dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 116
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-05-2019, 11:40
11-05-2019, 11:40

Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

Категорія: Публікації

Батьки мої родом із Запорізької області, з села Ново-Троїцьке Бердянського району. Історія села дуже цікава, до радянської влади воно називалося Алтаул. В нашій місцевості жили турки-нагайці і місто так називалося Нагайськ.
А зараз Приморськ, районний центр. В 1911 році цар вчинив з ними так, як в 1944 році радянська влада вчинила з татарським народом в Криму – депортував нагайців в Туреччину. Я не знаю скільки їх по чисельності було, із
сотні тисяч до Туреччини дісталося кілька десятків тисяч, а решта померли. Після війни батьки переїхали в Донецьку область, Мар’їнський район, де я й народилася в 1946 році. Тато працював на вугільній шахті. Але так сталося, коли мені було 4 місяці, батька посадили, як ворога народу. В таборах він пробув 7 років. В одному з таборів, в жіночому бараці відбувала покарання відома артистка - Лідія Русланова, батько їй акомпонував на гармошці, а вона співала для ув’язнених. Тато і сам дуже гарно співав.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

До війни тато був на будівництві міста Комсомольськ-на-Амурі. Коли повернувся додому, зустрів мою маму, вона була молодша за нього на 7 років.
У 1936 році батьки одружилися, а в 1937 році народилася старша сестра Галя. Мама моя все своє молоде життя віддала праці на виноградниках. Був такий «Учхоз» при виноградарному технікумі. Свою роботу знала досконало і передавала свої вміння студентам, коли ті проходили практику. Після збору винограду робили вино. Тоді в «Учхозі» цей процес називали «винодєлка» (цех де відбувався технологічний процес). Згодом «Учхоз» розпався і мама до виходу на пенсію працювала на заводі по виготовленню жниварок.
Мій дід Коваль Іван Григорович був родом із запорізьких козаків. Бабуся Корабельская Євдокія Іванівна – росіянка. У неї в сім’ї був достаток і воназмогла закінчити п’ять класів школи. А дідусь – лише два класи. Не знаю яке тоді було навчання, але коли я вчилася в 5-6-х класах, то дідусь допомагав мені розв’язувати задачі. Добре знав множення і ділення.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

Говорити російською мовою не вмів, але читав газети тільки російською,
бо в школі навчання велося російською мовою. Дідусь був дуже мудрою людиною, йому я дуже вдячна.
Найщасливішим у мене було дитинство. Воно пов’язане з дідусем та бабусею. Всього не напишеш. Ходили з ним в «нічне» (коні випасалися і вночі). Запах сіна, трав, вогнище, курінь і його розповіді, як казка. Він, нас, дітей,
ніколи не сварив, не читав моралі, але так тонко повчав, що ми потім все життя наслідували його поради. Літом ми з дідусем спали під відкритим небом на сіні і він мені розповідав багато чого цікавого про Чумацький Шлях (показував його на небі), про чумаків. Коли вже пішла в школу, то сама почала його розпитувати. Розповідав, як в царській армії служив, як почалася революція, як їх погрузили в вагони і не сказали куди везуть. Аж потім
появилися більшовицькі агітатори і сказали, що їх везуть до генерала Колчака в Сибір, щоб поверталися вони додому. Було дуже холодно, а вони одягнені лише в одні шинельки. Після цієї поїздки у дідуся все життя сльозилися очі, він їх застудив. Дідусь згадував, як його червонощокого і здорового, обмотали бинтами і два
здорових чоловіка «санітари» вели його під руки, вдаючи, що супроводжують раненого. І таким чином їм вдалося сісти в вагон потяга, що привіз його додому. Ось така була в нього революція.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

Також дідусь розповідав про Махна, про Голодомор, про війну. Пам’ятаю його розповіді про Махна. У нашому селі майже всі чоловіки і дідові двоюрідні брати були мобілізовані насильно в армію Махна. А дід мій заховався. Але його брати якось мирно пішли від Махна і під радянські репресії не попали. Дід бачив Махна зблизька. Казав, що він невисокого зросту, маленький, руде довге волосся, а лице покопане віспою, непосидючий, справжній холерик. Він мів вдало вести військові операції, за пів години «взяв» Бердянськ. Треба було бити
червоних – пішов вибив, треба білих – пішов невагаючись. Одним словом - анархіст. Він мав так звану «Чорну сотню». Спочатку наступав малою силою, а потім із засідки вилітала «Чорна сотня» і бій був вичерпаний.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

За освітою Махно був вчителем, але він був природженим тактиком. На той час була собі така «продразверстка» - це коли їздили по селах червоно-гвардійці і забирали у селян хліб. Махновці вбивали їх і розпорювали животи,
насипали в них зерно, клали тіла на брички та возили селами, щоб люди бачили, що так буде з усіма, хто буде забирати у них хліб.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

