dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 241
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 17-01-2019, 12:00
17-01-2019, 12:00

Ваврисевич Микола Миколайович

Категорія: Публікації

Я народився 27 січня 1926 року в містечку Городло Люблінського воєводства (Польща). Мій батько Микола Михайлович Ваврисевич народився 1 грудня 1891 року. Він корінний житель Городла. Мама народилася в селі Дияконово за 5 км від м. Грубешова в селянській родині. Вона мала свій маєток і хороших родичів. Дядько в неї був священиком. Направили її на навчання в Росію. Вона закінчила Донське єпархіальне училище. Вдома батько говорив з нами на російській мові, а мама - на українській. Ми добре знали дві мови. На вулиці ми розмовляли виключно українською мовою, бо там скрізь були українські родини. А в школі ми говорили на польській мові, адже навчання велось польською мовою. Батько в Холмі був в українській організації «Рідна хата». Мама часто ходила до церкви і нас водила з собою. Ми навіть ходили в костел. Коли зі школи вели на якесь свято до костелу, то ми теж ішли. Якесь таке поняття свідомої релігії в нас почалося після смерті польського маршала Пілсудського і коли наступним – став Ридз-Смігли, почали розбирати православні церкви. І ми з православної – пішли в греко-католицьку.
Церква була дерев’яною, стояла на горбкові. До війни вона постраждала в пожежі. Батюшку звали отець Йосафат. Він часто бував в нашому домі, був доволі товариський.
В школу я пішов в 6 років. Я і мій брат, як кращі учні школи, були записані в, так звану, «Золоту книгу» школи. Я любив техніку, тому мріяв бути інженером. Завжди щось ламав, особливо годинники. Моїм улюбленим святом було «Яцка» - це раз в рік святкували. Це був святий, його іменем був названий костел. Тоді на ринок, чи то ярмарок привозили багато всього. Мені здавалось на тодішній час, що приїжджало люду зі всієї Польщі. Привозили різні ігри, ставили сценки, співали і танцювали. Пам’ятаю, що виграв цілого злотого, закинув усі кільця в ціль. За злотий можна було купити 4 шоколадки. А булочка на тодішній час коштувала 5 – 7 копійок. Тато нас добре виховував. Не можна було брехати, красти і ображати когось. За це він карав. Поняття "єврей" в Польщі не було. Всі казали жид. Я розумів, що вони жиди з малечку, бо так було заведено казати. А вже після смерті Пілсудського з жидів робили ніби інших. Навіть на заборах писали про них об’яви. То був десь 1937 рік. До того часу жидів ніхто не чіпав.
Коли в 1939 році німці напали на Польщу батько перебрався до Володимира-Волинського. Він почав там добудовувати хату і через деякий час нас човном переправили за Буг. Ми попали якраз на заставу і нас тримали ще, як шпіонів.
Батько в той час вже фактично звіз усі матеріали на хату і почав по трохи будувати. Ми винаймали житло. А коли його поставили директором десятирічки (зараз там знаходиться педучилище), то нам дали квартиру в цьому ж будинку.
Війна для нас всіх була жахом. Все так швидко сталося, що ми навіть не встигли зрозуміти, що ми вже під німцями. Рвалися снаряди, пожежі кругом. А німці несподівано з’явилися в нас на подвір’ї і попросили води. Але спершу заставили нас пити, а тоді пили самі. Німці шукали батька, але вже його не знайшли, бо він втік до Володимира.
У 1941 році війна нас застала вдруге у Володимирі. Ще тільки почало світати, як почали рватися снаряди. Батько крикнув: «Війна!». І вже невдовзі він казав, що тре якось рятуватися і почав робити схрон.
Під час війни я закінчив механічний технікум і почав працювати кіномеханіком. В кінотеатрі працював син бурмістра Богдан Черниш і він взяв мене до себе учнем. Фільми крутили різні, романтичні, документальні, різні аматорські стрічки. Навіть крутив фільми німцям, тільки офіцерам, але їхні картини. Були навіть любовні фільми і їхні патріотичні з Гітлером. Сеанси починалися десь під вечір. Кіномеханіком я пропрацював до самої втечі німців. Ми навіть розбирали ті кіноапарати, складали в ящики і вони мали все забрати з собою в Німеччину. Перші квартиранти в нас вдома появились випадково. Мати пішла в хлів і застала їх там. Мама швидко прибігла до тата і розповіла йому про це. Там була маленька дівчинка, яка попросила молока. Батько одразу забрав її до хати і покормив. А вже ввечері в нас з’явилась у хаті вся сім’я Боленштейнів. Дівчинці було біля 5 років. Слово батька було для нас законом. Він сказав, що ми мусимо їх сховати. Спочатку почали ховати їх на горищі, але то було небезпечно, тому вирішили будувати підземелля.
