dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Ваврисевич Микола Михайлович. Частина третя
Інформація по новині
  • Переглядів: 97
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 30-07-2020, 11:07
30-07-2020, 11:07

Ваврисевич Микола Михайлович. Частина третя

Категорія: Публікації

Нечуй – Левицький.
Одного разу завітав до клубу «Родина» старенький письменник Іван Семенович Нечуй-Левицький. Невеликого зросту з сивуватим волоссям на голові, вусах і стриженій роздвоєній бороді. Привітавшись з усіма присутніми,
мовчки взяв «кияк» з останнім нумером газети «Рада» і заглибився в читання її, витерши окуляри хусточкою.
Ми всі дивилися на відомого письменника, скупого на слова в розмові, а пишномовного в художньому письменстві. Він зауважив наші погляди і мовив: «Хочете, щоб я сказав вам щось, то і скажу. Кожному овочеві в свій час росту є дозрівання, людині також, як ось вам, є час до навчання, а потім до одруження.
Якщо пропустите цей час, будете шкодувати потім, як я зараз, але дарма: вороття немає, запам’ятайте мої слова сьогоднішньої зустрічі».
Я відважився сказати: «Іван Семенович, та за вас люба читачка і поклонниця вашого таланту піде». Він усміхнувся та й сказав: «Як нема орання зрання, то увечірне те, та не те.» Й знову заглибився у читання «Ради».
Мимоволі напрошувалось порівняння цього письменника з Михайлом Михайловичем Коцюбинським: тамтой вищого зросту, лобастий, з маленькими стриженими вусиками і еспаньйолкою під нижнею губою, у вишитій
українській сорочці, жвавий і розумний (розмовний), з веселою усмішкою на устах, а Нечуй-Левицький завжди серйозний, з сумним поглядом очей, підтягнутий, як учитель на уроці в школі. Він так і не оженився, а до кінця
свого життя, очевидно, шкодуючи за упущеним часом для цього.
У 1911 році Державна дума у Петербурзі по доповіді депутатів Родичева, Чихачева і Євлогія, ухвалили виділити Холмщину в границях Керзона, в окрему губернію. Сюди увійшли повіти: Володавський, Більський, Холмський,
Грубешівський і Томашівський повністю, і Красноставський, Замістський і Білгорайський частично. В Холмі появився губернатор Волжин з канцелярією і штатом урядовців. Розпочали й будову губернської в’язниці в північно-західній частині міста.
Почались зміни уряду. Міністром освіти цар призначив Кассо, а той вирішив ліквідувати автономію вищої школи. Професура і студенти захвилювались, почались мітинги по всіх вищих школах. Ректор Київського
університету професор Цитович вийшов до студентів і сказав: «Господа, студенти! Министерская реформа не умаляет вовсе прав студенчества, так что вам митинговать нечего.
Другоє дело профессура, но ведь она не митингует, только ви, поетому совитую вам разойтись по аудиториям и заняться своим делом, а то я винужден буду визвать полицию». Та й пішов у свій кабінет. Студенти в догонку йому засвистіли, загуділи, але розійшлись по аудиторіях.
На другий день 24 лютого 1912 року, йшов я вранці на практичні заняття, а поблизу університету зустрів мене незнайомий старий студент і спитав: «Як вам, колега, сподобалась відповідь ректора Цитовича?» Що ж, кажу, він сказав правду, права студентів міністерство не чіпає. «А хіба автономія університету, нас студентів не торкається?» «А що ж нам робити, - питаюсь, що?» «Боротися за автономію.
Якщо студенти всіх вищих шкіл виступлять разом, міністр мусить взяти свій приказ назад. Я - старий студент: Мене знають педелі, а ви новичок без підозри: візьміть у мене пачку листівок і покладіть їх у коридорі на боротьбу за автономію вищої школи».
Я взяв та й увійшов в університет: за рогом в коридорі поклав пачку листівок, а тут вискочив педель Годуненко, схопив і повів мене до проректора Удинцова. На підлозі лежало ще декілька таких пачок. Проректор одібрав у
мене білет, а незнайомий студент назвав себе Навроцьким і доучував казати, що педель бреше, що я приніс листівки в університет. Що це провокація і наклеп на мене? Увечері поліція зробила у мене обшук. І хоч нічого не знайшли, мене заарештували і посадили в Караваєвський поліційний участок. На другий день, під голими палашами вели мене по вулиці в жандармерію. На хідникові побачив я професора Перетца і вклонився йому.
Він відповів на моє привітання і клопотав перед ректором, але дарма, лише добився, що мене звільнили за «невзнос плати за навчання». Цілий місяць просидів я в одиночній камері в Лукянівській в’язниці. Кілька раз водили мене на слідство в жандармерію і взяли відбитки пальців, дактилоскопію, як небезпечного злочинця, підриваючого основи існуючого ладу. Нарешті отримав я повістку на суд і виїхав у Київ. Суд відбувся в
закритому засіданні від публіки в судовій палаті біля Софіївського собору 20 березня 1913 року. Товариші мої Ясінський, Козлюк і Пекарський були лише в коридорі суду.
Суд не повірив свідченню студента Навроцького, що прокламації уже лежали в коридорі університету до мойого і його приходу, а повірив свідченню педеля Гуденка і присудив мене із-за неповноліття (мені ще не було 21 року) до найменшої кари по ст. 129 част. 3, пункт 1 до півроку в’язниці. Адвокат Гольденбейзер майже мене не боронив, покладаючи надію на амністію.
