dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Ваврисевич Микола Михайлович. Частина шоста
Інформація по новині
  • Переглядів: 205
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 27-08-2020, 16:07
27-08-2020, 16:07

Ваврисевич Микола Михайлович. Частина шоста

Категорія: Публікації

Війна 1941 року і окупація
Володимир-Волинський знаходиться в 12 км від річки Західний Буг, що став кордоном між фашистською Нічеччиною і Радянським Союзом. Після договору про ненапад на протязі 10 років, раптом мирний сон нашого міста, на світанку 22 червня 1941 року, порушили свисти снарядів фашистської артилерії, що стріляла по місту з-за Буга, аж запалила єврейські квартали біля замочку і собору.
Дарма німецький комуніст Ганс К., за пару годин до вибуху війни переправившись через Буг, попереджав нашу пограничну заставу і командування про намір гітлерівців порушити договір і напасти на СРСР. Наше командування і Сталін не повірили цьому. Побачивши вибухи снарядів над річкою, через те, що наша хата
знаходиться на горі (високій) і може бути обстріляна ворогом, я скомандував своїй сім’ї лишити хату і пересидіти обстріл міста в льохові серед картопляного зілля на нашій леваді, щоб бачити, як буде горіти наша хата. Сусідка Ольга Поліщукова, побачивши, що ми втікли в льох, прибігла з двома своїми дітьми до нас, а квартирант кравець-єврей прибіг також до нас з дружиною і старою матір’ю. Сидимо отак в льосі і розмовляємо про несподівану війну, виглядаю з льоху і бачу нашого бійця з рушницею, питаю: «Що товаришу, життя надокучило? Та ж у місті вже фашисти». Питає: «А, що мені робити?» Кажу: «Йди до нас». Він послухав, я ще заставив його зняти шинель і викинути гвинтівку та й вдіти моє пальто і кепку. Він поліз до нас в льох. Я виглянув з льоху, і на тому місці де стояв наш боєць я побачив двох гітлерівців з автоматами, гранатами на
поясі і біноклями. Вони очевидно шукали того бійця. Боячись, щоб вони не кинули в наш льох гранату, я вийшов, підніс в гору каліку-руку й мовив по-німецьки: «Гер, я каліка, дозвольте мені піти додому». Вони дозволили.
Вийшов я з льоху, за мною дружина і сини. За нами вилізла вдова-сусідка з двома дітьми і боєць у моєму пальто і кепці, ніби чоловік вдови сусідки. Гітлерівці аж рот розкрили від здивування, а тут виліз ще кравець з жінкою,
дитиною дівчинкою і своєю матір’ю. Вони кинулися до кравця: «Ти юден? Де ти живеш?» Та й пішли за ним до його помешкання, убогого, навіть меблів не має, меблів жодних, лише швейна машинка. Погукали на нього та й пішли від бідолахи далі. Так урятував я нашого бійця Войтовича від смерті. Послав я сина по своє пальто до сусідки, а вона саме частувала того бійця й своїх дітей сніданком.
Фронт війни віддалився на схід, далеко від нашого міста. З’явилась окупаційна влада: гебітскомісар, арбайтсамт, українська поліція. Списали населення міста і почали видавати хліб, змішений з отрубами, по картках. Відкрили механічну школу, де я вчителював перед війною. Арбайтсамт викликав мене і наказав вчити в ній українську мову. Сини мої продовжували в ній навчання. Полонених наших бійців щодня ганяли через місто з одних казарм в другі для харчування такого, як в Березі Картузькій. Я пробував полоненим давати хліб, але конвойний відігнав мене багнетом; тоді я клав на шосі за рогом вулиці буханки хліба, а полонені кидались до них. То було страшне видовище.
