dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна
Інформація по новині
  • Переглядів: 92
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 18-05-2020, 10:52
18-05-2020, 10:52

Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Категорія: Публікації

Я народилась 29 жовтня 1944 року. Ми вже шосте покоління, яке живе у Володимирі.Мій прадід Шуровський Вікентій Амбросієвич, народився в 1827 році. Він був одружений з дворянкою Аполонією Холевінською.
У їхній родині було четверо дітей: Валеріан, народився 14 квітня 1855 року, Леонард - 9 березня 1860 року, Ядвіга - 12 липня 1862 року, та Пасхаліс Баюльян Наполеон - 17 травня 1852 року.
Прабабуся та прадід прожили разом тридцять п’ять років. Після його смерті прабабуся залишилась в родині Наполеона Шуровського. Наполеон Шуровський, за польських часів, служив у міському уряді Володимира.
У 1924 р. разом з іншими посадовцями він зустрічав у Володимирі Президента ІІ Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Коли він помер про це повідомляли в церкві.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

А на афішному стовпі, який стояв в центрі міста повісили об’яву про те, що помер Наполеон. Шуровський Пасхаліс Баюльян Наполеон одружився з Людмилою Іванівною Соловйовою.
У них було двоє дітей Наталія та Доримедонт.
Наталія Наполеонівна народилась 3 березня 1883 року, а померла в листопаді 1965 року, Доримедонт Наполеонович народився 5 жовтня 1885 року, помер 4 червня 1952 року. Наталія Наполеонівна народилась з вадами слуху. Ще за царя тут збирали всіх дітей, які були сліпі та німі, та везли їх до Варшави, де був спеціальний
інститут. Цих дітей навчали безкоштовно. Першого вересня 1893 року Наталія Наполеонівна Шуровська розпочала
навчання в цьому інституті. Закінчила його в 1901 році. Вона була чудовою рукодільницею і гарним фотографом та художником.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

В сімейному альбомі зберігається фото 1956 року, на якому тьотя Наташа сама собі подає квітку. На фото акуратно з’єднано дві світлини. На сучасній техніці це зробити досить просто, а тоді вимагало умінь і знань, а ще ретельної праці. У нас була радіола. Тьотя Наташа клала руку на радіолу і по коливанням уловлювала звуки,які звідти лились. Вона могла сказати, що зараз звучить, вальс чи танго.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Один з дядьків мого батька мав магазин, другий видавництво, про це я прочитала в спогадах Наталії Назарівни Грабарчук. Після трагічної втрати родин вони виїхали до Польщі. Мій батько народився в місті Сміла, тепер це Черкаська область. 8 липня 1895 року він вступив до Пінського реального училища, де вивчав технічні науки.
Працював на залізній дорозі в Рівенській області. Потім його комісували через проблеми з зором, він не розрізняв всі кольори.
Перед Першою світовою війною вони, разом з сестрою Наташою, «перебували в біженстві» в місті Павлограді Дніпропетровської області.
Батько брав участь в боях, та коли їх полк повернули на Петербург, всіх офіцерів розпустили. Батько приїхав у Володимир. Він повернувся в формі, справжнім героєм, і австрійці відразу взяли його в полон та відправили в
Зимно. Він сидів в монастирі і, якщо судити з фото, яке було зроблене перед полоном і відразу після нього, то там йому було зовсім не солодко. З полону тато повернувся в 1918 році
Їх батьки в цей час залишались у Володимирі. Коли почалась війна Наташа поїхала в Харків, де жили родичі по лінії прабабусі. Як тільки Володимир зайняли айстро-угорські війська Наташа повернулась до Володимира.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Родина моєї мами теж нараховує не одне покоління жителів Володимира, вірніше села Заріччя. Мій прадід унтер-офіцер Олександр Баліцкий взяв за дружину Палагею із роду Прокофєвих. Їх син Михайло Олександрович
Баліцкий народився 1 листопада 1859 року в місті Ардатов Симбірської губернії. Він з відзнакою закінчив гімназію в Саранську. Його прислали у Володимир «для обрусения края». Колезький радник, кавалер орденів Св. Анни ІІІ ступеню, Св. Станіслава ІІІ ступеню, мав срібну медаль в пам'ять царювання імператора Олександра ІІІ. Спочатку він працював ревізором. Одружився з Марією Дмитрівною Зайцевою, дочкою поміщика з села Осмиговичі. В придане вона отримала землю, де вони побудували будинок. Їхні діти: Володя, Олександр (помер в Першу світову) і Катя. Катя навчалась в Сан-Петербурзі в «Николаевском институте благородных девиц». Володя і Саша закінчили гімназію в Луцьку. Після Санкт-Петербурга Катя працювала вчителькою. Її часто переводили з місця на місце. Після того, як вона поїхала на роботу в Київську область зв'язок з нею припинився.
