dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Ваврисевич Микола Михайлович. Частина четверта
Інформація по новині
  • Переглядів: 233
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 13-08-2020, 15:17
13-08-2020, 15:17

Ваврисевич Микола Михайлович. Частина четверта

Категорія: Публікації

Береза Картузька
Раптом вибухнула війна 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. Через наказ люблінського воєводи, поліція в Городлі заарештувала мене, як небезпечного для «паньства польського» більшовика, приналежного до КПЗУ.
Через Грубешів-Холм-Брест повезли мене в закритому товарному вагоні до каторжного табору в Березу Картузьку, описану Олександром Гаврилюком, з яким довелось мені зустрітись тут і сидіти в одній «целі» - камері 85. Враження незабутні!
В Бресті підскочили до нас на зупинці якихось двоє вояків, в рогатівках з карабінами і хотіли переколотити своїми багнетами, мовлячи, що вони проливають кров за Отчізну, а ми бунтуємо проти неї. Наші конвоїри
оборонили нас тим, що вони відповідають за цілісність доставки нашого ешалону до Берези-Картузької.
Привели нас, душ 30 арештованих, під конвоєм поліцаїв, з собаками, з залізничної станції, кілометрів три до загороди з кільчатого дроту, за яким був високий паркан з дошок, а довкола «вишки» з поліцаями і кулеметами.
Брама відкрилась і нас впустили на площу перед кількома 3-х поверховими казармами і вистроїли в два ряди. Ніч була темна, а тут було ясно від електричного освітлення, як у день. Прийшов пан-комендант полковник
Костек Берданський з своїм штабом, в рогатівках. Скомандували: «Струнко!» Він поглянув на нас, усміхаючись, і сказав: «Карчмарек, познайомся з ними».
Поліцай Карчмарек козирнув і підійшов до першого Самохваленка, що стояв з краю і спитав: «Хто ти є?» Той відповів: «Я власник млина». «Ага, власник млина і бунтуєш проти панства?», - і вдарив його рукою в лице. «Я
пане», - і дістав удар в другу щоку. Карчмарек підійшов до другого в тому ряді, питаючись: «Хто ти такий?» Той відповів: «Єстем академік Варшавського університету». «Ага, учишся в польській учельні і бунтує пжеціву паньства», - і вдарив його два рази в лице. Третій в шерензі був я. Карчмарек спитав мене: «А ти хто єст?» Кажу, що рільник. «Ага, - каже, - їси польський хліб і бунтуєш?» І ударив мене в лице. Я схопився скаліченою рукою за лице і мовив: «Я ж рольник, се я ем свуй хлєб». Комендант сказав: «Дай му, Карчмарек, еще раз, пся крев, неби не бил таки мондри». І я дістав ще раз по лицю. Якось одразу промайнула думка кинутись і задушити його, та мене тут зразу вб’ють, або замучать, значить треба терпіти. Так Карчмарек познайомився зі всіма арештантами, а штаб табору сміявся з нас. Нарешті комендант скомандував вести нас у целю 57.
Карчмарек побіг, мовлячи: «Бегем за мною». І ми побігли за ним за ріг казарми, де було темно. За рогом казарми у темряві, стояло четверо карних арештантів з дрючками в руках і нас молотили по чому попало.
Я був в короткому кожушку і дістав по плечах дручком. Чути було зойки побитих, а коли увійшли в целю 57 я побачив, що в двох наших в’язнів, замість носів були скривавлені діри. Про медичну доповогу тут ніхто не чув. У целі на асфальтній підлозі лежало уже 30 душ в’язнів. На стелі в горі блимала одна лампочка, що скупо освітлювала целю. Хтось з новоприбулих попросив: «Пане я хочу до в’ятру». Встало ще четверо.
Він підійшов до кожного і вдарив гумовою палкою по плечах кожного, мовлячи: «Маєш до в’ятру, маєш до в’ятру». «А цо ж робіць», - спитав перший. «В порткі робіць», - і загасив світло та вийшов, зачинивши на ключ двері.
Я був буржуй серед в’язнів Берези Картузької, бо швагер в Холмі приніс і дав через вікно теплушки, ватну ковдру, подушечку і пару кіло сала. Я розстелив на асфальті ковдру, поклав під подушку сало та й ліг мовлячи:
«Треба чуда, щоб звідси вийти живим». На мене закричали попередні арештанти: «Тихо, тихо, бо як почують, всіх нас поб’ють, а вас посадять в карцер». На моє щастя ніхто не почув моїх слів, а згодом прийшло таки чудо
від Червоної армії яка звільнила нас. Біля мене на ковдрі лягли: Мельник, Олександр Гаврилюк зі Львова,
Заславський з Грубешова, сенатор Богданович з Вільна і посол сейму Кузьмін-Караваїв. Мельник мав хліб і ножик. Я дістав сало і вділив кожному по шматочку сала; така була наша перша вечеря.
