dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 168
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 11-10-2018, 12:04
11-10-2018, 12:04

Янович (Гись) Марія Іванівна

Категорія: Публікації

Я народилася 2 жовтня 1945 року у місті Володимирі-Волинському, з цим містом пов'язане усе моє життя, окрім студентських років, тож містечко над Лугою мені рідне і близьке, хоч мої батьки походили з Холмщини, але і батьки і дідусь з бабусею теж доживали віку у Володимирі, тут вони поховані, тут живе мій син і онуки, отже, ми зріднилися з цим чудовим волинським містом.
У 1944 році мій батько, Іван Гись, з дружиною, дітьми і мамою (моєю бабусею) втікали з Холмщини через річку Західний Буг, бо польські шовіністи силоміць виганяли українців зі споконвічних рідних сіл, палили їх оселі, вбивали… Тож мої рідні спочатку оселилися у селі Цуцнів (Поромів) Іваничівського району, а потім перебралися до Володимира-Волинського.
То було по війні, 1945 рік, навіть місцевим жителям було не просто, а що вже казати нам, переселенцям, які покинули все нажите добро і оселилися на новому місці лише у верхньому одязі. Але всюди живуть добрі люди.
Мої батьки попросилися на квартиру до сім'ї Багницьких, які мешкали у невеличкій хатині поблизу річечки Рилавиці (в районі вулиці Луцької). І хоча господарі самі жили скромно, але прийняли і нас – мою маму Стефу Петрівну (яка була вагітна мною), батька Івана Івановича, мою старшу сестру Ліду і бабусю Ганну Антонівну. Після закінчення війни додому поверталися двоє солдат-росіян – Коля і Ваня. Ніч їх застала у нашому місті, тож і вони попросилися на ночівлю до Багницьких. Прийняли і їх. Які ж гостинні і добрі українці, завжди готові допомогти іншим! Ось так у тисняві, але без образи ми і жили. В той час я вже народилася. Молоді солдати з цікавістю носили мене на руках, гойдали. Хтозна, можливо, вдома, у Росії, їх чекали дружини з дітьми, а може вони лише мріяли стати батьками… Прийшов час прощатися. Солдати вирішили зробити мені подарунок. «Как зовут девочку?», - запитали вони. Мені було лише кілька тижнів від народження і батьки ще не визначилися, як назвати доньку. Раптом до розмови долучилася моя бабуся Ганна: «Її звати Ліда!», - сказала вона. Так звали мою старшу сестру, 1937 року народження, доньку мого батька від першого шлюбу. Вона рано залишилася без мами, її виховувала бабця Ганна і дуже любила Ліду, тож вигукнула саме її ім'я.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Солдати поверталися з Європи, у них була гарна німецька листівка, на якій зображено усміхнену дівчину з букетом квітів. На звороті Коля і Ваня написали: «Маленькая Лида, береги и храни эту открытку, подаренную тебе от двух руссских товарищей Коли и Вани во время пребывания во Владимире-Волынском. 2 ноября 1945г.». Мій батько зареєстрував моє народження у ЗАГСІ навесні 1946 року, але на основі цієї листівки я святкую свій день народження 2 жовтня, бо коли я отримала цей подарунок мені було місяць від народження. Напевно, вже немає серед живих Колі і Вані, але я досі зберігаю цю сімейну реліквію, подаровану мені понад 70 років тому назад.
Згодом наша сім'я переселилася на вулицю Білобережну, неподалік річки Луги. Там минуло моє раннє дитинство, яке назавжди закарбувалося у моїй пам'яті.
Я часто з братом Петром і друзями гралася поблизу Білих Берегів, купалася в Лузі, каталася на санчатах і ковзанах, годувала голубів і лебедів. Українські, польські, російські, єврейські діти дружно бавилися між собою, адже всі жили у непрості повоєнні часи, але завжди залишалися людьми. У часи мого дитинства люди були добрішими, ніж нині, хоча матеріально жили гірше.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Згодом ми переселилися на вулицю Карла Маркса (нині – Устилузька), на розі вулиць Карла Маркса і Ернста Тельмана (тепер – Драгоманова) стояв наш скромний будиночок, а трохи далі, неподалік колишнього магазину «Черемшина» (куди ми ходили купувати хліб і найнеобхідніші продукти), на пагорбі, розташовувалася колонка з водою, я щодень ходила з відрами по воду, особливо важко було взимку, гірка вкривалася льодом, я часто падала, розливала воду.
У 1981 році наш будиночок знесли і побудували на його місці пам'ятник радянським танкістам, із 41 танкової дивізії, котрі у 1941 році обороняли Володимир-Волинський. Цей монумент – радянському танку Т-34 стоїть донині. Немає вже будинку, де минуло моє дитинство, немає і магазину «Черемшина», все це відійшло у минуле, як і мої неповторні дитячі роки…
Моя мама Стефа, як і всі переселенці з Холмщини, була дуже працьовитою.
На невеличкому клаптику землі, де нині стоїть танк, вона зуміла вирощувати виноград і овочі, годувати свиню, курей, качок і козу Райку. Улітку я з мамою ще вдосвіта вставала і ми вирушали збирати суниці до П'ятиденського лісу. Щоб виробити мамі стаж я допомагала їй працювати двірником на меморіалі «Скорботна мати». Тож і мене змалку привчали до праці. Ненька рано залишилася сиротою, змалку важко працювала, прожила складне життя.
Мій батько, Іван Іванович, працював дезінфекторому санепідемстанції, у вихідні їздив поїздом до Києва, купував там дріжджі і перепродував їх у Володимирі, щоб заробити додаткову копійчину для сім'ї. Хоча комерсант з нього був не великий: тато більше любив почитати книгу чи газету, поспілкуватися з людьми біля обеліску на Площі Героїв.
Бабуся Ганна торгувала соняшниковим насінням, ще один дідусь – Михайло з дружиною та братом обробляли городи, вирощували овочі, пекли пиріжки і продавали їх на ринку неподалік церкви Юрія Переможця (у військовому містечку) – ось так намагалися вижити українці переселені з Холмщини на Волинь.
Янович (Гись) Марія Іванівна

