міліції. Голова колгоспу і собі почав будувати дерев’яну хату за рахунок колгоспу, але не встиг закінчити, бо його забрали в інше місце.

Камінський Євген:
Якось я лежав хворий, мама була на роботі, а приїхали якісь люди і почали зривати солому з даху. То робилось для того, щоб з хутору переселялись до села. То був 1948 рік. Якраз запроваджувалась колективізація. Потрібні були робочі руки. Ніхто добровільно не хотів іти у колгосп. Голова колгоспу викликав маму та й каже: «Як бандерам, то ти допомагала, а як радянській владі – то ти не хочеш!» Мама відповідає: « То ти ж сам був…», а він до неї з матюком: «Мовчи!» і знову за своє: «В колгосп не хочеш іти!» А вона: «То ти ж сам в бандерівцях був!»А то часто бувало, що комуністи перевдягались у бандерівців і ходили по селах, і так дізнавались, хто що думає. То ж люди все знали,та і хто б цього чоловіка поставив головою колгоспу, якби він був бандерівцем.
Працювати у колгоспі на трудодні ніхто не хотів, бо це була робота за дармо, тільки обіцяли, що колись заплатять, але мусили, бо інакше – суд, і по статті або в тюрму, або на Сибір.
Щоб якось допомогти мамі я за 30 копійок на місяць доглядав корів у лікарняному підсобному господарстві.
У лікарки-педіатра, єврейки, ми з мамою вручну пиляли складометр дров, а потім я їх порубав. За це нам дали поїсти. Ніхто ніяких грошей не платив. Ходив ціле літо босий, аж до заморозків. Найгірше було по жнивах. Стерня колюча, ноги до колін в ранах, особливо п’ятки. Звичайна куфайка і кірзові чоботи були нечуваною розкішшю.
Спочатку мама мила підлогу у школі, а потім перейшла у лікарню посудомийкою і до підсобного господарства. Зате могла взяти додому недоїдки. Отак і виживали. А вітчим казав мамі: «Я буханку хліба заробив, а ти маєш заробити дві – одну для себе а другу для свого сина». Хліба не можна було купити. Всім не вистачало. Але мали свій город і якось виживали.
На уроках трудового навчання ми різали і рубали дрова, копали грядки, носили воду. А ще цілими класами нас виводили у поле шукати колорадських жуків. Показали намальованого жука на сірниковій коробці і ми довго шукали, але так нічого і не знайшли.

Яровенко Галина Дмитрівна:
Батько мамин мав магазин. Із приходом радянської влади його магазин конфіскували, виселили з будинку, де жила вся родина.
Прийшли більшовики, всі у шкіряних курточках. У селі відразу знайшлися такі, що примкнули до них, бо не мали ніякої роботи і ніяких турбот. Зрадити односельчан для них було дуже просто. Вони відразу видали всіх сільських патріотів. Коли все відібрали, мамин батько залишився без роботи, без засобів для існування. А ще було шестеро голодних дітей. Мама була найстарша. Разом з сусідами виїхала на Донбас. Працювала у їдальні: мила посуд. Таким чином вона врятувалась і вижила. Решта членів сім’ї померли від голоду.
Батько мого тата був учасником війни 1914 року. Мав поранені ноги, все життя ходив на милицях. Коня, воза, плуга забрали під час розкуркулення. Отже, навіть не мав чим землю обробляти.
Комуністи ходили зі штирями. Нишпорили по хаті і по подвір’ю, щоб ще щось знайти і забрати. Навіть горшки з їжею з печі витягли і порозкидали по городі. Свої ж українці так поводились із односельчанами.
Дід мав корову і завдяки цьому вижив. Корову як тяглову силу використовували: і землю орали і їздили в магазин, на базар. Іншого виходу не було.

Толкаченкова Любов Олексіївна:
Народилася я на Смоленщині.
У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка.