Другі квартиранти прийшли до нас під ранок. Пам’ятаю, що падав мокрий сніг і вони дуже намокли і змерзли. Моя мама, коли їх побачила почала плакати. Їх було двоє Ніхама та її мати. Ніхама – тепер Арієль Зінгер. А тоді їй було 13 років. Це був 1942 рік. Вона була блідою, витонченою і дуже наляканою. Вони розмовляли і на польській, і на російській мовах.
Ми їли всі за одним столом. Вони виходили з схрону і сідали до нашого столу. Їжа була для всіх однакова, що для нас, що для них. Як правило – це були капуста й картопля. Все, що було з городу. Правда ми ще мали зв’язок із селом, бо нам би зі свого городу не вистачило харчів. А хліб був той, що нам давали на пайок. В суботу молебінь читала мати Ніхами - Рузтя. Вона мала спеціальну лампаду, яку я запалював і вони молились. Вона дотримувалася всіх обрядів з Тори. Була дуже начитана. Вона навіть навчила деяких рецептів мою маму. Усі кімнати в нас планувались 4х4 метри. І в тій половині, де ще були невикінчені кімнати, ми зробили підлогу на дубових підкладах. В кутку поставили шафу і через нижню полицю, яка сягала підлоги, на якій заздалегідь була прикріплена для виду посуда, був вхід. Закривалась вона тільки знизу. Ввійти можна було лише по стуку. Там вниз ішла драбинка, була продуха для повітря геть маленька, щоб ніхто не помітив. Ми жили біля річки, біля берега, то бувало таке, що вночі дівчата виходили на двір до річки. Це було кілька раз. Коли здавалось, що все було в порядку, прийшов до нас поліцай і сказав, що буде в нас жити. По національності він був українцем. Ми йому дозволили, бо зрозуміли, що тут щось не те. Дали поліцаю окрему кімнату, а самі пішли з хати. Ми знали, що він буде шукати. Через пару годин ми повернулися додому, поліцай сказав, що все добре. Подякував батьку за гостинність. І сказав, що він тепер точно знає, що в нас немає євреїв. Ввечері була комендантська година. Пізно не можна було ходити. І коли кіно затягувалось, ми ночували в кінотеатрі. Там було спеціальне місце для нас. І ще нам дозволяли ночувати де була їх радіоточка. Це було в центрі біля костелу.
У самому місті було гетто для євреїв. Там було більше 20 тис. осіб. І з нього вціліло дуже мало людей. Однією стороною гетто прилягало до річки, тому саме деяким євреям вдалося втекти. І таким чином деякі добиралися до нас. Як до цих пір пам’ятаю, в нас вже не було місця, а троє хлопців прибилось до нас. Ми їх вділи в селянську одежу, дали їм коси й вилка. І провели їх до кордону з Польщею. Самі вони були родом з Польщі. І коли в 1992 році я був запрошений до Ізраїлю, то з одним з тих хлопців довго розмовляв по телефону. Прізвище його Бергер. А другий Голувко Ельо теж жив в Ізраїлі.
Ще у нас була Фаня або Сусанна. Зараз її ім’я Роза. Вона з нашого містечка Городло. Мама зустріла одну жінку біля гетто, як ішла з церкви. Вона попросила забрату хоч одну дочку, щоб вона залишилася живим пам’ятником над їхньою спільною могилою. В ту ж ніч вона була вже в нас. Перелізла під дротом. Їй було 12 років. А через кілька днів всієї родини не стало.
Гетто виглядало звичайно, тільки дріт в кілька рядів і була охорона. Їх виганяли на роботу, давали маленький пайочок, а працювати заставляли цілий день.
