dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 138
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 15-02-2019, 10:53
15-02-2019, 10:53

Захарова Мирослава Іванівна

Категорія: Публікації

Мені 93 роки. Я народилась у 1926 році в Торчині. То було чудове гарне і чистеньке містечко. Ми з мамою жили в Боратині. Неподалік від нашої хати був колодязь. Біля нього стояло вимуруване корито, в яке наливали воду, і коли ввечері худоба верталася з паші, то могла напитися свіжої чистої води. На подвір’ї росла трава, тато її весь час підкошував. У хаті не було підлоги. Долівка зроблена була з глини. Піч або плиту
палили соломою. Зі скирти її витягали гаком і скручували віхті, хтось мусив
сидіти перед плитою на маленькому стільчику і підкладати їх у вогонь.
На зиму хату утепляли – робили загати. Перед стінами вбивали в землю
довгі кілки і простір між ними і стіною закладали соломою. Ходила з батьком
на поле сіяти пшеницю. Він діставав з сивеньки зерно йшов по полю і перед
себе розсипав його. Я жмутками соломи позначала межі, щоб він бачив і не
йшов по засіяному. По пшениці сіяли конюшину, і коли врожай зернових було
зібрано, вона якраз сходила і до осені виростала. На зиму її скошували і вона
слугувала, як добриво.
Ходили пасти корови. Палили вогнище на скошених полях і пекли
картоплю. У річці водилися в’юни, як зловлять і спечуть, то вже можна було
смакувати. А вони такі довгі товстенькі були, такі смачні.
Пам’ятаю, на моє день народження тато приїхав з Луцька і привіз велику
коробку для мене. Я відкрила кришку, а там – лялька. Боже, яка то була радість.
Я так перед всіма хвасталася, що маю ляльку, перед друзями і перед родичами.
Кожна родина мала будинок і землю. По різному жили – хто бідно, а хто
багато. На горі жила тітка Гелена. У селі була старовинна церква, що ледве-
ледве стояла, школа, магазин. У тому магазині було все: і крупа, і борошно, і
все, що треба було у господарстві. Світла не було, тож люди мали керосинові
лампи. Їжу готували на примусах. Взимку їздили до лісу заготовляти дрова. І
так жили.
Ми ходили у гості до Зайончковських Стаха і Ніни. Любили бігати до
тітки Терези. Бо її чоловік мав пасіку і завжди пригощав нас медом. Найбільше
я любила бігати з гірки на гірку до тітки Гелени. У неї було троє дітей - Янка,
Ірка і Нонек. У тітки Терези також була дочка Галінка, вся у ластовинні. Ми
разом бігали по селу, гралися біля річки, нам завжди було цікаво разом. У селі
жив поміщик Ракоскі. Він мав 500 гектарів землі і ліс. Як їхати на Луцьк. То по
обидві сторони дороги була його земля. У нього працювало багато людей. На
подвір’ї ходили чудові птахи – павичі. Любив, коли до нього забігали діти. «Ой
вже прилетіли, прилетіли! Біжіть позбирайте собі малину, бо вже якраз
поспіла», - говорив до нас.
Всі дітлахи з нетерпінням чекали Різдва. У хату приносили ялинку. Ми
робили ялинкові прикраси з яєчних шкаралупок – паяци. З кольорового паперу
складали ланцюжки. На ялинку купували свічки. Вішали яблука, печиво,
горішки. На святвечір готували 12 страв: пісний борщ з грибами, кутю,
вареники з капустою, пісні голубці, оладки, оселедець, фарширована риба,
узвар. На тарілці лежали оплатки. Ми ними ділилися, бажали один одному
здоров’я. Батько завжди на стіл під скатертину клав сіно. Стільки радості було!
Наступало Різдво і всі йшли до костелу на Пастерку в Торчин. Співали колядки.
Батьки під ялинку завжди клали подарунки: цукерки і щось з одягу – нову
сукенку, чи блузку, або й черевички. На столі були святкові страви: м'ясо,
ковбаска, бігос, кльоцкі з маком, пироги, пончики, вино. У Торчині був дуже
гарний костел. Стояв на підвищенні. До нього вели сходинки. Поки вийдеш по них наверх, то втомишся. Внизу росли розкішні дуби і звивалася гарна річка.
Взимку вона замерзала і ми каталися на ковзанах по льоду. Спускалися з горки
на санках. Мені їх тато зробив. Каталися, переверталися в сніг, гралися в
сніжки, галасували, що було сили. Збиралося багато дітей. Будували фортеці,
гралися в хованки, ліпили снігову бабу і шукали морковку на ніс. Було весело.
