dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 149
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-02-2019, 09:25
22-02-2019, 09:25

Ваврисевич Марія Макарівна. ІІ частина

Категорія: Публікації

Сестра ще була на роботі, а ми з господинею сиділи в кімнаті та
розмовляли. Раптом до кімнати залетіла кульова блискавка. Це все відбулося
дуже швидко. Блискавка, яка була схожа на клубок вогню, влетіла у вікно
пролетіла поз моє вухо потім пролетіла біля вуха моєї тітки.
Молодший син моєї тітки, дивним чином розминувся з тією блискавкою в
дверях. А потім блискавка вибухнула. Це було дуже голосно. На якусь хвилину,
я навіть втратила свідомість. Коли відкрила очі, то почала роздивлятись чи всі
живі. Всі були живі, потім перевірила, чи не почалась пожежа. На щастя хата не
загорілась.
Постраждала проводка, вона повністю вийшла з ладу, так само як і
розетки та вимикачі. Все було знищене, навіть частково від стіни відстала
штукатурка. І тут в кімнату вбігає Микола, мій майбутній чоловік. Його родині
належала друга половина хати. Він саме повернувся з роботи і за вечерею грав з
батьком в шахи, у них так було заведено. Вони почули незрозумілі звуки і
відразу побігли до нас. Так ми з ним і познайомились. Він тоді приніс нам лампочку бо наші всі погоріли.
Ми розмовляли, виявилось, що він двоюрідний брат мого вчителя німецької
мови в Олеській школі, який дуже добре до мене ставився. Я розповіла, що
отримала направлення на роботу. Потім він розповів, що вчитель зараз тут у
Володимирі, поки канікули і я можу його провідати. Ми з ним пішли провідати
вчителя.
Там, де жив вчитель, був великий садок. І якраз достигали ранні яблука.
Виявилось, що його тітка з дядьком вже чули про мене, бо вчитель розповідав
про хорошу ученицю, яка кожний день ходила вісім кілометрів до школи і при
цьому дуже добре вчилася. Коли ми з Миколою познайомились, то вони відразу
почали говорити, що Микола має обов’язково на мені оженитись. І, що таку
дівчину не варто відпускати.
Його батько казав так
Ваврисевич Марія Макарівна. ІІ частина

Його батько казав так само. Звичайно я про все це дізналась пізніше.
Мене теж почали умовляти, навіть в Суходолах, де я працювала. А я ж зовсім
не збиралась заміж, я хотіла поступати до медінституту.
Чоловік моєї тітки, той якого вона переховувала під час війни взагалі
сказав: «Ти ще й носом крутиш?» Вони тоді купили мені і сукню, і туфлі, все купили. Як їхала до розпису, то світу білого не знала – за кого я іду, для чого я
іду? Для мене, то було байдуже та незрозуміло. Але так вже склалася доля і ми
одружились. Це було в 1957 році.
Після весілля я ще кілька місяців пропрацювала в Суходолах, а потім
почала працювати разом з чоловіком в туберкульозній лікарні. Тоді тут ще було
дитяче та менінгітне відділення. Ці відділення були розміщені у першому
корпусі.
У валах городища, коли ще там була тюрма, поряд з нею побудували
одноповерхове приміщення - адміністративний корпус. А коли тут відкрили
лікарню, то над тим адміністративним корпусом добудували другий поверх.
Там розмістили дитяче відділення. Коли я почала працювати, то в тому корпусі
ще лікувалися хворі на менінгіт.
В тому будинку був великий коридор і великі вікна. Взимку в корпусі
було дуже холодно. Котельня була в підвалі, але це чомусь не допомагало. Ми
страшенно мерзли. Менінгіт - це туберкульоз мозкової оболонки, це дуже
тяжке захворювання.
І таких хворих у нас було дуже багато. Вони місяцями лежали в лікарні,
часто без свідомості. Я тоді думала: «І навіщо вибрала ту медицину?» Але, що
робити, треба було доглядати хворих. Мені їх було дуже шкода. За кожним
померлим я плакала разом з їхніми родичами. А скільки було безсонних ночей?