Вечеря після суду. Добре, що я був на вільній стопі на поруках, бо вийшов до товаришів і повів їх і свідка Навроцького в ресторан на вечерю з горілкою і вином. За чаркою вина я прирік, що перші слова мойого сина будуть не мама й тато, а революція і соціалізм. Товариші Козлюк і Ясінський почали, а всі підтримали
пісню «З днів нашого життя» Леоніда Андрєєва.
Касації судового приговору адвокат не подавав, кажучи, що по ст.129 зміни рішення судової палати не буває, амністія спасе цей вирок і все буде добре. З тим я і поїхав додому до Городла. Тепер я оцінив, що значить рідна
хата: рідний батько й рідна матінка! Ніхто тебе так не пошкодує у біді і нещастю, як вони, рідні й сердечні…
Батько казав, що наше справжнє прізвище не Ваврисевич, а Лаврисевич, а Ваврисевичами нас почали називати через те, що наш прадід був недомова: не вимовляв "л". Замість лодка казав «водка». От так і записали в книзі постійного населення Городла, як він казав, Ваврисевичами.
Батько сказав: «Ти також недомова, як прадід, не вимовляєш ні «л» ні «р», а хочеш бути вчителем. Та ж з тебе учні будуть сміятися, замість рак, скажеш гак, замість ложка, скажеш вошка». Мама сказала: «Нічого, поїде в
Київ, там лікарі підріжуть йому язик і все буде добре». Хіба шепелявство велика вада, що так сказав батько, а я правду кажучи, зажурився, що для вчителя, та ще мовника гаркавіння – велика вада.
Після Києва подався я на науку до Петрограда. Але після Лук’янівської в’язниці, я не мав свідоцтва благонадійності. Тож довелося мені попотіти, але завдяки доброму серцю і хитромудрості професора імператорської Академії наук Володимира Миколайовича Перетца, не маючи свідоцтва політичної
благонадійності, «крамольний студент», з осені 1915 року став студентом Імператорського Петроградського університету. Тепер вирішив я добрими успіхами надолужити три пропащі роки університетських студій.
Після Петрограду я повернувся до Києва працювати вчителем. Але через стан здоров’я вирішив повертатися додому на Холмщину. Разом зі мною була сестра Аня. Вирішими ми з сестрою їхати до Шепетівки. Погрузили скрині з книжками за чималі гроші в вагон залізниці та й поїхали в Шепетівку. В наробразі там було місце вільне завідоючого Шепетівсько-подільською залізничною школою, й мені, директорові третьої Київької гімназії, охоче дали цю посаду. Школа була двохкласна. Вчителькою першого класу була вдова телеграфіста – Домнікія Іванівна Редько. В репатріаційній комісії було 2 радянських службовці – Журавльов і Шперкан. Отже, надумались ми з сестрою почастувати їх горілкою і добрим обідом, щоб скоріше добитись виїзду в Польщу. Обід у сестри вийшов на славу. Але це нам не дуже помогло. Але отримавши справки у лікарів, мене таки відпустили в Польщу. А сестра мусила залишитись.
Буржуазна Польща Пілсудського утворена була по домислу Антанти. В ній все було, як колись при царизмі: власність, поміщики, поліція, жандармерія і в’язниця, з тою лише різницею, що все було по-польському.
Наш ешалон репатріантів прибув з Шепетівки у місто Рівне на Волині до бувшої кошари якогось царського полку. Сказали нам вигрузитися і пройти карантин. Направду кажучи ми просто міняли рублі на польські злоти. На
третій день я виїхав з Рівного до Володимира-Волинського. Вокзал і місто зберегло свій попередній вигляд.
Якийсь дядько з Устилуга згодився завести мене з чемоданом за 5 злот. до Устилуга. В казармах колишнього драгунського полку стояли тепер польські улани в кашкетах-рогівках, а за містом до самого Устилуга 10 км
дорога була виложена сосновими брусами, замість шоси. Візник пояснив, що то австріяки у військових цілях, спорудили таку дорогу, бо гаїв було довкола багато. Побудували тартаки в Устилузі, Стенжаричах, Чернявці, Голубовці та й нищили наші гаї.
З Устилуга до Грубешова через Городло австріяки спорудили вузькоколійку. Я вперше бачив таку мініатюрну залізницю. Після перших привітань батьки спитали: «А де ж Аня? Чому не приїхала?». Я розповів, що
лишилася із-за формальностей з бібліотекою. Довелось мені розповісти про свою хворобу. І батьки сказали, що вже завтра поведуть мене до лікаря Пекарського. Лікар оглянув мене й сказав, що це початки туберкульозу, але він вилікує мене уколами миш’яку, добрим харчуванням і здоровим повітрям. Згодом я перестав кашляти і одужав. Доктор Пекарський вилікував мене, а батько захворів сипняком, була пошесть на цю хворість. Медицина не допомогла і батько помер. Поховали його біля його матері, моєї бабусі Зосі.
Після виборів до польського сейму і сенату Васинчуки запропонували мені обійняти посаду редагування газети «Наше життя» - органу українського сеймового клубу і дали мені кімнату в своїй хаті по вулиці Лублінській.
Редакція газети «Наше життя» містилася разом централею товариства «Рідна хата».
Все на світі має кінець. Наступив і кінець моєму парубоцтву. Я з мамою і сестрою вирішили, що треба одружитися з більш бідовою і більш господарською Марусею Федон. Отже, в провідну неділю 1923 року я брав шлюб з Марусею в Грубешові. Так і почалося моє сімейне життя. Та зі зміною політичного ладу почались у мене проблеми з владою.

Далі буде.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2020 (4)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
Лютий 2020 (5)
Січень 2020 (4)
^