dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 132
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 3-09-2019, 11:30
3-09-2019, 11:30

Пелех Ольга Дмитрівна

Категорія: Публікації

Я народилась 5 серпня 1931 року на Івано-Франківшині в селі Стратині, Рогатинського району, Станіславської області. Я землячка Роксолани. В дитинстві і гуси пасла, і корову. Мама Юстина ходила працювати на пана. Тато Дмитро за Польщі теж робив на пана, а потім – у колгоспі. Шив чоботи. Тато був у «Каменярах», а мама – в Союзі українок, дехто із села входив до Радикальної партії.
Дорослі частенько збиралися вечорами у нашій хаті. Поліція про це не здогадувалась, бо тато працював шевцем і, як темніло, мусив світити лампу. Люди читали книжки, сперечалися, розмірковували про життя, у розмовах часто звучало: «Таки мусить постати Україна, будемо мати свою державу…» Вдень із радянською владою, а вночі – з ОУНівською. Так жили у другій половині 40-х років й на початку 50-х. Батько лагодив взуття для наших хлопців, сестра Марина варила їжу для вояків.
Пелех Ольга Дмитрівна

Тато був сотником, і коли збирали їжу для наших хлопців, то переховували у нас на обійсті. За день назбирають, а вдосвіта хтось приїжджав і забирав. Страшно було, бо НКВДисти часто проводили облави.
Але люди знаходили способи, щоби попереджати інших. У кожному селі був високий стовп, на якому висіла залізяка. В разі потреби по ній стукали і вона дзвеніла, і так від села до села лунав дзвін. Як вже чули дзвін, то люди ховалися, і ми ховалися. Наша хата була під соломою і не мала комина. Замість нього вставили відро. Як знали, що йде облава, то мама розпалювала терміття, а тато, вуйко і, хто ще був у хаті, ховалися під стріхою.
Робили собі дірки, що було чим дихати. Як приходив совіт, ставав на драбину, а там -повно диму, то казав: «Там
бандерів нема, бо диму багато». А ті сиділи тихенько, мусили. Тяжко було жити у той час. Не дасиш їсти одним – скривдять. Не дасиш другим – заб’ють. А хто його знає хто приходив. А ще перевдягалися.
Нам читальню розбили, то ми по хатах збиралися читати, гуляти (в нас не казали танцювати, а казали гуляти). Хлопці мусили стояти на дворі коло дверей на варті, бо ми собі співали повстанські пісні. Треба було остерігатися. Як мені доводилось нести до іншого села естафету - маленьку записку з повідомленням, то ховала їх у косах, а сестра казала: «Як побачиш незнайому цьоцю, чи вуйка, то ховай записку до рота». Та й німців треба було боятися, бо приходили і зерно забирали.
Під час війни на квартирі в нас жили німці. Мали автомата. Пішли на город, щось там робили і автомат їм заїло, то вони його покинули і пішли. Кажу до сусіда: «Ходи, Дмитре! Сховаєм того автомата, а як німці виберуться з села, то ми підемо на гору. Але сі настріляєм!» Ми того автомата файно замотали, викопали яму, сховали його і патрони, і хтось нас таки виказав. Приходять німці до тата і питають:
 Де автомат?
 Який автомат?
 Дмитре Пелех, де автомат?
 Та я не маю, може де Ольга взяла. Олю, ти брала?
 Ми з Дмитром он там під тим корчем закопали.
Совітів теж треба було остерігатися. Пішли якось з сусідами пасти корови, а вони нам порозбрідалися. Я вилізла на граба, дивлюся, та й кажу, де чия корова, в якій стороні.
Підходить якийсь дядько і каже: «Ти чого, заразо така, на граба вилізла і дивишся?» Кажу йому, що корови виглядаю. А там, видно, був їхній табір. А звідки ми могли те знати? Прийшла додому без корови, мама свариться. То я їй те оповіла, і казала що ввечері піду по корову.
Тоді всіх треба було остерігатися, і німчаків, і совітів, і наших хлопців, бо ніколи не знав, хто до тебе прийшов, і що думає.
Постановили, що ніхто з наших хлопців не повинен іти в армію. Вуйко - мій хрещений батько, викопав собі криївку у самому валу. Колись, щоб на село не нападали татари, то селяни обгородилися великим валом. Вуйко там переховувався, але хтось його видав. Прийшли його забрали і ми до сих пір не знаємо, де він є. Закінчила 7 класів і поїхала у Львів. Сім’я мала 80 арів землі. Цього було замало на двох дівчат, щоб добре вийти заміж. Тож я уступила своїй старшій сестрі, віддала їй свою частину, щоб вона могла добре господарювати, а сама пішла далі вчитися. Там закінчила 9-ий і 10-ий клас. У тій школі мене залишили працювати піонервожатою.
З 9-го класу я співпрацювала з нашими хлопцями, як то кажуть, хлопцями з лісу. На квартирі я жила з поповою дочкою. Телефонів тоді не було. Були станиці. Інформація передавалась від станиці до станиці. Та дівчина передавала якусь інформацію, ми ходили з нею на станицю, але вона ніколи не розповідала що саме передає. Часом ті хлопці до нас приходили. Я в’язала для них светри, шкарпетки і рукавиці. Мама сукала шерстяні нитки, а я їх привозила і в’язала, бо купити нічого не можна було. Хазяйка нічого не знала, бо ми винаймали окрему кімнату, а коли до нас хтось приходив, то закривали двері на защіпку.
Пелех Ольга Дмитрівна

