dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 122
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 14-06-2018, 14:17
14-06-2018, 14:17

Ярмошевич Станіслав Степанович

Категорія: Публікації

Я народився у 1938 році на Рівненщині в у прекрасному селі Велюнь Дубровицького району, де сходяться річки Горинь і Случ. Колись ці річки були судноплавними, проте, і тепер вони повноводні. Горинь несе свою воду у Білорусію і впадає в Прип’ять. Це мальовничий край, багатий лісами, озерами, піщаними горбами і заболоченими торфовищами.
Батьки мої були селянами від діда прадіда. Хазяйнували на землі, збирали гриби, ягоди. Мали корову і одного коня, якого звали Кручений за його неспокійний норов. Жили у маленькій дерев’яній хатинці я, моя мама Килина Яківна, тато Степан Лукашович, старший брат 1927 року народження і сестра 1929 року народження. Жили бідно. Більшість селян були бідняками. Найбільше це відчувалося ранньою весною, коли виходили запаси борошна, круп, навіть картоплі. Люди з надією чекали весну. Збирали перший щавель, молоду кропиву і так перебивалися. Хто був не лінивий, ловив рибу і варив юшку. Наш край багатий озерами і річками, тож риби було вдосталь.
Ярмошевич Станіслав Степанович

Почалася Друга світова війна. Сім’я залишилась на окупованій території. Батько не був призваний на фронт, як і всі чоловіки західних областей України. Пізніше, у 1943 році його забрали на трудовий фронт після звільнення області від німецьких окупантів. З розповіді батька знаю, що він ледве вижив від виснажливої праці та голоду на одному з промислових підприємств Уралу. Повернувся звідти додому у 1947 році. Старший брат, не дивлячи на те, що мав тільки 15 років, був вивезений у Німеччину на роботу, працював у бауера їздовим на конях. На початку 1945 року, після звільнення району, де працював, був мобілізований в діючу армію на території Німеччини. В 1946 році був призваний до лав Балтійського військово-морського флоту, де прослужив до 1951 року. Сестра прожила все життя з бабусею у селі.
Мама померла дуже рано. Мені не було і 12-ти років. Батько помер через 10 років після мами.
У 1953 році закінчив 7 класів сільської семирічної школи. Це був другий післявоєнний випуск.
На початку п’ятдесятих років була видана урядова Постанова про сприяння підготовки кадрів для західних областей України. Навчальні заклади Київської, Чернігівської, Черкаської, Полтавської областей мали план прийому на навчання дітей з Рівненської, Волинської, Хмельницької, Львівської і прикарпатських областей. В окремих областях було організовано базові навчальні заклади, куди з’їжджалися вступники. Потрібно було складати аж 7 вступних екзаменів, практично з усіх предметів семирічної школи.
Співбесіду та екзамени проводили на базі Дубнівського сільськогосподарського технікуму для вступників Рівненської, Волинської і Хмельницької областей. Після вступних екзаменів приїжджали представники із технікумів Полтавської, Черкаської, Чернігівської, Сумської, Київської областей і агітували навчатися саме у їхніх закладах.
Мені пощастило навчатись в Ніжинському технікумі механізації і електрифікації сільського господарства. На І-му курсі студенти мали стипендію 14 карбованців, з кожним курсом вона росла на 2 карбованці, відповідно 16, 18, 20 карбованців. Щорічно треба було підписатись на державний займ в розмірі одномісячної стипендії, яку вираховували протягом року. Багатьох, в тому числі і мене, спасало те, що можна було купити талони на триразове харчування в їдальні. Деякі студенти складалися на покупку гасового примусу і продуктів, і самі готували собі їжу.
Ярмошевич Станіслав Степанович