Так ніхто і не дізнався, що з нею сталося. Збереглося посвідчення видане 7 вересня 1912 року. Це фото на картоні 6х10 см. На фото є сургучева печатка. На звороті світлини написано «Сей карточке изображена личность Александра в том Владимир-Волынское Уездное Полицейское управление удостоверяет 7 сентября 1912 года». Є підписи помічника «исправника» и секретаря та мокра печатка. Олександр Михайлович загинув під час Першої
світової війни, на яку пішов добровольцем.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Марія Дмитрівна померла під час пологів, а дитина (брат Дмитрій) залишилась живою. Щоб діти не росли сиротами, її молодша сестра Надія Дмитрівна Зайцева (народилась 22 листопада 1872 року - померла в 1940 році), вийшла заміж за мого дідуся. Вона була настроєна категорично і сказала, що ніколи не полишить дітей. Навіть коли не офіційно, все одно буде з ними поряд. Як не дивно, але їх шлюб виявився вдалим. У них було троє спільних дітей. Одна з них - моя мама, а її старша сестра теж моя мама, вони нас з братом виростили.
Племінник дідуся Сергій Павлович Морозов, повертаючись з полону, дійшов до першого кордону і його не пустили в Росію. Він повернувся у Володимир і прожив тут до самої смерті, допомагав мамі та тьоті нас
виховувати. Він побудував на Заріччі електростанцію. Людина з вищою технічною освітою, він служив в технічних військах.
Коли кіннота Будьонного в 1920 році йшла на Варшаву, то на якийсь час війська зупинилась у Володимирі на перепочинок. Передовий авангард, їхав на конях, а прості вояки, вся та «дика дивізія» їхала на віслюках. В основному - це були представники монголоїдної раси. Вони кричали: «Даешь Аршава!» - це в них такий клич був. Тих, які їхали на віслюках, до міста не пускали, розмістили по околишнім селам. Тоді на Заріччі вони почали грабувати селян. Селяни прийшли до дідуся Баліцкого зі скаргами. Варто сказати, що на Заріччі ніхто ніколи жодного поганого слова про мого дідуся не сказав. І ось почали вони жалітись, і тоді дідусь пішов до Будьонного. Він розповів Будьонному, що у нього є садок, є трохи продуктів. Буде де випасати віслюків, буде чим накормити солдат. Він пообіцяв Будьонному, що буде один раз на день годувати його солдат. Тоді віслюки виїли в садку у дідуся все, навіть кору на деревах пообгризали. Та дідусь свою обіцянку виконав. Будьонний особисто тоді виписав йому охоронну грамоту. Завдяки цій грамоті родину дідуся не вивезли, не дивлячись на те, що він був поміщиком.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Дідусь помер перед самою війною в 1941 році, сидячи в своєму улюбленому кріслі. Вже мертвого, його разом з кріслом винесли з власного будинку. А помешкання забрали. Та почалась війна і родина знову повернулись
в свій будинок. Після війни його знову забрали. У мене зберігається документ, написаний від руки на половинці листка вирваного з зошита в клітинку, де повідомляється про конфіскацію будинку мого дідуся на користь дитячого будинку. Далі там поселили сиріт. Не знаю, з яких причин, але дуже швидко той будинок згорів.
В поміщицькому домі мого дідуся, було три кімнати та кухня. Біля будинку дідусь посадив садок. Пізніше на місці садка мого дідуся побудували ресторан. А на фундаменті їхнього будинку побудували інший будинок. В саду у бабусі на Заріччі росла королівська лілія. Вона зуміла виростити 54 квітки на одному стеблі. Як ми пізніше не старались, а більше дванадцяти квіток на одному стеблі виростити не змогли.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Мої батьки під час війни залишились у Володимирі. У місті був російський клуб. Він знаходився в будинку, де тепер районна бібліотека. Чотирнадцять російських родин входили до цього клубу. Представники цих родин чергували в клубі по черзі. Люди там збиралися, пили чай, обмінювались книгами. Клуб діяв і до війни, і під час війни. Там мої батьки і познайомились в 1942 році. Тато був старший від мами на двадцять п’ять років. І мама померла рівно через двадцять п’ять років після смерті тата. Батько працював завідуючим ветеринарною аптекою по вулиці князя Василька (раніше – Фарна).