У 1953 році я пішла до першого класу міської школи № 1. Перша школа розташовувалася над дорогою по вулиці Чехова, в оточені гарних берізок, які ростуть там і нині. Спочатку хлопці навчалися окремо, а дівчата окремо, потім всіх об'єднали.
В той час помер Йосип Сталін, пригадую, що по всій країні оголосили траур, був він і в нашому невеликому місті: висіли прапори з жалобними стрічками, на заводах сумно гуділи сирени, люди по-справжньому переймалися смертю «великого вождя» - ось що таке культ особи.
Навчання, шкільні роки – незабутні. Хоча жилося нам важкувато, але й в класі були різні діти: хтось бідніший, а в когось батьки працювали у млині, м'ясокомбінаті чи намагалися трохи торгувати – ті жили краще.
Першою вчителькою у нас була Галина Петрівна Успенська. Вчителі були різні, деякі навіть зверталися до учнів на Ви.
З приємністю згадую нашого вчителя малювання Мирослава Григоровича Зубінського, його картини зберігаються в міському історичному музеї. То був надзвичайно добрий, талановитий, інтелігентний чоловік. Певний час він викладав малювання у першій школі. Мирослав Григорович, фронтовик, дуже любив дітей, вони ж користувалися його добротою: якщо комусь не вдавалося щось намалювати, то вони просили зробити це Зубінського. Він малював, а потім ставив п'ятірку.
Серед інших вчителів живуть у моїй пам'яті Єфрем Петрович Нагрода – строгий і вимогливий вчитель фізики, вчитель математики Марфа Михайлівна Детюк, вчитель біології Галина Сергіївна Шкрамко, класний керівник Майя Григорівна Товкач, історик Ніна Миколаївна Юрченко. Багатьох з них вже немає серед живих, але вони завжди житимуть у спогадах своїх учнів.
Янович (Гись) Марія Іванівна

