dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Ліпніцький Юрій Олександрович. Друга частина
Інформація по новині
  • Переглядів: 88
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-01-2019, 11:10
11-01-2019, 11:10

Ліпніцький Юрій Олександрович. Друга частина

Категорія: Публікації

Так вона і жила в нас. По аптеках скупляла ліки і передавала синові. Той німець - конвоїр, завше заходив до нас у суботу, чи в неділю. Міг навіть трошки випити, закусити, говорив з нами. Через нього передавали ліки. Зіновій заходив зрідка, боявся, щоб хтось не побачив, бо була б біда усім. Згодом приїхали її рідні – чоловік, донька і зять. А, що моя мама мала їм казати? У нас було дві кімнати. В одній вони жили, а в другій ми, та ще Зіновій з німцем заходили.
Якось моя мама почула, як через сон Зіновієва мама говорила по-єврейськи, і перепитала її про це. Та зізналася, просила пробачення, плакала. Євреї вони були. Мама до мене: «Сину, що ти наробив! Та ж якби німці дізналися - то їх би повбивали і нас, і хату спалили б!» Потому пішла до церкви і купила їм всім хрестики. Всі мусили ходити до церкви. З документів у них були не паспорти, а аусвайси, де було зазначено звідки вони, хто вони, і національність – рускі. Звичайно, документи були підробленими, але вони довгий час ними користувались. Старше подружжя жило у нас, а молодше – у маминої двоюрідної сестри. Зіновієва сестра була зубним лікарем, багато кому поробила зуби і завела потрібні знайомства.
Коли бої вже захопили Турійськ, сім’я Кудрявцевих мусила виїхати у Дніпропетровськ. Конвоїр сам запропонував, що приведе Зіновія до нас, а сам піде і скаже, що лікар лишився у казармі. Зіновій не погодився, казав, що допоки є можливість, буде рятувати людей. Мабуть знав, що якби рускі його знайшли і взнали, що був у полоні, то розстріляли б. Хто побував у полоні вважався зрадником.
Полонених німці грузили у вагони і кудись відвозили. Як ми потім взнали, їх везли до Німеччини. По дорозі поляки поїзд зупинили, німці повтікали, а полонені перейшли до поляків. Ті їх відкормили і виходили. А коли у Польщу ввійшли рускі, то їх забрали в армію. Зіновій колись мав звання старшого лейтенанта. З ним було іще двоє товаришів – майор і підполковник. Але в радянській армії були простими солдатами. Були під Берліном. Закінчилась війна і військові поверталися сюди на свою Батьківщину на машинах, бо залізниця була розгромлена.
Дістались до Володимира і ночували якраз у тому місці, де були колись у полоні, у казармах. Вони шукали нас з мамою. Пішли до тої хати, де ми колись жили. А ми вже перебрались. Тоді вони пішли в міліцію і міліціонер привів їх до нас. Зайшли вони в трьох. Зіновій, як кинувся до мене з обіймами, то я думав, що задушить мене. А ті двоє чоловіків були тими самими полоненими у таборі, що завжди чекали мене біля огорожі і перекидали записки. Ото була зустріч! Вони принесли з собою і випивку, і закуску. Скільки то було згадано подій та розказано історій? Я показав їм свою стареньку гармошку:
- Ты играешь?
- Та трохи пілікаю. Батько грав на фортепіано, то я навчився трохи коло нього.
Вони переглянулись між собою. Мати розказала про батька. Аж пізно ввечері порозходились. На другий день знову прийшли та принесли акордеон, тканину і хромові чоботи для мене. Взуття було добротне, дороге, але дуже велике, то мама сказала, що поміняє у шевця на менші. Для мами принесли шубу, а мені добротну англійську шинель. На той час, то були просто скарби. Купити нічого не можна було, бо нічого не було. А як було, то ціни були страшні. Що можна було, те шили і перешивали по кілька разів. Знову до вечора сиділи і говорили, згадували старі часи. Той, що був з Ленінграда, запропонував мені приїхати до нього, щоб поступати вчитися. За кілька днів всі троє поїхали разом з частиною далі. Згодом я отримав від тих двох чоловіків листи, а від Зіновія нічого, тільки від його матері. Листи були однакового змісту. Чоловіки просили не відписувати їм. А якщо від них далі не буде листів, то щоб я не шукав їх.