Якось я в садку готувалася до уроку «Основи Дарвінізму». Тут прибігає Марійка Волоцюга і каже: «Оля! Тебе викликає директор школи». Думаю собі: «Що йому треба від мене?». Приходжу до школи, а там вже мене чекають НКВДисти – 4-ро чоловік. Повели мене на другий поверх. Мене так допитували, що аж кров на сорочці з’явилася. Вони те бачили, але змовчали. На першому поверсі мене вже всі чекали, і хлопці там стояли. Як то мені було йти сходами вниз в поплямленій спідниці? Хтось сказав: «Оля! Стань до стіни, а ти, Юля, принеси їй спідницю». Мою сусідку по кімнаті заарештували. Тим паче, вона була попівська дочка. А тоді попів арештовували і висилали. Та я стояла на своєму, що, мовляв, я з нею ходила, але, що вона хлопцям передавала, я не знала.
Тоді директор викликав мене знову і каже:
 «Ти, заразо! Що ти наробила? Мусиш поступити в комсомол, а як ні, то відсидиш 25 років!»
 А я кажу: «Боже! Микола Дмитрович! То яка ж я вже прийду? Маю 22 роки, а як 25 відсиджу, то хто вже мене візьме?
 То я вже прийду старою кобєтою!» Мусила поступити в комсомол.
Сестра і тато - бандерівці, а я - в комсомолі. Три місяці боялася приїхати до свого села. Мама і тато мене навідували, їжу приносили. А що то за їжа була? Квасолі наварять, перекрутять на м’ясорубці, висушать, а ще картоплі привезуть. Ось на тому я і вижила. Якось викликала я тата і кажу:
- Тату, я маю Вам щось сказати.
 Ну то кажи.
 Тату, я поступила в комсомол. А сама боюся, що буде.
 Я зараз впаду! Ой дитино, що ти наробила. Додому не вертайся. Бо як Марунька Вованцева (а її швагро був у бандерах) взнає, то тебе повісять.
Довго переховуватись не могла. На канікулах все одно прийшла додому.
Якраз тоді хату добудовували. Я присіла в хаті. Мама пекла просто на плиті панички (деруни без жиру). Стерла чистенько, наклала просто на плиту картоплю, ніби австріяків вистроїла, а потім їх обертала.
Зробила мені каву - тоді цукру не було, варили солодкий буряк. Забілила молоком. Чуємо, хтось шкрябається, та гукає, щоб я вийшла.
Я підійшла до мами, поцілувала і кажу, що мабуть, уже не вернуся. Хтось таки мене видав. Їх троє стоїть, та й питаються чого в комсомол поступила, нащо так вчинила?
А я кажу: «Як взяли зброю в руки, то буде Вільна Україна. А в новій державі треба буде грамотних людей. А я зможу де-небуть працювати».
-Бачиш, як її навчили!- кажуть.
Пелех Ольга Дмитрівна