На гірці поблизу першої школи ми каталися на ковзанах і санчатах, а потім сушили мокрий одяг на грубці у класі і вислуховували повчання від вчителів. Ех, дитинство, незабутня пора!
Школа над дорогою,
В яблунях цвіла,
О, яка прекрасна то була пора!
Вчилися ми мудрості,
Праці й доброті,
Відшуміли юності роки золоті…
Пригадую у старших класах нас скерували садити дерева у парку імені Юрія Гагаріна, хлопці копали ямки для дерев, знаходили людські черепи, насаджували їх на палки і лякали дівчат. Звісно, недосвідченим хлопчакам це можна пробачити, а от тогочасній владі, яка зробила житловий масив на колишньому єврейському цвинтарі – ні. Ті каштани і клени, посаджені нами понад півстоліття тому назад, і досі ростуть у сквері поблизу школи № 2.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Пам'ятаю, як в юності ми з батьками і братом та іншими родичами ходили на всенічну до Успенського собору, освячувати паски на Великдень, хоча атеїстична влада ставилася до цього не дуже прихильно, але все одно людей у храмі було багато. Ніхто не міг викорінити наші чудові православні традиції.
А хрестили мене у Василівській церкві, як згодом і мого внука.
Після закінчення школи я працювала у заготконторі, потім касиром в Ощадбанку, яким завідувала пані Дрогайцева. У 1968 році я влаштувалася на роботу у відділ соціального забезпечення (соцзабез), більше 10 років працювала там інспектором з призначення пенсій, допомагала стареньким і знедоленим людям. Спочатку директором установи був п. Грановський, згодом – Петро Бабич. Установа наша розташовувалася по вулиці Ковельській в колишній приватній садибі, збудованій у 1929 році, саме туди я поспішала щоранку.
Янович (Гись) Марія Іванівна

Нині в тому будинку – міський фінвідділ.
У 1979 році я одружилася зі вчителем Степаном Яновичем. Він був родом з Любомильщини, але у 50-х роках 20 ст. навчався у Володимир-Волинському педагогічному училищі, яке в той час готувало лише вчителів фізичної культури. Чоловік з приємністю згадував директора училища Євгена Шишкіна, викладачів Степана Яворського і Бориса Федотовича Чумака. Яворський був людиною енциклопедичних знань, Борис Чумак – уродженець Східної України, мав хист до малювання. Нам він подарував власноруч виконану картину із зображенням ангела.
Місто стрімко змінюється. На жаль, немає вже пам'ятника Юрію Гагаріну, біля якого я колись сфотографувалася з своїм сином Богданом, в тому ж парку була естрада, де влітку організовували концерти. На одному з концертів проводили конкурс «Чия монета найстаріша?» «Наша монета виявилася найстарішою серед присутніх – 1961 року випуску і ми з сином отримали в подарунок кумедного іграшкового собаку». Немає вже й пам'ятника Вовку і Червоній Шапочці, який теж знаходився в парку імені Юрія Гагаріна і потішав багатьох дітей. Прикро. Не все старе – погане і не все потрібно знищувати. Бо ж що залишимо нащадкам?
Згодом син навчався у міській школі № 4, пригадується чудовий яблуневий сад, який був на її території – навесні він квітнув біло-рожевим цвітом, а восени радував учнів червонощокими яблуками. Нині декілька дерев з того саду ще збереглося.
Час невблаганно поспішає вперед, забираючи до Вічності людей – жителів міста, змінюючи і обличчя самого містечка.
Я радію з того, що мої кращі роки минули у Володимирі-Волинському, тут живуть мій син Богдан, невістка Олена, онуки Тихон і Віра. Тут зростають нові покоління людей, яким будувати Україну в майбутньому. У Володимирі зростав мій брат Петро Гись, який пережив непрості події у 1968 році – тоді він відбував строкову службу і потрапив до Чехословаччини, де відбувалося повстання проти радянської влади, як переживали наші батьки, але все минуло благополучно. Нині брат з дружиною, дітьми і онуками мешкає у Львові, працював електриком, але і для нього Володимир залишається рідним містом.
Тут вчилася моя сестра Лідія Гись, яка закінчила Львівський університет, жила і працювала у Львові, виростила сина, який став військовим лікарем, дочекалася онуків. Вона теж з приємністю згадувала Володимир, де минуло її дитинство. Навіть назви вулиць у розмові згадувала колишні – Староостровецька, Фарна, Староєврейська…
Тож бережімо і плекаймо наше місто, щоб передати його нащадкам не руїною, а квітучим садом.
Бо Володимир – сивочолий і вічно молодий – таки вартий щасливого майбутнього!

Богдан Янович
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Жовтень 2018 (2)
Вересень 2018 (4)
Липень 2018 (7)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
^