Минуло трохи часу. На той час я вже працював у школі. Наша піонервожата написала листа-запрошення для Зіновія, що, мовляв, слідопити розшукують героїв війни і хочуть з ним зустрітися та розпитати про війну. Зіновій листа відписав, в якому казав звертатися до свого вчителя Юрія Олександровича, тобто до мене, бо він був за колючим дротом, а я бачив більше. Не захотів приїхати. Листування велося тільки через його маму. Він уже був доктором медичних наук та головним лікарем ракової лікарні у Дніпродзержинську. Зіновій Петрович запросив мене на свій ювілей – 60-річчя. То було у 1975 році. І вже там я дізнався про його долю після війни і про тих двох чоловіків з Києва і Ленінграда. Він нікому не признавався, що був у полоні. Так як був євреєм, то розповідав, що переховувався у Володимирі від німців. Просив, щоб я називався його племінником і спалив усі листи від нього та від двох його друзів і щоб ніколи про них не згадував. Мовляв, це буде краще для мене. Тож ніхто його біографією не цікавився. Він виїхав з Дніпропетровська у Дніпродзержинськ, де його ніхто не знав, вчився у медичному інституті, захистив докторську і став відомим лікарем, до якого зверталося все начальство. А ті двоє, що побували в полоні, за законами післявоєнного часу були ворогами народу та були розстріляні.
А ось іще продовження однієї історії з далекого 1941 року:
В Когильно стояла велика військова частина. На квартирі в однієї жінки жили два лейтенанти. Один був мовчазний, не розмовляв з господарями, не їв їхньої їжі. А другий – Саша, був говірким, господиню називав мамою і вподобав її доньку. Разом вони проводили багато часу. Але ж фронт ішов далі і він мусив залишити кохану дівчину. Її матері наказав берегти дочку, бо він повернеться за нею. А мати попросила, щоб він розповів про себе. Він погодився: «Сначала мы жили с мамой в приюте под Киевом. Потом мама меня оставила возле одного дома. Меня воспитали чужие люди. Остался только медальон с фотографией отца». Дістав він той медальйон і показав. У жінки все похололо, ледь стрималася. Адже перед нею сидів дорослий син, та ще й мамою називав. Думала йому все розповісти. Але ж він їхав на фронт, то вирішила, що мусить зачекати, коли повернеться.
Через кілька тижнів він через солдатів передав з Німеччини посилку і листа. Згодом солдат знову приніс листа, в якому Саша повідомляв, що поранений і лежить у госпіталі в Грузії. Мати з дочкою вирішили їхати до нього, а її чоловік ніяк не міг зрозуміти навіщо.
Знайшли вони той госпіталь, хоч і не відразу. Зайшли до головного лікаря, а він і каже: «Это хорошо, что вы приехали, Ваш солдат ждал Вас, но два часа назад он умер. Мне очень жаль». Так ні з чим вони повернулися додому. Мати довго горювала, але так нікому і не призналася.
Володимир під час війни був дуже знищений. Після уроків учні ходили на вокзал розбирати завали, розчищали парк, садили дерева, розбирали руїни у центрі міста. Шкільні класи не були обладнанні для навчання, тож учні ходили по людях і ті давали, хто лавку, хто стола або крісло. На місці площі була вулиця, де стояли вцілілі та розвалені будинки. Пізніше всі ці будинки від вулиці Шевченка аж до кінотеатру ім. Шевченка розібрали. На території сучасної автостанції і аж до самих валів був базар. Руками військових, робився парк ім. Гагаріна. Знімали надмогильні плити і вивозили та мостили ними дорогу на Нововолинськ. Потім, там де було кладовище, садили дерева.
У центрі міста був кінотеатр, якраз де зараз офіс Ковальчука. Австріяки збудували добротну конюшню, а за поляків там зробили театр, а за совєтів – кінотеатр. Дітлахам ніхто грошей не давав. То щоб подивитися якийсь фільм, треба було тихенько пробратися через задні двері і десь у куточку причаїтися. Часом мене до себе у будку пускав кіномеханік Женя Розтопчин, і я собі через маленьке віконечко дивився кіно. Пам’ятаю, що у кінотеатрі траплялися нещасні випадки. Перший: військовий на підпитку вимагав, щоб йому дали кілька квиточків. Директор йому пояснював, що квитки вже розібрали, щоб він приходив наступного разу. Військовий розізлився, що він, мовляв, фронтовик, а його не пропускають. А відтак дістав зброю і застрелив директора. Другий випадок: чоловік приревнував жінку до іншого. Вистежив їх у кінотеатрі і ззаду в темноті зарізав її.