Багатші діти мали навіть лижі. Як приїжджав з Варшави мій брат Едик, то вчив
мене кататися на ковзанах.
У селі всі між собою жили дружно, багато спілкувалися, ходили в гості,
допомагали один одному в роботі. У Лукевичів була косарка і молотарка. Як
починалися жнива, то Лукевич їздив по знайомих і косив зернові, ми в’язали
снопки, привозили до дому і складали у скирту, а потім молотили. Коли
дозволили купувати землю, то тато в Несвічі купив 15 гектарів землі і ми туди
переїхали. І вже там я ходила до школи. А потім ми жили у Мар'янівці
Богушовецькій. Я там мусила ходити до школи. Не вміла по-українськи ні
писати, ні читати, а треба було здавати екзамен. Диктант написала з помилками.
Помаленько вивчила і українську мову. Мій вітчим був директором школи. Ми
з подружками вирішили пошукати у нього білети. Я боялась, просила, щоб
ніхто нікому нічого не казав. Вітчима якраз не було вдома. Ми зайшли в
кімнату, я взяла ключ, відчинила шафу і дістала білети. Ми вибрали найлегші і
легенько позначили їх олівцем. На екзамені всі познаходили позначені білети і
добре поздавали. Але ж таки хтось видав мене. Вітчим прийшов і каже до мене:
«Як тобі не соромно! А якби взнали в райвно? Мене б вигнали! А ти таке
наробила!»
Коли Рожище захопили німці, то людей убивали і хоронили щодня. А хто
вбивав не можна було розпізнати, чи німці, чи партизани, чи бандерівці.
Страшно було. Появилась ворожнеча між поляками і українцями. У селі був
один чоловік, що пішов до німців служити поліцаєм – Рудий Микола. Одягнув
чорну форму з сірими манжетами і чорну пов’язку мав на рукаві. Коли батьки
знайшли на дорозі немовля, він перший прибіг і кричав щоб йому віддали, а він
його – головою об стіл, бо то єврейська дитина. А, що те дитя було винним?
Тож тільки півроку мало. А який хороший виріс – Рисіком назвали.
Пам’ятаю, раз до тітки Зосі прийшов німець. Щось вони говорили по-
німецьки і він хотів нас застрелили. Заставив Іру, Зосіну дочку грати на піаніно.
Батьки десь заховалися. Тітка взяла Рисіка і мене за руку та помаленьку вивела
з хати й заховала у скирті соломи, а сама побігла в німецьку комендатуру.
Звідти приїхали і забрали того німця. Вітчим знайшов нову квартиру. З одної
сторони ми жили, а з другої ветеринар. Він нам багато допомагав. Він лікував і
корів, і коней, а платили не грошима, а давали продукти. Я там працювала
санітаркою – прибирала. Грошей мені теж не давали, але то шматок сала
дадуть, то курку. І так ми виживали.
Родичі мусили виїхали у Точин. Коли я вже жила у Володимирі у чешки
Яворської, за мною приїхав мамин брат Стах - польській офіцер. Забрав мене у
Торчин побачитися з родиною. Він мав оформлені документи, що б з сім’єю
виїхати у Польщу. А я не могла з ними їхати, бо не мала ніяких документів, і мене не пропустили б через границю, то повернулась назад до Володимира.
Другий мамин брат жив у Луцьку навпроти катедри. Там зараз священики
живуть. Мав дві доньки – Валю і Галю. Розказували, як почалась війна, по кров
по Стиру пливла.
Там тюрма поряд – виводили в’язнів і стріляли.
Під час війни і після неї жила весь час у Володимирі. Місто було розбите.
Доводилось все прибирати і наново все відбудовувати, бо життя
продовжувалось. Малесенькі будинки стояли під соломою. Багато бездомних
дітей ходило, їсти шукали. Була запроваджена карткова система, хліба можна
було купити тільки 300 грам. Хлібний магазин був біля колишнього «Дитячого
світу». У чергу ставали з ночі. Деяким дітям, у кого загинув хтось із батьків на
фронті, давали американську допомогу - одяг, консерви.
Треба було працювати, бо потрібні були гроші, щоб якось вижити у цей
скрутний час. Щоб щось купити ходили на базар, де зараз автостанція. Люди
виносили свій одяг продавати, бо треба було купляти їжу. Як мав гроші, то
можна було купити щось. Взуття було на дерев’яній підошві. Там, де нога
згиналася, частини підошви з’єднувалися шкірою. Мені у червоному хресті
дали черевики, в них тяжко було ходити, бо були дуже великі, але інших не
було.