Коли фронт війни відсунувся далеко від нас, моїй дружині закортіло піти з старшим сином до Городла, відвідати мою маму й нашу залишену хату. Вони щасливо перейшли вбрід у знаному місці річку Буг та й були вже поблизу
нашої хати, як раптом зустрів їх німець Тофіль – худий, невеликого росту, без жодної зброї й повів їх до комендатури для вияснення особистостей. Міша зрозумів, що це небезпечно, та й скомандував: «Тікай, мамо, до
нашої хати, а я тікатиму назад, в іншу сторону». Вони так і зробили. Німець лишив дружину, а погнався за Мішою. Міша був більшого зросту і сильніший від нього, він перескочив через стіну, без даху і опинився в невеличкому порожньому хліві, гадаючи, що німець не знайде його, а німець і собі вскочив до того хліва.
На щастя Міши, німець не мав при собі ні револьвера, ні тесака. Міша схопив німця за горло, той векнув і перестав боротися. Міша пустив німця живим, бо боявся наразити Городло на репресії за смерть німця й утік,
перескочив через стіну і хотів тікати назад до Володимира. Прибіг до Буга, а там вартовий німець питається: «Чого тобі тут треба?» Міша зорієнтувався і мовив: «Шукаю корову, що втікла десь». «Та йди собі, - каже німець, - бо тут жодної корови нема. Міша повернувся назад та й зайшов до поляка шевця Каліти, в якого ми колись брали гній, та й переночував у нього, розповівши про двобій з Тофілем. Від Каліти потім все Городло довідалося про його двобій з німцем, а Тофіль мовчав, бо боявся отримати догану від начальства. Під ранок, коли не було
варти, Міша перебрів через Буг та прибув до Володимира. Через пару днів прийшла й дружина додому. Корова, яку ми привели з Городла, стояла в кінці нашої садиби. Одного ранку пішла дружина її доїти, а з вишок над коровою дівчинка 5 років виглядає і просить на польській мові молока, бо вона голодна. Дружина дала їй молока, прийшла і розповіла мені про це. Я прийшов у хлів, заглядаю на вишка, а там ціла єврейська сім’я сидить, що утікла з фашистського гетта. Дівчинку я приніс до хати, а решті сказав прийти коли стемніє, щоб ніхто не бачив. Так з’явились у нас перші нелегальні квартиранти: Еля Боренштейн, його жінка Клара і дочка Урка та брат Клари Абрам Ройтер. Якщо знайдуть їх у нас, то уб’ють і нас і їх. Значить можна було брати ще євреїв. Отже, прийняли ми ще Реззлю Штейн, Рохваргер Бейлу з дочкою Розочкою, Бойберову з сином Геником, Зінгерову з дочкою Хумцею і Аллу (прізвище забув). Кажу до них: «Люди добрі, щоб не знайшли Вас фашисти,
викопайте під підлогою двох невикінчених кімнат нашої хати, приміщення для себе, щоб було безпечніше вам і нам». Послухались, вдень копали, а вночі виносили землю на город. Зробили під підлогою дві кімнати. В кутку стояла стара шафа з полицями: нижню полицю зробили на завісах, щоб можна було по драбині спускатися в підпілля. На полицях в шафі поставили пляшки, брудне начиння, глечики, щоб замаскувати вхід. Ще встановив я чергування євреїв на горищі, щоб дати знати нам, чи не йде хто до нас. Одного разу біжить Рейзля з горища і каже: «Німець-жандарм іде». Всі сховались, а я в пустці біля столярного верстату майструю. Увійшов, привітався й пита мене чи я рибалка? Кажу, що ні, я вчитель механічної школи. Побачив у мене під стелею 2 бамбусових вудлища моїх синів і попросив продати їх йому. Аби позбутися його, я подарував йому їх. Прийшли мої земляки-городельці: Йоско Зуберман і Мойсей Бергер з проханням дати їм коси й вони підуть до Городля, як косарі. Була осінь, люди косили отаву. Я дав їм вишиті сорочки і коси та й вони щасливо зайшли туди.
