dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 248
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-01-2019, 11:08
11-01-2019, 11:08

Ліпніцький Юрій Олександрович

Категорія: Публікації

Мама походила з села Тростянка з багатодітної сім'ї. Її батько тримав спиртзавод. Коли почалася І Світова війна всі втікали на схід. Один з її братів працював у Києві на залізниці "плательщиком", тобто виплачував заробітну плату і влаштував її працювати в притулок для дітей під Києвом. Разом з нею було ще три дівчини з Володимира та з Когильно. До притулку часто навідувалися військові – їсти шукали. Одної ночі білі, другої – червоні, всі їсти хотіли. Їжу для дітей з притулку доводилось просити у місцевих жителів. А тут і ще й вояки відбирали. До однієї з дівчат став приходити офіцер. Згодом вони почали жити разом і в них народився хлопчик. Одного вечора, офіцер не прийшов додому. Зостався лише медальйон, якого він одягнув на сина. Бідна жінка з розпачу не знала, що робити. Хотіла повернутися додому до свого села, але в дорогу з немовлям лячно було наважитись. Голод і страх підштовхнули її на важкий вчинок. Неподалік жила заможна сім’я, яку не зачіпали ні одні ні другі. Нещасна жінка тепло закутала дитинку і принесла її у двір тієї багатої хати і поклала на східцях. До неї вибігла собака, жінка злякалась, але собака навіть не гавкнула і нікого не зачепила. Бідолашна сховалася за кущами і чекала, що буде. Дитина почала плакати, а в неї серце розривалося від болю, стояла, як вкопана і дивилася. «Піду заберу свою крихітку і будь, що буде», – промайнуло в думці. Тільки вона підійшла до хвіртки, як в хаті засвітилося світло і вийшли господарі. Жінка заціпеніла від страху, а ті побачили дитинку, обійшли кругом хати, заглянули туди-сюди, нікого не знайшли, та й забрали її до хати. А жінка перехрестилась і заплакала: «Таки ж не дадуть пропасти». Пройшло багато років. Жила вона у селі Когильно недалеко від Володимира. Вийшла заміж, мала доньку. Ніхто з місцевих не знав про її першу сім’ю і дитину.
Мій дід, тобто татів батько, був поляком. Одружився з росіянкою, вчителькою російської літератури. Народивши мого батька, за кілька днів вона померла. Сім’я була заможна, тож її поховали у склепі. Немовля доглядала годувальниця, що жила по сусідству і мала дівчинку, а дід платив їй гроші. Коли хлопчик виріс, то йому навіть пощастило побачити маму. Звучить дивно, але це правда. У той склеп когось хоронили і хлопець попросив відкрити кришку труни його матері. І хоч такого не дозволялося, та все таки труну відкрили. Жінка лежала, мов жива, ніби спала. Мій тато побачив її і заплакав. За мить вона розсипалась на порох.
Дід мав свою майстерню, де ремонтували борони, плуги, різний сільськогосподарський реманент. Батько вивчився на механіка і працював на залізниці. Потім пішов працювати на цукровий завод до пана у Стрижеві. Якраз поламалась бурякорізка. Запчастин, щоб замінити не було, тож батько їздив до Англії на завод, щоб дістати такі самі. Полагодив машину, а згодом з’ясував причину поломки. Заморожені буряки більш цукристі, але водночас більш тверді, тому ламаються ножі. Батько про це сказав пану, але той не хотів прислухатися до поради, тож батько знову перейшов на залізницю у Володимир і став машиністом.
Я часто ходив з ним на роботу. Ввечері після роботи старші чоловіки збиралися собі поговорити, і я коло них мостився. Страшенно любив слухати, що вони розповідають. Часом то були дуже цікаві історії. Коли на небі сходив місяць, всі звертали свої погляди у небо на зірки. Тато казав, що на місяці або є, або скоро будуть люди. А ті чоловіки дивувалися, бо ж то така відстань, як туди добратися, чим?
Мама вміла чудово куховарити, то жінки офіцерів зі школи підхорунжих просили її готувати обіди на свята, весілля, хрестини. Їжу, яка залишалася і швидко псувалася, вона мала право роздати бідним. Багато працювала і її поважали, добре платили, тож вона мала все що хотіла, бо могла це купити.
