dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Частина друга. Ваврисевич Микола Михайлович
Інформація по новині
  • Переглядів: 158
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 9-07-2020, 15:04
9-07-2020, 15:04

Частина друга. Ваврисевич Микола Михайлович

Категорія: Публікації

На торгівельній площі, де зараз педучилище, було багато свиней, поросят, корів іконей, біг циган з конем, показуючи покупцям жвавість свого товару. А через рік на цій площі уже виріс 2-х поверховий будинок Мономахівської гімназії, на карнизі якого у всю довжину будинка виписані були слова: «Будьте не ліниві на всі діла, гідні людини». Вокзал він зберігся до сьогодні і залізниця до Ковеля, з огляду на близькість границі з Австрією, знаходились у військовому відомстві: обслуга, машиніст і кондуктор були військові.
Пасажирські білети нам дали лише до Ковеля, а там вже дали через Коростень до Києва. Вранці ми прибули до Київ – матір міст руських. Велике місто, з високими будинками, соборами і безліччю вулиць і парків, з трамваями і Дніпром, зробили на нас обох, що крім Холма, Грубешова і Володимира-Волинського не бачили нічого, велике враження. Київ нам видався казковим містом. Вийшли ми з вагону, здали свої речі на переховання на вокзалі, сіли вперше в трамвай і поїхали за 3 копійки в центр.
Там злізли і помандрували гарними, широкими вулицями, по яких, як нам здавалося, бігли кудись люди до університету св. Володимира. Знайшли величезний червоний будинок з 6-ма колонами, з тремтячим серцем увійшли до вестибюлю. І за іншими студентами по довгих коридорах добралися до віконця канцелярії. Стали в чергу за такими ж першокурсниками, як і ми, і отримали вхідні в університет білети з буквою «Ф» (філолог).
Заглянули в аудиторії, з професорською кафедрою і лавками, амфітеатром для студентів, і пішли шукати свого деканату. Там видали нам програми курсу лекцій і матрикули та й казали записуватися на які кому подобаються лекції. Я записався на філософію у професора Гілярова, методологію літератури професора Перетца, санскрит у професора Кнауера, слав’янознавство у професора Флоринського та інше.
Коли ми з Ясінським зкінчили з формальностями, згадали, що треба щось з’їсти. Земляк другокурсник Пекарський Федя завів нас у студентську столову на гімназичній вулиці. Там все було студентське. В касі продавалися купони на обід студента. На стіні, довкола вікна каси було багато оголошень різних
земляцтв: Чернігівського, Полтавського, Катеринославського і навіть Грузинського і Вірменського, а нашого Холмського не було. Треба заснувати і нам наше Холмське земляцтво, думалось нам. Увійшли ми в їдальню залу, а там за довгими столами сидить маса студентів і студенток: 0бідають, розмовляють, курять. Шляхом самообслуговування дістали ми українського борщу тарілку і котлету з гречневою кашею, а хліб дармо в
корзинах на столі. Декілька студентів, пообідавши, хрестились, це казав нам Пекарський, члени студентської християнської організації.
Квартира. Після обіду пішли ми з Пекарським шукати кімнати для мене і Ясінського й знайшли на Жилянській вулиці кімнату за 10 карбованців з обідом, з кип’ятком на чай вранці і ввечері. Дали гроші вперед за місяць і пішли на вокзал по свої чемодани та постіль. До вокзалу було недалеко. Принесли свої речі.
Коли ми прийшли з вокзалу на квартиру, там уже стояло два ліжка з матрацами. Ми поклали на них свої постелі, а чемодани під ліжка. «От ми й улаштувались у Києві», - мовив Ясинський. Він був круглий сирота і вчився на
кошти товариства ім. Сташица. Граф Замойський подарував учителеві своїх дітей Станіславу Сташицу 5 сіл з кріпаками, землями й гаями, а Сташіц у 1818 році звільнив селян від панщини і заснував товариство свого імені. До нього належали села: Дьяконово, Шпиколоси, Черничин, Бородиця, Ярославець і Терятик, с. Ясинського з монастирем, Андрієвою та Десятинною церквами.
17 листопада 1910 року на станції Астапово помер Лев Толстой і в університеті був мітинг, з випадами проти царського уряду і синоду, а ректор Цитович викликав поліцаїв, і вони видалили нас, студентів з будинку. Тоді ми зібрались на сходинках перед університетом і співали «Вічна пам'ять Толстому» і продовжували мітинг. Раптом з’явився відділ козаків на конях та й ну розганяти нас та періщити нагайками. Я стояв посередині сходин і не сподівався, що козак досягне мене, але він пустив коня по сходинках і нагаєм оперіщив мене по плечах. Я показав йому язика та й пішов, похнюпившись, на квартиру. Ясінського я застав уже вдома, роздягнувся й показав йому сліди від козацької нагайки. Він розсміявся та й каже: «Ти словесник будеш пам’ятати дату смерті Толстого». Почула це хазяйка квартири, увійшла й змастила мій синяк вазеліном, мовлячи: «До вашого весілля загоїться». Ясінський повідомив, що приходив наш земляк, городелець, Михайло Будневський, слухач курсів меліорації й запрошував нас обох на Михайла на свої іменини. Доведеться піти, щоб не думав, що ми студенти, погордуємо його курсанта. Розказав я Ясінському, як цей іменинник був машиністом на залізниці, приїхав якось до батьків, до Городла, а батько його багатосімейний.
