dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 280
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 16-10-2019, 10:05
16-10-2019, 10:05

Садовський Сергій Володимирович

Категорія: Публікації

В 1963 році ми вперше зустрілися на шахті №6 Великомостівська, коли почався набір робітників після здачі шахти в експлуатацию. Потім в 1980-1985 роках, коли разом працювали на шахті. А наступного разу 24 жовтня 2017 року.
Це був Перхач Зіновій Васильович, який народився в 1935 році в сім’ї українців в місті Перемишль (Польща). Жили вони серед поляків і ніколи не було випадків ворожнечі між поляками і українцями.
В 1939 році почалась війна. Перемишль окуповали німці. А коли почалась війна між Німеччиною і Радянським Союзом, німці почали вивозити людей на примусові роботи до Німеччини. Вивезли батька і матір. Батьки залишили малого Зіновія у тітки, яка жила в Перемешлі.
В 1942 році тітка захворіла і написала в Німеччину його матері, що не може виховувати Зіновія. Мати написала в Перемишель і попросила тітку відправити Зіновія поштою в село Рорбах, де вони працювали і жили. Тітка купила білет на потяг, передала білет і Зіновія начальнику потяга, і він рушив з Перемишля. Перша пересадка в Кракові, а Зіновій проспав на полиці і вийшов з пустого вагону останній і примкнув до колони людей, які йшли в сторону вокзалу. Колона зупинилася і почали відбирати людей на медичну комісію. Німецький військовий перевірив документи малюка і завів його в вагон потяга, в якому з фронту в відпустку їхали німецьки солдати.
Дитина викликала інтерес у солдат, його пригощали цукерками. Потяг зупинявся в день кожні 4 години. Вагони зупинялись, таким чином, що двері вагона виходили якраз на польову кухню. Солдати виходили з одних дверей
вагона, швидко набирали їжу в котелки і заходили в другі двері і вагон рушав далі. Зупинки займали мало часу.
Потяг прийшов до зупинки Калструль, де Зіновія німецький військовий здав черговому по станції. Далі черговий посадив його в вантажну машину. Їхали довго. Під’їхали до якогось будинку, водій зайшов в будинок і вийшов з
нього з мамою Зіновія. Там він дізнався, що в нього появилася сестричка. В 1945 році після війни, вони попали в американську зону визволення. Батьки вирішили їхати в Україну. Американці дали на кожного чоловіка 5 кг
харчів і відправили в зону визволення СССР. На кордоні, як тільки перейшли в радянську зону, москалі відкрили чемодани і забрали майже всю їжу і одяг. Сестра дуже плакала за ляльками, їй було 3 роки. В Катовіцах їх вдруге обікрали. Приїхали в Перемишель і жили у тітки. Їх переховували тому, що почалась ненавість між поляками і українцями. В Перемишлі майже не було українців. Вони погано говорили по-польськи, а сестричка говорила по-німецьки. Коли їх примусово виселили з Перемишля, то переселили в село Чешки біля Львова. Старалися ховатися, бо якщо би дізнались, що батьків вивозили до Німеччини, а сестра говорить по-німецьки, то вивезли би в Сибір.
Цікаві історії з життя містян Володимира пов’язані з побутовими потребами, як здавна повелося, "всі хочуть хліба і видовищ". Моя бабуся Олена Хоперська, з дому Піховських, як і всі господині, випікала хліб. Але між господинями був обмін досвідом і змагання. Одна до одної господині приходили через два тижні і пробували двотижневий хліб. Пам’ятаю той хліб. Навіть після тривалого зберігання він легко різався на тоненьки скибки.
Намастивши зверху смальцем зі шкварками або маслом, отримували смачні канапки. Досконало випечений хліб не повинен зачерствіти за два тижні. Ну, а шкоринка гарячого хліба з печі з холодним молоком була смачніша за сучасну нутелу.
Родина наша багато уваги приділяла виробам з борошна. Різні коржики, пиріжки, налисники, булочки, пончики, були постійними на столі. Молоко і борошняні вироби були улюбленною їжою. Особливо любили домашні макарони. Тісто замішували тільки на яйцях, тоненько розкачували круглі листи діаметром 50-60 см і підсушували їх декілька годин. Потім складали їх в стопку 4-5 штуки, вирізали полоски по 4-5 см і далі навскіз нарізали 5 мл скибками. Такі макарони добре висушувались і могли довго зберігатися. Особливо вони смачні в курячому бульоні або варені в молоці. Але для молока, коли треба на швидко - то борошно і яйця розводили в невиликій кількості молока, добре збивали до стану рідкої сметани і вливали в закипівше молоко тоненьким струмочком. Цю страву дозволяли робити дітям і, ми з дитинства навчалися варити їжу. Помагати варити їжу дітей не заставляли, але заставляли дивитися, як треба її готувати. Хліб часто випікали для себе до 1960 року. В магазині хліб не був смачний, але був дуже дешевий і ним було вигідно кормити свиней, що і було
поширеним явищем. В 1960 році в магазинах появився дуже смачний хліб. Батьки казали, що такого смачного хліба сам не випечеш. Таємницю чудового смаку цього хліба показали по телебаченню у 2017 році. Журналісти
показали рецептуру хліба 1960 року. В борошно добавляли, перетерті квіти конополі, тобто наркотик канабіс, а попростому маріхуану. Наркотик спонукав бажання частіше їсти хліб. А свині після такого хліба добе росли, тому що після їжі всі засинали і не бігали по хліву.