Біля кінотеатру була танцплощадка і невеликий парк. Грав військовий оркестр. Я часто стояв біля плоту і слухав. А потім біг додому і на акордеоні підбирав мелодію. А часом біг і забував, то мусив вертатися і знову слухати. Музиканти мене вже знали і дозволяли приходити до них у полк, як було щось цікаве. Хотіли зробити мене своїм вихованцем, щоб я і в школу від них ходив, і в оркестрі грав, але мама не дозволила. Я мав хороший слух і міг любу прослухану мелодію заграти не дивлячись у ноти, а по пам’яті.
Мусив перейти у вечірню школу, бо треба було заробляти гроші. Зранку працював у майстерні по пошиттю одягу, а ввечері вчився. В майстерні вчився на закрійника і шив чоловічі та жіночі пальта, костюми, форму для військових. Перед святами до мене була черга льотчиків з Овадного, бо всім треба було нову форму пошити. Хлопці йшли в кіно, на танці, а я з голкою сидів, бо багато роботи було.
У місті жила одна заможна сім’я. У батьків був єдиний син Вася, вчився аж у Німеччині. Дуже розумний і здібний хлопець був. Біда була у тому, що закохався у служницю, хотів з нею одружитися. Зрозуміло, що батьки на це не погодились. Заплатили служниці великі гроші, аби тільки вона зникла з їхнього життя. Коли Вася повернувся з навчання, то ніде не міг знайти свою кохану. А батьки сказали, що вона пішла від них. Він довго її шукав. І коли зрозумів, що все марно, переніс велике душевне потрясіння і захворів. Що вже батьки не робили, але не змогли зарадити біді. Коли німці прийшли у місто, то не чіпали його, не ображали, бо був грамотний, спілкувався з ними німецькою мовою, але був трохи несповна розуму.
Якось у восьмому класі вчитель математики Василь Іванович задав додому розв’язати задачу. Я цілий вечір над нею просидів, але так і не розв’язав. Зранку пішов на роботу в майстерню. Бачу, йде той Вася з палками, по замках на дверях стукає, контрольну збиває. Кажу до нього: «Вася, а розв’яжи-но мені задачу!» Він аж зрадів: «Яку задачу?» Я розповів йому умову задачі і сказав, що зараз принесу олівець і папір. Вася підійшов до розкрійного стола, скинув тканину і почав писати крейдою прямо на столі. Всі притихли, бо цікаво було, чи зможе він вирішити задачку. В кінці розв’язку підкреслив відповідь і підписався «Вася». Я подививсь – відповідь сходиться, але задача розв’язана якимось іншим способом, не таким, як ми вчили. Враз він зняв з себе шапку і хотів все стерти. Я його обійняв і швидко випровадив до дверей, ще й рубля дав. Вася зрадів, подякував та й пішов собі. Всі, хто буди в цеху, посміялися: «Диви! Дурний Вася задачку розв’язав, а Юра не зміг!» Я швидко переписав усе в зошит. Прийшов ввечері до школи. Учні між собою говорять, питаються один в одного, хто справився з задачкою. А виявляється – ніхто, тільки в мене є розв’язок. Кажу їм: «Ех, ви! Дурний Вася розв’язав задачу, а ви ні!» Продзвенів дзвінок. Прийшов Василь Степанович, математик, тай питає, хто справився з завданням. Всі принишкли, та й мовчать. Аж тут хтось сказав, що в Ліпніцького є розв’язана задача. Вчитель підійшов і питає:
-А хто тобі розв’язав?
- А дурний Василь!
Вчитель подумав, що то я його обізвав і вигнав мене з класу. На той час по коридору йшов директор, забрав мене до себе в кабінет і я йому переповів цю історію. Почувся дзвінок. Директор наказав мені сидіти в його кабінеті і запросив до себе вчителя математики. Коли Василь Степанович побачив мене, то знову розсердився: «Що він тут робить у кабінеті? Він мене дурнем обізвав!» А я встав, підійшов до нього і кажу: «Вибачте, але Ви мене не так зрозуміли. Я Вас не обзивав. Я лише сказав, що ту задачу не я розв’язав, а той дурний Вася. Весь цех то бачив». Директор ще раз переповів йому мою історію. Тоді Василь Степанович і каже: «Який то Вася? Той що з палками ходить і по замках стукає? Ану, ходімо до тебе на роботу і коли там підтвердять, що так і було, то я вибачусь перед тобою і вип’ємо по сто грам, а як ні - то я не хочу тебе більше бачити у цій школі. Нехай з нами піде директор».