Збільшився партизанський рух. Фашисти мобілізували населення нашого міста копати вздовж гори окопи і поставити вдень та вночі варту з кулеметами. Наша хата на горі, то фашисти влаштували в окопі біля нашої хати
спостережний пункт з кулеметом. Солдат-чех з того пункту спитав мене чи партизани беруть в полон, чи убивають полонених? Я сказав, що не вбивають. В часі наступу партизан з Верби на Володимир він з товаришем не вернувся з поля бою; очевидно здався в полон. Фашисти, щоб легше було володіти окупованими землями, сіяли роздор між українцями та поляками. Спалили хату поляка Гродського із села Селець.
Я прийняв його до себе з численною родиною на квартиру для замаскування євреїв. І він не знав про них. У нього була корова і в нас була корова. Раз почули ми, що партизани скинули під укіс гітлерівський потяг, що
йшов на фронт. Фашисти спалили село і пригнали корів з того села до нас на бойню. Річна теличка відбилася від стада і пристала до наших двох корів. Я скомандував уже під вечір: «Франю, жени корів додому. Гони їх трьох
до хліва». Франек зрозумів в чому річ і пригнав їх додому. Кажу своєму квартирантові Городському: «Якщо хочете поїсти м’яса то заріжемо цю ялівку». Каже він: «Ой, панночку, боюся як спіймають нас то повісять обох».
Вдосвіта Франек вигнав наших корів на пашу, а я з Городським косою зарізали ялівку, поділили м’ясо навпіл, шкуру заховали в гній. Дивлюсь, іде троє німців, заглянули до мого хліва, я там нема ялівки та й пішли далі.
Валя Чижевська, учителька нашої школи, холмчачка, запросила мене з дружиною на весілля: виходила заміж вона за дольметчера-німців галичанина Горохівського, що набрав у євреєї у гетто чимало золота. Всім було дуже
дивно, що вона з вищою освітою, багачка, з гарного роду у Володимирі, виходить за дольметчера.
Як дізнались ми потім, вийшла вона за нього після того, як він визволив її брата з Майданека, підкупивши там німців. Він положив Валіного брата в труну і вивіз для похоронів на цвинтар, а там відкрив труну і привіз додому.
Після поразки німців Горохівські виїхали в Польщу. І в Польщі, в Холмі польський суд присудив Горохівського до страти на шибениці, а золото конфіскували. Валя лишилася вдовою з маленьким сином.
На заклик Бандери українська поліція пішла в ліс до партизанів. Їх місце зайняла польська поліція. Почали забирати нашу молодь на роботу в Німеччину. Вночі з постелі забрали моїх двох синів на медичний огляд і
визнали здоровими. Мене, як інваліда відпустили додому. Менший син викрутився і в другого лікаря добився звільнення. Старного повезли в Райх. Тепер треба переховувати і молодшого сина.
Розболівся в мене зуб і я пішов до лікаря Бубеса, що мешкав у своєму двохповерховому будинку на Городельській вулиці, щоб вирвав мені той зуб. Він вирвав мені зуб і грошей не взяв. Гебітскомісар тоді видав наказ усім євреєм переселитися у гетто. Я запропонував доктору Бубесу сховище у себе; він подякував і сказав, що піде до бандерівців в надії, що вони приймуть його як лікаря в свій загін.
Гітлер пообіцяв знищити комуністів і в першу чергу єврейський інтернаціоналізм. Вироблено певний план їх нищення. Скрізь в окупованих територіях створювалися гетто: в огороджені місця виселяли євреїв, брали з
них викуп золотом та коштовними речами, а потім розстрілювали або спалювали у крематоріях Майданека, Освенціма, Белза і т.д.
Одного разу я йшов з торговиці, купив цілу коров’ячу голову з рогами, насадив на палку і несу на плехах. Зустрічають мене директор вечірньої школи і ще один партійний діяч, пропонують піти разом з ними у село послухати радіопередачу з СРСР. «Рад би піти з вами, та мушу цю голову занести додому». Вони пішли і їх зловили фашисти. Дружина Мітіна прийшла до мене і просила написати прохання гебітскомісаріату на німецькій мові. Я писав 3 рази, але фашисти його розстріляли. Так коров’яча голова врятувала мене від смерті.
