dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Ваврисевич Микола Михайлович. Частина п'ята
Інформація по новині
  • Переглядів: 125
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 20-08-2020, 14:35
20-08-2020, 14:35

Ваврисевич Микола Михайлович. Частина п'ята

Категорія: Публікації

Я голова виконкому в Городлі
Цілий тиждень з Олександром Гаврилком, як лелеки з півночі йшли ми через гаї, доки добрили до Володимира-Волинського. Переночували в моїй піврозваленій хаті. Сердобольна сусідка Голодиха давала нам вечерю і
сніданок. Гаврилюк пішов до Львова, а я до Городла. Прибув я якраз в полудень. Це було радісною несподіванкою для мами, дружини і синів, з яких старший пообіцяв, якщо батько повернеться живим, уб’є керівника школи, до якого дружина зверталася з проханням визволити мене з-під арешту. Дружина розповіла, що сьогодні о 5 год. радянська влада призначила вибори війта. Піди і покажися людям, що ти живий і повернувся додому. Одні мене шкодували, інші були задоволені, особливо поляки. Пішов я. На площі в
Городлі було багато люду. Радянський лейтинант проголосив збори відкритими, роз’яснивши, що досі ми мали, призначених урядом війтів, а при радянській владі, народ сам обиратиме владу. «Хто хоче говорити», - спитав
він. Виступив галичанин Гаврилишин: «Поляки, ваше вже все пропало, - казав він, - тепер на Холмщині буде Україна, буде все наше українське». Тоді лейтинант знову запитав хто хоче до слова. Кажу, що я. Знаючи, що
в Городлі більшість населення поляки, я сполітикував, і не зважаючи на недавній арешт польською владою, заговорив польською мовою: «Обивателє! Дочекались ми з вами влади народу. Отже, обирайте людину тутейшу, яка боронила би ваші інтереси». Це був натяк на чужинця галичанина. Більше ніхто не брав слова і лейтинант мовив: «Називайте кандидатів». І тут всі почали кричати: «Ваврисевич, Ваврисевич». І так я став головою
виконкому в Городлі. Отримав від бувшого війта Семіцького печатку «Вуйт гміни Городло» з білим польським орлом. Я нею користувався і далі, використовуючи на орлі серп і молот. Крім мене обрали виконком у складі 5
осіб: Гаврилишин, Цвіклінський, Крук, Константинович і єврейчик – начальник міліції Зубелевич.
В сусідньому селі був великий поміщицький шпихлір, а в ньому (рік був дуже урожайний) багато збіжжя. Отже, вирішив я взяти для Червоної Армії у багатого поміщика Хржановського 100 центнерів пшениці: вислав 15 фур і 2
міліціонери з наказом привести зазначене збіжжя або самого пана до Городла. У менших поміщиків брав менше збіжжя. У мого сусіда Белецького зупинились дві біженки з чемоданами з Варшави. А вночі хтось вкрав ці чемодани. Я зайшов до Белецького й наказав віддати чемодани, або заарештую його. Він віддав чемодани. З сусіднім селом стався казус. У селі Заброди за Бугом, нагляділи Белецький з сином і зятем в господаря-українця тлустого кабана й вирішили украсти його. Вночі в трьох під’їхали до цього господаря, тихенько вбили в хліві кабана й витягли надвір. Зять відлучився до воза, вернувся, а Белецький подумав, що це господар і убив зятя. Отже, замість кабана привезли додому мертвого зятя.
Викликали мене по службі до Грубешова. Приїжджаю додому, а на ганку сидить гарненька дружина Петровича, керівника Городельської школи й плаче, що комендант заарештував її чоловіка, польського ксьонза Боянковського і ветеринара. «Не плачте, - кажу я, - всіх їх накажу випустити». Подякувала і побігла потішити заарештованих. Як це зробити, щоб не сваритись з комендантом поліції? Ага, треба скликати збори виконкому, нібито для інформації по інстукції району, а коли зібралися члени виконкому, кажу: «Треба звільнити наших заарештованих земляків. Я поставлю питання, чи розстріляти їх, ви не підносьте рук, а як скажу відпустити, тоді підносьте. От і все буде добре».