Я народилась у 1944 році і, звичайно, війну не пам’ятаю, та мені багато про неї розповідала мама. В ніч з 21 на 22 червня було чути стрільбу. Це було дуже голосно. Спочатку люди не зрозуміли, що відбувається. Зранку встали, а в місті вже німці. Ще тиждень після цього було чути, як відстрілюються прикордонники. Там йшов жорстокий бій, а сюди долітав лише відгомін тих подій. Мама розповідала, що ті німці які прийшли першими швидко пішли далі. Потім з’явився комендант міста. Він був достатньо толерантною людиною і прослужив у Володимирі лише рік. Він не дозволяв німцям надто сильно безчинствувати.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Навпроти нашого будинку була жандармерія. Там був офіцер, який часто приходив до нас аби погратися з моїм маленьким братиком Альошою. Думаю у нього на батьківщині була маленька дитина. Кожен раз він приносив йому шматок цукру. Мама той цукор міняла на молоко. Якось він взяв дитину на руки, а маля обмочилося. Мама розповідала, що почула як кричить німець і побігла до нього. Вона побачила, що німець тримає замотану у пелюшки дитину та дістає пістолет. Мама кинулась йому в ноги і він віддав дитину. А потім прийшов його денщик з вузлом білизни та пояснив мамі, що поки офіцер знаходиться тут, вона буде прати його білизну, за те, що він не застрелив дитину.
Тоді зазвичай люди не видавали німцям своїх. Принаймні у нас на вулиці таких не було. Навпаки, люди допомагали один одному. Тато прихистив три єврейські родини. Вони жили на горищі будинку тьоті Наташі. Там стояли такі довгі скрині і в тих скринях вони ховалися. Частина нашого будинку була закрита, там на дверях висів іржавий замок. В цій частині будинку були сходи, які вели на горище. Вдень євреї спускались з горища, вони знали час, коли тато приносив продукти. Звичайно, він купував їх за власні гроші. Тато пішов працювати туди, де пізніше була заготконтора, я не знаю, що там було до війни. Якось вдень, до тих дверей прийшли німці. Наказали татові їх відкрити. Він довго той замок крутив, ніби намагаючись відчинити. Мама потім розповідала, що тато дуже переживав чи встигнуть євреї сховатись на горищі. А як на гріх, у старої єврейки почався понос. Вона вистрибнула на плиту, підняла кружки і справила нужду прямо в піч. Потім її швидко затягнули на горище. Після довгих спроб татові таки «вдалося» відкрити замок. Німці зайшли всередину і відразу почали питати: «Что за запах здесь?» А тато й каже: «То, наверное, крыса здесь сдохла». Німці носи позакривали та й вийшли. Пощастило, що там не було продуктів - це могло б їх насторожити. Тато розповідав, що та єврейка потім кричала: «Шуровский, я готова поверить в вашего Христа! Это он нас спас!». Та сім’я, в якій була стара єврейка, тієї ж ночі покинула наш будинок. Більше про них ми нічого не чули. Залишилась лише одна сім’я, яка дочекалась приходу радянської армії. Пізніше, коли тато захворів, вони прислали мамі золоті сережки та порцелянову чашку з блюдцем. Сказали, що грошима допомогти не в змозі, а ось це можна продати. Тато тоді заборонив продавати чашку з блюдцем, сказав, що ще не раз будуть чорні дні. Та чашка з блюдцем і донині зберігаються в нашій родині, так само, як і кубок – наша сімейна реліквія. Він не срібний, з простого металу. На ньому є напис: «Предки наши кушали просто, да жили на свете легко, лет до ста.» З тих часів залишився і тульський самовар. Літом ми виносимо його на вулицю і всією сім’єю п’ємо чай. Він набагато смачніший чим з звичайного чайника. У сім’ї євреїв перед війною насильно підселяли сім’ї прикордонників. В будинок, який був поряд з нашим поселили сім’ю лейтенанта Жукова. За тиждень до війни до нього приїхала дружина разом з дворічним сином. Зазвичай він постійно був при штабі, а в ніч на 22 червня він попрощався з дружиною, сказав що їде на кордон з ревізією. Тьотя Віра чекала на нього все життя. Вона так і не повірила, що її чоловік загинув. Ледве почувши прізвище Жуков, вона відразу починала дослухатись. Коли почалася війна тато забрав її разом з сином до нас. Пізніше вона жила на Заріччі. Померла вона в 96 років.