Видавець моїх календарів Авраам Вассар, власник друкарні, попросив, щоб я зайшов до нього в гетто. Зайшов я, а він просить забрати його 5-ти річну дочку на переховання. Мав вночі прийти по неї. Раптом вночі в гетто почався неспокій, під’їхали грузовики та почали вивозити євреїв під ліс біля села П’ятидні. Їм наказали роздягтись до гола, розстрілювали з кулемета і скидали у трагшеї. Так було убито 15 тис. євреїв і засипано землею.
Пішли чутки про розгром фашиської армії і наступ радянської. З’явились німецькі фронтовики в білих, як дооколичний сніг, балахонах і зайняли дві кімнати у нас. Я сидів на ганку, а молодий німець почав мені розповідати, що Англії капут, що вони обстрілюють Лондон з нової зброї. Німці після обіду отримали наказ відступати.
Увечері прийшов якийсь німець з поліцаєм і скомандував, щоб за пів години часу ми покинули хату і йшли до Устилуга. Якщо застануть нас тут, то уб’ють у хаті, бо є такий наказ начальника командування. Ми зрозуміли, що це початок їхнього кінця. Замість Устилуга ми пішли за річку до своїх знайомих, а хату лишили незачиненою.
На ранок ми вже почули голоси наших солдат. Ми пішли додому і я тричі постукав у шафу і мені відчинили. Вилізли мої підпільники квартиранти. Після снідання пішли ми у місто. У воротах при вході на подвір’ї бувшого монастиря я побачив дзвоник, завбільшки, як велика грушка Бера, я здійняв його. Буде чим дзвонити нам в школі. Дзвінок голосний, буде чути його на двох поверхах. Нам він потрібніший ніж ченцям-дармоїдам. В монастирі було безлюдно.
Я зайшов у райвно. Там урядував незнайомий мені товариш. Довідавшись, що я місцевий учитель, доручив мені привести в порядок будинок бувшої Мономахівської гімназії після фашистського лазарету. На другий день я
зі своїм квартирантом з ст. лейтинантом Савчуком прийшли туди з віниками і лопатами, працювали кілька днів. Зайшов я в технікум, де працював перед війною, новий директор, довідавшись, що я працював в технікумі,
запропонував мені бути вчителем. Я погодився. Розпочався 1945-46 навчальний рік. Я викладав українську і російські мови.
Коли Холмщину віддали Польщі, почалось переселення українців з Польщі в УРСР, а поляків у Польщу. Моя мама з онуком, моїм сином, з моєю сестрою і швагром прибули до Володимира-Волинського. За залишений в Городлі дім і сад їм дали тут залишений поляком дім і сад. Багато городельців оселилося в Володимирі-Волинському.
У 1945 році прибув і мій старший син Міша з Німеччини, та не сам, а з жінкою. Він одружився на німкені. Про те довідався уряд і його судили, йому загрожувало повішення. Тоді він сказав, що це брехня і він має наречену Варю. Суд потребував, щоб він на доказ цього формально одружився з нею. Міша так і зробив, тому привіз до нас не німкеню, а українку Варю з Кіровоградщини. Я сказав Міші, що треба вчитися, закінчити інститут, а робота від тебе не втече. А дружина з сином побуде з батьками. Міша послухав і вступив до Львівського
лісотехнічного інституту, закінчив його і лишився викладачем на кафедрі станків і машин. Закінчив десертацію і став професором. Другий, Коля, поступив на фізмат в педінститут у Рівному. Коли він перейшов на другий курс, я сказав, що він вибрав собі погану спеціалізацію. Тому послухай моєї ради і переходь в медицину, там конспектів писати не треба. Син послухався і склав іспити у Львівський медінститут. Тепер варто і мені перейти у Львів, щоб бути разом з синами.