Маєвська Ольга:
Двом старшим сестрам голова колгоспу дав направлення на навчання в агрошколу. По завершенні навчання старша сестра працювала агрономом в городній бригаді. Друга сестра пішла в бухгалтерію на Володимирівку. Мама побачила, що старші дівчата повтікали, зосталося двоє менших дітей і я, що не буде кому допомагати, не пускає мене, каже, що забере мене в ланку і на курятник. Робота на курятнику була штатною, і мінімальну кількість трудоднів можна було заробити. Це вже маму пожаліли, бо чоловік загинув на фронті. Інша робота - в ланці була сезонною і рахували трудодні неточно. А часом і від встановленої норми роботи.
А я не хотіла в ланку. Була вперта по характеру, і це спасло мене в житті. Думала: вчилася ж я непогано, то що мене чекає у тому колгоспі? Кірзові чоботи і куфайка? Знову дивитися, як мама тяжко працює цілий рік на ті трудодні? А потім візьме саночки, і на ті трудодні привезе на саночках два неповні мішечки зерна – по 200 грам на трудодень. Як вижити? А то все картопля та картопля. Те життя таке нужденне… Пішла в собез, щоб направили мене, як сироту, вчитися. Нічого з цього не вийшло, бо я була не кругла сирота – в мене була мама і я закінчила тільки 7 класів. Як кудись іти вчитись чи на роботу, то треба було мати довідку, що ти не пов'язаний з колгоспом. Та голова колгоспу ж не дасть, бо хто буде тяжко працювати, ще і задаром?
Але, щоб іти в школу до міста, то треба було щось мати. За канікули я мусила заробити собі на книжки, на хустину на голову. Багато не заробиш. В радгоспі платили, хоч мало, але щомісяця, а в колгоспі взагалі рідко платили.
Ну то я пішла працювати в радгосп. А весною, коли треба було виорати 15 соток городу, мама пішла до бригадира по коні, а він і каже: «Твоя дочка працює в радгоспі, то і за кіньми йдіть туди» і я мусила перейти в городню бригаду в колгосп. Ціле літо працювала в городній бригаді. Пішла в контору, та й кажу:
- Я у вас ціле літо пропрацювала. Платіть мені гроші, бо я не маю за що купити зошитів.
-Ха-ха-ха! Захотіла! В січні, а може в лютому виплата буде!
- А я завтра піду в воєнкомат і скажу, що я сирота, в воєнкоматі записано, де мій батько загинув, і що я у вас працювала, а ви мені не даєте грошей, і я не маю за що ходити в школу.
От вони трохи подумали і вирішили мені щось нарахувати. За ті гроші купила я пару книжок, зошитів, у першу чергу, те що треба до школи, хустинку на голову і парусинові босоніжки, а більш нічого не виходило. Я ті босоніжки взула і така рада! Здавалося, що найкрасивіша у світі.
До школи ходила голодна, бо що з дому візьмеш? Хіба хліба з олією помащеного, якщо той хліб був. Замотаю в газету, та по дорозі зжую. Хліба не вистачало. У ларьочку дядя Казмірчук торгував хлібом. Хліб був тільки для робітників радгоспу, а колгоспникам хліба не продавали. Я приходила туди і клянчила того хліба: «Дядя Казмірчук, дайте хліба! Дядя Казмірчук, дайте хліба!» Аж поки хтось змилується і скаже дати хліба зі свого пайка. Хліб продавали на вагу. І доважували кусочки. І я той кусочок завжди з’їдала по дорозі додому.
Все господарство обкладалось податками. Несуться кури, чи не несуться, а 120 яєць треба було здати. А ще молоко, м'ясо, масло треба було здати. Масло приймали тільки топлене. За здане цільне молоко давали перегон. І ми, замість молока, мусили пити той перегон. Яйця треба було нести в кооперацію, молоко – кожний день у прийомний пункт. А масла вже не було з чого зробити, то мама ходила до міста, купляла масло, перетоплювала і так несла здавати. А ще мусили здавати по 40 кілограм свинячого м’яса і цілу шкіру з кожної свині. По селу ходили агенти і переписували, скільки у кого в господарстві курей, свиней, телят. Вуха, копита і кишки можна було собі залишати.
Мама вигодовувала телятко і здавала його на тих 40 кілограм. Якщо телятко мало більше кілограмів, то різницю сплачували.