З самого ранку поїхала в райком комсомолу і попросила, щоб мене направили далі вчитися. Так я поїхала до Львова і вчилася в культосвітньому технікумі. Звідти приїхала на Волинь.
Тут були свої звичаї і своя мова, зовсім не схожі на гуцульські. Попросилась до одної жінки на квартиру. Грошей вона з мене не брала, а я їй допомагала по господарству. Якось хазяйка попросила мене загнати бидло. Я
кивнула їй і зачала прибирати в хаті. Зварила їсти. Загнала корову до хліва, подоїла її скоренько, та й стала коло воріт виглядати теє бидло, не знаючи, що воно таке. Сусідський хлопець дивився на мене, дивився, та й питає, кого ж то я виглядаю? Кажу йому, що хазяйка наказала зустріти бидло, але я не знаю що воно є. Але він сміявся з мене!
Пелех Ольга Дмитрівна

На роботу направили у Новини завідуючою клубом. Ще як тільки вийшла з автобуса у селі і побачила хатинку вкриту соломою, то здогадалася, що то клуб.
На другий день пішла до сільського голови просити гроші на дах. Той погодився, але сказав самій шукати матеріал і робітників. Пішла в сусіднє село домовлятися про дошки і заблудилася, бо ж дороги не знала. Коли повернулася у Новини стало смеркатися. Так стало прикро, що аж сльози потекли по щоках. Не було нікого, хто б міг пошкодувати, ні мами, ні сестри. Зустріла знайомого хлопця - Василя. Хоч йому пожалілася. Він вислухав і пригорнув до себе. Зустрічалися чотири місяці. Усюди ходили разом. В селі казали, якщо поберемося, то діти народяться раніше строку. А ми там не слухали, бо були закохані і нам було добре. Вася грав у клубі на гармошці. Перший хлопець на селі! А танцював як! Переставав грати, якщо мене хтось запрошував на танець. Розписалися у 1958 році. А як же повінчатися? Хіба без того буде сім’я? Чоловік комсомолець, я комсомолка,
совєцька влада проти, а я з малечку привчена до церкви. Зайшли священика і він вночі обвінчав нас у напіврозваленій церкві. Через рік народився первісток.
Пелех Ольга Дмитрівна

Я стала секретарем комсомольської організації. Якраз розпочинався молодіжний рух по підняттю цілини. У газеті побачили фотографію. Там був файний будинок, та обіцяли по приїзді всім таке дати. Ми, бідота, вирішили
туди їхати. Замість хати дали нам юрту. Ніяких будинків там не було. А в газеті - то просто була пропаганда, що б молодь їхала, бо треба були робочі руки. Так, як я мала освіту, то фізично не працювала. Спочатку пішла в клуб. Але ж там інші люди, по іншому дивляться, по іншому говорять. Я їх не розуміла, а вони мене. Пішла на тиждень на стройку. Не йде мені робота. Що накладу глину, поки нагнуся за другою, перша вже впала, не вміла я того робити.
У казахів на 1-ше травня був великий празник – Той називався. Молодь забавлялася, граючи в різні ігри. Принесли пляшку. Треба було пройти наосліп шість кроків і її розбити. Зав’язали мені очі моєю хусткою американкою, я відрахувала кроки і влучила, розбила ту пляшку. Мене почали гурати, а голова радгоспу і каже: «Якщо людина грамотна, і вміє вирахувати, то нехай іде в столову працювати поваром». Там мені
подобалось. Збирала сама кінський щавель, нікому не довіряла, бо мігпопастися і маслюк, і зілля, і варила смачний борщ. По той борщ приходили навіть ті люди, що вже давно вкоренилися. Жара стояла така, що яйце в піску можна було спекти.
Пелех Ольга Дмитрівна

Народилось там ще двоє синів. Завели велике господарство: і корову, і свині, і качки, і кури. Перебралися в хату, з якої виїхали господарі. Юрту тримала, як господарське приміщення, зберігала там осипку.
Поставили мене працювати на ферму обліковцем. Приходить казашка здавати молоко, а я її не розумію. Показувала мені на пальцях, скільки то буде 10, 20, і пів літри. Навчила мене рахувати по їхньому. То я попросила її, що б навчила мене ще й матюкатися, бо приходять люди щось здавати і кажуть на мене «джанди».
Я думала, що то вони мене хвалять, кажуть, що я молода і гарна, файна жінка. А виявилось, що «джанди» - то дурна. А, що б тебе шляк трафив! Так я почала вчити їхню мову.
За пів року вже могла говорити. Мої діти гралися з казахськими дітьми, то ж говорили з ними вільно. То і вони мене трохи вчили. На скільки то легше мені стало спілкуватися з місцевими мешканцями. Якось приїхав інспектор казах. Походив туди-сюди і побачив, що до нашої хати веде дріт з радіоточки.
Радіо у колгоспній бригаді говорило тихо, а в нас в хаті голосно. Викликали мене у сільраду і той казах почав мене ображати, матюкатися. Думав, що я не розумію. То я йому казахською пояснила, що не можна говорити мовою, яку не всі розуміють, а за образу пообіцяла поскаржитися в комітет із переселення. Могли б його звільнити з роботи за таке. Казах приніс цукерки, а поки прийшла з роботи додому, то так «задобрив» мого Василя, що той ледь тримався на ногах.
Пелех Ольга Дмитрівна