Дідусь ще розповідав про банду Зеленого. Ця банда під с. Луначарське, розстріляла всю першу Раду Бердянська. А з усіх навколишніх сіл зігнали людей, як глядачів. Дідусь мій теж все бачив. За радянських часів багато вулиць Бердянська були названі іменами усіх розстріляних депутатів. Ті назви вулиць почали перейменовувати з початком декомунізації.
У нашому місті жив і навчався легендарний Петро Петрович Шмідт. Його батько був «гродоначальником» м. Бердянськ. Він заснував педагогічне училище, де навчався його син, а нині – це Бердянський державний
педагогічний університет.
Дідусь розповідав і про Голодомор. Кругом села поставили дозори, щоб ніхто не міг вийти. Ходили прощупували штиками все довкола хати і в хаті. Що знаходили, то забирали. Дід казав, що на горищі заховав квасолю і кукурудзу, та його сховку знайшли. В балку відніс та сховав просо.
Його вистачило ненадовго. А я слухала тоді діда і не могла повірити, адже в школі нам постійно говорили, що в нас хороша влада. І я кажу діду:
-Наші забирали?
- Наші, наші, - відповів дід.
В моїй дитячій голові не могло вкластися, як так можна забрати все?
Бабуся мені розповідала, що ходила до колгоспної скирти збирати труху і пекла такі «ліпьошки». А тоді дід побачив, що у бабусі та моєї мами почали пухнути ноги. Сім’я була велика і треба було щось робити. Мама моя була з 1918 року, а її старша сестра з 1914 року, тоді ще одна сестра з 1923 року, брат (загинув у війну) з 1925 року і найменша сестричка з 1929 року. Дід побачив, що справи погані. А вже кругом було багато померлих. Возили на гробки (у нас так називають кладовище) вже не по одному і там якось закопували.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

Дідусь зрозумів, що треба будь-яким чином добратися до міста. Там у нього рідна сестра була заміжня за рибаком. Звали її баба Мелашка. І йому вдалося пробратися. І от коли він дійшов до села Луначарського, а там уже метр і море, спустився до берега, то розповідав, що йшов і переступав через трупи. Берег був всіяний трупами. Хто добрався до моря і їв ту рибу, що викидало на берег, і їв одразу багато - той падав замертво.
Баба Мелашка жила на березі моря, хфіртку відриєш - і море. Коли дідусь прийшов до них, то баба з чоловіком з ями дістали заховану засолену тюльку. Дали стільки скільки зміг донести. Це було два відра. І це ще треба було
вернутися назад, а це 40 км. І він благополучно повернувся додому з тюлькою. І ця тюлька їх врятувала. Бабуся її смажила та варила юшку. І всі вижили. Ніхто не помер.
А в селі померло багато людей. Як у селі зорганізували колгоспи, то у нас їх аж чотири зробили – «Зоря», «Труд», «Прогрес», «Перемога». Ми жили в «Перемозі», а там де був колгосп «Зоря» - цей край повністю вимер під час Голодомору. Саме туди переселили росіян з Луганської області. То тепер на цю частину села так і кажуть «руский край». Їх заселили в готові людські хати.
Навпроти дідового будинку теж була хата, де вимерла вся сім’я (я вже не застала цього будинку), його віддали колгоспу і там тримали племінних бичків.
Дідусь розповідав, як під час війни ховав сина (мого дядю) за перегородкою в хаті. Там дядя Коля робив із підручних матеріалів прикраси (перстеники, сережки і інше), дуже гарно малював, мав неабиякий талант. І
одного разу, зайшов в хату німецький офіцер і побачив дядька. Підійшов до діда, відвернув комірець і показав йому якийсь значок і якось жестами натякнув, що «кіндер… пах, пах і треба сховати». Дід сховав дядю в половник (де зберігається сіно). Зайшов німець набирати сіна і прямо рукою провів по його обличчі і чудом не помітив дядька. Тоді дідусь переховав його в балку. А люди ховали своїх хлопців на горищах, а коли при відступі німці почали палити хати, їх всіх постріляли, коли вони зістрибували з горищ, бо думали, що то партизани.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