У 1939 році я пішов у 1-й клас. У військовому містечку біля Юріївської церкви була школа, куди ходили офіцерські діти і я з ними. Церква часто переходила з рук в руки. При царизмі була церква, при Польщі – костел, при перших совєтах – будинок культури, за німців там не було нічого, а потім – знову клуб і будинок офіцерів.
У 1940 році середня сестра вийшла заміж за офіцера, вірмена за національністю, Саркісьяна.
Тато працював майстром у депо. Був хорошим спеціалістом. Ми з ним часто їздили на рибалку у Фалемичі. Паровози перед мостом розверталися і ми сходили біля річки, а ввечері він знову їхав, і ми верталися додому. Моїм завданням було нашукати хробаків до ночі. Якщо зранку я спав, то батько мене не будив – а за черв’яки, за вудку, та їхав сам ловити рибу.
Перед самою війною, у суботу ми з сусідом, моїм товаришем, а його батько був комісаром депо, ходили з ліхтарем шукати черв’яків на рибалку. Жили ми біля залізниці. З Володимира колія вела на Устилуг в Польщу. Назбирали ми приманки для риби і верталися додому. Прийшли до переїзду. Там стояли стовпи електропередачі від залізничної станції до Устилуга. Я йшов з ліхтариком. Дивимось, а там хтось стоїть під стовпом, а другий сидить на стовпі. Той перший крикнув:
- Чего светишь? Подойди сюда! Не мешай. Мы связисты, ремонтируем провода. І різко підійшов до нас.
- Что вы здесь делаете?
- Черв’яків назбирали. На рибалку підемо.
- А когда вы пойдете?
- В четвертій годині з батьком на паровозі поїдемо до моста.
- А где твой отец работает?
- Машиністом на паровозі.
- А где у Вас тут девушки живут?
Я ще подумав: «Якісь дивні! Служать тут і не знають, де живуть дівчата». Потім він нагнувся до мене і тихенько сказав, щоб другий не чув:
- Ты скажи отцу, чтобы завтра не ходил на реку. Будет страшный гром и молнии.
- Та, що Ви таке кажете? Дивіться, яка погода гарна!
- Вот увидишь! Будет сильный гром и молния. Мы связисты, мы знаем.
Я подивився на нього. Солдати ходили худі, пострижені на лисо, в обмотках, а він у новесенькій військовій формі, у нових чоботях, новій пілотці, з пілотки виглядає чорне волосся. На ремені мав начищену бляшку. Виглядав як офіцер. Наші солдати так не ходили. Враз вони десь зникли. Ми навіть не помітили як, та й порозходились по домівках.
Я прийшов додому, а батько і питає:
- Де ти був так довго?
- Та от накопали черв’яків, йшли додому і бачили солдатів, які щось робили на стовпах біля залізничної станції.
Я вклався спати, але ж пильную, щоб не заснути, бо батько вранці пошкодує і не стане будити, а за вудки, і сам поїде ловити рибу. Тут приходить батько товариша, та й каже, що розпитав сина про солдатів і хотів ще й мене послухати. Я знову переповів дорослим про нашу пригоду, про дивних солдатів та про їхній прогноз погоди. Батьки переглянулися між собою. Товаришів тато сказав, що в нього не працює телефон, можливо, щось сталося і попросив мого батька піти з ним. Вони пішли в депо, покликали монтера, щоби він подивився, що сталося. Монтер заліз на стовп, а там порізані проводи, та так хитро скріплені, що відразу і не помітиш. Телефонна лінія, що вела до Устилуга, не працювала. Вирішили зранку все направити, та й порозходились по домівках. Тато розповів про це мамі, та й повкладалися спати.
На світанку, як почало гриміти та блискати! Мама каже до тата: «Саша, встань, закрий вікно». А я думаю: «Нічого собі! Звідки ж ті чоловіки про це знали, то ж така гарна погода була?» Тато встав, а тут, як гахне щось навпроти нашої хати! Він аж на підлогу сів, та й каже:
- Машо, вставай!
- А що сталося?
- Війна! Юра, одягайся!
- А що, їдемо на рибалку?
- Яка рибалка! Війна почалася.