А потім маленькі діти, які лежали в лікарні разом з матерями. Пізніше
дитяче відділення забрали до Луцька і в нашій лікарні залишились лише закриті
форми туберкульозу.
Але, зазвичай, у лікарню приймали усіх хто потребував лікування. За
дорослими хворими трохи легше доглядати, та коли відкривалася кровотеча -
це потребувало особливої уваги. Ну, і, звичайно, під час чергувань ми не спали.
Дослухались, чи не потребує, хто допомоги, чи все тихо в палатах.
Вхід в корпус був з північного боку. Був ще вихід в другий корпус і на
кухню. Обидва будинки стояли досить близько один до одного. Спочатку кухня
була в першому корпусі, а потім побудували одноповерховий будинок, який ще
й досі стоїть, і кухню розмістили там.
Ще неподалік була пральня. І вся та вода, що лилася і з кухні, і з пральні в
решті-решт підмила фундамент, який до того ж був обтяжений другим
поверхом. Там були метрові стіни, та все одно фундамент був розрахований
лише на один поверх.
Там, де зараз на горбку стоїть пам’ятник, був будинок, де розміщувався
рентген та дитяче приймальне відділення. А ще був кабінет головного лікаря.
Пізніше до колишньої тюрми добудували невелику прибудову і туди перенесли
кабінет головного лікаря. Він був відразу наліво від входу. Направо від входубула мийня посуду і роздягальня. Далі, справа була сестринська, фізкабінет,
столова та процедурна і туалети.
Про ту кімнату, де була процедурна мені розповідав Цьох Микола
Михайлович. Якраз там знаходилась камера, де він сидів до війни. В цій камері
були нари на яких вони сиділи, а вся підлога була залита водою.
Це робилося аби в’язні не могли втекти. Мабуть, тоді люди багато могли
розповісти, та всі мовчали. Тоді ж про це взагалі не можна було говорити. Була
така хвора - Панасевич Аня. Вона була родом з Заріччя, дуже тяжко хворіла,
однієї легені в неї не було, та й інша - ледве працювала, весь час йшла кров.
Але незважаючи на це, вона була дуже життєрадісна.
Якось вона дещо розповіла мені, по великому секрету. Сказала, що
нікому того не казала, а мені розкаже. Виявляється на тому місці, де
побудована наша кухня, в 1941 році, коли відступали радянські війська, був
викопаний глибокий рів.
Він тягнувся в напрямі валу понад доріжкою, а потім повертав до кута
будинку колишньої тюрми. Тоді були вбиті в’язні тюрми. Далі їх поскидали в
той рів і закопали. Люди тоді приходили подивитись чи немає знайомих, бо тож
зі всіх околиць були люди, в тому числі і з Заріччя.
Якось біля приміщення колишньої тюрми провалилась дорога. Раніше по
тій дорозі їздили вантажні машини і все було добре. І раптом на тій самій
дорозі з’явилась яма. І ту яму просто засипали. Ніхто не дивився, що там було,
може якийсь підземний хід, чи щось інше, засипали і все. І ніхто нічого про це
не говорив. В валах тоді посадили величезний садок. Тут були чудові груші та
яблука. Ми їх з задоволенням збирали та їли, і хто ж тоді, то знав, що все те, на
вбитих людях росте.
Тоді вже мій чоловік був головним лікарем. Якось за сараєм стали копати
помийну яму, а там виявились кістяки. Це було під самим валом. Тоді теж не
було жодного розслідування, просто сказали закопати і помийну яму викопати
в іншому місці. Я спостерігала, як проводять розкопки археологи. Вони
викопали залишки мурів неподалік того місця, де знайшли захоронення.
Там повсюди захоронення і археологи, які приїхали з Ленінграда, все те
чудово бачили, але мовчали. Мені теж тоді показували кістки, які були поряд зі
стінами городища. А ще, мені показували одиночне захоронення, яке
знаходилось на віддалі тридцяти метрів від брами і вправо до валів. Це був
майже двометровий стрункий чоловік. Чи було ще щось в тому похованні? На
це я тоді просто не звернула уваги.