Вдома з жінкою пішли нелади, мало того, що вона, як Сократова Ксантина, не дооцінювала мого замилування до драматургії, лічучи це моєю примхою, то вона за повчанням своєї мамуні вирішила зробити мене рабом. Я сказав: «Не хочеш, не треба, знайду іншу». І знайшов, в особі Яніни Піваковської, бібліотекарки технікуму, яка не тільки схвалювала мої п’єси, але навіть переписувала їх з чернеток. З нею разом я виїхав до Львова.
Це послужило сюжетом моєї п’єси «Муки творчості» в 5 діях автобіографічного характеру. Я продав третю частину своєї нескінченої хати, гадаючи потім продати всю і купити у Львові житло. Купив її єврей Кіпершайн
з села Любань з жінкою-українкою Вітрук. Цікава історія цього єврея. У 1941 році його і чоловіка тої Вітручихи мобілізували в Червону армію й вони попали в полон. Кіпершайн, бачучи, що доведеться загинути, запропонував своєму односельчанину Вітруку тікати. Той відмовився, мовлячи, що ти єврей і тобі треба тікати, а його українця не вб’ють. Кіпершайнові пощастило і він втік. Прийшов до Вітручихи, щоб розповісти їй про чоловіка, вона й сховала його від фашистів, згодом полюбила його і вийшла за нього заміж. Родила йому сина. А Вітрук загинув в полоні від голоду. Кіпершайн так і жив у моїй хаті через стіну від мене, мав коня, займався шматалайництвом, а його син скінчив гірничий технікум у Нововолинську.
Влітку 1947 року я переїхав до Львова. У серпні цього ж року, погрузив я на вантажну машину свою бібліотеку, а Яніна Піваковська свої речі, та й поїхали ми до Львова. Там спілка письменників, видавництва, журнали і газети, там я повинен знайти своє місце, як письменник. В околиці Львова купив недокінчений дім і оселився в ньому. Влаштувався я на роботу наукового працівника Львівського історичного музею, а Яніна стала доглядачкою експонатів. Передав музею багато цінних експонатів. І вже, працюючи у Львівському історичному музеї, я розпочав клопотання про відкриття у Володимирі-Волинському музею, давши в газеті «Червоний прапор» кілька статтей. Для того музею я дав колекцію монет, річник журналу «Русский архів», кілька примірників «Волинського народного календаря», що був надрукований у друкарні Вассера у Володимирі в часи Польщі, рідкісне фото українських послів польського сейму та інші речі. Нарешті музей у Володимирі- Волинському було відкрито.
Потім я перейшов на роботу секретаря проректора Львівського університету професора Романа Михайловича Волкова. Як працівник університету отрима я квартиру з 2-х кімнат і кухні по вулиці Калініна 104 і переїхав туди. Коли я і Яніна були на роботі приїхала з Володимира дружина, через вікно влізла в помешкання і дочекалася Яніни, коли та відчинила ключем двері та побила її. Яніна ледве утікла. Дружина замкнула ключем двері і почала очікувати мене. Не знаючи нічого, відімкнув я своїм ключем двері і був також побитий. Кажу: «Добре
привітання». «Яке заслужив – таке і маєш», - і почала плакати. Я її обійняв, поцілував. Так почали ми жити всі разом з дітьми у Львові.
Коли я тільки переїхав до Львова, подав заявку Козлюкові на прийняття мене до спілки письменників, залучивши надруковані твори. Відповіді від Львівської спілки письменників я не отримав і вирішив лишити негостинний для мене Львів.
Мені запропонували працювати завучем в середній школі в Новому дворі, Турійського району на Волині, а дружині уроки природознавства і шкільну ділянку. Ми залишили квартиру у Львові дітям і переїхали туди.