Вийшли на вулицю, бо страшно було в хаті. Розвиднялося. Місто горіло. Летіли літаки. Снаряди рвалися в казармах, біля казарм, кругом. Офіцери, що жили на квартирах, бігли по вулиці у сторону казарм роздягнені, босі, хто чоботи ніс у руках, хто штани. На той час у казармах було мало солдатів. Частина їх у п’ятницю поїхала в Устилуг, а ще по точках (дзотах) було трохи.
Потім люди розказували, що по всіх селах вздовж кордону у суботу ввечері були організовані танці. Молодь сходилася веселитись. Офіцери позакривали солдатів у точках і також пішли на танці. Вночі розходилися додому. Один з офіцерів проводив свою дівчину додому, а вона жила у Тростянці, то на прощання сказав їй нікуди зранку не йти, бо буде щось погане, нехай перечекає.
Німці готові були до війни і добре охороняли стратегічні пункти. Переодягнувшись у російських офіцерів і солдатів захопили п’ятидненський міст. Коли не було зв’язку, бо були пошкоджені телеграфічні проводи, з під границі послали радянського солдата у Володимир довідатись, що сталося. У П’ятиднях його спинили біля моста, наказали злізти з коня. Повели нібито доповісти начальству. Він дивиться, а під мостом повно німців з автоматами і таких як він сидить на траві чоловік зо 20. Так німці охороняли міст, щоб радянські війська його не підірвали.
Скільки то людей полягло у перші дні війни. Хоронили по обидва боки дороги, що веде на Устилуг. Повно березових хрестів стояло.
По дорозі на Устилуг, з правої сторони, як їхати на Тростянку є дзот. Солдати з того дзоту відстрілювались ще дві неділі після того, як почалась війна. Німці ніяк не могли їх дістати, то вкінці кінців витравили газом. Німці привезли полонених євреїв, щоб ті витягли тіла з дзоту і засипали їх у протитанковому рові, що по дорозі на Дудерево. Я саме якраз ішов до дядька у Тростянку і те бачив. У тому дзоті загинув лейтенант Гуденко. Німці, що мали вищий чин, похоронили його окремо, з почестями. Багато місцевих жителів бачили це на власні очі.
На нашій вулиці, починаючи від Когильного, де була артилерія, німці зібрали всіх жителів. 13 молодих чоловіків відібрали, серед них: Мартинюк, Борусевич, Васильцов, а решту відправили додому. Люди перешіптувались, що нібито на тій вулиці поранили якогось німецького офіцера і його солдати хотіли помститися. Полонених відвели на ніч у стодолу, та охороняли їх. Документи відібрали. Думаю, що німці ними користувалися, щоб ходити безперешкодно в тил. На другий день їх вивели на вулицю. Я те побачив і прибіг до батька. А він відганяв мене, казав, що підуть копати окопи і скоро повернуться, а я щоб вертався додому. А мені ж було цікаво, то я заховався у картоплі і спостерігав за ними. Під конвоєм всіх чоловіків кудись повели. Мама з іконою в руках бігла за ними, сподіваючись, що це допоможе спасти чоловіка. Німець, що йшов останнім, обернувся і вистрелив мамі у ногу, щоб не бігла. А міг і вбити її. Я від страху ліг на землю і боявся поворухнутися, бо якби бадилля картопляне захиталося, то вони могли б просто по тому місцю відкрити вогонь. Німці почали розстрілювати бранців, батько хотів втекти, але зачепився за колючий дріт. Через трохи я підняв голову і за кілька метрів від себе побачив маму, а в іншій стороні лежали ті чоловіки. Німців ніде не було видно. Я піднявся і підбіг до мами. У неї була роздроблена кістка, і вона втратила свідомість. Я намагався привести її до тями. Так страшно було. Мама відірвала подол сорочки і замотала ногу. Я знайшов палку, щоб мама могла на неї опертися, як міг підтримував її, і так ми дійшли додому. Замок на дверях був відбитий. В хаті мама знайшла бинт і зробила пов’язку. Не відчувала болю, і тому відразу пішла шукати чоловіка. Ми повернулися на місце розстрілу. Десять забитих лежало на траві, один кудись подівся, і не було батька. Позбігалися жінки. Одна сказала, що бачила чоловіка, пораненого у ногу на вулиці Ясній. Ми його догнали, бо йшов помаленьку. То був поляк, ми його знали. Німці його не вбили а тільки легко поранили. Тоді німці поляків не зачіпали. Він сказав, що бачив, як Олександр стрибав через пліт, то, мабуть, йому вдалося втекти.
