dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 199
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 10-06-2020, 10:39
10-06-2020, 10:39

Гілевич Віталій Леонтійович

Категорія: Публікації

На хуторі під назвою Новий Осередок, що охоплював велику ділянку землі та лісу, стояв чудовий маєток з розкішними горіховими деревами. Маєток перепродувався три рази. Врешті його купив дядько мого діда - Лохаюк Василь для своєї сестри Марії. Пізніше там поселився мій дід Микола з сім’єю.
Згідно документів (царські договори і купчі, що збереглися в оригіналі), сім’я Гілевичів була з Володимир-Волинських міщан. Дід мого діда Миколи - Антон прикупляв і брав в оренду для обробітку орні землі та ділянки лісу. Сам Микола Тимофійович був майстром на всі руки: тримав кузню, мав різноманітний сільськогосподарський реманент. Мав, навіть, мотоцикла - Харлея. Тримав велике господарство: четверо коней, кози, вівці, кури. За все треба було платити податок, навіть за кота і за собаку. У нього працювало 11 батраків: обробляли землю, доглядали ліс. Дід їх за те кормив, одягав, і щось трохи платив. Ніхто з них не пішов від діда, так і працювали довгий час. Бабуся Броніслава була справною хазяйкою. Всі страви, які вона подавала на стіл були смачні і обов’язково гарячі. А які пироги і всяку випічку вона готувала!
Гілевич Віталій Леонтійович
Гілевич Броніслава з подругою. Центр Володимира


Внизу плити, на якій варили їжу була ще одна піч (бабуся її називала «пєц»). Туди клали великі дубові поліна і коли перегорять, ставили на бляхах випічку. Бабуся також мала на кухні наймичку. Навчила її готувати страви польської кухні. Завдяки цій роботі наймичка могла кормити свою сім’ю.
Також бабця гарно шила плаття, блузки, спідниці і нижню білизну. Швейна машинка "Вікторія" завжди була у роботі. З самого Володимира приїжджали до бабусі замовляти пошиття одягу, не кажучи вже про місцевих. Моя мама, як на той час, завжди була модно одягнена.
Пам’ятаю, як я любив спостерігати за дідом, коли той щось майстрував. Був хорошим столяром: робив рами для вікон, двері, стругав дошки для підлоги, ремонтував берданки, для мисливських рушниць витесував приклади з
горіхового дерева, лагодив брички – візки на двох колесах, куди впрягали коня і їздили «з вітерцем».
Хрещена дочка моєї бабусі Броніслави – Марія Зарубко довгий час жила на хуторі Новий Осередок. Ось що вона розповідала про маєток Гілевичів та життя хуторян: «Будинок Лохаюків на Новому Осередку був дерев’яний,
критий черепицею, мав два входи. Внизу був великий мурований льох.
Гілевич Віталій Леонтійович
Бабуся Броніслава з своїм татом 1937 рік, м. Станіславів


Я пам’ятаю, як після пожежі там тримали курей, а частина була відведена для зберігання овочів. У будинку була кімната-кухня на два вікна, що називалась покій. На право була кімната-комора і мимо неї був вихід на двір
через рундук, тобто веранду. З покою хід був на горище. Стіни обкладені білим кахлем. Там стояло ліжко, дубовий стіл, за яким збиралися гості. На ліво були двері у велику кімнату, яку тоді модно було називати зал.
Такі зали використовувались для просвітницької роботи – читання книжок. У хуторян, а їх називали капелюшниками, були великі бібліотеки. Вони були далекими від села, тобто не займалися господарством, а вели просвітницьку роботу.
За Польщі у 20-х роках, коли був поширений громадський рух українства, веранда використовувалась як сцена. Сільська молодь була грамотна. До них приєднувалися поляки із Людмирполя та молодь з села Коцюр і разом ставили п’єси українських письменників-класиків - Старицького, Кропивницького та інших: «Поки зійде сонце, роса очі виїсть», «В неділю рано зілля копала», «Дай серцю волю – заведе в неволю». Моя мама, тьотя Броня і мама Зіни Мстиславівни Петровс бали участь у тих виставах. У сім'ї Гілевичів любили музику і часто грали на гітарі. Цей куточок був центром культури, але не центром націоналізму. Там були люди, що однаково всіх шанували - альтруїсти.
Біля Могильного за Марцилівкою був хутір Старий Осередок. Туди втекли 11 хлопців з концтабору. Моя сама розповідала, що коли наші хлопці-націоналісти довідалися, що ті втікачі сплять у вдови на соломі у стодолі, то
вони їх живцем спалили. А ті ж у концтаборі півтора року підкопували стіну і ось таку знайшли свободу. Дві групи, які пішли на Ковель, лишилися живими. Коли я вчилася у школі №4, в нас був пошуковий загін, що збирав відомості про війну. Коли розбирали документи, мені трапився лист одного з втікачів, що
пішли на Ковель. Він писав, що 11 чоловік пішли на схід і пропали. Більше він про них нічого не чув. Я, будучи п’ятикласницею, бачила, як з колодязів діставали тіла поляків. У той час різні були люди і мали різні погляди. Але дехто опускався до нікчемних, ганебних, розбійницьких вчинків.
Гілевич Віталій Леонтійович
Бабуся Броніслава з подругою