Нікітін Геннадій Андрійович:
Моя сім’я походить з південного Уралу з міста Челябінська.
Дитинство було голодним. Часом з хлопцями ранньою весною, як тільки зійде сніг, ходили на поля - збирати колоски. Говорили, що коли зерно перезимує на землі на морозі, то стає отруйним. Тому нас ганяли з тих полів і кінна міліція, і охоронці з колгоспу. А їсти ж ми хотіли, той знову йшли туди.
Створили біля нас два колгоспи. Розкуркулили людей - вихідців з України, майно забрали, а самих заслали на Урал і на основі їхнього господарства організували колгосп. Він був успішним. Видно, що колишні господарі заклали хорошу основу господарства. Другий колгосп організували місцеві жителі і щось там не так йшло. Голови колгоспів мінялися один за другим. То один зап’є, то другий… Ми з мамою ходили в колгосп на сезонні роботи. Для мене справжнім задоволенням було частування після виконаної роботи. Наварять смачного червоного борщу – ото вже я відводив душу. А ще, часом давали свинячу, або телячу голову додому. То було справжнє свято.

Малиновська Євгенія Григорівна:
Батьки працювали в колгоспі. Мусили здати туди двох коней. Скрутно було. В сім’ї підростало восьмеро дітей. І я змалечку ходила в колгосп працювати. Вирощували льон, кок-сагіз. Це все треба було полоти і обробляти. До школи ходила мало, бо роботу в колгоспі ніяк не можна було переробити. Три місяці в перший клас, по два місяці в другий і третій класи, а далі запустила навчання. А як виросла, то вже соромилась іти до школи, бо діти сміялися, що така велика прийшла до школи. А не було часу вчитися. Треба було працювати, щоб вижити. Поставили мене у колгоспі ланковою. Я і ще дванадцять дівчат, і гній вибирали та розвозили на поля, і попіл збирали на добриво. Всяку роботу треба було робити. І все трудодні рахували. А щоб заробити один трудодень треба було кілька днів працювати. А потім на ті трудодні мали давати гроші, здебільшого копійки і трохи зерна. Таке життя змушувало шукати іншої роботи, щоб хоч трохи платили, щоб хоч якось прожити, щоб хоч не голодувати.

Гавриленко Лев Миколаиович:
При совєтах ходив у школу № 2. Гнали нас на буряки до Папіна на Льотниче. Директором школи був Пальцун. Я завжди вмів організувати хлопців на роботу, то і кажу, щоб виділили нам ділянку. Директор показав нам, скільки треба зробити і казав, що після цього ми вільні. Мені так хотілося їсти. Мама на той час була хвора і не вела господарство. Батько на скору руку щось готував зранку, але того, мабуть, не вистачало. Ми з хлопцями все зробили і хотіли йти, а бригадир не пускав, бо ще є багато буряків. Я розізлився і пішов додому. На другий день на шкільній лінійці перед всіма учнями директор школи Пальцун оголосив мені догану.