Пішли у госпіталь, що розмістився у червоній лікарні по вулиці Льотничій (колись Гнійна, а тепер Генерала Шухевича). Той поляк каже до мами: «Як будуть питати, що трапилось, то не кажи що то німці стріляли, а кажи що рускі, бо інакше нас доб’ють». У госпіталі було море поранених німців: і на кушетках, і на підлозі лежали. Вийшов німець і заговорив до мами по-німецьки. Вона відповіла і він перейшов на російську мову:
- В чем дело? Кто вас поранил? Почему?
- Якісь солдати, певно рускі.
- А где они?
- Не знаю, я втратила свідомість.
- А зачеп малый с вами?
- Допомагав мені йти.
Після цього мамі зробили перев’язку, дали ліки, йод, бинти і сказали йти додому, а того поляка лишили у госпіталі.
Ми знову пішли на місце розстрілу. Мама підходила до кожного вбитого, шукала свого Олександра. Метрів за 10 від плоту побачили батька, що лежав на траві з розпростертими руками. Долоні мав обідрані, бо хапався за колючий дріт. Бідна мама! Як вона змогла це витримати?
Похоронити батька відразу не можна було, бо на Ладомирському кладовищі німці хоронили своїх солдатів. Біля білої лікарні хоронили своїх загиблих льотчиків, навіть біля педучилища, а перед самими дверима поховали якогось їхнього генерала. Потім деякі їхні батьки приїжджали, шукали могили, хотіли позабирати тіла назад до Німеччини. Підняли шум, але нічого не могли вдіяти, бо розібратися де свої, а де чужі не можна було, ніхто не вів ніякого обліку.
Мама замотала батькове тіло у простирадло та покривало і прикопала. А через кілька днів старший такий чоловік перевіз його на кладовище у могилу.
Довго ще мама мучилася з хворою ногою. Згадка про розстріляного чоловіка не давала їй спокою. Німці постійно ходили в пошуках якоїсь кращої їжі. То масла хотіли, то яєць. Мама вирішила перебратися в іншу порожню хату, щоб трохи втихомирити важкі спогади, і господарство туди забрала.
Перед самою війною у п’ятницю, сестра, що була вже заміжня, разом з чоловіком поїхали в Маріуполь. Війна застала їх посеред дороги, неподалік від Києва. Чоловік сестри був військовим. Він подався у комендатуру. Там йому сказали їхати в Маріуполь відвідати маму і там з’явитися в комендатуру, а вертатися не має чого, бо кругом німці: в Ковелі, в Луцьку і у Львові. Його батько загинув у 1933 році, коли на сході був Голодомор. Мав землю, був господарем і допомагав односельчанам, за що і поплатився життям. У Маріуполі з військкомату Колю направили на фронт. Моя сестра пішла працювати у госпіталь, мала медичну освіту. Бої ставали все жорстокішими, і тому був сформований госпіталь на колесах. Поїзд-госпіталь був укомплектований медиками різного профілю та всіма необхідними інструментами і медикаментами. З-під Києва привозили поранених у Маріуполь. Коли ж німці з’явилися поблизу міста, то ранених почали возити у Грузію. Одного разу німці розбомбили поїзд, як тільки він виїхав з-під Києва. Поперекидані вагони, вогонь, крик, стогін…Декого вдалося спасти, їх машинами забрали в Маріуполь. Серед них була і моя сестра. Розбита голова і осколок біля серця. Якось прооперували, зосталась жива. Коли ж німці підступили ближче, госпіталь погрузили у вагони та евакуювали, ходячих хворих забрали з собою, а лежачих порозвозили по домівках. Тож сестра попала до чоловікової мами. Їй також дали ліки, перев’язочні матеріали, воду, хліб та консерви. Свекруха також була медиком і доглядала невістку. Було трудно з харчами, з водою, і Люба запропонувала свекрусі їхати на Волинь. Та нібито і погодилась, а в останній момент передумала, переживала, якщо вернеться син, то застане порожню домівку. Сестра добиралася сюди пішки півтора місяці. Мала при собі трохи грошей, та цього було замало. Прийшла худа, виснажена, хвора. Місцеві жителі не дуже то і раді були її бачити, бо була комуністкою, та ще й чоловіка мала руского. Її чоловік – вірмен Коля Саркісьянц - офіцер, був хорошою порядною людиною. Деякі з колишніх її хлопців стали поліцаями. На роботу влаштуватися вона не могла, ніде не приймали. За певний час таки пішла працювати у білу лікарню. Завідувачкою була росіянка з полонених. До війни лікарями працювали євреї, а потім їх не стало. За просьбою міської ради українців німці відпустили з полону кількох лікарів, бо у місті мусив хтось надавати медичну допомогу. Але то було на початку війни, а потім їх всіх розстріляли. Тож коли сестра почала працювати в лікарні, та лікарка сказала: «Тобою почали цікавитись деякі люди. Ти поки, що на роботу не ходи, будь вдома, ми тобі трохи допоможемо, чим маємо». Люба не могла навіть з хати вийти, то як же їй було жити?
