dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 192
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 20-02-2020, 12:26
20-02-2020, 12:26

Музичук Арсеній Прокопович

Категорія: Публікації

Я народився 18 жовтня 1930 року у селі Фалемичі (Володимир-Волинський район). Мої батьки були простими селянами, тяжко працювали на землі. Була своя власна земля. В той час не було де випасати худобу, тому
тримали її не багато. Сіяли жито та пшеницю. Це було важке життя. Перед створенням колгоспів були, так звані
самостійники (самостійне господарство) і кожен мусив з власного городу давати продовольчу поставку. Нікого не цікавило, що тобі самому залишилось, чи буде, що їсти. Здавай поставку і все!
Пізніше батько пішов працювати на залізну дорогу. Ми з мамою вдень в жару молотили зерно ціпом, віяли, а ввечері приходив батько з роботи, запрягав коня і возив поставку. Це було пекло, а не життя. Поставку возили до Володимира, до млина, що знаходився біля колії. Це був пункт заготівлі, куди звозили зерно.
У сім’ї нас було троє. Два брати та сестра. Мама моя була родом із Хобултови. Батьки одружилися в 1929 році. У Фалемичах жили діди, тому вони там і побудували хату. Я ходив в школу ще за Польщі. Навчання було на
польській мові. Після першого дня прийшов додому і кажу до мами: «Я нічого не знаю. Що вони там говорять, я не розумію». Але помаленьку, з кожним днем та й втягнувся. Та не довго була та школа. У 1937 році я пішов на навчання, а в 1939 році вже прийшли совєти. І знову все спочатку. Той самий перший клас, але правда викладали ще на українській мові. Німці прийшли і знову в перший клас. Я три рази ходив в перший клас. В підсумку закінчив чотири класи вечірньої школи.
Коли був юнаком, то ми у Фалемичах ходили на вечорниці та танці до клубу. Збиралися дівчата та хлопці - танцювали, співали. Весело проводили час. Грали «Фанта». Це була така гра. Комусь зав’язували очі і потрібно було ловити інших учасників гри, та вгадувати хто то є.
Початок війни нас оминув, бо ми жили трохи віддалено від Володимира. Але бачили, як летіли літаки. Вони летіли на схід, де були сильні бої. Німці гнали російських солдатів з Володимира, а оскільки Фалемичі поруч, то в наше село забігли три солдати. На залізничній колії були міни (хто заміновував колію не знаю, може наші, а може і німці), наш сусід побачив, що в село йдуть німці, то він швиденько кинув камінь на ту міну і вона зірвалася. Німці вернулися, а в нас в сараї було тих три солдати. Поки німці пішли подивитись на вибух, я
бігом побіг до солдатів і попередив їх, що йдуть німці в село. Солдатам вдалося втекти в Липовий ліс, такий був за селом, там росли одні липи. Таким чином вони врятувалися. Я їм ще дав булку хліба в дорогу, бо ж
треба щось їсти. А як вже село зайняли німці, то було не зрозуміло, що то за влада і кого треба слухати. Німці в нашому селі нікого не вбили. Було тихо. Далі всі працювали на землі. Ми жили 100 м від колії і, одного разу, їхав пасажирський поїзд, вони його зупинили, мабуть щось перевіряли, а я був поруч, то німці мене ще цукерками вгощали. Такі були «ляндринки» в пачечках.
Довелося в житті все побачити, одна влада приходила, інша йшла, другу проганяли з боями. Довелося пройти курс «молодого бійця» ще хлопцем. Набачився багато чого, важко навіть згадувати ті часи.
Коли німці відступали, то сказали, що біля Фалемич буде великий бій і, що краще з села втікати. Ми почали втікати в село Житані. Але треба було перейти річку. Я запріг коня у віз і помалу перейшов на другий берег річки. В той час німець підійшов до річки і давай стріляти по мені. Але не попав в мене, а попав у коня. Другий постріл теж дістався коню і він упав. І я бачу, що то діла не буде і треба втікати. І я чим душ помчав до першої хати. А німець по мені і далі стріляв, та Бог вберіг мені життя.
Коли прийшли другі совєти, то вони почали вести активну боротьбу проти бандерівців. Пам’ятаю, що у Фалемичах на шибениці повісили двох молодих хлопців. То спеціально робили, щоб залякати людей. І навіть не дозволяли знімати тіла. Вони могли так провісити більше тижня. То було страшне. А в чому були винні ті хлопці? В тому, що боролися за Україну, за свою землю? Добре, що ми зберегли тут свою мову, культуру і, що
в нас тихо і спокійно.
В нас у Фалемичах була своя церква, але її спалили поляки в 1943 році. Фалемичі – то споконвіку було українське село, а поляки жили не далеко в колонії.
Вже коли переїхав жити у Володимир, то працював в АТП (автобусний парк). Коли тільки прийшов на роботу, то був грузовий парк. На тих машинах возили пасажирів, а вже пізніше з Луцька виділили автобуси. По трохи
розживалися і почали купляти автобуси. Я був водієм. Їздив найбільше до Луцька, часом у Львів. Нововолинськ-Луцьк – це була наша лінія. З Нововолинська до Луцька квиток коштував 1.40 руб., а з Володимира – 1.10
руб. Але на той час то були гроші.
З дружиною я теж познайомився, так би мовити, на роботі. Вона жила в Овадне, а я мав туди рейс, чи то вантажний, чи пасажирський, вже не пригадаю. Згодом ми одружилися і почали будувати хату. Так в ній ми і живемо. Пам’ятаю, що цегла тоді була 18 руб. за 1000 штук і 22 руб. – то вже кращої
якості.


Спогади записала Орися Вознюк
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
Лютий 2020 (5)
Січень 2020 (4)
Грудень 2019 (6)
Листопад 2019 (3)
^