dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 220
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 23-01-2020, 11:24
23-01-2020, 11:24

Крикунова Євдокія Карпівна

Категорія: Публікації

У війну наша сім’я жила на хуторі в Куснищах. Мали малесеньку хатинку, тільки кухонька і кімнатка. Мамині батьки збудували. Я там жила до 15 років. Одягалися бідно. Взувалися у лапті, лише в декого були черевики. Мама показали і я сама плела собі лапті. Мама парила лозу, ми обдирали лико і вже тоді плели лапті. Самі плели панчохи з вовни та коноплі. Ніхто про наркотики тоді нічого не знав. З шести років вже вміла прясти. Короткі панчохи до колін, шкарпетки, спідниці, светри в’язали з чорної вовни, а вже хустки – з білої. На літо одяг був полотняний або ситцевий. Мама шили для нас плаття, сорочки, спідниці. А коли я стала старшою, то сама пошила собі сіру ситцеву спідницю у складки. То було приблизно у 1947 році. Шили вручну голкою. По війні двоюрідна сестра купила швейну машинку і пошила мені блузку. До нас у хатину прийшла тітка з п’ятьма дітьми. Та й нас було вже четверо. Отак і жили, а що було робити. Коли німець зайшов до хати, то аж за голову вхопився – стільки дітей і дорослих у такій тісноті. Дядька і тата забрали
на роботу у Німеччину. По дорозі, у Любомлі, вони та ще багато чоловіків прорізали колючий дріт і втекли. Переховувались у когось на горищі. Вночі прийшли додому, а вже далі подалися у партизани. Потім всі пішли на фронт - тато і дядько Трохим.
Німці поселилися у дідовій хаті, а його вигнали у клуню. Загалом вони до нас добре ставилися. Один з них нас жалів, бо в нього самого у Німеччині 5-ро дітей лишилося, віддавав нам свій пайок, а по святах ще й цукерки-льодяники. Цукор нам давав. Він був червонуватого кольору. Як ми його любили! Часто той німець приходив і плакав, сумував за своїми дітьми. Коли вони вибрались, на їх місце прийшли есесівці у чорній формі. То вже були зовсім інші люди. Як звірі! Діда до стіни ставили, бо його сини і зять були на фронті. Стріляли в діда, а нас вивели з хати дивитися на то все. Не забили, а просто лякали: то над головою куля летіла, то під руками, то біля ноги. Так страшно було. А нас заставляли дивитися, мені було всього 7 років. Навіть бабуню хвору, що на костилях, з хати витягли.
Пам’ятаю, як ми бігли зустрічати радянських солдат. Ми всі - Марія, Женя, Іванко і я бігли до солдатів. Там були навіть верблюди, на яких везли зброю, і коні ваговози. Ми бігли і всіх запитували: «Ви нашого тата не
бачили?»
- А де ваш тато?
- В Червоній Армії!
Хто хліба кусочок дасть, хто грудку цукру… Отак було. Коли загинув дядько Федько, бабі з дідом дали тканину і черевики. Вони віддали це мені і мама пошили для мене спідницю. А ще дали пальто. А хустку вже мама
купували. Тож тепер я була одіта і взута.
Часто ходили по хатах то прикордонники, то бандерівці, їсти просили. Дадуть одним, прийдуть другі і всю сім’ю або вистріляють, або в Сибір вивезуть. А хто приходив, неможливо було дізнатися, бо не знали ні одних, ні
других. Багато сімей знищили. До нас не приходили, бо багато дітей було, та все рівно ми боялися. Як яке порося заріжуть, то смалили в сараї, щоб ніхто не чув і не бачив, бо відразу донесуть і тоді чекай ввечері «гостей». Сало складали в бочечки і закопували. Не раз пасемо корови, а в лозах вже сидять якісь. Люфу наставлять і показують, щоб забиралися звідси. А нам страшно було, то ж діти. Якось ми йшли з мамою і біля нас снаряд розірвався, нас засипало землею. Мене контузило. Я довгий час нічого не чула. А вже, як нас визволили, то мене відвели у лікарню, довго лікували, а потім ще й до бабки водили.
Голодні не ходили ніколи. Садили картоплю, сіяли жито. Хліб був житній. Пшениці сіяли небагато. Біле борошно було тільки на пироги. Зерно мололи в жорнах вручну. У пироги клали квасолю, чорниці, печений цукровий
буряк. Як настало літо, то вже було краще. У лісі ягода пішла. Чорниці, лохини, костяніка, клюква – все на Поліссі росло. Гриби нас виручали.
Ми знали кожен кущик в лісі, де росли червоноголовці, бабки, сироїжки, білі гриби. На рожні їх пекли і так їли. Сірників нам не давали, то ми робили у залізній баночці дірочки і носили в ній тліючу вуглину - як ніби з кадилом ходили. А ще мама варила гриби зі сметаною і маслом. Добре, що корова своя була, то і молоко, і сметану, і сир, і масло, все мали. Борошно на хліб теж своє мали, до нового врожаю вистачало. Пам’ятаю,
мама на Петра і Павла останній хліб спекла. А на полі вже стояло стигле житнє колосся. Часто у хліб картоплю добавляли. Споживали багато картоплі. Дуже полуниці любили.
Коли мені виповнилось 10 років у 1945 році я нарешті пішла у перший клас. У 1950-му році закінчила 5 класів і ще 2 роки ходила у вечірню школу у Нововолинську.