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Жила в нас і Шура Бочакошвілі, її чоловік був офіцером родом з Грузії. У неї було дві дочки. Так само тато забрав до нас і Тосю Баранову з дочкою, їм просто нікуди було йти, а в перші дні війни німці дуже ретельно шукали родини офіцерів. У нас в домі були, як тоді казали: «четыре советки». Дві з них жили на Заріччі. Їх туди мама відправила, там був город, де вони вирощували городину. Біля нас теж був город і жінки офіцерів там працювали. Їм і самим треба було їсти, ще й євреїв годувати. Я була дуже обурена коли зі стіни монастиря домініканів зняли пам’ятну дошку, що розповідала про прикордонників. Адже всі ці люди першими зустріли ворога і загинули захищаючи нас.
В 2005 році у Володимир-Волинський приїхала єврейка. Вона разом з родиною прилетіла з Америки до Львова. І їй дали лише добу аби побувати у Володимирі. Рівно за добу вона мала перетнути кордон Львівської області. Їм
виділили мікроавтобус, шофера та гіда. Звичайно, вони все те мусили оплатити. І шофер і гід працювали в СБУ, чи працювали на цю контору. У Володимирі вони всі разом поселились в готелі. Того дня я працювала в городі і була в брудному халаті. Раптом прибігла сусідка і розповіла, що якісь люди фотографують мій будинок. А поряд з будинком стоїть автобус і ті люди «белькочуть не по нашому». Я тоді підійшла і запитала:
 Хто ви такі?
 А де тут живуть Шуровські? – запитала у відповідь старша жінка,
на чистій українській мові.
 Я Шуровська, я одна тут залишилась, - відповіла я.
 А ваш тато?
 А ви знали мого тата? – Здивувалась я.
 Так. Це мій ангел охоронець, – сказала вона просто
Далі почала розповідати: "Під час війни велике гетто було на вулиці Шевченка, а мале гетто в районі першої школи, вірніше за першою школою. Ми з мамою були в малому гетто. Мені тоді було п'ятнадцять років. Моя мама
віддалася поліцаєві. За це він пообіцяв випустити мене з гетто і своє слово виконав. Я тоді прийшла в свій дім який був поряд з вашим. Мій батько тримав коней та займався візництвом. Будинок, який він побудував поряд з вашим будинком мав сім квартир. Ті квартири він здавав. Поряд з будинком, де я жила з батьками була зручна призьба. Якось вони сиділи на призьбі, коли приїхав двоюрідний дідусь з Америки. Він був «ростовщиком». І я дуже добре запам’ятала той приїзд. А ще я дуже добре пам’ятала той час коли змушена була ховатись.
Вся моя родина була вбита. Я прийшла в цей будинок, а там тільки відкриті вікна хитаються, та віконниці літають, і протяг страшний. Страшно, а йти нікуди. Вночі не можу заснути, чую голоси мами і тата. Я тоді через вікно вилазила на подвір’я, там поряд росла велика груша. Я під тією грушою спала."
Та груша росла на нашому подвір’ї. У неї були дуже великі плоди, майже по два кілограми. Тільки ті груші були зимові і дуже тверді. Якось тато прийшов до мами та розповів, що хтось ходить під грушою, плоди не чіпає і,
здається, він там просто спить. Сьогодні вночі візьму рушницю та постережу.
- Ні в якому разі! - відповіла мама. Недалеко від нас пожежна каланча. На тій каланчі весь час чергували німці. Якщо черговий раптом почує, чи побачить, як блисне вогник, то відразу починає стріляти з кулемета. В місті діяв комендантський час і виходити на вулицю було заборонено. Батько тоді все одно пішов і знайшов під грушою Фаню. Він забрав її до нас і поселив разом з євреями, які жили на горищі будинку тьоті Наташі.