Сказав йому: «Ти, синку, допоміг би мені грішми, бо бачиш діти обсіли мене», а той відказав батькові: «А хіба я вам, тату дітей надавав, чи що». Так розповідали люди в Городлі.
Місяць травень з його місячними ночами та солов’їними співами на Володимирській горі та в Купецькому саді особливо принадний. Тому, незважаючи на іспити, там завжди повно студентів і студенток–курсисток, що знайшло відгомін у відомій студентській пісні: «От зари, до зари, лишь зажгут фонари, вереницей студенти шатаються… А Владимир Святой с пьедестала свого, глядя на них, улибается. Он і сам би не прочь погулять с ними ночь, да врагов доноса опасается. Да соблазн то велик, і с пьедестала старик к студентам тихонько спускается»…
У теплі погідливі вечори у Купецькому саді на естрадній сцені під відкритим небом давались платні симфонічні концерти. Наша пролетарська студентська братва – студенти і студентки приходили в сусідній царський сад,
куди доносились звуки симфонічного концерту. І слухали безплатно чудові симфонії Моцарта, Бетховена й Чайковського. Тут іноді наша молодь розв’язувала такі серйозні питання, як ціль і сенс життя, про кохання, у чому щастя та інші.
У чому сенс життя.
По першому питанню у чому ціль і сенс життя, студентка Ліля Булгакова мовила: «Це питання, гадаю, прекрасно розв’язано нашою церквою, в єднанні людини з Богом у житті і по смерті за гробом». Ясінський сказав: «Це застарілі поняття, казьонщина, дайте щось нове». «А нового і кращого немає»,- сказала Ліля. «Пошукаємо, - мовив Ясінський, - от, Карл Маркс, наприклад находив сенс життя, вчили ми по філософії – в боротьбі».
Студент математики Козлюк додав: «У боротьбі за існування, за хліб насущний».
«По моєму товариші, сенс життя – в самому житті, такому прекрасному, різноманітному, вічно діяльному», - сказав я. Ясінський сказав: «Людина є ковалем свого життя і щастя: росте, учиться, набуває знання і фаху, щоб потім бути корисним людям і Батьківщині, і в тому знаходить сенс в житті».
Медик Андрій Марко підхопив його думку: «Так, у боротьбі за здоров’я людини, у боротьбі з пошестями людства – у цьому я добачаю сенс свого життя». Ясинський мовив: «Ви, Марков підтвердили мою думку, що кожна
людина кує своє життя на свій лад».
Проблема кохання.
Іншим разом в Царському саду ми розмірковували проблему про кохання. Найкращий співак серед нас, студент – Петро Козлюк заспівав арію з «Євгенія Онегіна». «Кохання - це хитра желанка природи, коли за хвилинне захоплення доводиться жінкам розплачуватись народженням дітей», - мовила Ліля Булгакова. «А ви спробуйте не датись природі ошукати себе», - мовив Ясінський. «От не дамся я, не вийду заміж, от і все».«Побачимо, казав сліпий», - промовив Ясінський, всі засміялися, не вірячи їй.
Студент Сердюк, з Полтавщини, довідавшись, що я холмщак, завів мене в український клуб «Родина». Він розповів, як генерал-губернатор Трепов, затверджуючи статут того клубу, хвалив організаторів його, що придбали таку патріотичну назву клубу – «Родина», батьківщина.
Сердюк познайомив мене з старшими клубу і письменником Михайлом Коцюбинським, що приїхав з Чернігова і скаржився, що земство не оцінює зовсім значення статистики і неакуратно навіть виплачує йому платню.
В другій кімнаті клубу, в залі, старий віком кобзар співав під акомпанемент бандури пісню: «Ми гайдамаки, всі ми одинакі, не терпимо ворожого ярма, йшли діди на муки, підуть і правнуки, за народ життя своє складем…»
Слухачів було небагато, бо час був робочий. Плескали старому кобзареві. В залі клубу була невелика бібліотека українських книжок. У шафі за склом прочитав я заголовки «Літературно – наукового вісника», «Історії України»
Миколи Аркаєва, «Історії України–Руси» М. Грушевського, «Кобзаря» Шевченка, та інші. На стінах були портрети Шевченка, Котляревського, Вовчка, Лесі Українки, Карпенка-Карого, Глібова, оздоблені вишитими рушниками. На столиках лежали газети «Ради», вправлені в киї, щоб читачі не забирали їх прочитавши, у кишеню. З тої пори я вчащав до того клубу.

Частина друга. Ваврисевич Микола Михайлович

Далі буде.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2020 (4)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
Лютий 2020 (5)
Січень 2020 (4)
^