В 1965 році поїхали в Крим, щоб я могла хоч трохи поправити здоров’я.У Казахстані стояла страшенна спека. Дихати було нічим. Побували на Чорному морі, відпочили. Влаштувалась на роботу в яслі.
Там на той час жили рускі і переселенці з Західної України. Якось одна росіянка обізвала мене бандерівкою. Я так розізлилась, що хотіла вдарити її вилами. Зібрали товариський суд. Викликали мене і стали розбиратися. За мене заступилися всі західняки. То їй присудили штраф за образу гідності, а мене виправдали.
Сестра чоловікова написала листа, що вийшла заміж у Коритницю, і що мама залишилась в хаті сама. Ми попродали господарство і поїхали до свекрухи на Волинь у село Новини. А вона також продала корову. Троє дітей, а молока нема. Бригадир поставив мене працювати на фермі обліковцем. То хоч молока могла для дітей
принести. Часом хлопці з колгоспу привозили перегон для свинок.
Свекруха була віруюча і ходила в якусь секту. Як діти підросли, то почала і їх з собою брати. Я забороняла, немає чого дітям по сектах ходити, буде своя церква - будуть там молитися.
Головою колгоспу був Здебський. Мого чоловіка поставив відповідальним за посівний матеріал. Шофери, що возили зерно, потроху його крали і пропивали. А мого чоловіка посадили на 2 роки. Я зосталась сама з трьома дітьми, та з старою свекрухою. А ще на роботу треба було ходити і доглядати господарство. Мала вже тоді корову. Хата ще під соломою була. Привезли шифер, щоб перекрити дах, то свекруха розкричалася, що я
хочу бути господинею хати. Я ж намагалася її переконати, що перекриття даху немає ніякого відношення до того, хто є господарем. А господарем був її син, а мій чоловік і батько наших дітей. Та вона ніяк не хотіла заспокоїтися.
Пелех Ольга Дмитрівна

Працюючи обліковцем, часто доводилося возити звіти та їздити на партійні збори, хоча я була безпартійна.
З колгоспу хотіли мене направити до Львова у вищу партійну школу, та з мене досить було комсомольської роботи. Так мені прикро було за чоловіка…
Ніхто навіть словом не вступився за нього, хоча всі знали про те зерно. Важко було самій тягнути всю роботу і в дома, і в колгоспі, та ніхто не жалів. Та ще коли на загальних зборах виказала свою точку зору на господарювання у колгоспі, то взагалі стало нестерпно у тому селі. Як тільки чоловік повернувся додому, намовила його переїхати в Когильно. Влаштувалася завклубом. Літом службовців возили в Устилуг на границю сіно громадити. Ну і ми їздили. Польські солдати перепливали через Буг до нас. Часом обмінювалися товарами.
Мій чоловік за часи виміняв костюма. То його скоро взяли за шкірку. Але того поляка не знайшли, і чоловікові лишився костюм. Питалися поляки чого нас так багато? А ми відповідаємо, що ми з колгоспу. То вони питають, чи ходимо до костелу? А нам же не можна, бо ми комсомольці. Казали, що знають файну польську пісню на наш мотив: «Чи там в вас, як у нас - на полі бурачки? Як там пані? Так полола, аж полізла рачки!»
Організували в селі хор. Часто їздили виступати і на границю, і в клубах по селах, і в будинку культури. Протягом двадцяти років без мене не обходилася жодна подія у селі: ні один солдат звідси не пішов в армію, щоб я його не провела, ні один пенсіонер не вийшов на пенсію без урочистостей. Для кожного випадку в мене були окремі пісні. На 1-ще травня в Микитичах я на концерті заспівала пісню, яку привезла ще зі Львова:
А я собі ланкова, маленького росту,
Полюбила бригадира, голову колгоспу.
Ой прийшла я до контори, та й сіла на лавку:
Пане голова, випишіть ми справку
А голова всміхнувся, уклонився низенько.
А яку ж тобі справку дати, ти моє серденько?
Та таку ми справку дайте, щоб я мала время,
На роботу не ходила й получила премію.
Ой випишу, випишу, випишу потому,
А як сонечко зайде, принесу додому.
А як сонечко зайшло, почало смеркати,
А вже їде голова до моєї хати.
Як приїхав голова, горілки напився!
Як зарився в подушки, вранці пробудився.
На роботу не ходжу, бо я справку маю,
Я звечора аж до рання з правлінням гуляю!