За часів Радянського Союзу, головним в табелі школяра була не математика чи фізика, а графа «прилєжаніє». Це значило про вміння працювати з підручниками і довідниками, наполегливість в начанні, вміння підкорятися
законам і правилам. Ця графа була в табелях з 1939 до 1952 року, але не заповювалась.
В міжвоєнний час Володимир був у складі Польщі, яка приділяла багато уваги вихованню у шкільної молоді господарських звичок. В школах на уроках праці розділили хлопців і дівчат. Хлопці займались столярством і слюсарством. Робили на замовлення двері, вікна, скриньки, тощо. На зароблені гроші купували станки і інструмент. Дівчата займалися приготуванням їжі, коли мали їдальні. Адміністрація шкіл заключала угоди з людьми на споживання обідів. Тоді це назавалось обіди для столовників. В основному це були молоді офіцери, поліція, урядовці. Дівчата під наглядом вчителя готували різноманітну їжу і давали обіди. Кожна дівчина мала зошит, в якому вона записувала рецепти справ, які готувала. А вчитель оцінював. Моя мама - Раїса Садовська, мала такий товстий зошит зі шкільними рецептами їжі. Особливо нам подобалось коли в спекотну літню
пору відкривався цей зошит і, починалося виготовлення морозива.
Всі сусідні діти дізнавались від нас, що сьгодні буде морозиво. Взявши торбинки, всі йшли на бойню, яка розташовувалась на вул. Устилузький через дорогу від будинку № 100. На бойні був великий кагат льоду.засипаний товстим шаром тирси. Лід використовували для охолодження м’яса.
У паркані бойні був таємний прохід, одна з досок трималась тільки на верхньму цвяхові. Через той хід ми з бойні виносили лід, а робітники крадену печінку. Курей у всіх було багато так, що яєць в морозиво вистарчало. Молоко було козяче. Вершки після сепаратора. В нас була висока циліндрична банка. Всі діти вставали в чергу і помагали вимішувати морозиво. Кожен, хто мішав мав право облизати ложку, якою мішали морозиво. Після мішання наступало три найтяжчих години. Морозиво повинно затвердіти. Всі принесли з дому самі великі кружки і ложки.
Нарешті мама ставила на вогонь кастрюлю для кипятку, в який буде занурюватись ложка, якою будуть набирати морозиво. Було таке відчуття, що ця вода ніколи не закипить. Нарешті закіпіло! Мама давала всім по одній ложці, щоб не заболіло горло. І так безкінечно, поки не закінчувалося морозиво. Останнє морозиво кожен ніс додому. Останній раз я робив таке морозиво декілька років тому, але вже в мороженниці. Воно дійсно дуже смачне.
На початку 1940 року, в кожен дім міста військовий комісаріат підселяв військових. До нас підселили льотчика капітана Кузнєцова, який воював в Іспанії. Він постійно оповідав, як в Росії добре жити, які там добрі люди і, як
там весело. На початку літа 1940 року він повідомив, що в такий-то день приїде його мама. Бабуся приготувала святковий обід і готова до зустрічі. Раптом прийщов Кузнєцов і сказав, що приїхала в військову частину якась перевірка і він не може зустріти маму і попросив про це бабусю. Кузнецов дав грошей бабусі для зустрічі. Бабуся причепурилась (зустрічає ж маму офіцера), найняла бричку і поїхала на вокзал. Потяг приїхав, бабуся ніяк не могла знайти маму Кузнецова. Всіх розпитувала. Коли майже всі розійшлися, бабуса підійшла до одинокої жінки, спитати чи не чула вона про Кузнєцову. Та відповіла, що вона і є Кузнєцова і, що чекає сина-офіцера. Ця жінка являла собою якусь стареньку замизгану особу в біднесенькому одязі з мішочком в руках. Бабуся спитала, що це за мішочок. Жінка відповіла, що привезла сину картошечки. Як розповідала бабуся, її від гніву трусило. Котомку з картошечкою поставила біля смітника, посадила жінку в бричку і поїхали. На щастя Кузнєцов дав багато грошей, а в Володимирі був жіночий банний день. Спочатку поїхали в магазини. Купили весь новий одяг і взуття,
потім поїхали в баню, відмила гостю, вділа все нове, потім поїхали до фризієра і зробили зачіску. Бідна гостя перетворилась в чарівну жінку, яка ледве трималась на ногах від втоми і голоду. Вдома всі стурбовані чому так довго немає гості. А коли в хату увішла гарна, добре одягнена жінка, запросили її на обід. Майже в той час прийшов Кузнєцов. Побачавши свою маму і глянувши на бабусю, він заплакав. Мама і син пішли в кімнату, заспокоїлись і через деякий час сіли за стіл. На наступний день, бабуся провела «разбор полётов» -
дізнавалася у капітана, чому він брехав про Росію.