Зранку втрьох ми прийшли до мене на роботу. Директор і питає:
- Скажіть, а було у вас тут таке дивне пару днів назад?
- Що дивне? Що дурний Вася тут на столі задачу розв’язував? Було таке. Він хотів потім все стерти, а Юра йому не дав, а випровадив до дверей і рубля дав. А що сталося?
Мусив вчитель перед всіма вибачитись. І переді мною теж. Я взяв пару рублів і ми пішли пити по сто грам. Але і напилися тоді!
Я ще трохи попрацював у майстерні і пішов звідти. Не лежала у мене душа до шиття. Я любив музику, спорт, а тут треба було безперестанку шити і шити, тож я пішов на вчительську роботу. У школі пропрацював 30 років.
У п’ятдесятих роках працював у дитячому будинку, що був по вулиці Луцькій. Коли ми робили площадку для гри у волейбол і копали ями під стовпи,то викопали сидячий кістяк. Приїхали науковці з Луцька і казали, що то поховання турків. Всі діти з інтернату бігали туди дивитися. Певний час працював в інтернаті. Там вчилися сироти і напівсироти, діти з неблагополучних сімей з усієї області. Були навіть діти з колонії, яких оправдали і направили в інтернат. Один з них якось втік і ночував під мостом у П’ятиднях, а то було зимою. Його знайшли і повернули назад. Директором тоді був Сергій Омелянович Потурай. Ми з ним разом вчилися у школі №2. А взагалі то мені довелося працювати при 6-ти директорах. Директори і вчителі мінялися часто, бо в інтернаті працювати було важко. Діти сироти, не навчені з малечу, як поводитися тому штовхалися на уроках, і ходили по класу, і над учителями могли збиткуватися. А бувало, не злюблять вчителя і все, він вже не може проводити уроки. Тому і звільнялися, шукали інші школи. Перший раз я прийшов на урок, одні учні сидять, дехто встав, хто привітався, а хто ні. Розгулювали собі про класу. Але ж цікавість взяла своє:
-А в Вас батько є?
- Був.
- Як то був?А де він?
- Німці застрелили на другий день війни.
Поопускали голови і тільки зиркали з-під лоба.
- А мама є?
- Маму поранили, але вона лишилася жива.
- То Ви такий самий, як і ми?
Клас змінився. Стало тихо. На перерві вже весь інтернат знав хто я такий. І поговорити з ними треба було, і пожаліти, і цукерку дати. Менші на мене казали дядя Юра, а старші бігли зустрічати перед уроком аж до автобуса. Обліплять зі всіх сторін. Сироти вони, а хотіли батьківського тепла. Вчителі виглянуть у вікно: «О! Вже ведуть свого вчителя на урок!»
Як було вікно між уроками, то ходив до річки рибалити. Одного разу, прибігла моя учениця з третього класу, а я сиджу на перевернутому відрі, дивлюсь на річку:
- Як у вас тут риба ловиться?
- Ну, ось бачиш, кілька штук є.
- О! То риба є!
- Візьми ту рибу, занеси на кухню, нехай тобі підсмажать.
- Я сама не піду.
Стала і дивиться на мене, дивиться, поклала мені руку на плече.
Кажу їй:
- Тебе ноги не болять?
- Ні, не болять. Дядя Юра, візьміть мене до себе. Я не знаю, чи в мене є тато і мама, знаю тільки, що я Оксанка.
- А чого ти хочеш, щоб я тебе забрав? Може би директор тебе забрав.
- А я не хочу до нього.
В неї аж сльози виступили. Я помаленьку налагодив вудку і дав їй потримати. Тільки вона взяла її до рук , аж поплавок пішов під воду.
- Тягни! Тягни до себе!
- То я вже вмію ловити рибу? І витягнула невеличку плотвичку. Почалася перерва і до нас прибігли діти. Вона гордо показала їм свою рибину. Потім вона ще кілька разів заводила зі мною мову. Вчителі також помітили, що вона ходить за мною слідом, а коли мене не має, то ходить насуплена.