У 1943 році, після звільнення села, дядю забрали на фронт. Загинув він у квітні 1945 року при форсуванні р. Ельба. Командир писав, що загинув він від прямого попадання снаряду, коли ніс донесення в штаб.
Мамина сестра тітка Валя була вивезена на німецьку каторгу, працювала у бауера. Але їй пощастило, вона добре знала німецьку мову і господар добре до неї відносився.
Бабуся моя по батькові була з багатодітної сім’ї. Їх було 10 дітей, та жили вони заможно. І звичайно їх назвали куркулями. Вийшло так, що моя бабуся була тричі заміжня. Перший чоловік її помер, другий шлюб – це мій дід (він був вдівцем і мав доньку, а у бабусі був син). Від цього шлюбу народився мій тато у 1911 році, а в 1912 році – дядько Андрій. Дід служив в царській армії. З вигляду завжди був бравим. Коли розпочалася Перша світова війна, у тих, в кого було 25 років царської армійської служби, демобілізували. І дід вернувся додому. Вдома він
пробув 10 днів і захворів. Бабуся відвезла його в село Андріївка, а назад привезла вже в труні, помер від тифу. Татові на той час було лише три роки, а дядьові два. Бабусі було тяжко з малими дітьми і вона вийшла заміж втретє. І коли їх розкуркулювали, бо мали млина, той дідусь, бабусин третій чоловік, взяв вину на себе, аби всю родину не вивезли в Сибір. А було так, що мій батько не мав права голосу, не міг ходити на вибори, бо він був сином куркуля, а дядько, хоч лише на рік був меншим – мав право.
Коли почалася війна у 1941 році, дядька забрали в просту армію, а батька в трудармію.
Мамина старша сестра була заміжня за енкаведистом Черненко Степаном. 22 червня, коли почалася війна, він якраз був на чергуванні і мав необережність сказати: «Легендарная и непобедимая, а драпают аж пятки сверкають». І його друг «заложив». Йому дали 25 років таборів. Відсидів 10 років і ще цілий рік не міг виїхати додому, ждав навігацію.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

Коли повернувся мій тато, я закінчила 2 класи, а в 3-й вже пішла в Бердянську в школу № 3. Це була єдина українська школа, зараз там лютеранська церква. Закінчила школу в 1964 році і поступила вчитися в
Запорізький машинобудівний інститут ім. В.Я. Чубаря, який був одним із організаторів Голодомору на Україні. Тоді він був героєм. Зараз це – інженерна академія.
В 1969 році я закінчила інститут і в нас було союзрозподілення. Ті хто жив в Запоріжжі і ті, хто мав направлення від заводів, залишилися вдома, а я поступила після школи і таких, як я розписали по цілому Союзі. Хто поїхав в
Набережні Човни, Молдавію, Узбекистан, Казахстан, Сибір і т.д. Я була направлена в м. Чемкент (Республіка Казахстан) Манкентський завод «Сільмаш» - міністерство тракторобудування і машинобудування. Працювала
інженером-технологом.
Спочатку було дуже важко пристосуватися до кліматичних умов. Жара за + 40, дуже сухе повітря. Два тижні мучилася, але якось все стало на місце і було добре. Мені завжди везло на хорошу роботу і на хороших людей. Моя робота в Казахстані залишила добрі спогади. Яка краса весною, коли в степу зацвітають дикі тюльпани і іриси - просто перехоплює дух. Не менш гарний підйом в гори, коли внизу сонце, жара, а на вершині сніг.
В 1972 році повернулася в Запоріжжя, працювала інженером на Дніпровському механічному заводі. Завод випускав козлові крани.
В 1972 році в мене народився син Роман. Життя з чоловіком не склалося, одружились ми в 1967 році. Я переїхала в м. Бердянськ до мами.
А в 1990 році доля мене закинула на Волинь. Приїхала я в м. Володимир-Волинський. Місто дуже сподобалось, люди дуже привітні. Тоді ще в 1990 році не було супермаркетів, кафе, барів, аптек у такій кількості як зараз. Був гастроном на площі, де зараз «Вопак». Працював кінотеатр ім. Т.Г. Шевченка і літній кінотеатр «Космос». Там де зараз павільйони «овочі» і «молочні продукти» був базар, де можна було купити щось з одягу.
Працювали заводи всі, що були в місті. Два місяці я працювала в заготконторі, не сподобалось. Пішла на курси операторів котелень. Після курсів працювала пів року в котельні при лікарні. Тоді та котельня була ще
підпорядкована лікарні. А вже восени 1991 року пішла працювати оператором на підприємство
«Володимир-Волинське теплокомуненерго». Тоді підприємство очолював Максименко Віктор Кузьмич.
Рубан (Шатух) Лідія Пилипівна

В 1995 році мене перевели працювати інженером з охорони праці. Згодом підприємство очолив Ходьков Іван Юхимович, зараз уже покійний. Взагалі мені довелося працювати з 4-ма деректорами. Після Ходькова І.
Ю., підприємство очолив покійний Буднєвський Галік Матвійович, а після нього був – Лисюк Роман Петрович.
В 2010 році пішла на пенсію. Колектив у нас був дуже трудолюбивий, дружній. Я вдячна долі, що до пенсії мені пощастило працювати із цими людьми.


Спогади записала Вознюк Орися
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Травень 2019 (1)
Квітень 2019 (4)
Березень 2019 (5)
Лютий 2019 (4)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
^