Німці по селах і з міста набирали на роботу людей. Як було в сім'ї двоє молодих людей, то одного забирали, як троє - то двох забирали, але когось одного залишали. Принесли повістку і сестрі. У материної сестри Коложинської було троє дітей, то одну дочку – Валю забрали. З Тростянки, з Устилуга, з Володимира позабирали людей. Мама боялась відпускати сестру, та Люба сказала, що може хоч там буде робота, бо тут вдома немає, як вижити і мама мусила погодитись. Я пішов на вокзал її провести. Німці зігнали цілий поїзд молоді для роботи в Німеччині. Звідти написала листа, що її забрала німкеня доглядати двох діток та працювати по господарству, бо її чоловік був на фронті. А Валя попала на військовий підземний завод. Німкеня також була медиком, тож вони подружилися і діти її полюбили. З часом Люба стала для німкені, як рідна дочка. Коли німкеня побачила глибокі шрами на спині та на голові, то жахнулася, сестра мусила сказати, що то рускі літаки бомбили і вона попала під обстріл. А, що мала робити, коли на чужині було краще ніж вдома?
Ми з мамою знову залишились одні. У Тростянці мали трохи землі, тож городину мали свою, сіяли пшеницю, тримали свиней, курей. Тут у Володимирі біля хати мали невеликий город.
На Льотничому українці організували школу. Пізніше її закрили і я ходив вчитися, аж у замочок біля Успенського собору.
Я часто бігав на Ковельську до полонених, їх було понад 100 тисяч у Володимирі. По Устилузькій був табір для офіцерів, а по Ковельській – для простих солдат. Думав, може знайду швагра. З Устилуга і з сіл позабирали людей і привезли у табір. А в Устилузі бранців закрили у стодолі і вони згоріли живцем. До полонених приїжджали родичі, шукали їх. Привозили харчі, та не мали як передати. Бранці страшенно голодували, їли траву, скільки могли дістати назовні за колючим дротом, обгризали кору з берізок, де яке будо листя з дерев. Машинами та підводами їх возили на місце, де зараз стоїть пам’ятник «плачуча матір» і дострілювали там. Дуже багато там загинуло полонених – до 60 тисяч. Також розстрілювали за казармами. Мій товариш неподалік пас корову і бачив як розстрілювали військових, і навіть жінку у формі. Потім у райкомі партії об’явили тих полонених ворогами народу і на їхній могилі зробили смітник.
Звичайно, до полонених не можна було ходити, їх пильно охороняли. Вони кидали мені тюбики, в середині яких були відомості про них та адреси. Я виходив на вокзал до поїзда і передавав ті записки через людей, якщо траплялися з їхніх сіл або міст, питав хто їде в ту чи іншу сторону. Мене вже всі знали. Родичі приїжджали, приходили до нас у хату і я водив їх до табору і показував здалеку полонених. З Ковеля, з Турійська було багато хлопців. Хто був без форми, в цивільному, то тих можна було викупити за горілку, чи за сало. Коли хтось приходив і казав, що то його син чи брат, то також відпускали. Але так було тільки на початку, потім вже нікого не відпускали. Жінки просили мене занести полоненим їжу: печені картоплини, сухарі і записки. Двоє полонених чоловіків, що говорили російською мовою навчили мене, як це зробити непомітно. Кожен господар мав корову і коней. Коли їх вели на пашу, я ходив разом з пастухами і коли корови підходили ближче до загорожі я перекидав невеличкі тлумачки через колючий дріт, а вони мені – свої записки. Іноді полоненим вдавалося втекти. То зробили підкоп під колючим дротом і вночі трохи встигло втекти. Потім той лаз засипали. Коли везли на роботу, бранці перебили німців і переодягнулися в їхню одежу й повтікали. А потім німці почали рахували полонених, їх тримали окремо кожен полк і якщо не вистачало кількох, то таку саму кількість розстрілювали.