Тьотя Броня була моєю хрещеною мамою, і як би на хуторі не було бідно, вона завжди на моє день народження - 30 жовтня приносила кульок горіхів або цукерків-подушечок. Її батьки служили в пана у дворі в Овадному. Тьотя Броня була розумною, інтелігентною жінкою, любила дітей. Коли було дядькове весілля, то вона спершу посадила дітей за стіл, а їх було багато, смачно накормила, і попросила, щоб не вертілися під ногами, коли почнеться застілля для дорослих.
Моя мама розповідала, що під час війни до них у двері постукав військовополонений. У нього був тиф. Його порятували. Багато хто з хуторян так робив. Потім у родині хтось також перехворів тифом, але все обійшлося.
Військовополонені часто приходили. Через Гілевича їм робили аусвайси, казали що вони тут наймитують і не мають ніякого відношення до військових.
До мами Василя Мазурка теж прийшло троє полонених. Через Гілевича їм зробили аусвайси і вони працювали шевцями, кравцями та ще кимось на Почекайці (зараз входить до Людмирполя). Там вони були аж до приходу
радянської влади. Коли прийшла радянська влада, вони пішли з фронтом. Один загинув у Берліні, а другий все ж приїхав і хотів, щоб тьотя Ліза (мама Мазурка Василя Олексійовича) вийшла за нього заміж. Хуторяни Бущаки, чоловік був жандармом ще за царя, також вигляділи полоненого. Цілий місяць від нього йшов жахливий сморід концтабору. Потім той полонений влаштувався працювати на шахту, а сім’ю Бущаків забили поляки.
Мій дід мав цегельню на Марцилівці. Він з 1860 року. Сім’я приїхала з Отроча – села на Підляшші. Колись у те село вивезла своїх кріпаків поміщиця із Чернігівської області і там їх всіх переженила. Коли в ХІХ столітті вже
можна було купувати землі, дідова сім’я оселилася тут. На одній земельній ділянці була хороша глина. Приїхав архітектор Адріан Прахов і дві комісії з Санкт-Петербурга та Києва обстежувати ці поклади глини. Дали діду
безпроцентну позику і він побудував цегельню. З цієї цегельні та ще з чотирьох інших постачали цеглу на відбудову Успенського собору. Коли за радянських часів в Овадному зруйнували церкву, то татові пропонували ризи, щоб накривати коня».
Гілевич Віталій Леонтійович
Бабуся Броніслава з подругою, 1928 рік, м. Володимир
Під час війни дід Микола Гілевич якось обходив свій ліс і вже повертався додому. Німці збили нашого винищувача і він впав десь під лісом біля Когильно. Дід знайшов пораненого пілота, забрав його до себе додому і заховав на горищі, бо його вже розшукували німці.
Так вийшло, що німці розквартирувались у дідовій хаті, бо вона була найбільшою на Осередку. Поранений стогнав і бабуся Броня, коли хтось приходив, мусила весь час співати або танцювати, щоб заглушити стогін.
Потім, коли пілот Мешков більш-менш одужав, його відвели у партизанський загін, там він і воював до приходу Червоної армії. Далі його сліди загубилися. Казали, що нібито він загинув під Владивостоком. Почалося розкуркулення заможних селян. У господарів відбирали майно, а самих вивозили до Сибіру. Не минула така участь і діда, адже в нього було хороше господарство: хата, майстерня, коні і нечувана на той час розкіш –
мотоцикл Харлей. На збори дали півгодини, далі погнали до Володимира. Таких сімей було багато і виявилось, що місця у вагонах всім не вистачає. Гілевичі дві доби чекали на вокзалі своєї черги. Представник КГБ викликав
діда, щоб звірити прізвище. Розговорилися про війну, про збитий літак і про пілота. КГБіст попросив діда розповісти про пілота Мешкова. Дід Микола і розповів все по порядку.
Гілевич Віталій Леонтійович
Мєшков, 1946 рік