Але чомусь ті євреї не прийняли дівчину і вона, плачучи, повернулась до тата. В той час, і тато теж приймав в тому участь, полонених яких тим чи іншим чином вдалося визволити, відправляли в село Шистів. А вже з Шистова їх направляли далі. В Шистові на хуторі, під самим лісом жила баба Пріська. Про ту бабу Пріську мені розповідала мама. Саме до неї направляли полонених. До неї відправили і Фаню. Та бабця залишила її у себе. Оскільки вона жила біля лісу, то до неї лише зрідка навідувались люди. Дивно, але коли про ці події було написано в газеті, то жителі Шистова казали, що ніякої Пріськи у них ніколи не було. За тиждень до визволення Володимира від німців, Фаня прийшла до нас. Та бабця померла і вона боялася, що її хтось побачить. Спочатку вона ховалася в лісі потім перепливла річку і прийшла до тата.
Відразу після визволення, всіх єврейських дітей, які залишились живими, в тому числі і Фаню, відправили до Львова. Тоді і Яна Баса теж відправили разом зі всіма. Він у нас не жив. Його родина жила в будинку на вулиці Фарній, там де зараз центральна площа міста. Ян тоді швидко повернувся до Володимира, бо у нього знайшлись якісь родичі. А Фані у Львові хтось сказав, що її по всій Німеччині розшукує двоюрідний дідусь з Америки, той самий, який приїжджав колись до Володимира. І вона втекла. Пішки дійшла зі Львова до Володимира. Прийшла до тата і спитала поради: «Як мені бути далі? Я буду його шукати». І пішла. Тато їй зробив сабо – дерев’яна підошва з переплетеними ремінцями. Ми тоді всі носили таке взуття. Одну пару вона взула, іншу взяла з собою, адже в дорозі всяке може трапитись. Вона розповіла, що все життя була і буде вдячна радянській армії. В дорозі вона зустріла якусь військову частину. Там кухар
саме мив посуд після обіду. Вона попросила його не викидати рештки їжі, а дати їй. Той кухар нагодував її та повів до командира. За наказом командира їй тоді видали шинелю і вона разом з тією частиною попрямувала на захід. По дорозі її передавали з однієї військової частини до іншої, адже не всі вони прямували до Берліну, а Фаня вирішила дістатись саме туди. Вона розповідала: «І ось зима. Я йду по Берліну, а вслід чути приглушений шепіт – юде, юде». За якийсь час вона зрозуміла, що тут вона нікого не знайде і вирішила повертатись у Володимир, адже це було єдине місце де її сердечно прийняли. Так вона дійшла до Польщі. Зимавидалась дуже холодно і голодно. В який момент вона зрозуміла, що далі іти не може. Побачила скирту і залізла всередину, закопавшись в сіно. Більше вона нічого не пам’ятала.
На її щастя до тієї скиди приїхали господарі та почали набирати сіно. Побачили дівчину, яка була без свідомості. Вони поклали її на підводу і повезли в свій дім. Фаня прийшла до тями і почула, що поряд з нею розмовляють на польській мові. Цю мову вона добре знала.
Її запитали, як вона опинилася в скирті сіна? Фаня розповідала, що тоді вона просто не могла розмовляти в неї почався нервовий зрив. Їй знадобилося трохи часу, аби прийти до тями. Поляки запропонували їй пожити у них.
Виявилось, що їхню дочку німці відправили в Німеччину, звідки вона не повернулась. Вони взагалі не знали, де вона і, що з нею. Фаня розповіла господарям про свою подорож, про пошуки двоюрідного діда. Розповіла, що посилала запити зі Львова, і з Берліна, але жодної відповіді не було. Поляки сказали їй, що у них є родичі в Австралії і вони їм напишуть, а поки, що дівчині краще залишитись в них. Господарі написали своїм родичам і вже за два місяці за Фанею приїхав її двоюрідний дід та забрав її з собою в Америку. Дідусь дав їй можливість вчитись. Фаня отримала хорошу освіту. Він побудував для неї фабрику та два будинки. Згодом дівина вийшла заміж.