Відповідь була простою: "Як би я сказав правду, і про це дізналися, то мене би розтріляли, а я хочу житии". Але приїзд добре вдягненої мами до сина, мабуть, помітили. Якось Кузнєцов пішов на службу і не вернувся. Військові казали, що він у відрядженні. За його речами ніхто не приходив. Після війни в цю ж кімнату військомат підселив фотографа з військової частини. Прізвища не пам’ятаю, а звали його Валентин. Його дружина була
добрим фотографом і простою жінкою. Збирала компрометуючі фото розпусти, п'янок старших офіцерів. Робила дуже дешево чудові фото і фотосесії для жінок.
В минулому випуску спогадів є розповідь Гавриленка Льва Миколайовича про свого дядька Григорія Маковського. Мій дідусь Яків Хоперський був управляючим водяного млина на річці Луга і працював разом з
Григорієм Маковським. Вони обидвоє, як оповідав дідусь, любили ловити вугрів і в'юнів. Григорий Маковський любив домашню випічку, моя бабуся - Олена Хоперська перед святами, посилала мене до пана Григорія з різними печеними смаколиками. Коли електрифікували село Лобачин, пан Маковський придбав радіоприймач «Рекорд-51». Недовзі в приймачеві перегорів трансформатор і я відремонтував його. Я не хотів брати гроші за ремонт, але пан Маковський примусив. Я був ще школярем і мені запам’яталось, адже це був мій перший в
житті заробіток. Дядько Григорий був талановитим художником і якось приніс нам в подарунок свою картину, яка зараз зберігається у мене. Григорий Маковський любив малювати обличчя вагітних жінок і дарувати їм ці картини. Він був дуже добрим і цікавим чоловіком і ніколи не сварився.
Післявоєнне дитинство не було простим. Кожна дитина мала свої обов’язки по господарству. Після школи ми кормили кроликів, перевіряли чи є в собаки свіжа вода, чи не перекрутився ланцюг, на якому вона прив’язана. По потребі купували в магазині хліб. Оскільки будинок опалювали дровами, то в обов’язок дітей входило і складання дров, які на зиму нарубав батько.
Коли Нововолинські шахти почали видобуток вугілля, люди відчули полегшення. Будинки почали опалювати вугіллям. Влітку діти збирали ягоди та фрукти. Найкращою нагородою для дітей за їхню працю, були гроші на кіно. Мій батько був кравцем. На роботі він отримував 300 карбованців на місяць. А щоб вижити потрібно було принаймні 600. Мама мого товариша Анатолія Грудінкіна, Єлизавета працювала бухгалтером вуглерозвідки і
отримувала 390 карбованців в місяць. Для порівняння - гуска на базарі коштувала 3 карбованці, а метр бостону
24-30 карбованців. Морозиво 10 копійок. Лейтенант в армії отримував 1200 карбованців, а лейтенант льотчик на аеродромі в Овадне, відповідно - 1600 карбованців, плюс доплата за вильоти. По цій причині молоді люди старалася поступити в військові училища.
В ті часи, аби мати роботу на дому, особливо, якщо ця праця давала прибуток, потрібно було взяти дозвіл – патент. Отримавши патент, ви могли працювати на дому дві години на день, причому саме у вказані в патенті
години. Робочий день на виробництві тривав з 9 ранку до 18 години вечора з перервою на обід в одну годину. А патент дозволяв працювати вдома з 18 до 20 години. За цим жорстко стежили інспектори фінвідділу. На все життя я запам’ятав двох інспекторів - Калитка і Майоренко. Вони приходили завжди разом ввечері і напідпитку. Перекидали все в шафах та ліжках, шукали чи батько часом не шиє недозволені речі. Одного разу, при обшуку, мене сплячого, вони викинули з ліжка, я тоді дуже злякався. Заспокоювалися інспектори лише тоді, коли їм наливали горілки і давали добру закуску.
Та найбільше отримували шахтарі Нововолинська які працювали в лаві, а особливо посадчики. Їх заробіток був вище 10000 карбованців на місяць. Москвич-401 тоді коштував 8000, а Победа - 16000 рублів. Посадчик, це дуже
небезпечна професія. Місцевих фахівців тоді не було. Це були досвідчені робітники з Донбасу. Серед них була висока смертність на виробництві.

Спогади записала Федосєєва Світлана
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Листопад 2019 (2)
Жовтень 2019 (5)
Вересень 2019 (3)
Серпень 2019 (1)
Липень 2019 (3)
Червень 2019 (2)
^