А виявляється, той Мешков був капітаном і написав рапорт на ім’я командира свого підрозділу про те, як сім’я Гілевичів його врятувала і просив висловити подяку за доброту і порятунок. Цей випадок врятував дідову сім’ю
від каторги. Їх відпустили. Коли ж повернулися на Осередок, то виявилось, що хата вже розграбована, бо ніхто не сподівався на їхнє повернення. Мусили звідти вибратися. Микола пішов працювати в МТС на Льотничому. Згодом їм дали земельну ділянку під забудов у селі Острівок.
Після війни у діда залишився німецький мотоцикл, я ще пам’ятаю, як ним дід город орав. Мотоцикл тягнув плужка, як має бути!А вже потім був «ІЖ-49». На ті часи то була вагома річ. Ми, діти, любили на ньому кататися. 13 дітей влазило на мотоцикл, а 14-й вже не мав де причепитися. Дід побачив, що таке діло і причепив коляску. З нею було гірше їздити, бо дітей на ньому було ще більше, він ставав дуже важким і гірше слухався у керуванні.
Гілевич Віталій Леонтійович
Мама Іра, тато Леонід, Віталік та Микола


Мама працювала на швейній фабриці, а батько був військовим зв’язківцем. На Осередку була військова точка. Географічно - це найвища точка в нашому районі. Серед 20 військових, що там служили, мама вибрала мого
тата – Льоню. У 1959 році вони одружилися і жили на Осередку. Мене назвали на честь командира частини і він став моїм хрещеним батьком. В школу ходив на Острівку. В першому класі я прогулював уроки, за що
мені дуже діставалося від батьків. Дійшло до того, що у другому класі мене мали виключити зі школи. Мій дід - Микола Гілевич провів зі мною виховну роботу, але не бив мене. Це тривало всього два дні, але якою ціною! Я мусив стояти перед Образом Миколи Чудотвоця на колінах на гречці з піднятими догори руками. Це було значно дієвіше, а ніж батьків армійський пасок. Дід зі мною постійно говорив. На прикладі нашої сім'ї показав, що наука допомагає стати пристойною людиною. Першого дня я від образи навіть не слухав його, а на другий день вже почав прислухатися до його слів. Я вдячний своїй вчительці математики - Софії Володимирівні. Вона зуміла мене зацікавити і я полюбив математику. В третьому класі я вже був хорошистом. Мені дуже подобалась білявка з нашого класу - Ольга Шестухіна. На цілий клас нас тільки двоє було світловолосих. На закінчення 7-го класу батько взяв мені путівку в санаторій у Згорани. Спочатку там було нудно. А потім я знайшов чимало позитиву: уроки по 35 хвилин, максимум – їх було 5 і ніякої нагрузки, кормили 5 разів на день. В обід заставляли спати і це мене не дуже влаштовувало. Так вийшло, що я там провчився рік.
В дитинстві любив з дядьком їздити мотоциклом на хутір Осередок. Світла там не було. Коли тьотя Дуся виходила заміж, мій батько взявся за влаштування освітлення. Привіз армійський генератор, який працював на
бензині і виробляв струм. З іншими чоловіками закопали стовпи, натягнули дроти, повкручували лампочки. Генератор дуже тарахкотів, тож його винесли аж за хлів. Хтось із дорослих чоловіків там завжди чергував, щоб діти, бува, кудись не влізли. На той час світло на хуторі було дивиною.
Гілевич Віталій Леонтійович
Гілевич Ірина з подругою