Ліпніцькии Юрій Олександрович:
Працював в інтернаті. Дітей восени забирали на польові роботи на допомогу колгоспу. Якось я поїхав зі старшими класами збирати буряки. Діти підбирали, носили і обрізували ті буряки цілий день. Ніхто ніякої норми не давав. Просто треба було працювати цілий день. Дітей було багато. Всі на роботу прийшли з ножами. Вчителів було мало, тож треба було пильнувати, щоб не сталося якої біди. За цілий день діти потомилися, бо і працювали, і трохи бешкетували, та ще й голодні були.
Коли вже приїхали на слідуючий раз, то я голові колгоспу поставив умову, що дітям потрібно виділити певну площу для обробітку, щоб вони бачили скільки мають зробити. Прийшов бригадир. Виділив 2 га поля з буряками, а я кажу : «Можете добавити ще один». Відміряли площу, позабивали кілочки. Показую дітям:
- Ось цю площу маємо зробити.
- А більше точно не будемо робити?
- Ні, не будемо. Зробимо за годину, то через годину підемо додому.
- Не може такого бути! То що пішком підемо додому?
- Ні. Колгосп дасть нам машину.
- А на уроки треба буде йти?
- Ні. Просто додому. Будете відпочивати. Але будьте уважними, щоб не порізались.
Перед обідом приїхав голова колгоспу. А ми обрізали більш як з півтора га буряків.
- То вже будете їхати до школи?
- Ні, ми зробимо, скільки обіцяли.
- То я зараз скажу щоб вам підвезли булочок і молока, щоб діти перекусили.
Поки він повернувся, то ми майже все зробили. То було так смачно свіжі булочки з теплим молоком. Діти ніколи не пили парного молока, та й руки мали брудні, потім трохи малися, але минулось. Потім бригадир привіз ще цукерків. Голова колгоспу не міг нахвалитися директору, що так швидко і так багато зробили. На уроки їх вже ніхто не заставляв іти після роботи.

Адамчук Галина:
Ольга Розова була нашою незмінною старостою. Юрій Максимович, наш класний керівник доручав всі справи вирішувати Олі. Вони з нею переговорять а потім Оля попереджувала: «Нікуди не розходьтеся після уроків, маємо дещо обговорити». Збере нас всіх в каже: «Дівчата! Одягайте куфайки, хусточки, малюйте губи, бо після уроків ідемо до солдатів просити металолом. А ви, хлопці, з возиками будете стояти поодаль». Після уроків так і зробили. Прийшли до військових, стали випрошувати металолом. Вони і самі заходилися нам його шукати і зносити ті залізяки. А ми роздавали їм хто-зна які номери телефонів, аби тільки не свої. Уже на неділю домовилися зустрітися. Та шукали б вітра в полі! Хіба вони нам потрібні були?! Зате наш клас здав металолому найбільше і самий перший.

Павлось Емілія:

Коли перебиралися у нове приміщення стоматполіклініки, то самі мусили доробляли ремонт: на другий поверх носили щебінь, пісок, цемент. Раніше там був шкірвендиспансер. У нас був молодий колектив, тож багато чого робилось на ентузіазмі. Обов’язком кожної організації було допомагати колгоспам. Хтось залишався на прийомі, а ми з тормозками збиралися біля лікарні і автобусами відправлялися у села. Весною пололи буряки, а восени їх збирали.

Рибочка Валентина Сергіївна:
Своїми силами робили ремонти в лікарні: білили, фарбували у приміщенні, підмітали на подвір’ї. Формували клумби різних форм, насаджували багато квітів, доглядали за ними.
У лікарні за кожним відділенням був закріплений колгосп. Наші медсестри з відділення їздили на сільськогосподарські роботи у село Ласків. Там був хороший голова колгоспу, людяний. Виділить нам ділянку роботи, а ми вже вирішуємо за який час маємо то зробити. Їжу брали з собою, а воду нам привозили. Їздили на грузових машинах, та ще й верхи.
Влітку працювали у дитячих відпочинкових таборах на Любомльщині: прибирали, мили, фарбували, лагодили меблі, готували все до приїзду дітей. Щоб якось туди нас доправити, нам дали закриту санітарну машину для дезінфекції. Але ж то і поїздка була! Дороги були розбиті, ґрунтові, з величезними калюжами, то нам ще й доводилось машину пхати.

Романна Кучерява - завідувачка сектору охорони, реставрації та використання пам'яток адм. ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Січень 2021 (4)
Грудень 2020 (2)
Листопад 2020 (3)
Жовтень 2020 (1)
Вересень 2020 (4)
Серпень 2020 (3)
^