Коли вона приїхала до Володимира, її чоловіка вже не було в живих. З нею були діти та внуки. Вони називали її Бетсі. Поселися вони в готелі і змушені були заплатити не тільки за родину, їх було шестеро, але й за гіда
(наглядача) та шофера. З них тоді порахували по сто доларів за кожну людину. Вона розповідала, що все життя бачила увісні гетто, і тільки гетто. Інших снів у неї не було. Фаня доторкнулась до свого будинку і пішла вздовж стіни, не відриваючи руки. Потім впала на коліна. Сказала, що буде вмирати, що хвора на рак. Що її лікували вісім років, а тепер сказали, що більше нічого не в силі зробити. Що вона повинна на свою могилу привезти землю з могили своїх рідних. І ще, обов’язково, землю, взяту біля будинку людини, яка її врятувала від смерті. Я тоді запросила Фаню разом з родиною прийти до мене на вечерю. Та їм не дозволили. Виявляється їх обов’язковою умовою було не афішувати свій приїзд. Фаня тоді сказала, що хоче мати якусь пам'ять про Володимир. Я розповіла, що маю книжки про місто і пообіцяла їх знайти та принести. Я тоді всю книжкову шафу перебрала, шукала їх цілу ніч і не могла знайти, а Фаня ж з родиною вже о десятій годині мали перетнути кордон Львівської області. І тільки під ранок, коли зачиняла шафу, несподівано побачила ті книги. Далі родина Фані мала їхати в П’ятидні.
Пізно ввечері до мене прибігла гід-охоронниця: «Фаня у вас? Вы не имеете права!..» Я пояснила, що після, того як вони від мене поїхали, я більше Фані не бачила. Тоді та жінка розповіла, що Фаня втекла: «Вы даже не
представляете, что она устроила в Пятыднях! Она нам запретила идти вместе с ней от дороги до того памятника. Она туда ползла…». Охоронниця-гід була обурена таким вчинком Фані, адже там брудно і багато всіляких екскрементів і тваринних, і людських. Я ж їй відповіла, що з цим нічого не зробиш, така вже наша культура. А охоронниця продовжувала обурено розповідати: «Когда она вернулась то ее даже страшно было садить в автобус, так от нее воняло». Вона тоді повела її до річки, допомогла змити бруд. Добре, що це було влітку.
Мені зранку треба було купити молоко для онуків. Я взяла з собою ті книги і, купивши молока, пішла у готель. Там мені сказали, що вони вже виписались, але можливо ще не поїхали. І дійсно їхній бус ще стояв біля готелю. Коли я підійшла ближче, то шофер сказав, що вони пішли купити собі щось на снідання.
Мене тоді дуже подивувало, що кожен окремо купляв собі те, що йому хотілося на сніданок. До мене підійшла Фаня. Сказала, що буде писати, що вважає мене своєю сестрою. Я відповіла, що буду рада. Мене сфотографували разом з Фанею і обіцяли прислати фото. Я віддала їй книги і банку з молоком та булку, яку купила до молока. Вона зауважила, що це надто багато для неї, а я відповіла, що їх теж багато. Повернулись її рідні і стали питати, що це в неї в руках, а вона відповіла, що це її сніданок. І вже коли бус від’їжджав, вона виглянула у вікно і закричала: «Боже, я забула взяти землю!». Так вона і поїхала, не взявши землі.
А через пів року прийшов лист від її дочки. Лист був на англійській мові. Нам його переклали. Дочка написала мені, що мами не стало.
Будинок, в якому ми зараз живемо, був побудований в 1916 році. В Петербурзі на благодійному балу, на користь Варшавського інституту сліпих і глухих, розігрували лотерею. На номер, який витягнула моя тьотя Наташа
випав великий грошовий приз. Мій дід вирішив за ці гроші побудувати для тьоті Наташі будинок в якому вона могла б жити. Вона жила в цьому будинку до самої старості. Потім міськрада «наклала на цей будинок свою лапу», з того приводу, що не може два будинки належати одній родині. Тобто два будинки, власники яких мають одне прізвище. Тьотя Наташа тоді не хотіла аби мій тато жив в її будинку, адже з нею живуть її батьки. Тому тато з родиною повинен жити окремо.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

Поряд з нами на території «червоної школи» колись був цегельний завод, а біля будинку тьоті була конюшня. Пізніше, біля школи посадили великий сад. Тато на місці конюшні побудував будинок для своєї родини. Тоді він вже був одружений і у нього народився син. На жаль, його перший син помер у вісімнадцять років від запалення легень. А перша дружина мого тата померла від туберкульозу. У тата тоді виявили виразку шлунку. І вже значно пізніше виявилось, що у нього відкрита форма туберкульозу. Щоб ми з братом не
заразилися, мамина сестра забрала нас в 1948 році на Заріччя. Тато помер в 1952 році. Ми тоді спродали все, що можна було продати, навіть меблі, щоб лікувати тата.