Прийшов комендант міліції, я зробив доповідь про районну нараду. Начальник міліції розповів, що заарештував ксьонза за те, що він слухав заграничні інформації і конфіскував у нього радіоприймач. Керовника школи
заарештував за збір грошей на мацерж школьну від вступаючих в школу. Правильно кажу, бо радянська школа безплатна. Ветеринара заарештував за те, що ставив печатки на м’ясі. А це кажу є неправильний арешт, бо ветеринар, дбаючи про здоров’я людей, контролює чи продається м’ясо від здорової тварини і в тому злочину нема. Але, гаразд, що маємо робити з арештованими? Хто за те, щоб розстріляти їх, піднесіть руку, ніхто руки не підніс … Хто за те, щоб відпустити. Всі крім мене і начальника поліції. Значить, кажу, що більшість вирішила звільнити. Гукнули міліціонера, щоб привіз ксьондза з цюпи. Привели його і я кажу: «Ви, отче, толерантна людина, і виконком ухвалив вас звільнити, але радіоприймач конфіскувати, щоб ви не слухали ворожої
інформації, бо радянська влада дуже сильна». У ксьондза текли сльози радості. Привели керовніка школи, кажу йому, що радянська школа безкоштовна, отже йдіть додому і принесіть нам зібрані з учнів гроші. Той вклонився і вийшов. Так само звільнили ветеринара Відельського.
Проминуло кілька місяців мого урядування. Раптом викликали мене до Грубешова і оголосили, що по домовленості з радянським урядом і Гітлером наша Червона армія, відходить на лінію ріки Західний Буг, залишаючи їм Холмщину. А, що мені робити? Прийшов ксьондз Боянковський і керовник школи Петрович вмовляти мене, щоб я не їхав до совітів, бо крім добра, я нічого кепського не робив людям. «Гаразд, - кажу я, - а не брала мене ваша влада до Берези Картузької, а моя дружина просила порятувати мене у вас, бо я нікому
нічого поганого не зробив?» Ксьонз мовив, що нічого не можна було зробити, бо то був наказ з Люблінського воєводства. Тоді я спитав: «А як ви мене будете рятувати, як прийде наказ з Берліна мене розстріляти?» Ксьондз сказав, що я маю слушність. Буду завжди молитися Богу за Вас, пане професоре, та й попрощались зі мною. Вночі сподівались приходу гітлерівців.
Довідавшись від ксьондза Бояновського та керівника школи Петровича, що я маю тікати до радянського Володимира-Волинського, місцеві городельські фашисти, щоб прислужити гітлерівцям, вирішили здійняти мене з хури, як буду їхати до Володимира і віддатим живцем гітлерівцям для розстрілу. Для того вони поставили варту на дорозі по якій я мусив їхати. Догадавшись про таку акцію місцевих фашистів, я, обминаючи їхню варту,
опівночі манівками, їшов дорогою коли всі спали, перебрався з старшим сином Мішою і корівчиною, прив’язаною до воза в Городлі до радянської Волині. І був не бачений ніким, обминаючи варту в Устилузі, через Видранку і
Тростянку, щасливо за ніч добрався до Володимира-Волинського. Городельські фашисти, гадаючи, що я передумав тікати з Городла вранці з’явились дома з гітлерівцями до моєї хати, та й ну шукати мене: лазили на горище з револьверами, обшукали хату, льох, кололи багнетами сіно в стодолі, перевертали снопи в запіллю. Поліцай Гачкевич твердив, що я десь добре захований, бо ніхто не бачив, що я виїздив з Городла. Гітлерівці встановили нагляд за моєю хатою і сказали дружині, що всеодно знайдуть мене і вб’ють.
Двох міліціонерів при радянській владі – Хілінського і Хілевського гітлерівці того ж дня розстріляли. Таке діялося скрізь на Холмщині, після відходу радянських військ. Щоб посилити ворожнечу між поляками та українцями, гітлерівці відібрали костел у Холмі і віддали українцям. Та призначили туди митрополитом авантюрника і кар’єриста Івана, а тепер відомого Іларіона Огієнка. Він закінчив Київську духовну академію, готовився до наукової діяльності, але проміняв її на портфель міністра освіти при Центральній Раді, потім став ректором Кам’янець-Подільського університету, втік до Польщі і став професором на богословському факультеті в Варшавському університеті. При фашистах став єпископом і навіть митрополитом у Холмі, молився за
перемогу Гітлера і сподівався, що стане Київським митрополитом Іларіоном ІІ, але надії підвели і він втік до Канади і помер там у 60-х роках.
В Холмі відкрили українську гімназію, а по селах українські школи й українську поліцію. Уніатські попи прискаржували на православних, що ті підбурюють населення не платити податків і контигентів. 20 попів
заарештували. Лише заступництво Холмського благочинного врятувало їх від смерті «гауптляйтер».