Вчився у Володимир-Волинському ПТУ на зварювальника. Дипломну роботу по чесному став готувати за рік до закінчення закладу. Всі схеми робив на листах 24 формату. На захисті диплому був присутній Кандидат наук
Житомирського філіалу інституту імені Патона. Поки я розказував і малював на дошці він гортав схеми. Моя робота мала назву «Зварювання трубопроводів високого тиску 1200 мм». Потім той чоловік відсунув на бік папери і каже: «Я бачу, що ти знаєш тему і можеш довго розказувати, а тепер давай по простому. Уяви, що я
прийшов до тебе на роботу. Спробуй наглядно пояснити мені, що таке висота». Я такого питання не очікував. Ну, думаю, як по простому, то по простому. Підходжу до нього і прошу, щоб він дав мені свого стільця. Стелю газету, стаю на стілець, і кажу: «Це і є висота. Зварювальник на висоті». Поставили мені оцінку «відмінно». Я захищав дипломну роботу 37 хвилин. В цілому вся група непогано була підготовлена, лише двоє студентів не захистилися. Мені подобалось брати участь у художній самодіяльності, співав у хорі, захоплювався графікою і малював олійними фарбами.
Далі пішов працювати у «сільгосптехніку», пізніше направили на автобазу, бо міг працювати і з електрозварювальним і з газозварювальним апаратами. Там я непогано себе зарекомендував і мені подарували годинник. Звідти я пішов в армію. Попав у Ленінградський військовий округ. Cлужив у самому Ленінграді у Сосновій Поляні. На той час багато офіцерів поїхали на цілину. Серед них був і мій командир. Мене за наказом перевели на посаду тимчасово виконуючого обов’язки командира відділу. Я був на посаді старшого
лейтенанта.
Гілевич Віталій Леонтійович
Леонід та Ірина Гілевичі


Солдати з авторемонтної майстерні завжди мали останнє місце зі стройової підготовки, а також по зовнішньому вигляду. За два тижні до стройового огляду після програми «Час новин», коли солдати мають годину у
своєму розпорядження заставив їх підшити погони рівненько по Уставу. Трохи сперечалися, але наказ виконувати мусили. На другий день привели в порядок усі свої документи. Потім чоботи, а потім і форму. Отже, згодом ми покращили своє становище.
Після армії повернувся додому. З 1978 по 1996 роки працював у «сільгосптехніці» зварювальником на автобазі. Там було 240 одиниць техніки, яку треба було ремонтувати і підтримувати у робочому стані. Часом на
допомогу давали студентів. На той час, як винагороду за хорошу роботу, мій портрет повісили на дошці пошани і на стенді «кращі люди району». Брав участь у художній самодіяльності. Мені це подобалося. Ходив на хор, в оркестрі грав на тромбоні. Організовували концерти, проводили паради. Не всі організації мали оркестр, тож нас просили їх супроводжувати на парадах. За це давали 10 карбованців на всю бригаду – 6 чоловік. Зазвичай
супроводжували 4 організації. Тож після параду завжди могли купити плящину і добру закуску. Йдучи додому купував Жигулівське пиво, рибку або раки і вже сім’єю також могли відмітити свято.
У 1982 році познайомився з чудовою дівчиною, яка і стала моєю дружиною. Якось я був старшим сватом на весіллі. Ця роль мені подобалась. Язик мав підвішений, тож публіку знав, як розважати. Жодна бабця не сиділа,
всі танцювали. Молодих заставляв іти на кухню чистити картоплю, а бабці йшли танцювати.
Ну тож мала бути якась справедливість! З моєю Тетяною раз перетанцював, другий, третій і тут прийшла моя мама. Стала собі тихенько біля хвіртки. Я взяв Тетяну під руку, підвів її до мами і кажу: «Мамо, познайомся –
це твоя невістка.» Мама в шоці, дівчина в шоці. А я кажу: «Ну, так сталося, я так вирішив». Живемо до сих пір. Добре живемо.
Коли розпався Радянський Союз і стали рідко виплачувати заробітну плату, поїхав у Москву на заробітки. За неповних два роки назбирав на трикімнатну квартиру, в якій зараз і живемо. Пізніш працював у «Данко»- ремонтував взуття. Роботу я освоїв швидко. Керівник у нас був чудовою людиною. Коли в когось були проблеми завжди вникав і допомагав. І колектив був хороший. А от здоров’я вже було не те. Довелося піти звідти.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2020 (1)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
Лютий 2020 (5)
Січень 2020 (4)
^