Ми проснулися над ранок, було чутно, що їдуть машини. А коли вже розвиднілося, я на власні очі бачив ті машини. Вони були накриті брезентом. Їхали з ними поліцаї, а на деяких навіть німці. Куди їх везли ми спочатку не знали. Взнали вже коли їх розстріляли. Це був кінець 1942 року. Від своїх квартирантів ми це приховували. Але вони з часом взнали. Можливо батьки сказали старшим. Але діти не знали про це. У 1943 році на початку літа німці робили облаву. Всіх працездатних чоловіків і жінок забирали і садовили на машини і вивозили за дрота. Тобто за межі міста, там де були казарми. Так зібрали багато українців і розмістили в одній казармі. Сказали, що вивозять в Німеччину. Я зрозумів, що треба якось спасатись, бо вивезуть. Я наковтався табаку, та стільки багато, що мені стало зле. Мене тошнило. Коли прийшла моя черга на комісію, то моє серце страшенно билось. Коли мене спитали, що мене болить, я почав казати, що серце мене болить дуже часто. І лікар німцю сказав: «Герц кранк». І мене відправили в іншу сторону. Я виходжу на поляну, там сидить німецький офіцер, він перевіряв по списках. Сказав: «Ваврисевич, іді». І я пішов додому. А брата мого Михайла забрали в Німеччину. Потім взнали, що він в Франкфурті-на-Майні. В нашому домі далі було спокійно. Фронт наближався до нас. Чутно було канонади. Вже взнали, що наші взяли Луцьк, перейшли Стир і йдуть далі. А німці в місті готуються втікати. І ми вже відчуваємо, що наближається кінець війни.
Батько ніби відчував, що біля нашого дому німці добре окопаються. І сказав, що треба втікати. І ми за ніч переправили наших сімох квартирантів на хутір. У тата там були знайомі. Німець через кілька днів прийшов і заявив, що ми займаємо ваш дім. Ми жили в одній кімнатці. З нами ми залишили Фаню, тобто Розу. Вона їм готувала їжу. Вони мали їжу всю свою. Батьки сказали, що вона їх донечка. Вона не була подібна на єврейку. Ще один німець сказав, що після війни приїде і одружить на ній свого сина. Вони відносились до нас з повагою, бо тато говорив по-німецьки. Часто давали нам свою їжу. Вони знали, що програли війну. Їх було 5-ро офіцерів. Були в нас кілька тижнів. Коли пішли – ми видихнули з полегшенням.
Коли німці відступали, нічого не робили, жодних погромів у місті не було. Втікали вони на легкових машинах. Потім появились на світанку червоні. Спочатку пішли танки, потім на машинах, а далі піхота. Всі пішли за Буг. У місті вони не зупинялись. Це було літо 1944 року.
Люди раділи, що наступив мир. Наші квартиранти повернулися до нас. Я також почав жити мирним життям. 9 травня було справжнім святом. Радіоточка в місті об’явила, що перемога. Ми виграли війну. Ця новина поширилася миттєво по місту.
Далі я готувався до вступу в Рівненський педагогічний інститут на фізмат. Закінчив я перший курс і зрозумів, що то не моє. В 1946 році я пішов вчитись у Львівський медінститут.
Вже після війни люди довгий час не могли повірити, що в нас було стільки квартирантів. Люди, сусіди нас підтримували в цьому. Були навіть в захопленні. Як виявилося, то наша сусідка теж спасла 3 євреїв. Сусідку звали Ольга Федорівна. Була вдовою, мала двох дітей. І в місці ще були такі сім’ї, що спасали євреїв. В 1947 році батька посадили в тюрму за політику. Мене хотіли вигнати з інституту. Посадили батька по 54 ст. Я носив йому їжу. Це було в Львові. Знав, що його мають етапувати. Його судили в Львові за брехню на Радянський Союз і дали 10 років. Потім його перевели в Рівненську область, потім в Кіровоградську. Він відсидів 6,5 років. Коли помер Сталін, ми писали в колегію Верховного суду в Москву листи. Через місяць до нас приїхали з Києва і пообіцяли, що наш батько буде на свободі.
Після війни почалися масові арешти українців у Львові. Вивезли нашу сусідку в 1947 році з малою дитиною. Вивозили невинних людей. Ми боялися, що нас теж вивезуть. Ми теж тримали речі напоготові. Нас всіх вважали ворогами народу. Часи почалися тяжкі. Коли помер Сталін, були такі, що й плакали. У мене сльози не текли, бо не було за ким плакати. Одні раділи, що помер той тиран. Коли тато повернувся, я вже працював у сільській лікарні під Львовом. Тато прийшов з торбою, каже, що вже був в райкомі, сказав, що він вже реабілітований. Роботи не давали. Але він не здавався, поїхав в Київ в міністерство, і там по прізвищу його впізнав учень, якого він навчав. І він йому все зробив. Написали відношення. І батько пішов на роботу. Спочатку працював в Турійському районі, а пізніше вже і в Володимир-Волинському районі. Батько помер в 1976 році. Мама померла в 1987 році. Без року їй було б 90 років.

Спогади розшифрувала та записала з електронного носія, наданого родиною Ваврисевичів - Вознюк Орися
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Лютий 2019 (2)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
^