Директор каже: «Ну візьми її. Дивись, як проситься». На вихідні приходила до мене додому. Хотілося їй мати сім’ю. Не раз допомагала жінці по господарству. Приходила весь час, поки не закінчила 10 класів.
Спочатку в інтернаті було понад 50 учнів. Згодом почали набирати діток з сіл, які жили у Володимирі на квартирах і ходили у школи №1 і №2. Платити було дорого, а умов ніяких. Помитись ніде було. Їжу привозили з дому на цілий тиждень. То я запропонував директору набирати і цих дітей. Облвно не заперечувало, бо за навчання в інтернаті треба було хоч не великі гроші, але платити. Таким чином інтернат ще й заробляв. Учні з сіл прийшли хороші, здібні. Вони добре поладили з сиротами і значних конфліктів не було. І їм було добре, бо мали де вчити уроки, завжди були свіжі сніданки, обіди і вечері, мали чистеньку постіль, ходили в баню і вихователі за ними наглядали. Батьки до них навідувалися. Привозили з собою щось смачненьке. Проте, директор заборонив привозити їжу, бо дітей було багато, і всім не можна було роздати привезеного і розділити не було як. То щоб не було образ і конфліктів, з дому привозили їжу тільки на свята. На Пасху могли собі піти до церкви потайки, а потім вгощалися смачненьким. Часто сільські діти брали до себе додому тих сиріт, ставились до них як до своїх. Але ж усіх забрати не могли, то тим, що зосталися, привозили щось смачне. Завжди так робили.
В інтернаті намагалися тим дітям дістати все, що могли: і одяг, і їжу, і взуття. Люди багато приносили. Майстри лагодили одяг для молодших, а старших вчили це робити. На місці був швець, що ремонтував взуття. Потім якось завели дружбу з Німеччиною і їхні благодійні організації привозили в інтернат необхідні речі. Колгоспи та різні заклади багато допомагали. Для учнів завжди робили випускний бал. Дівчата самі собі шили плаття під наглядом майстрині. Часом сільські дітки були одягнені гірше за сирітських, бо останнім держава допомагала. Багато учнів поступало у вищі навчальні заклади. Хороші були діти.
Оксанка також поступила в інститут і на канікулах завжди приїжджала до нас. Потім поїхала по направленню на роботу і там вийшла заміж за слідчого, який пізніше став прокурором. Запрошувала до себе, а ми запросили її в гості. І ось, акурат на Новий рік, до нас приїхали колишні учні – 7-ро чоловік. Ми не очікували, що їх буде так багато. Хатинка в нас маленька: одна кімнатка і кухонька. Жінка питає:
- Що будемо робити?
- На підлозі будуть спати. Нічого страшного. Одіяла є, подушки є, якось буде.
Напалили піч, пришикували вечерю: і холодець, і капусту, і все святкове. Але ж ми домовилися з учителями на свято прийти до завуча, що жив за нами. Кажу:
- Оксано, ти знаєш, де рюмки, де закуски. Вгощайтеся, беріть все, що хочете. Ми мусимо піти, бо раніше пообіцяли. Але ми швидко повернемося і приєднаємось до вас. Добре?
Побули ми трохи в гостях і повернулися. Заходимо до хати, а там столи накриті і ніхто ні до чого не доторкнувся, чекали на нас. Сіли всі до столу, поїли, поговорили. Такі дружні діти! Пішли ще до школи на другий день відвідати вчителів.
Потім Оксанка ще два рази приїжджала. А далі зв'язок обірвався.
Я продовжував працювати в інтернаті. Дітей восени забирали на польові роботи на допомогу колгоспу. Якось я поїхав зі старшими класами збирати буряки. Діти підбирали, носили і обрізували ті буряки цілий день. Ніхто ніякої норми не давав. Просто треба було працювати цілий день. Дітей було багато. Всі на роботу прийшли з ножами. Вчителів було мало, тож треба було пильнувати, щоб не сталося якої біди. За цілий день діти потомилися, бо і працювали, і трохи бешкетували, та ще й голодні були.