Школа у Новому Дворі була маленька: уроки йшли в дві зміни, а мені заучеві, доводилось сидіти в школі цілий день, бо директор тікав з рушницею на полювання зайців. Я працював за себе і за нього. На канікули вся наша сім’я приїхала до Володимира-Волинського. Старший син Міша закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Молодший син Микола закінчив медінститут і був призначений лікарем тубдиспансера у Володимирі, оженився з медсестрою і оселився в нашій хаті. Моя сестра Аня сказала: «Маєте тут у Володимирі прекрасну дачу-курорт, дім, сад, город, річку, пляж і шукаєте чогось де інде». Я послухав її і став на роботу вчителя восьмирічки у Суходолах. Директором у Суходолах був Гусюк, заочник Луцького педінституту. Вирішив він одружитися з лікаркою, до якої ходив його колека по десятирічці. Той казав йому: «Не ходи до неї, вона моя». Гусюк не повірив і мовив: «Така твоя, як і моя». І освідчився їй. Вона воліла вийти заміж за директора і врешті через 7 місяців в них народилася дитина. Гусюк спитав мене, як старшу людину, чи може в 7 місяців народитися дитина? Кажу: «Е, я знаю випадок коли дитина народилася і в три місяці. Чоловікові сказали, що то не його дитина і він до жінки з претензією. А вона йому відповіла, що дурню, менше слухай людей, що завидують нашому
щастю. Скільки ти живеш зі мною. Каже, що три місяці. От і я з тобою 3 місяці живу. А нашій дитині скільки місяців? 3 місяці. Ну от порахуй і вийде точно 9 місяців». Всі в учительській розсміялись з мого тлумачення.

Скарби Ридзи-Сміглого
Одного разу, прийшла до мене сусідка, Марія Антонівна Кучер, землячка з Холмщини. Вона вийшла заміж за польського офіцера, він отримав в Білині землю і збудував дім, а потім утік від більшовиків і від жінки в Польщу, лишив її солом’яною вдовою. Отже, прийшла вона та питає, чи вмію я дотримувати секретів? Кажу, що так. Вона розповіла мені, що приїздив до неї один пан з Польщі. Пана цього прислав до неї її чоловік, щоб викопати польські клейноди, корони, діаманти і т.д., закоханих королеви Ядвіги і Ягайла, закопані в неї на осадчій садибі під грушею.
А справа була ось яка; восени 1939 року маршал Ридз-Сміглий з міністром фінансів, утікаючи з Варшави в Румунію, надвечір прибули до них, внесли важкі чемодани в хату, а шофера вислали у місто роздобути бензину на дальнішу подорож. Наш ВАІ (Воєнно-автомобільна інспекція) заарештував їх легкову машину. Тоді вони закопали свої чемодани вночі під грушею тай утікли далі, в Румунію. Хату партизани спалили, чоловік її також утік, але вона пам’ятає де закопані ці чемодани: то чи не міг я піти з нею вночі до Білина й допомогти їй викопати ці польські клейноди? У недільний день вона завела мене і мою дружино до Білина і показала пеньок старої груші. Я сказав: «Копати вночі недоцільно, бо побачать сусіди, а краще всього повідомити радянську владу, а вона дасть Вам 10% нагороди». Вона сказала, що той пан сам хоче їх забрати. На тому й скінчили. Чи вона викопала ті клейноди, чи ні мені не відомо. Якось зайшла в нас в класі розмова про скарби і я розповів дітям про скарб Ридзи-Сміглого на Білинщині; весною підемо на розкопки. Учителька історії довідалась про це, дала знати НКВС. Начальник НКВС прийшов до мене, обіцяючи винагородження, як я покажу їм місце кладу. Довелось мені розкрити секрет Марії Антонівни і поїхати до Білина. Вони рили бульдозером в тому місці, а чи знайшли, що не знаю. Можливо Марія Антонівна з цим панком викопали раніше, бо вона їздила з якимось паном на митницю у Перемишль в Польщу.
Отримав я лист від Едварда Цвіклінського, колишнього члена виконавчого комітету в Городлі, що у Польщі є моя власність, що є купець, на залишений мною, в часі втечі від гітлерівців, дім у Городлі, то щоб я приїхав?