На мене голова колгоспу так подивився!..
Ну звідки я мала знати, що він мав коханку! А потім ще не раз по селах на свята хором співали ту пісню.
Дуже хотілося мати своє житло. Пішла до голови Льотничівського колгоспу, я з ним колись в комсомолі працювала, розказала про свої проблеми і пожалілась, що нема де жити. А він сказав: «Як хочеш мати хату, то йди на роботу у колгосп!»
Пішла працювала дояркою. Корови були хороші, а доїльні апарати знала ще з цілини. Та ще в ланку ходила. Тяжко було, але мусила. Хату дали навпроти церкви. Церква була стара 1729 року, ще козаками збудована, не
діюча. У 1985 році Потапюк солдатськими руками зібрався розвалити ту церкву. Всі сельчани вийшли і дивилися. Якби у нас в Галичині дали такий наказ, люди не дали б такого зробити.
Пелех Ольга Дмитрівна

Перший раз приїхали у село валити церкву хлопці галичани. Прийшли до мене та й кажуть: «Цьоцю, ми приїхали по наказу, але нічого робити не будемо, бо як потім приїдемо додому і взнають, що ми зруйнували церкву, нас
виженуть з дому, і прощення нам не буде». На другий раз приїхали по наказу вже інші хлопці – не християни.
Проганюк привіз їм трактора, і дав команду валити. Як купол падав, то аж земля гуділа, люди плакали. Бруси з тої церкви забрали у Поничів на підлогу у свинарник. У 1990 році я написала об’яву, що такого числа, о такій то годині в клубі будуть сільські збори про відбудову церкви. Усе село підтримало ту ініціативу.
Спершу закопали хрест, де мала би будуватися церква. Хотіли на місці, де був колись вівтар старої церкви, але там вже був магазин. Прийшлося трошки відступити. Потому зібралися активісти Себій, Царук, Строгонов, порадилися щоб шукати священика. Владика Микола з Луцька посвятив нам хреста і сказав, що вже можна будувати церкву. То було якраз у листопаді на празник Михайла. Син до свята заколов кабанчика, щоби було чим пригостити гостей. Приїхав Москалюк, і в мене на подвір’ї вчепили синьо-жовтий прапор. Ще Радянська Україна була, а в мене вже український прапор висів. Люди казали, що я здуріла: за радянської влади вивішувати національний прапор…
Невдовзі здійснилася моя мрія – Україна здобула незалежність. О, яка то була радість, я не могла отямитися від щастя! Радянська держава розпалася і ми отримали крім незалежності ще і свободу релігійних переконань. Нарешті селяни почали збирати гроші на церкву. Назбирали близько 800 карбованців.
Владика привозив нам релігійну літературу. З виручених грошей частина залишалась нам, а решту возили йому в Луцьк. На Різдво ходили колядувати по прилеглих селах і збирали гроші. Село розділилося на два табори. Одні хотіли українську церкву, а другі – російську. Громада, на чолі з Потапюком, що хотіли церкву Московського
патріархату, ходили по селу від хати до хати і розказували, що я збираю гроші на уніатську церкву. Дехто навіть і вірив. Люди почали підписуватись за руску церкву.
Одного вечора прийшли до мене до хати і казали, щоби я віддала їм документи. А я зашила їх у подушку, щоб ніхто не знайшов, а сама сказала, що не маю їх. Якщо у нас незалежна Україна, то і церква має бути українською – Київського патріархату. Знайшла старосту – Петра, та й кажу йому, щоб так само ходив по хатах і пояснював людям, яка то церква має бути. А потім зібралися в клубі представники обох громад. За церкву Московського патріархату було 70 голосів, а за Українську церкву - 73. Слава Богу, ми перемогли. Якось в етнографічному музеї у Рокинях побачила стару фотографію нашої церкви. Тож за тією фотографією і почали
відновлювати храм. Треба було робітникам їсти готувати. Трохи по селу збирали, а я могла давати скільки хотіла, бо сама собі була хазяйка. Тримала корови, свині, у мене все було і всього вистачало. Односельчани самі білили, шпаклювали і фарбували у церкві. Олександр Шестилюк зробив нам Панікадило.