А злодіїв скільки було! І гаманці, і все що без нагляду було, тягнули, і
квартири обчищали. Людей вбивали, всього було, аж страшно згадувати.
Дочка хазяйки, в якої я жила, працювала в столові, то не раз приносила
щось поїсти. Тяжко було, голодували. Приходилось навіть за тарілку супу мити
підлоги. Не всі могли влаштуватись на роботу, а їсти то хотілось. Я працювала
в одного прикордонника, що жив по вулиці Устилузькій, у двоповерховому
будинку під черепицею. Цей будинок ще є, недалеко від стоматполіклініки і
художньої школи. Його сім’я жила на першому поверсі. Мали велику кімнату,
малесеньку, де я жила і кухоньку. Я зранечку вставала, розпалювала плиту і
готувала їм їжу, бо вони розходилися на роботу. Жінка працювала
машиністкою у військовій частині. То я ще і дітей доглядала. Хороші були
люди.
Там де зараз стоматологія, то після війни була венерологічна лікарня.
У п’ятдесятих роках молодь вербували на роботу по відновленню
Донбасу. Ми з подружкою Ірою Сташевською вирішили поїхати. Їхали поїздом,
потім машиною. Ми все говорили між собою, який же то Донбас, що там є. По
дорозі побачили терикони, то зрозуміли, що вже приїхали. Були в Макіївці.
Попали на коксохімічний завод. Треба було виконувати важку фізичну роботу –
копати траншеї, груз виносити. А ми ж були худющі, як сірники. Полонені
німці там працювали. Там творився жах, ґвалтували дівчат. Жара стояла
нестерпна. Жили в гуртожитку, харчувались у столовій. Тоді перед
влаштуванням на роботу нам видали підйомні. Поки були гроші, то ще якось
жили. А далі вирішили втікати. На станції Ясинувата сіли у перший поїзд, що
був. Їхали зайцями. Знімуть – пересідали на другий, або в товарняк. Цілий
місяць добиралися назад. Їжу просили у людей, спали в полі під кущем, а милися в річці. Ось так подорожували. Приїхали до Луцька, з Луцька до
Володимира, а тут не пропускають – була охоронна зона, то ми полями
пробиралися в обхід. Прийшли до її батька, там і переночувала. Паспорт і
комсомольський квиток загубила в дорозі, то ж мусила робити все наново.
Поволі все почало налагоджуватися. Знайшла роботу. Зняла кімнатку в однієї
полячки
Перше місце куди я попала на роботу був змішторг. На вулиці
Чернігівській був технікум і я там працювала в столовій офіціанткою: подавала
їжу, прибирала зі столів і мила посуд. Коли там були канікули, то мене
переводили в педучилище у столову. Там пекли булочки і продавали їх на
вулиці по п’ять копійок.
Молодь ходила на танці в будинок культури, де зараз греко-католицька
церква, а з самого початку він був по вулиці Ковельській, біля маленької
пекарні. Потім ходили в залізничний клуб. Біля пошти була танцплощадка. На
танці ходили після роботи, в суботу і в неділю, і обов’язково з подружкою.
Брали участь у художній самодіяльності. Виступали на концертах. Дівчата були
зодягнені у чорні спіднички і білі блузки. Керував нами Дединський,
військовий. Ми хором співали пісні «Соловьи, соловьи, не тревожте солдат…»,
«Ой Днепро, Днепро, широк и могущ…»
Працювала в книготорзі. З роботи мене направили вчитися у Київ у
Республіканську книготоргову школу. Закінчила її з відзнакою і працювала у
магазині «Укркнига». Зарплата була маленька і я пішла на швейну фабрику, де
пропрацювала 18 років. Шила чоловічі сорочки. Працювали в дві зміни. Було
понад дві тисячі працівників. Наша бригада була ім. Гагаріна. На День
космонавтики ми ходили до пам’ятника Юрію Гагаріну, приносили квіти,
читали вірші. На фабриці було внутрішнє радіо. Ми вітали всіх з Днем
народження і замовляли пісню. Збиралися по десять копійок на подарунки.
Найбільш популярними піснями були: пісні Містера Х з фільму «Принцеса
цирку», «Чорнобривці», «Гуцулка Ксеня». Якщо хтось хотів, то після роботи
йшли у столову, брали вино і щось поїсти і вже могли трохи посидіти
поговорити. Готували вечори в честь легкої промисловості, на Свято квітів на
площі робили квіткові композиції. Я навіть зайняла перше місце. Цікаво було.
Їздили в Брест на екскурсію. Ходили на паради, на демонстрації. Несли
портрети вождів.


Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2019 (3)
Лютий 2019 (4)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
^