Не без труднощів отримав я візу та відпуск у Польщу. Зайшов я в Грубешові до уряду земського. В Польщі лишилось все як було, а по-польському я розмовляв як чистокровний поляк. Комісар земський сказав мені: «Вас не було майже 20 років, щоб урятувати вашу хату від розбору, ми віддали її іншому господареві. Він платить податки і відбирати в нього хату ми не хочемо, а вам все одно де починати господарювати. Тому ми пропонуємо вам хату і 5 га грунту на німецькій границі, де живуть ваші холмщаки, при умові, що ви відмовитесь від
радянського громадянства».
Не схотів я їхньої мурованої хати і 5 га грунту і лишатись у Польщі, провідав давніх знайомих та могилу батька і повернувся назад. Я передплачував газети «Известия», «Радянська Волинь», «Слово правди», журнали «Огоньок», «Україна», брав участь у конкурсах. Прочитав я про небезпеку війни в Європі через Берлін та й надумався порадити У Тану (Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй з 1962 року по 1971 рік), як зліквідувати цю небезпеку. В своєму листі У Тану я радив, щоб ООН ухвалило вивести війська і поліцію з Берліна, ввести туди війська і міліцію ООН і оголосити вільне місто Берлін резиденцією ООН. Так буде зліквідовано небезпеку війни в Європі. На свій лист я отримав відповідь. Приведу дослівний переклад з
англійської мови містера Дорена Геарі: «Дорогий містер Ваврисевич! Від імені Першого Генерального секретаря підтверджую отримання Вашого недавнього листа, в якому Ви поздоровляєте його і бажаєте всього доброго у новому році.
Генеральний секретар мусить подумати над Вашим листом і з задоволенням поділяє Ваші надії на мир і справедливість в усьому світі. Ваш щирий містер Дорін Геарі».
01.04.1966 року я вислав президенту Хо Ші Міну (президент В’єтнаму) в Ханой лист, в якому писав, що війну в В’єтнамі можна скінчити, лише виславши літаки з бомбами на Пентагон, Капітолій і Білий Дім в США. Їх не
бояться і можуть без кінця нищити В’єтнам і людей. Відповіді не дістав, бо він згідний зі мною.
20.07.1965 року надіслав я президенту США Дж. Кеннеді лист, що атомна війна – це кий з двома кінцями, що вдарить і знищить обидві сторони, значить Вас і мене. Відповіді не дістав із-за несподіваної смерті президента.
Президенту Китаю Мао Цзедуну писав я з приводу «культурної революції» в Китаї, що його «геніальність» нагадує «геніальність» нашого Сталіна, в якого потім знайшли багато зовсім негеніальних огріхів. Отже, боюсь, як би такого не сталося з вами. У В’єтнамі, наприклад, йде війна на винищення природи і людей цього краю, а ви заплющили очі і ніби не помічаєте, що діється у вашого сусіда. Над Китаєм літають розвідувальні самольоти США, а ви лише даєте 547 попереджень США за їх польоти над Китаєм. Я повірю в вашу геніальність, якщо ви скажете: «Янки, забирайтесь геть з Азії». Відповіді звичайно я не одержав, хоч мені казали друзі, що він може
затребувати видачі мене і повісити за сказану правду.

Приїзд М.С. Хрущова у Нововолинськ
Влітку 1962 року до Нововолинська прибув Генеральний секретар КП М.С. Хрущов. Щоб не спізнитись і побачити його, я з сином-лікарем вирушили на тракт, що веде до Нововолинська в надії, що якась попутня машина нас
підвезе. А машини їхали перевантажені пасажирами, минали нас і нам довелось іти пішки до самого Нововолинська. На наше щастя Хрущов з’явився через пів години після нашого прибуття і нам таки пощастило побачити і почути цього державного діяча. Він був середнього зросту і комплекції, з сивуватим волоссям та лисиною. Справив він на глядачів приємне враження.