А польська боївка АК чинила розправу з українськими діячами на Холмщині. Серед білого дня убили протопресвитера пол. військ українця Марниша в Терятині. Убили посла Павла Васинчука в Холмі в його хаті, хоч
він і мав дружину польку і був представником уряду Андерса, показував посвідку. Труп померлого посла Любарського в Скригиничах викопали з могили і кості його розкинули по полю. Комуніста Сурікова, що лежав хворий в єврейській лікарні, гітлерівці вбили, полічивши його євреєм. Ось таке діялось на Холмщині в часи гітлерівської окупації.

У радянському Володимирі-Волинському

Опівночі, небачені ніким, щасливо обминувши фашистську варту на дорозі до Устилуга, переправившись через Буг манівцями у Гродлі, опинився я з сином на радянській Волині. У Володимирі мали ми напіврозвалену хату,
куплену мною у 1937 році та матеріал на нову хату. Вранці ми попросили сусідку Голодиху видоїти корівчину. Випили ми з сином того молока. Синок почав пасти нашу худобу – корову і коней, та й каже: «Засуджували тебе, тату, городельці за те, що будуєш хату не в нашому Городлі, а у Володимирі, а ти добре зробив, що у Володимирі побудував. Добре, що ми маємо своє гніздо у Володимирі. Тут же велика Україна про яку
ми мріяли, живучи в Польщі. Тут все по вкраїнському, а там по-польському, чуже, правда?» «Так, - кажу, - синку, тепер ти будеш вчитися в своїй радянській безкоштовній школі».
Причепурився я трохи та й пішов шуками у місто роботи у радянської влади. Зайшов у райвно. У Володимирі райвно запропонувало мені організувати замість польської гімназії українську. Я зробив оголошення про
відкриття української середньої школи і почав комплектувати її бувшими польськими вчителями, знаючими українську мову і навчання почалось.
Молодший мій син Коля, весною здав іспит у перший клас польської механічної гімназії. А старшого сина послав, поки границя ще не обставлена пограничниками, а він знає де можна перейти границю в брід, щоб сказав мамі і Колі, щоб кидали все і вночі переправлялись до нас. У Залужжі її схопили наші пограничники, як шпіонів. Вона пояснила, що прибула до чоловіка, директора середньої школи у Володимирі. Комендант Володимира по телефону дав мені знати, щоб я забрав їх із застави в Залужжю. Так наша родина опинилася разом. Дружина, колишня вчителька, отримала вчительську працю на Островецькій вулиці, а сини стали учнями.
У половині грудня 1939 року скликав я батьків для обрання батьківського комітету для нашої 10-річної школи. Було обрано 10 батьків, а головою обрали поляка Городиського. Це був сильний, гарний вродою, стрункий мужчина. Він пообіцяв для учнів на великій перерві улаштувати чаєпиття з булкою, з чергуванням батьків.
Директор музею, користаючи з нагоди зборів батьків і вчителів, прочитав лекцію про походження людини. Він мав ошпарене на війні потворне обличчя. Прізвище його я забув. Він розповів про еволюцію в природі та про теорію Дарвіна «Про походження родів і видів тварин»; про різновидність однокопитних: кінь-зебра-осел; двокопитних: як-корова-коза; хижаків: тигр- вовк, пес-лисиця-кіт; про різновидність двоногих тварин: ведмідь-мавпа-орангутанг і людина, та й зробив висновок, що людина згідно теорії Дарвіна походить від мавпи орангутанга. Після цього попросив слова голова батьківського комітету Городиський.
Він попросив пробачення, що буде говорити по-польськи, бо не володіє добре українською мовою і сказав: «Пан лектор запевняє нас, що людина, а значить і він походить від мавпи – орангутангу. Дивлячись на його, можна повірити, що це дійсно так, але, щоб такий гарний мужчина, як я, походив від мавпи, ні я, ні ви не повірите ніколи». Батькі всі заплескали йому і лекція була зірвана.
Мені, як голові зборів, довелося виправляти ситуацію: «Наука є річ невблаганна, і безперечно не зважаючи на те, чи це подобається комусь, чи ні. Люди довгий час думали, що сонце ходить навколо землі, а хто думав інакше того спалювали на кострі. Так загинуло чимало мучеників науки, доки встановлена не була система Галілея-Коперника. Наш дослідник Міклуха-Маклай кілька років прожив на Малайських островах серед диких людей, що спали на деревах з мавпами, рятуючись від хижаків. І археологічні розкопки неандертальської людини свідчать про існування колись дикої людини, про еволюцію людини від первісного стану, до півдикого, а ж доки вона стала такою культурною, як зараз. До прикладу, в 30-х роках Пілсудський запросив німецького міністра Геринга на полювання на зубрів у Біловежській Пущі. Селяни- гучки наганяли на панів мисливських
звірів і був селянин з бородою, в кожусі і Геринг підстрелив його, тлумачачи, що це дикий звір. Сьогодні пан Городиський також стрелив словами в лектора, який на війні дістав ушкодження обличчя і радянська медицина урятувала йому життя пересадкою м’язів і шкіри…Вийшло негарно…»
Городиський почервонів і попросив пробачення, бо зовсім не хотів образити пана лектора, тільки сам був ображений висновком лектора, що людина походить від мавпи. На тому збори закінчились. Лектор дякував мені за залагодження конфлікту.
