dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 190
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 7-03-2019, 10:21
7-03-2019, 10:21

Волянюк Лілія Миколаївна

Категорія: Публікації

Я народилася в місті Володимир-Волинський в 1934 році. Моє дівоче прізвище Станіславська. Мої батьки були простими містянами. Тато був поляк, а мама українка. Жили ми не заможно і не бідно. Це був такий час, що особливого добра й не було.
Мама була домогосподаркою, а тато – мулярем.
Він по селах мурував мури, тому завдяки йому ми й виживали. Адже люди в селах жили трохи краще ніж в місті, мали більше харчів. Так ми жили до війни. В нас в сім’ї було п’ятеро дітей – три брати і дві сестри. Я –
найменша.
Коли почалася війна, німці дуже швидко ввійшли в наше місто і саме зупинилися навпроти нашої хати. Там де зараз ЛТП був їхній штаб. А в нас на городі поставили гармату. Тато залишився в нашій хаті, бо він був не ходячий. Цілу хату зайняли німці, бо вони повністю окупували наш куток.
А ми, жили в Сахаруків, там де Зелене господарство, і в них був великий льох, то ми в ньому ховалися. Але до тата ми приходили, носили йому їсти. Було страшно, крадькома мусили добиратися до своєї оселі.
Й, одного разу, брат поніс татові їсти, а тато якраз стояв біля вікна і сказав: «Юзю, ховайся. Німці йдуть». Бо тих, що були в нас на «квартирі» ми не боялися. Були всякі німці, і хороші, і погані. А то якраз приїхали якісь нові на розположення. І де ж було подітися брату? В нас в сінях був вхід на гору. От і він вискочив швиденько на гору та сховався за комином. Німці ввійшли в хату, все обдивилися і каже один до другого: «Влізь на гору, подивися чи там хто не заховався».
Волянюк Лілія Миколаївна

Тато одразу подумав, що вб’ють сина, та німець тільки вліз трохи, та поглянув, що ніби нікого нема тай зліз. А брат стояв за комином і його не було видно. Це був перший раз коли він врятувався від німців. А другий раз, таки його схопили в полон і погнали до Новосільського лісу копати окопи. Та брат втік. І він на пряму вирішив іти до Володимира.
А тут де ми живемо був великий вал, що зберігся ще з княжих часів. Він тягнувся до самої річки. І на валові теж стояла гармата. Німець побачив брата і вирішив стріляти, а другий – більш людяний, сказав не стріляти. Таким чином, брат вже другий раз спасся від німців. Я була ще геть мала і мало пам’ятаю той період. Але добре пам’ятаю, що любила співати «Катюшу». Коли ще діло було до війни, то я сідала вдома на порозі і на цілу вулицю співала «Катюшу». Навіть сусіди казали, що я більше нічого не знаю, тільки одну «Катюшу». Одного разу, прийшли до нас німці, а я знову співаю «Катюшу». Пісня їм сподобалася. Потім вони зайшли в хату, біля грубки стояв куфер, то вони мене брали, садовили на той куфер, а самі кругом сідали і просили щоб я співала їм «Катюшу». І вже після цього я стала ходити до них в штаб. Вони мене не виганяли, а навпаки, клали в оберемок різні наїдки. Я все несла додому і ми мали вже щось краще їсти, бо в той час було дуже тяжко. Не було навіть чим палити. В нас по вулиці росли великі тополі, то ми чекали щоб буря була. Бо в бурю наламає гілляк і ми, малі діти, швидко вибігали і збирали їх. А тоді вже мали чим розпалити.
Під час війни була колотнеча між поляками та українцями. Хоча в місті цього не було помітно, але поляки почали тікати за Буг. Ми не виїхали в Польщу, бо тато був хворий.
Вже коли закінчилась війна я пішла в школу. Хоч була й завелика для 1 класу. Мені було дуже тяжко, адже померли мама з татом і я лишилася сиротою. Старші брати вже мали свої сім’ї і повідходили. А ми ще й тримали
велике господарство: свині, качки… Доводилось й тяжко працювати. Прийду зі школи, а їсти нема чого. Головне, що був хліб та вишні на дереві. Щось швиденько перекушу і мушу бігти поратись по господарству. Попоралась і давай варити їсти.
Ходила я в школу на Островецькій. Між іншими дітьми якось забувалося власне горе. Вже було веселіше. А вдітися і взутися не було в що. Я ходила в якихось старих галошах. Ноги в них відмерзали. Теплих колгот не було, тільки капронові. А оскільки я була сиротою, то мені в школі дали черевики. То було для мене величезним щастям. У школі я гарно вчилася і вчителі просили мене щоб я поступала в наше педучилище. Я і сама хотіла вчитись, але в мене не було грошей. І як же мені вчитися? За, що жити? Тому я вирішила йти на роботу. Я пішла працювати на швейну фабрику. І там пропрацювала тридцять років. Було всяко. Була й передовичко, і «стахановкою», і премії отримувала, і медалі…
Волянюк Лілія Миколаївна