У кутку була таки параша, звичайне умеблювання всіх в’язниць. А в огорожі табору була уборна, довгий рів, через який було покладено кілька кладок-дощок. Раз на добу випускали кожну целю на кілька хвилин до того
рівчака, і коли ви тільки стали на кладку, уголовник, завідуючий уборною, бив гумою в’язня, що скинув штани. Отже, треба було навчитися управлятися, як пташка, на ходу, в одну хвилину. Вдосвіта, по свисту піднімали всіх на ноги. Лічили чи не втік хто або помер. Уголовники приносили котел з юшкою і давали кожному черпак рідини, без солі, без картоплі, без зоринки тлущу. В цій рідині було 5 зернят крупи. Це було відразу і сніданок, і обід, і вечеря. Ще давали по скибці хліба, такій великій і грубій, як долоня руки. То була денна порція, щоб не переїдався, а скоріше вмер. І люди вмирали від виснаження. Як розвиднювалось, то виганяли нас партіями на двір по 10 чоловік та й муштрували: «Падній. Повстань! Падній. Повстань». Хто не встигав по команді вставати, той діставав гумовою палицею по плечах. Коли з’являвся німецький літак над табором, ми лежали нерухомо, щоб він не зауважив нашої муштри. Іноді літак скидав листівки на польській, німецькій та російських мовах.
Говорилось, що за кожного розстріляного німця в Березі Картузькій вони розстріляють 10 поляків у Познані. Ага, заступаються за своїх німців, а невже наші з Радянського Союзу не заступляться за нас? Заступляться, гадали ми. І визволення нас наближається.
На одній з фізкультурних вправ я побачив знайомих лікарів – Річинського, Полянського і Хому з Володимира-Волинського і на другий день приніс їм трохи сала. Одного вечора після перевірки відчинились двері нашої
целі, увійшло начальство, душ п’ять і наказали замкнути вікна, бо йде війна, і не дивитись у вікна. А як хто появиться в вікні, того дано наказ застрелити. Староста целі відповідає за дотримання цього порядку. І то все! Загасили світло і пішли. А ми лежимо і міркуємо, що б це значило? Я сказав: «Це товариші початок кінця». Гаврилюк мовив: «Чийого, нашого чи їхнього?» Кажу: «Їхнього». Староста почув і гукнув: «Ану замовчіть, як не хочете піти в карцер». Всі замовкли. Сон був цілу ніч тривожний, а в тамборі рипіли цілу ніч вози, вивозячи, як потім довідались ми, майно. Як розвиднілось, я прокинувся та й став під стіною проти вікна, та й з далеку дивився у вікно. Староста загукав на мене: «Що ви хочете дістати кулю в лоба?» Кажу: «Не можу лежати, бо вже
боки болять від лежання на асфальті. Але товариші, дим сьогодні не йде з кухні, значить будем без снідання». В’язні почали дивитися чи це правда. Побачили, що на вікнах нема поліцая. Кинулись до вікон та відкрили їх, а
там селяни і селянки внизу у білих домотканих білоруських сернягах виносять зі складів продукти: борошно, крупу, картоплі. «Що ви робите?», - кричимо. «Забираємо залежане майно, бо ваших гнобителів не має, втікли вночі», - відповідають вони. «Так відчиніть нам двері, бо ми зачинені». Вони відкрили і ми вийшли на площу де нас колись Карчмарек бив. Було нас тисячі три чоловіків та тисяча жінок. Люди цілувалися на радощах, що вийшли на волю.
Як виявилось потім, Радянський уряд вирішив надати допомогу населенню білоруських і українських земель і наказав Червоній Армії зайняти Волинь, Холмщину і Галичину. Після мітингу в’язні Берези Картузької розійшлись до своїх родин. Я з Гаврилюком, попрямували пішки через Білоруське Полісся, через річки, канали, гаї на південь, як пташки у вирій.
Селяни, довідавшись, що ми в’язні Берези Картузької залюбки годували нас і давали ночліг на сіні в стодолі. Було й таке, що ми мало не загинули від своїх українців. В лісі за Камінь-Каширським зустріли нас двоє озброєних дядьків. Питаються по-польському куди йдемо, хто ми і звідки? Відповідаємо їм по-польському, що ми йдемо з Берези Картузької додому. Кажуть, ви стверджуєте, що також українці? Кажемо, що так. Тоді питають чого відповідаємо по-польськи. Відповіли, що ви ж питали нас по-польськи… «Ну маєте щастя, що ми
вас не застрілили, як панів осадників, що тікають звідси у Польщу», - порадували вони. Ми сміялися хоч і було не до сміху, бо були на волоску від смерті. І могли не дійти додому, визволившись з Берези Картузької.

Далі буде
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2020 (4)
Серпень 2020 (3)
Липень 2020 (4)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
^