Одного разу, я перекинув дві торбинки і збирався кинути третю, розкрутив її, а вона впала біля мене. Тільки-но я нагнувся за нею, як ззаду мене хтось вхопив за шию. То був німець. Він давно вже мене вистежував. Як він почав мене лупцювати прикладом автомата! По чому попало! Люди, що гнали корови, якось відбили мене від нього, його повалили на землю, а він показував кудись рукою і говорив щось по-чеськи. Коли ж глянули по напрямку його руки, то побачили, що по кутках табору були сторожові вежі, в яких сиділи німці з кулеметами. Виходить, той чех мене врятував від смерті. Мама мого товариша Жори Мясковського відвела мене додому. Мама в плач… Завели мене в лікарню до тієї росіянки, що порятувала сестру. Там сказали, що треба робити операцію на апендицит, то я і втік звідти до дому.
По вулиці Ковельській під конвоєм часто водили одного полоненого. Він був добре одягнений, чистий, завжди дивився на мене. Одного разу, я підійшов до нього і запитав, чи він щось напише. Ох, як почув це рудоволосий конвоїр, як копнув мене! То я може зо п’ять метрів пролетів. Ще довго не міг сидіти. Полонений кинувся до конвоїра, а той до нього автомат наставив. Коли знову ж бачив того рудоволосого, то ховався до хати, але завжди спостерігав за тим полоненим. Інший конвоїр - старший, темноволосий був спокійнішим. Виявилось, що цей полонений був лікарем. З казарм, що по Ковельській його водили у казарми на Устилузькій вулиці. Там був офіцерський табір і він ходив туди на обхід. Якось на зворотному шляху він заговорив до мене: «Ты ко мне близко не подходи, но говорить можешь. Юра, я напишу тебе письмо и дам адрес в суботу. Если этот человек будет идти, можешь подходить, а если эта рыжая сволочь - не подходи».
На другий день я вже виглядав його. Ішов той старший темноволосий конвоїр. Помітив мене і усміхнувся. Полонений віддав мені пакет зі словами: «Я написал своей маме, постарайся отправить это письмо». Сам він був з Дніпропетровська. Добре, що пошта працювала, поїзди ходили і залізничні колії були в порядку. Наш сусід поляк Хенек побачив то і запитав, що мені дав той чоловік. Я й і розповів йому про лист і, що не знаю, як його доправити у Дніпропетровськ. А він каже, що якраз з братом збираються туди їхати і візьмуть того листа з собою. То робився такий гендель: звідси везли сало, м'ясо, яйця, масло, крупи, інші продукти і вже на сході обмінювали їх на золото. Взяли вони того листа, але я написав собі копію, мало, що могло статися. За кілька днів полонений питає:
- Юра, когда мама приедет?
- Та ж я тільки передав листа через людей.
- Ты меня не обманываешь, Юра?
- Ну, звичайно, що ні. Чесне слово.
Він дуже переживав, кожного дня мене перепитував, чи мама не приїхала. Пройшло зо півтора тижні. Мама приготувала обід. Я дуже любив вареники з лівером. Так хотілося їсти, що не міг дочекатися. Аж тут до хати заходить гарна старша жінка, у неї повністю сиве волосся, гарно вбрана. Питає: «А где Ваш хозяин Юра?» Мама подивилась: «Кого Ви шукаєте?» А та: «Дядю Юру». Мама дивиться на мене: «Ось Юра!» В моїй голові промайнула думка: «Невже то його мама?»
- А постарше Юры нету?
- Ні, я один Юра. А звідки Ви?
- А зачем тебе это?