Коли вже приїхали на наступний раз, то я голові колгоспу поставив умову, що дітям потрібно виділити певну площу для обробітку, щоб вони бачили скільки мають зробити. Прийшов бригадир. Виділив 2 га поля з буряками, а я кажу: «Можете добавити ще один». Відміряли площу, позабивали кілочки. Показую дітям:
- Ось цю площу маємо зробити.
- А більше точно не будемо робити?
- Ні не будемо. Зробимо за годину, то через годину підемо додому.
- Не може такого бути! То, що пішком підемо додому?
- Ні. Колгосп дасть нам машину.
- А на уроки треба буде йти?
- Ні. Просто додому. Будете відпочивати. Але будьте уважними, щоб не порізались.
Перед обідом приїхав голова колгоспу. А ми обрізали більш, як з півтора га буряків.
- То вже будете їхати до школи?
- Ні, ми зробимо, скільки обіцяли
- То я зараз скажу щоб вам підвезли булочок і молока, щоб діти перекусили.
Поки він повернувся, то ми майже все зробили. То було так смачно свіжі булочки з теплим молоком. Діти ніколи не пили парного молока, та й руки мали брудні, потім трохи малися, але минулось. Потім бригадир привіз ще цукерків. Голова колгоспу не міг нахвалитися директору, що так швидко і так багато зробили. На уроки їх вже ніхто не заставляв іти після роботи. Завжди з дітьми треба було поступати по справедливості.
Влітку часто доводилося працювати у таборі «Чайка», що на Світязі. Голова обкому профспілки Волинської області запропонувала попрацювати на посаді директора. Це був табір обласного значення. Дітей з Володимира було мало. Путівки були по 12 крб., по 14 крб., по 50 і по 150. Діти обкомівського начальства також там відпочивали. Начальник табору – це, як заложник тюрми.
Глибина озера 58 м. По середині острів. Ми човном плавали туди рибу ловити. У таборі працювало багато людей. Люди, як люди – різні бувають. То піонервожата покинула дітей і подалася на острів, а діти, що хочуть, те і роблять. То баяніст покинув інструмент, нікому нічого не сказав, пішов купатися і потонув. Всяко бувало.
Почав придивлятися, що тут коїться. Треба було якось навести порядок і тримати дисципліну. Почалося з написання наказів про заборону полишати територію табору без відома керівництва. Перед головою профспілки медиків поставив питання про будівництво бані. Добрий шмат берега обгородили сіткою задля безпеки дітей, щоб вони могли вільно купатися і не наробили біди. Спочатку одна група ішла в воду, потім друга і так по черзі, щоби не всі нараз. Вихователі і піонервожаті наглядали за дітьми. Якщо хтось перелазив через сітку, то його відправляли додому, щоб не показував поганий приклад. Згодом познайомився з секретарем Любомльського району. Його дочка вчилася на 5-му курсі і її направили до нас на практику. Діти в таборі бачать і чують все. Якось кажуть до мене: «Загляньте до неї під подушку». А там пляшки і закуска. Їздила додому і привозила це. Ох я їй і чортів давав! А вона:
-А ви знаєте хто мій батько?
- Твій батько - людина! А возити дітям горілку – нема чого!
Звичайно, її батько приїжджав на розбірки. Ми поговорили, розібралися. Він запитав, чи треба чимось допомогти. Акурат тоді не вистачало м’яса. Завдяки такому знайомству діти мали кожний день свіже м'ясо.
Почав шукати ще спонсорів, щоб допомагали. У Любомлі стояв полк військових. Я звернувся до їхнього командира, щоби дав нам грузову машину для поїздок у ліс. А ще військові мали привезти сосни для вогнища на відкриття табору. За таку послугу у табір мали попасти 15 дітей військових, в тому числі і його дві доньки. Лісничий виділив ділянку лісу для вирубки дерев і солдати привезли нам 4 машини сосон, то ми вже мали з чого викласти величезне вогнище. А ще, той полковник обіцяв на відкриття дати військовий оркестр.
Настав день відкриття табору. Діти вишикувались на урочисту лінійку. Заграв військовий оркестр. Полковник дозволив солдатам випустити в небо кольорові ракети - білі, зелені, червоні; до п’ятдесяти штук. То був справжній феєрверк. Зібралися, мабуть, усі жителі Світязя, бо ж раніше ніколи такого не бачили і не чули. Діти пішли до вогнища. Воно було майже біля самої води, високе - превисоке. Співали пісні, відпочивали. Наша улюблена пісня, яку писали всім табором:
Высоко-высоко над землёю,
Вышли дружные звезды в дозор,
На полянке лесной за рекою,
Мы зажгли наш веселый костер.