При вході в вали городища була сторожка. Вона була схожа на землянку і
мала стесану покрівлю. Загалом, вона зливалася з брамою, чи воротами, я вже
докладно і не пам’ятаю, як це було. В тій хатинці жив наш конюх Пилип
Кашубський, він і сторожем був. У мене є фото, де він стоїть поряд з моїм
чоловіком на демонстрації та тримає в руках портрет Маркса. А ще є фото, де
він на підводі, запряженій чорними кіньми. Фото зроблене у валах городища і
на ньому видно сараї, які не збереглися до сьогоднішнього дня. Вони були по
лівій стороні від входу.
Я вже добре і не пам’ятаю, яким був Володимир, коли побачила його
вперше. На площі стояли лавочки. Все було якесь занедбане. Потім з’явилося
багато новобудов. Мабуть, мені якось не до того було, аби місто роздивлятись.
Робота тяжка, а ще треба подбати про родину, дітей. Спочатку ми жили
по вулиці Коцюбинського, в тій хаті де і познайомились. Там поряд протікає
річка, з якої дуже гарний вид на Володимир. Збереглося фото де мій чоловік
разом з батьком ловлять рибу, сидячи у човні.
Тоді річка була широка, повноводна. Багато жителів Володимира мали
свої човни, особливо ті, що жили понад річкою.
Родина чоловіка приїхала у Володимир з міста Городло в 1939 році, коли
там почалася війна. Коли його батько купляв ділянку під хату по вулиці
Коцюбинського, то там був пустир. А, як почали рівняти ділянку та копати
фундамент, то виявилося, що там було багато людських кісток.
Він вивіз цілу підводу черепів та кісток і поховав їх на кладовищі. Ще
довго, копаючи город, ми знаходили фрагменти кісток. Мама чоловіка
розповідала, що неподалік присадибної ділянки є залишки чи то церкви, чи
каплиці. А ще розповідали, що в тих черепах, які вивезли на кладовище були
дірки пробиті цвяхами, в деяких зостались і цвяхи.
Батько мого чоловіка багато років випускав календарі. Там були
різноманітні поради на кожен день і, звичайно, розповіді про події які
відповідають тому чи іншому дню. І на ті календарі йшла вся його зарплата. А
розповсюджували їх у церкві. Ті календарі розходились по всій Волині. В
останньому календарі він виклав карикатуру: «Один с сошкой, а семеро с
ложкой».
Там був зображений селянин, що оре землю, а за ним йшли різні люди і
перший з них священик. Після тієї карикатури церква відмовилась
розповсюджувати календарі. Один з тих календарів зберігається в нашому
історичному музеї.
На жал,ь в мене не залишилось жодного. Люди не завжди повертають те,
що беруть не надовго. Він збирав, друкував та розповсюджував українську
пісню.
У мене зберігся один з таких пісенників. Він надрукований в містечку
Городло Грубешовської гміни. У батька була величезна бібліотека. Коли, за
Сталіна він сидів у тюрмі, то бібліотека зберігалась на горищі. Його кум
Ковальський часто брав книжки почитати і не повертав їх.
Дуже розумний був чоловік той Ковальський. Він не тільки бібліотеку
збирав, він зібрав безліч різноманітних старовинних речей. А ще він був дуже
веселою людиною і дуже гарно співав. Радянська влада змусила його
відректися від рідної віри. Він відрікся, а душа не відреклась… Може тому він
зійшов з розуму.
З тієї бібліотеки, що збирав батько мого чоловіка в нас залишилось зовсім
небагато книжок. Вже пізніше частина з них, що залишилися, була передана
П.М.Заклекті. Всі ті книги мали печатки «бібліотека Ваврисевича».
Його батько - дідусь мого чоловіка, був вчителем, а потім пішов на
пенсію, висвятився на священика і мав парафію в Устилузі. Якось він сповідав
чоловіка, що мав тиф. Він заразився від нього і невдовзі помер.
Мій чоловік був в Америці в 1997 році. Його з братом розпитували довго,
по різних кабінетах і одночасно задавали одні й ті самі питання, щоб перевірити
чи вони правдиві. Все те стосувалося євреїв, яких під час війни рятував його
батько.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2019 (3)
Лютий 2019 (4)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
^