Скажу кілька слів про свій режим довгожителя. По-перше, ніколи вдень я не спав, зате вночі мав твердий сон. Круглий рік кватирка в моїй спальні відчинена, а в лагідні ночі сплю при відкритому вікні. Стараюсь більше бути на свіжому повітрі, на гойдалці в саду, взимку гойдаюсь на кріслі-качалці фізкультурного значення. Пару разів у день роблю 5-ти хвилинні гімнастичні вправи. Замість вітаміну «ундервуда» випивав за сніданком, обідом і вечерею 1-2 яйця. М’яса майже не їм, а чайну і ліверну ковбасу їм. Щодня випивав пів літри молока і чверть літра кефіру. Уникав мучних страв, а їв каші і картопляні страви. Горілки не п’ю навіть в компанії більше 10
грам. Пиво і вино п’ю, але ніхто не бачив мене п’яним. Після їди випивав кілька ковтків пива. Щосуботи ходжу в баню, вилажу на верхню полицю в парній кімнаті і шмагав себе березовим віником промовляючи: «А слухайся тата й мами». Пацани морщаться від моєї моралі. Після бані я завжди почував себе здоровим. Не курю, бо присягнув батькові, що не буду курити. Мій знакомий-одноліток Залуський каже: «Хіба багато нашому брату-пенсіонерові треба, мисочка бульйону, котлетка з кашею чи картоплями і чашочка кави з булочкою з маслом. От і все». На його думку – це мінімум, потрібний людині похилого віку. Пригадую факт, як англійський король Карл І довідався, що в його королівстві живе селянин 250 років. Він викликав його й почастував обідом і винами, а той на другий день умер, а то ще жив би. Значить, переїдатися шкідливо.
Кожної суботи я хожу на заявку сестри Ані, що я ще живий. Вона найдорожча тепер мені людина. А одного разу, йдучи до неї зустрів я діда з рюкзаком на плечах, з кошолкою важкою в одній руці, і з палицею в другій, а з-
під кашкета виглядало біле, як молоко волосся. Я спитав його: «Вибачте дідусю, за мою цікавість, скільки вам літ?». «Скільки й зим», - відповів він. «А скільки ж зим?» «103», – каже. А звідки ж ви, питаю. "З Микитич, чули про таке село?". Кажу не тільки чув, але й їздив туди за Польщі по дрова. А як ваше прізвище дідусю? От який ви цікавий? Все хочете знати. Кажу так, бо таких, як ви, довгожителів мало. «Прізвище моє Сліпий, але я ще добре бачу і чую». «А чому ж ви йдете пішки? Коли через ваше село йдуть з Коритниці автобуси?». «А ви, що хочете, щоб я довірився шоферам і став калікою на старі літа?» «Так це кілометрів 20 буде звідти.» «Ну то що?» – каже, йду споглядаю на красу природи. «Ну то щасливої дороги зичу Вам», - і потиснув старому руку.
Розповів я про того дивака, що боїться їздити автобусом сестрі, а вона нагадала мені, як наш земляк з Холмщини Микола Гаврилюк сидів на автобусній зупинці в нашому Володимирі, в 3-х метрах від асфальтної дороги і
як наїхав на нього раптом бульдозер учня-практиканта і убив його на місці. Виходить, що мій старий дідок Сліпий мав слушність, що не довіряє себе шоферам. Так було б скучно на світі, якби не було диваків таких, як цей дідусь Сліпий, а зрячий.
Лист, незнайомого мені зовсім холмщака з Польщі, Миколи Королька, а потім надіслана ним біографія моя, написана ним уміло і річиво, навели мене на думку написати обширні мемуари, бо за 85 років свого незвичайного життя я маю що розповісти людям…
Мемуари – це моя остання літературна робота, бо далі я ламаю своє авторське перо, глухий і недобачаючий, не писатиму більше нічого. Досить перепсував на своєму віку паперу. Два чемодани і дві тумбочки у письмовому
столі вщерть заповнені ними, написаними від руки і на машинці. Колись літературознавці матимуть роботу над ними, а зараз я ставлю крапку.
20 травня 1977 року
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2020 (4)
Серпень 2020 (3)
Липень 2020 (4)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
^