Уже не можу пригадати точно, чи восени 1945-го, чи весною 1946-го року тато прийшов з війни. Я саме пасла корови і побачила його. Все покинула і кинулась до нього. Кричу: «Тато! Тато! Женя! Тато йде!» Була на ньому жовта сорочка і шинель. Тато ще був такий молодий, мав всього 34 роки.
На роботу пішов у колгосп. Грошей не платили, тільки палички ставили за трудодні. А ще треба було здати у колгосп від корови 220 літрів молока в рік, 44 кілограми м’яса, якщо тримали свиню чи овечку і 120 яєць, якщо були кури. Я мусила те молоко носити з хутора у село в колгосп за 2 кілометри від
нас. Потім замість молока можна було здавати масло. То було вигідніше, ще й маслянка нам залишалась, а на худому молоці кашу можна було варити. Так ми жили після війни. А вже у 1947-у оці голова колгоспу каже до
тата: «Знаєш, Карпе, мабуть тобі треба йти працювати у промисловість, бо, що ти тут заробиш на ті трудодні?» Тихенько, щоб ніхто не дізнався, у великій таємниці голова дав татові справку. З тою справкою тато зробили паспорт і працювали у ліспромгоспі за Полапами, біля Куснищ, робили шпали. У нововолинську нам дали фінський будиночок по вулиці Східній. Внизу зал, спальня, кухня і наверху дві кімнати. Там вже було просторо. А нас, дітей, в сім'ї було п’ятеро.
В 16 років я пішла працювати на будівництво. У 1952 році почали будувати цегельний завод. Таких малих не дуже то і брали. Але виконроб був дуже доброю людиною і поставив мене відмічати машини: скільки приїхало і
скільки поїхало, та записувати їхні номери. Там я пропрацювала майже рік. У 1954 році цегельний завод здали в експлуатацію і ми перейшли у Волинське будуправління. Почали будувати МТС, там зараз сільгосптехніка. Я
працювала бригадиром комсомольської бригади. Старших не було, одна молодь – 10 чоловік. Тут я познайомилася з хорошим хлопцем і через чотири місяці ми вже одружилися. Жили у Володимирі.
У 1956 році поїхали у Сибір. Я працювала у Томську на військовому заводі обмотницею моторів. У цеху було двоє військових, що стежили за нами. При прийомі на роботу давали розписку, що не будемо вимагати отримання
квартири. За пару років знову повернулися у Нововолинськ.
А в 1959-у році поїхали на цілину. Давали невеликі підйомні (гроші), обіцяли житло. А молодим, звичайно, хотілося мати свою квартиру. Місяць жили у палатці. А потім нам дали щитовий будиночок. Я працювала на
будівництві, а чоловік – комбайнером у радгоспі. Його визнали найкращим комбайнером Казахстану.
З нами було багато молоді і нам було добре. Через десять років у 1969-у році виїхали в Алмати. Працювала на птахофабриці пташницею. З часом отримала звання найкращої пташниці Казахстану. Нагороджена орденом
Трудового червоного прапора, знаком «Победитель социалистического соревнования 1974 року», знаком «Ударник девятой пятилетки», приймала участь у ВДНХ. Казахи до нас ставилися дуже добре. Чоловік працював
бригадиром у тракторній бригаді. Щомісяця за раціоналізаторство отримував премії – по 200-300
карбованців. Ми мали можливість побувати за кордоном – у Болгарії, в Угорщині, в Польщі. Тобто фабрика преміювала поїздками за кордон. Одного разу, на 8-ме березня літали літаком на урочисті збори у Москву. Також мене преміювали іменним годинником, килимом і килимовою доріжкою. Директором птахофабрики в Алмати був українець.Все було добре, окрім погоди. Стояла нестерпна жара – 50 *С. То ж знову повернулися сюди, у Володимир.
20 травня 1976 року влаштувалась працювати на птахофабрику у Володимирі. Директор Мацюк сказав, що треба встановити угорське обладнання на 29-у пташнику і тоді я зможу там працювати. Тож я відразу
пішла працювати на будівництво, а чоловік влаштувався слюсарем. Зарплата була значно меншою ніж в Казахстані, та й умови зовсім не ті, тож чоловік поїхав назад в Алмати, а я лишилась. Наша будівельна бригада, а це 12 жінок, тинькувала стіни пташників, білила, робила внутрішні роботи у квартирах на новобудовах. Птахофабрика будувала для своїх робітників будинки. Всі були забезпечені квартирами. Фабрика мала відділення у Новосілках, Суходолах (вирощували качок) і в П’ятиднях. Колектив налічував понад 600 людей.
Для працівників птахофабрики працювала столова. Курятина, свинина, баранина, сметана – все завжди було свіженьке, тож обід завжди був смачний і ситний. Для нас організовували екскурсії. Ми їздили у Брестську фортецю, у Почаїв. На паради, на демонстрації завжди ходили з задоволенням.
Нам це подобалося. На Новий рік ставили ялинку, дітям співробітників давали подарунки. Багато хто ходив співати в хорі. Після роботи і по вихідних патрулювали вулиці міста, щоб все було спокійно. Ходили по п’ять чоловік –двоє чоловіків і три жінки. П’яниць відправляли у медвитверезник. Дружинникам набавляли три дні до відпустки.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Лютий 2020 (4)
Січень 2020 (4)
Грудень 2019 (6)
Листопад 2019 (3)
Жовтень 2019 (5)
Вересень 2019 (3)
^