Народилася я у 1937 році за Бугом у Польщі. Ми з батьками прожили там сім років. Потім виїхали у Запоріжжя, бо казали, що там так добре жити, що навіть хати дають безкоштовно. Приїхали, а там самі стіни розбиті. Викопали землянки, та й так жили. Добре, що корова була. Коли настав голод, тікали хто куди міг, так ми приїхали на Волинь, а згодом і на Володимирщину. Батьки працювали в колгоспі. Мусили здати туди двох коней. Скрутно було. В сім’ї підростало восьмеро дітей. І я змалечку ходила в колгосп. Вирощували льон, коксагиз. До школи ходила мало. Три місяці в перший клас, по два місяці в другий і третій класи, а далі запустила навчання. А як виросла, то вже соромилась іти до школи, бо діти сміялися, що така велика прийшла до школи. А не було часу вчитися. Треба було працювати, щоб вижити. Поставили мене у колгоспі ланковою. Я і ще дванадцять дівчат і гній вибирали та розвозили на поля, і попіл збирали на добриво. Всяку роботу треба було робити.
У 1957 році я пішла на будівництво житлових будинків у Нововолинську. Заробітки були невеликі, то ж ми з чоловіком завербувалися в Крим на роботу: я на виноградники, а чоловік шоферував. Та й там недовго побули. Повернувшись до Володимира, пішла працювати на швейну фабрику. Пришивала манжети до рукавів.
А вже у 1971 році влаштувалась на птахофабрику і вже там працювала маляром-штукатуром на будівельних роботах на курятниках 20 років. Пташники чистили, мили, білили і фарбували перед заселенням кожної партії курей. В одному пташнику могло бути від 25 до 100 тисяч курей. А самих пташників могло бути від 8 до 12. Наша бригада їздила на роботу на пташники у Новосілки, Суходоли, П’ятидні. Кругом була робота. Для курей було цілодобове освітлення. Харчування для молодняка і для дорослої птиці відрізнялося. Для курчаток привозили сир, рибу, додавали у комбікорм дріжджі, кісткове та трав’яне борошно. У Суходолах вирощували качок.
Для їдальні на птахофабриці вирощували свиней. Овочі мали свої, бо мали землі і вирощували на них всяку городину. То наша бригада працювала ще й у полі. Але обід у їдальні був безкоштовним.
Нерідко нам давали рознарядку на проведення ремонтів у школах, дитячих садочках, житлових будинках, лікарнях нашого району. Пропрацювавши чотири роки, я від фабрики отримала двокімнатну квартиру. Я була дуже задоволена, бо моє попереднє місце проживання - то була землянка у Новосілках. Коли падав дощ, її заливало і, бувало, за ніч я виносила по 60 – 70 відер води.
Спогади записала Гринчук П.Г.
У 1957 році я пішла на будівництво житлових будинків у Нововолинську. Заробітки були невеликі, то ж ми з чоловіком завербувалися в Крим на роботу: я на виноградники, а чоловік шоферував. Та й там недовго побули. Повернувшись до Володимира, пішла працювати на швейну фабрику. Пришивала манжети до рукавів.
А вже у 1971 році влаштувалась на птахофабрику і вже там працювала маляром-штукатуром на будівельних роботах на курятниках 20 років. Пташники чистили, мили, білили і фарбували перед заселенням кожної партії курей. В одному пташнику могло бути від 25 до 100 тисяч курей. А самих пташників могло бути від 8 до 12. Наша бригада їздила на роботу на пташники у Новосілки, Суходоли, П’ятидні. Кругом була робота. Для курей було цілодобове освітлення. Харчування для молодняка і для дорослої птиці відрізнялося. Для курчаток привозили сир, рибу, додавали у комбікорм дріжджі, кісткове та трав’яне борошно. У Суходолах вирощували качок.
Для їдальні на птахофабриці вирощували свиней. Овочі мали свої, бо мали землі і вирощували на них всяку городину. То наша бригада працювала ще й у полі. Але обід у їдальні був безкоштовним.
Нерідко нам давали рознарядку на проведення ремонтів у школах, дитячих садочках, житлових будинках, лікарнях нашого району. Пропрацювавши чотири роки, я від фабрики отримала двокімнатну квартиру. Я була дуже задоволена, бо моє попереднє місце проживання - то була землянка у Новосілках. Коли падав дощ, її заливало і, бувало, за ніч я виносила по 60 – 70 відер води.
Спогади записала Гринчук П.Г.