Минуло 3 роки. В часи окупації 1942 року, німці призначили Городиського директором колишнього єврейського млина. Він таємно від німців, молов селянам збіжжя і німці повісили його. Шибениця була побудована на площі проти костела, де тепер красується рожевий 3-поверховий будинок радянської 2-ої школи. Така нещаслива доля спіткала красеня Городиського. Він був швагром мого товариша по гімназії і СПУ університету Северина Рушкевича й тому запам’ятав його прізвище і долю. На тій шибениці ще бачив я молодого парубка, що йшов у гай: можливо по дрова, а німцям привидилось, що це зв’язківець партизанів. І пропало молоде життя.
На Новий 1940 рік я поставив на сцені «Під Новий рік», з балетом мавок, як двоє учнів пішли в гай по ялинку, як один замерз, а другий побіг дати знати батькам про це. Доки прийшли дорослі, замерзаючий хлопець бачив діда
Лісовика, Бабу-Ягу, люту зиму, хороводи мавок, як вони улаштували ялинку собі в гаю, як хороводили, як принесли для їхньої ялинки подарунки: ведмідь –свічечку, білочка – горішків, лисичка – живого півника…Прийшли дорослі, обтерли замерзлого Івася снігом тай повели додому, а як прийшла відвідати його вчителька з учнями, розповідав їм, що він бачив в гаю, як там сам лишився. П’єса, особливо балет, вдалися чудово, а на виставу я запросив усе начальство міста. Рукопис п’єси забрали з суфльорскої будки, а мене лаяли, що
я поставив свою п’єсу. Мої пояснення, що не мав я принагідного матеріалу для постановки на Новий рік, не помогли і мене перевели вчителем вечірньої школи, а на моє місце дали партійного товариша Пальцуна.
П’єса моя «Під Новий рік» потім була надрукована в журналі «Соціальна культура» 1941 році. Заврайвно Михайло Дудин, довідавшись, що я пишу п’єси, навіть маю надруковані твори: «Лісова казка», «У різдвяну ніч», «Слава
кобзареві» сказав мені: «Забороняю Вам займатися письменництвом, бо це мішає Вам, забирає час від педроботи». На це я відповів йому: «А я Вас не послухаю, бо по-перше, я займаюся письменництвом у вихідні дні, вільні від педроботи дні, а по-друге Ви не цар Микола І, а я не Шевченко, щоб забороняти мені писати і малювати».
Довелося звільнити директорську квартиру в школі № 1 і зайнятися будівництвом своєї власної хати, розпочатої перед війною 1939 року: знайшов я майстра, який поставив на вимурованому фундаменті зруб хати і викінчив для нас дві кімнати і кухню. Новосілля для нашої сім’ї було справжнім святом. Згодом викінчили і другу половину хати. Левада наша на горі над річкою Лугою. З вікон нашої хати відкривалася чудова панорама на місто і околицю за річкою на 10 км. Сини почали рибалити, змайстрували самі човен. За Городлом, полем, кіньми і плугом не тужать і навіть не згадують. Там лишилась моя мама і сестра з швагром. А от з дружиною пішли в мене не лади: там вчителював з нею вчитель Ковальський, людина хитра і підла, а моїй дружині сподобався, почав бувати в нас, звідти і почалися нелади в нас. Чоловіка вдома нема, того йому й потрібно.
Такий же закон природи і від цього не втечеш. Я зайнявся письменництвом, а дружині це не подобалось, тому і вийшла в нас сімейна драма. Довідався я, що у технікумі механізації, де вчились мої сини, бракує вчителя російської і української мов. Технікум не залежить від райвно, а від Києва. Мене охоче заангажували на ці предмети. Я мав повну нагрузку: вдень у технікумі, а у вечері – в вечірній школі для дорослої молоді. Добре, бо гроші нам потрібні були на викінчення другої половини хати.

Далі буде
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2020 (4)
Серпень 2020 (3)
Липень 2020 (4)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
^