Хтось дав хорошого ланцюга, щоб його причепити. Робота йшла швидко. Мусила встигати вдома попоратись і бути весь час біля будівництва. Була своя пилорама. Одного разу приїхав дядько розпиляти дошки. Кажу йому, що може пиляти, але за світло нехай нам заплатить. То це йому не сподобалося. А на
другий день, як виганяла корову, знайшла листівку з погрозою: «Знай гуцульський вошивцю, побачимо тебе на цвинтарі». Я за ту писульку, і - в міліцію. Іде на зустріч Буторін:
«Куди йдете, Дмитрівно?». «Та йду в міліцію, - кажу, - дивіться, що мені написали!» А він: «Не треба йти в міліцію. Давайте мені той папірець, я розберусь».
На другий день прийшов до мене участковий. Кажу йому: «Дайте мені пістолета. Я живу сама в хаті, то як буде хтось стукати, буду стріляти, бо хто буде мене охороняти?»
Участковий знайшов відразу, хто таке написав, бо я сказала, хто на мене може мати зуб. Багато допоміг Суржик - голова колгоспу. На освячення і на відкриття храму дав нам кабана. 2-го вересня нашій церкві буде 20 років.
Посвятив нам паску батюшка Мирон. Староста Степан Кротюк каже, що треба просити священика правити і на Проводи. Пішла я до батюшки Сергія Депо, а він каже щоб пішла у музей та попросила там кадило, бо в них є.
Я пішла та й прошу директора, щоби продав для нашої церкви кадило. Він мав його почистити і на другий день треба було поїхати його забрати.
Шамлюк - староста церкви, що у підвалі, заїхав до мене і каже: «Знаєш, Олю, треба бутилку». Дала йому пляшку самогонки. Мала свої буряки, цукор, то що то було вигнати самогонки. Взяв пів літри самогонки, закуску і поїхав по те кадило. І вже на проводи ми в селі мали своє кадило.
Кожен з села хотів, щоб освятити могилки померлих родичів. У селі був хлопчина Борис, співав гарно. Познайомили його з батюшкою Мироном. За трохи, у суботу повезли його в Луцьк до владики. Багато священиків з околиці в неділю мали їхати на архієрейську службу. То ми завезли туди молока, сиру і
сметани. А то вже Михаїл хвалив молоко, що то на ньому стільки сметани підійшло!
На Водохреще Владика Михаїл з прислужниками був у Володимирі. Пили каву, а він і каже до хлопців: «Пийте, пийте тут каву, бо в дома буде не солодка». Питаю: «А що у Вас цукру нема?» А він відповідає: «А як Ви так
чуєте?» Повернулась додому та й ходила від хати до хати.
Хто літру цукру дав хто більше, назбирала та й завезла його до Луцька для наших священиків.
У 90-х роках я була перша рухівка на селі. Кожний вечір ми збиралися в Володимирі в ЖЕКу: Себій, Строгонов, Царук. Я ще працювала завклубом у Когильному, то в себе на роботі не можна було. Завжди виступала на зборах: «А що? Літра молока коштувала 25 копійок, це щоб здати, а пляшка «Тархуну» 45 копійок. То що корисніше пити? А ковбасу ліверну з чого робили, що в ній багато чого можна було знайти? А «рубльовку»? До чого комуністи довели країну? Що вони вчать молоде покоління?» Питаюся, де секретар райкому ковбасу купляє, чи він таку саму їсть, як і ми, бо щось ніколи його в черзі не бачили.
Якось приходить Царук і каже, що мене звільняють з роботи. За що? А за бунтарський норов і довгий язик! Іду до Буторіна, та й кажу, що така справа. «Ви, - кажу, - підговорили мене виступити, а тепер ось що вийшло. Робіть
щось». На роботі мене, правда, поновили. А хто хотів на таку роботу?
На кожну подію треба було складати сценарій. Кожного солдата з піснями відправляли до армії. На пенсію провести - теж треба було підібрати відповідний репертуар. Сиділа видумувала. На всі свята треба було співати. Де яка братська могила, де Свинарський ліс - вшанувати полеглих, то я мала їхати; а ще треба було український синьо-жовтий прапор нести, бо ж всі боялися. Але то вже все рівно мала бути незалежна Україна, то я і не боялась.
Ну то ж не повісили б мене! Ох і незлюбив мене за те Потапюк. До пенсії допрацювала, а далі написала заяву на звільнення. Якщо я не догодила, то звільняюсь з посади. Так і клуб заглох. Але я беру участь у художній
самодіяльності сільської ради та співаю у церковному хорі. Вступила до Союзу Українок.
Пелех Ольга Дмитрівна