Ми з братом в цей час жили у тьоті на Заріччі. Я тоді ногу поламала, а мені треба було йти пасти корів. А зранку так не хочеться вставати та гнати корову. Я дозволяла знайомим хлопчакам побігати з моїми костилями, а за це вони замість мене пасли корову. Корова була наша годувальниця. Якби не вона, ми б не вижили у війну.
В інвентарному бюро працював юрист Слобожан. Він був калікою і пройшов війну. Слобожан допомагав мамі з документами, щоб не платити податок, адже платити його було абсолютно нічим. Через своїх знайомих юрист дізнався, що є хороші ліки від туберкульозу – «паск» і написав від імені мами до Москви. Слобожан приїжджав до Володимира два рази на місяць. Якось в свій черговий приїзд, побачивши маму, повідомив, що вже мають надійти ліки. Платити за них не треба, ліки повинні надійти в лікарню на ім’я чоловіка. Тоді туберкульозна лікарня була розміщена в будинку з колонами по вулиці Ковельській, там де ще недавно був фінвідділ. Мама тоді одразу пішла до лікаря. Лікар їй сказав, що ніяких ліків він не отримував. Мама була обурена, адже їй прийшло повідомлення про те, що ліки надійшли. Раптом в палату зайшов Товкач, він тоді був директором педучилища, а пізніше став директором школи - фронтовик і відмінна сволота. У його дружини теж був туберкульоз легень і лікар при мамі віддав їй татові ліки. Дружина Товкача померла раніше, а ніж мій тато, який так і не отримав ліків. Хоча малоймовірно, що ті ліки йому б допомогли, адже у нього була
відкрита форма туберкульозу. Тато помер у мами на руках, заливши її з ніг до голови своєю кров’ю.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

А потім хтось придивився собі будинок тьоті Наташі: «Не может быть два дома на одну фамилию – забирайте старуху к себе!» Можна зрозуміти, бо наш будинок був критий ґонтом, а тьоті Наташі – бляхою. А ґонт, треба що два-три роки перекривати на ново. Мама тоді знову звернулась до Слобожана, який на той час вже не працював у Володимирі. Він написав до Москви, але часу на чекання відповіді вже не було. Тоді Слобожан порадив їй продати наш будинок і всім перейти у будинок тьоті. І просив маму переконати тьотю Наташу, як тільки буде проданий наш будинок, розписати свій на нас всіх. Тьотя розписала свій будинок на чотирьох –мене, маму, мого брата і, звичайно, на себе. І ось разом з комісією приходять ті, що хотіли отримати будинок, як виявилось йшлося ще й про землю. Її, виявляється, теж вирішили поділити. А в нашому будинку вже живуть інші люди. Після цього почалася дуже серйозне цькування,
але наша родина вистояла. Це був 1960 рік.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

До четвертого класу я навчалась в п’ятій жіночій школі. Вона знаходилась там, де зараз пенсійний фонд. Директором п’ятої школи була Марія Василівна Криницька. Її кабінет був на третьому поверсі. Вона була повною жінкою і їй було дуже тяжко підніматись на третій поверх. Коли вона піднімалась сходами ми не мали права бігати, боялись, бо школа і так хиталась. Дівчатам категорично заборонялось ходити на територію чоловічої школи. Ну, а хлопчикам, відповідно, на територію жіночої. У нас в основному навчались діти офіцерів. У них була гарна шкільна форма. У дівчат сукні були пошиті з кашеміру. До сукні носили фартух. У мене теж була форма. Я сама на неї заробила. Якось на Заріччі посіяли кок-сагиз. З цієї рослини, яка схожа на кульбабу, робили каучук. Збирати потрібно саме пух. Люди тоді цілий тиждень
працювали і ніхто жодного трудодня не отримав. Тому вирішили відправити дітей. Нам тоді пошили спеціальні торбини, куди ми складали пух. Я тоді отримала за роботу вісімнадцять карбованців. Це було саме стільки, скільки ми
отримували пенсію за тата. Кілограм м’яса тоді коштував карбованець вісімдесят копійок. На зароблені мною гроші мама купила відріз штапелю. З того штапелю мені пошили сукню. Пам’ятаю, що взимку, було дуже холодно, в школі печі топилися дровами. У дітей офіцерів крім кашемірових суконь ще й теплі светри є, а я сиджу і трясусь в штапельній сукні. Мене тоді завжди біля печі садовили. У восьмому класі у мене з’явилося перше пальто.