- Ви до когось приїхали?
- Да, приехала. Мне, наверно, люди не тот дом показали.
- А які люди?
- Я с ними приехала.
- То вони вже приїхали?
- Да, они привезли меня и показали Ваш дом.
- Скажіть, Ви мама Зіновія Петровича?
Обидві мами вирячились на мене з подивом.
- Ви з Дніпропетровська?
- А откуда ты знаешь? - і аж засіяла і злякалася водночас.
- Я через поляків передав листа у Дніпропетровськ і ті люди привезли Вас.
- Так это ты, Юра?
Вона кинулась до мене з обіймами. А моя мама аж остовпіла.
- Ви мама Зіновія? Сідайте, а я зараз повернуся,- вигукнув я і побіг.
Вона злякалася, чи не побіжу я до німців. А я побіг виглядати полоненого. Дивлюсь, за деякий час ідуть. Попереду конвоїр – старший чоловік. Зіновій помітив мене:
- Юра, есть кто-нибуть? Ты точно передал письмо?
- Та передав я листа. А Ви хочете побачити свою маму? Зараз побачитесь!
- Юра, это правда?
Він щось заговорив до конвоїра по-німецьки, а той вислухавши, усміхнувся і показав мені рукою знак, що я молодець. То, очевидно, був порядний чоловік, але в нього була робота, яку мусив виконувати. Обоє витягли хустинки і піднесли їх до очей. З тих пір я повірив, що серед німців були і хороші люди. Я побіг додому, а Зіновій дивився на двері нашої хати, бо вже знав, де я живу і промовив в слід: «Скажи, пусть станет в дверях с твоей мамой, пусть не бежит ко мне, не кричит, не плачет, не зовет меня. Пусть стоит и только смотрит, иначе меня больше не увидит.» Вдома я швидко все переповів. І дві мами вийшли на поріг. Зіновієва мама, коли побачила сина, аж затремтіла. Моя мама вхопила її за руку, щоб чогось не сталось. Полонений та конвоїр помалесенько пройшли повз нас з сумним поглядом, а опісля повтирались хустинками. Його мама в сльози, в плач, вже не могла стриматись. На прощання німець обернувся і підморгнув мені. Я побіг за Зіновієм. Він сказав, що сьогодні буде вертатися раніше і щоб я чекав їх на повороті.
Його мама не могла витримати довгого чекання і все просила, що б я вже йшов. Я став чекати їх під деревом. Було тепло, сонячно. За деякий час дивлюся – ідуть:
- Юра, иди домой и скажи пусть откроют дверь, но не выходят, а ты стой здесь и смотри, чтобы за нами никто не шел.
По вулиці рідко хто ходив, бо боялись, щоб не забрали на роботу в Німеччину. Аж тут на вулиці появилась німецька машина. Я перелякався. Що буде? З машини вискочив водій і почав щось крутити біля машини. Конвоїр миттю відреагував: зупинився, поволі зняв чобота, нібито йому щось муляє. Машину все ж полагодили і вона поїхала далі. Ті двоє миттю влетіли в хату. Я обдивився кругом. Ніде нікого не було і побіг за ними. Що то була за зустріч! Зіновієва мама від такого потрясіння зомліла, а моя мама - в плач. Заходилися готувати їжу. Вареники були, хліб був. Мама з курника принесла свіжих яєць. Німець сів на лавку, притягнув мене до себе і розповів по-німецьки, що в нього є двоє синів, таких, як я і коли закінчиться війна, він забере мене до себе, бо я йому дуже сподобався. Мама Зіновія переклала. Я запитав, де його хлопці зараз? Він розповів, що у місті, де жила його сім’я, був підземний завод і американські літаки розбомбили те місто, всі загинули, і мати, і дружина, і діти. Мама витягла заховану на свято пляшечку горілки. То було якраз перед Паскою. Німець горілку не пив, з’їв яєчню і пару вареників, а Зіновій – геть трошки, лише шматочок черствого хліба і трохи компоту. Його мама була також лікаркою, тому знала, що іншого не можна. Трохи поговорили. Зіновій просив, щоб мама роздобула ліки, бо він не має чим лікувати хворих.

Спогади записала Кучерява Романна
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Січень 2019 (4)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
Липень 2018 (7)
^