Тихо-тихо ветки трещат,
К небу искры летят,
Огоньки, огоньки, огоньки,
Словно звездочки пляшут,
И звенит у реки пионерская песенка наша.
На відкритті табору була Сурвичева – голова обкому профспілок у Волинській області. Всі були задоволені, і діти, і вихователі, і жителі села, і навіть солдати. Правда, ми їх пригостили копченими вуграми. А полковник дозволив розпити одну пляшку горілки на п’ять чоловік.
У третьому турі відпочивали старші діти – студенти. Я організував їм турпохід аж до Білорусії. Їм можна було перейти границю і залишитись там на кілька днів. Ішли не на пряму, а через села. Коли перейшли кордон, то допомогли прикордонникам викосити сіно. А далі вже і голова колгоспу став просити про допомогу, бо те сіно треба було висушити і зібрати, поки погода, а людей в селі було мало. Наші студенти і там помогли – зібрали сіно у чотири великі копиці. Ну, правда, їх добре кормили. А спали вони в клубі на сіні, бо в садочку, де їм виділили місце, не захотіли. Потім той голова колгоспу приїжджав до нас.
Був такий неприємний випадок. У третьому турі приїхав з Луцька начальник військового аеродрому – полковник. Привіз двох хлопчиків братиків. Через два тижні приїхав їх відвідати і відпочити. Добряче випив. Пішов до медичної сестри, щоб відпустила з ним його дітей. Вона каже, що не має права і щоб він звернувся з цим питанням до начальника табору. Той полковник прийшов до мене у кабінет і почав з матюками вимагати, щоб йому дали дітей, бо він хоче покатати їх у резиновому човні. Спитав, чи знаю хто він такий і яке у нього звання. Довелося йому нагадати про правила поведінки у таборі і випровадити з кабінету. А далі у мене були справи і я поїхав у Шацьк. Повернувся, бачу всі ходять мовчазні, уникають мене. Ну, думаю, щось сталося. Починаю розпитувати. П’яний полковник забрав дітей і посадив їх у резиновий човен. Вівчарку теж туди примостив. Відпливли далеченько від берега. Зіштовхнув собаку з човна, щоб вона пливла. Собака поплавала і хотіла влізти назад, але проколола пазурами резину, човен почав тонути. Діти не вміли плавати. Добре, що були рятувальники. Вони побачили, що щось трапилося і кинулися на допомогу. Хлопчики наковталися води і вже ледь трималися за шнурки. Рятувальники забрали дітей, а їхній батько якось добрався до берега впав і заснув. Собака сиділа біля нього і нікого не підпускала. Викликали швидку допомогу з Шацька. Медики тих хлопчаків відкачали. Я бігом у машину - і в лікарню. Медики казали, що хлопці мали щастя, що рятувальники нагодилися, бо інакше, то всім була би біда. Добре, що діти залишились живі. А батько і далі собі спав. Проспавшись, почав шукати дітей і знову прийшов до мене.
- Где мои дети? Зачем вы мне их отдали?
- Подзвоніть до дружини, нехай приїде і забере дітей!
-А где они?
- Заспокойтеся! Приведіть себе в порядок! Ви без дозволу забрали дітей і наробили біди.
Взнавши, що сталося, він відразу поміняв тон. Поїхали ми з ним у лікарню. Лікар розповів йому в якому стані діти і сказав, що забрати їх можна буде на другий день.
Ще раз до мене приходив, але вже з дружиною. Я якраз саме сварився з шофером. Він машиною заїхав у пісок і вгробив задній міст. А де гроші на ремонт взяти, хто дасть? Машина стара, ледве дихала. Полковник послухав те і сказав, щоби шофер помалу на передньому мосту на ранок приїхав до нього. Там в машині поміняли міст і вона стала, як нова. То ми вже мусили мовчати, бо сподіватися на ремонт або на нову машину не було від кого.
Отак треба було бути пильним, мати всі документи в порядку, бути вимогливим і стриманим та вміти залагоджувати проблеми, бо люди, з якими доводилися стикатися були різними. І великими шишками теж.

Спогади записала Кучерява Романна
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Січень 2019 (4)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
Липень 2018 (7)
^