Після сьомого класу я пішла працювати на консервний завод і за літо заробила трохи грошей. Мама тоді купила мені справжнє зимове пальто. Шоста чоловіча школа розміщувалась в тому будинку, де зараз центр зайнятості – це був перший корпус. Другий корпус був там, де колись був медвитверезник. Пізніше п’яту і шосту школу об’єднали і далі я вже навчалась в шостій «бронетанковій» школі. Не знаю чому, але ми її так називали.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна

В 1961 році я закінчила школу та поступила в Одеський університет. Вивчала там геолого-географію. По закінченні вузу працювала в «шахтоспецстрої». Ми будували шахти на Волині, Львівщині, Івано-Франківщині, Закарпатті. Така кочова була моя молодість. Пізніше з Червонограду нас перевели в Дніпропетровську область, місто Первомайськ. Там часто були пилові бурі, як правило, зі сторони Краснодару. Наша квартира знаходилась на п’ятому поверсі і вікна виходили на південь. Ми їх заклеїли, завісили ковдрами, так само завісили і двері в кімнату. І незважаючи на це, відрами виносили пісок з нашої квартири. Дуло цілий місяць. Там були посадки фруктових дерев, в основному, сливи та абрикоси. Їх тоді повністю засипало. Там же рівний степ, а тоді стільки піску насипало, що тільки вершечки дерев було видно. Сильний вітер зніс покрівлю нашого будинку, а потім пішли дощі. Будинок був складений з бетонних блоків.
Оскільки він був повністю відкритий, то поступово дощами вимило розчин, яким були скріплені блоки з п’ятого по третій поверх. У мене тоді народився син Андрій.
Пам’ятаю, на Новий рік йшов дощ, а на Різдво вдарили морози. Вода яка зібралась в щілинах між плитами замерзла. І ось, серед ночі, ми почули вибух. Наш будинок тріснув і ми побачили зоряне небо. Тоді саме приїхала моя мама. Вона на все те поглянула і сказала, що я маю їхати звідси інакше загублю дитину. Я й кажу чоловікові: «Мы с мамой уезжаем». А він і питає: «Твердо решила?» Я відповіла, що так. "Ну, добре", - сказав він і пішов на зміну, бо працював на шахті. За дві години до будинку під’їхала машина з двома контейнерами і з ними мій чоловік. "Грузимо речі", - пояснив він, коли я запитала, що відбувається. Виявилось, що він звільнився з роботи і ми виїжджаємо всі разом.
У мене двоє дітей, син та дочка. Онук часто просив розповісти йому казку про Васю. Довго ніхто не міг зрозуміти, що то за казка, поки він сам не пояснив: «Приплинь, приплинь, до бережку».
Мій чоловік помер в травні 2010 року, відразу після народження онуки… Я в цей час була в Херсоні. Ввечері подзвонив син, сказав що помер батько, запитував мене, що робити. Це був дуже тяжкий час. І справа була не тільки в тому, що потяг ходив лише через день. Я не могла покинути дочку, якій тільки, що зробили кесарів розтин. Я просто не могла приїхати на похорон. Вже потім син казав, що це дуже добре, що я не змогла приїхати, бо живою тоді б не доїхала. А люди осудили…
Там де зараз аптека, бібліотека та пожежне депо, окрім цих будинків більше нічого не було. На нашій вулиці були тільки єврейські будиночки, вірніше вже колишні єврейські. Стадіон, більше схожий на пустир, був огороджений штахетником. Якось хтось його підпалив. Це було страшно. Жарко, повсюди вогонь, іскри летять. Люди приносили воду у відрах і гасили пожежу.
Матвійок (Шуровська) Анна Доримедонтівна


Далі буде...
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
Лютий 2020 (5)
Січень 2020 (4)
Грудень 2019 (6)
Листопад 2019 (3)
^