До Володимира приїжджав Тарас Чорновіл агітувати за Януковича. В будинку культури зібрали людей, і я прийшла. Слухала, слухала, а далі написала записку: «Добрий день, пане Тарасе! Якби батько встав, то би вас
задушив, як паршиве щеня. Ви зрадили батькові ідеї. Батько 26 років сидів у тюрмі. Ганьба такому синові!» Сама підійшла до сцени і віддала йому в руки записку. Як він прочитав ту записку, то аж на лиці змінився, і сховав її. Потім почалися питання і відповіді. Я йому нагадала, що є ще одна записка, але так він на неї і не відповів. А тепер, бачите, який патріот зробився!
Пелех Ольга Дмитрівна

Пелех Ольга Дмитрівна

Їздила на інавгурацію президента Юшенка у 2004 році. Він виступив, а Шуфрич зачав кричати: «Ганьба! Ганьба!» А я кажу: «Давайте його мені сюди під ноги, я стану, то хоч Ющенка добре буду бачити!» Хоч Ющенко був і
слабохарактерний, але він хотів вільну Україну, українську церкву, українську мову, підняв питання про Голодомор, про Бабин Яр. А ми вибрали другий раз тюремщика, що два рази в тюрмі сидів. Ну хіба так можна? А зараз хлопці на війні гинуть. То ж то чиїсь сини, брати, чоловіки… Завжди хтось зазіхає на нашу землю.
Десь у 50-х роках у селі Стрілецьке, біля Новин та Микитич, поляки вибили 40 чоловік. Одна тільки дівчина залишилась, що під ліжко влізла і за маму сховалася. А один хлопець заховався на плиті за бовдуром. Поляк
побачив, відрубав ноги, і той хлопець впав разом з тим казаном. Як вранці з другого села прийшли люди і побачили ту дівчину, то вона боялась вилазити.
Всюди повно крові, мама лежить забита…От що поляки робили з нами на нашій землі. Сікерняками нас називають…Ворожнечу розпалюють. Ми ж до них не йшли! Тепер у Микитичах стоїть високий хрест, там де поховані всі ті замордовані люди. А в нашому селі у Когильному було таке: "Поляки жили трохи поодаль, під лісом. Наші хлопці перевдягнулися за поляків і прийшли питати, чи знають вони де живуть бандерівці. А ті відповідають, що їх тут багато. Бач, жили хата в хату і хотіли видати на вірну смерть односельчан. То
наші хлопці їх всіх і передушили".
Пелех Ольга Дмитрівна

Так переживаю за підростаюче покоління…Ніяк нема спокою на Україні. Сподіваюся, вони не будуть соромитися рідної землі, адже тут живуть, дихають українським повітрям та їдять український хліб.
Пару років назад святкувала своє 80-річчя на Чорному морі. А що? Там відбувся «з’їзд» цілої родини: двоє синів живуть у Росії, то на ювілей усі збиралися в Криму. Я три курки зарубала, назбирала 120 яєць, нагнала самогонки – і в дорогу. А, що то є пішком пройти десяток кілометрів! Щотижня приїжджаю до Володимира на репетиції, бо є учасницею двох районних хорів - «Мужність» та «Журавка».
Пелех Ольга Дмитрівна

Туди в обід заїду, а назад автобуса уже немає. Тож іду та й Богу молюся, аби дав сили дошкандибати, отак помаленьку і приходжу до свого села.
А знаєте, чого воно так називається? Назва Когильного походить від прізвиська власника лісопилки, яка працювала тут кілька століть тому. Той чоловік мав ваду – був кульгавим. Тож від цього слова і пішла назва місцини – Когильне.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2019 (1)
Серпень 2019 (1)
Липень 2019 (3)
Червень 2019 (2)
Травень 2019 (2)
Квітень 2019 (4)
^