У 1957 році я вийшла заміж. Мій чоловік був родом із Локач, але оскільки його сім’я була заможною, то їх вивезли до Сибіру. У них був власний ліс, стайні з конями, хата під бляхою. Тому їхня родина була розкуркулена. Коли повернулися в Україну, то вже жили в Володимирі, де зараз цукровий завод і поліклініка від заводу. А раніше там було кілька будинків, жило пару сімей. Було десь хат з десять. Мій майбутній чоловік став відвідувати школу водіїв. А працював разом з моїм рідним братом. А я часто ходила по воду на лонку, тобто на Рилавицю. Одіну якусь куфайку та й іду з відрами. До війни і ще після війни ми весь час брали воду в річці. Пили її, прали, варили на ній їсти. Вода була прозора, як скло. Річка була дуже велика, як замерзала, то здавалася такою красивою, що не можна передати словами. Зараз від Рилавиці майже нічого не залишилось.
От так він ходив разом з моїм братом, і одного разу, брат каже до нього: «Давай зайдемо в цю хату». А він каже: «Ай, ні, я не піду, там дівчина живе». А виявляється він мене вже не раз бачив. Брат каже: «Ходи, не бійся, вона ж тебе не вкусить». От так вони до мене прийшли, ми слово за слово, розговорились і після цього він вже почав до мене ходити. Раз прийшов до мене, а в мене якраз було день народження, тай каже: «Знаєш, я не маю, що тобі подарувати, давай підемо та й розпишемося». А тоді не треба було чекати місяць. Пішли, написали заяву і нас одразу розписали. Через два тижні зробили весілля. В нас народились діти: донька та син. Вже стало легше жити. З часом все покращувалося. Тільки чоловік став хворіти. Але якось ми встигали все робити.
На вулиці Луцькій, де ми весь час прожили, були досить маленькі хатинки, я б сказала навіть халупки під соломою. Пізніше їх всіх позносили і побудували багатоповерхівки.
Волянюк Лілія Миколаївна

Волянюк Лілія Миколаївна

Хоч і було часами важко, але це була молодість. Сум та горе швидко розвіювалися. Приходили дівчата та хлопці на вечорниці. Ми співали, танцювали під гармошку, грали фанта і платочок. Було весело. Ходили й на танці біля залізничного вокзалу, в будинок офіцерів і кірху. Прогулювалися по вулиці Фарній – від пошти до ресторану «Дружба». Там продавали морозиво. Пам’ятаю продавчиню звали пані Марися, білява така.
Морозиво містилося в бідоні, який був бочці з льодом. Це була вафелька, на яку пані Марися клала кульку морозива і знову прикривала вафелькою. Воно коштувало 5 коп. Де площа – стояли різні магазини, там де зараз «Вопак» був радіомагазин. А де автостанція - був ринок. Там можна було купити все. Але був такий момент, що його часто «накривала» міліція. Продавці бігом все закривали, ховали.
Сестра моя працювала у Зеленому господарстві продавцем. І на ринку у неї була торгова точка. Торгувала вона городиною. Але оскільки в неї була легальна робота, то вона мала всі документи на свій товар. А хто не мав
дозволу, того міліція штрафувала.
Волянюк Лілія Миколаївна

Ми полюбляли ходити в кіно. Ще ходили в старий кінотеатр «Космос». Показували різні фільми, в основному виховні. А приблизно десь в 1955 році,коли відкрили Сільгосптехніку, то вже й там облаштували клуб. Кіномеханіком тут був дядя Ваня, з такими гарними вусами. Він жив на Острівку. 10 коп. був вхід. Вільних місць ніколи не було, коли не вистачало лавок, то ми, молоді, сідали на підлозі. А після кіно одразу були танці.
В радянські часи дуже строго було з церквами. Не можна було вінчатися, хрестити дітей. Ми це все робили таємно. Вночі о першій годині робили хрестини і то, щоб ніхто не здогадався.
А ще не можна було шити вдома. Міліція теж ходила з хати в хату і вичисляла, хто шиє одяг. Хотіли щоб швеї платили податок. Але скільки там заробиш на тому платтячку, то ще й віддай гроші. Моя сестра дуже гарно шила, вона обшивала весь наш куток. То тут саме по нашому кутку ходив такий Матрос, високий, дужий, що ледь в двері проходив. Ми вже пильнували, коли сестра шила. Одного разу таки побачили, що йде Матрос. Сестра швидко шиття сховала під ліжко. Він зайшов, сестра з ним поговорила. А на грудях в неї якраз була запхана голка із довгою ниткою і він запитав: «А эта дорога куда ведет?» І таке треба було пережити.
Зараз час дуже швидко летить. Ще колись мій покійний дядько казав: «О, ще ви побачите, зараз ми маємо багато часу, але не маємо грошей, але почекайте, колись будуть гроші, а не буде часу». Так воно зараз і є.
Волянюк Лілія Миколаївна


Спогади записала Вознюк О.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2019 (3)
Лютий 2019 (4)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
^