Старший брат вчився у партійній школі і щомісяця висилав мені зі своєї стипендії по 5 карбованців. Іншої допомоги я не мав.
Разом зі студентами педагогічного інституту ім. Гоголя, медучилища, зооветеринарного технікуму організовували тематичні вечори відпочинку. Багато студентів серйозно займалися спортом. Я приймав участь у обласних і республіканських змаганнях по важкій атлетиці, досягнув першого розряду, працював по програмі кандидатів у майстри спорту. Постійно обирався в комсомольський актив технікуму.
У 1955 році, на найбільшому підйомі молодіжного руху – освоєнні цілинних земель Казахстану, комсорг нашої групи подав пропозицію поїхати на цілину. Ми прийняли цю пропозицію на «ура». В райкомі комсомолу мене із комсоргом радо зустріли, похвалили за патріотизм, на другий день уже вихваляли по радіо. Ми й забули, що треба порадитись з керівником групи і запитати дозволу в дирекції. За деякий час секретарка повідомила, що мене і комсорга викликає директор технікуму. Всі знали, що в кабінет директора викликають студентів перед відрахуванням, це вже було традицією. Нам співчували.
Директор нам пояснив, наскільки це складно, який то клопіт, фінансові витрати і відповідальність. З студентами мають їхати зо два викладачі. Він зробив паузу, а ми з острахом чекали свого вироку. Далі заявив: «Самі кашу заварили, то тепер, як хочете і як зможете, але, щоб через три дні усе було відмінено». З полегшенням, і разом з тим побоюючись, щоб не підставити директора і знайти вагомі аргументи для відмови, побігли в райком комсомолу. З певними труднощами справу ми залагодили і все закінчилось добре.
По закінченню навчання у 1957 році мене направили у Рівненську область, де я працював дільничним механіком по обслуговуванню і забезпеченню дієздатності техніки в МТС у районному центрі Володимирець. Ця посада дала мені дуже багато знань. Я обслуговував 7 сіл у районі. Моя машина була начинена різними запчастинами, певними верстатами, де можна було навіть виточити деякі деталі. Тож любу сільськогосподарську техніку можна було лагодили на місці, навіть, безпосередньо у полі.
У грудні 1957 року мене призвали до лав Радянської армії. Служив у Дубно. На розподільчому пункті в Здолбунові біля мене на лавочку присів майор і запитав, де б я хотів служити, Я ж відповів, що куди пошлють, туди і поїду. Ми розговорилися, я розповів, що закінчив технікум, і він запропонував мені служити в автошколі, викладати. За півтори години машиною нас довезли в Дубно у фортецю, де я і провів всі три роки в окружній автошколі. Там готували сержантів і водіїв для Прикарпатського військового округу. Перший рік перебував у роті підготовки сержантів, наступні два роки викладав предмет «Експлуатація автомобільної військової техніки».
Армія формувала суто чоловічі риси характеру: почуття відповідальності за свої вчинки, дисципліну і дотримання правил поведінки, почуття дружби і колективізму, дотримання вимог армійських уставів, оцінювання права на свободу, повагу та покору воєначальникам, дотримання охайності та особистої гігієни.
В автошколі було суворе виконання всіх уставних положень. Це була взірцева школа у Прикарпатському військовому окрузі. Туди постійно приїжджали військові делегації, воєначальники; проводилися командно- штабні навчання навіть за участю Міністра оборони СРСР, його заступників, командирів округів, воєначальників вищих армійських звань.
По території школи під час занять можна було йти або стройовим кроком або бігом, просто так ходити не дозволялось. Незалежно від будь- яких погодних умов, кожний ранок ми бігали три кілометри до села Панталія туди і назад. Полігон, де навчалися солдати, знаходився на відстані 11 кілометрів у селі Тараканів. Це старе козацьке село, з катакомбами, пастками, давніми спорудами. Нам не дозволялося ходити по всій території, а лише на полігоні. Там ще лишилися пастки-вертушки, вони замасковані - коли людина стає на них, вони перевертаються і людина падає вниз. На полігоні були штучно зроблені перепони для тренувань: насипи, переїзди, рови, водні перепони, піщані ділянки, болотяні місця. Солдати повинні були в будь-яких умовах навчитися керувати машиною. Раз на місяць бігали на полігон 11 кілометрів, маючи за спиною 8 кг. піску у мішку та автомат. В одну сторону бігли, а назад привозили. Для молодих хлопців, які тільки-но призвалися, це було важким випробуванням. Тренування давали свій результат і згодом всі бігали без зайвих зусиль.
Ярмошевич Станіслав Степанович
Ярмошевич Станіслав Степанович

Урядовою Постановою 1959 року для осіб, які мали середню, або середньо-спеціальну освіту надавався дозвіл дострокової демобілізації для вступу до вищих навчальних закладів. Дехто цим правом вже скористався. Я ж поступив через рік. У той рік дозволялося демобілізуватись незалежно від того, поступив в інститут, чи не поступив. На третій рік, якщо не поступив, треба було вертатися на службу. У період підготовки до екзаменів мені довелося приймати участь в обслуговуванні чергових навчань і супроводжувати колону автобусів (генеральські спальні) по маршруту Дубно-Хмельницький-Тернопіль-Вінниця-Одеса-Кишинів-Брест-Рівне.
Генерали і полковники летіли вертольотами. Такі воєначальники, як командири дивізій, командуючі округами, заступники міністрів мали персональні автобуси. На вигляд це були звичайні зелені військові машини. А всередині були обладнані всім необхідним для життя по першому класу, з шикарними килимами, диванами, умивальниками та радіостанціями.
У 1960 році демобілізувався і поступив у Львівський сільськогосподарський інститут на факультет механізації сільського господарства. В інституті успішно приймав участь у роботі студентського конструкторського бюро. Студенти працювали по розробках, теоретичних розрахунках і питаннях машинобудування, удосконалення існуючих машин, їхніх механізмів та агрегатів, питаннях порошкової металургії, по технології обробки меліоративних земель.
Стипендії не вистачало, тож разом з іншими студентами працював на товарній залізничній станції – розвантажував вагони. Виробничі практики намагався проходити там, де була оплата праці.
Закінчив інститут з відзнакою. На роботу розприділяли по бальній системі. Хто набрав найбільше балів, той мав право вибрати будь-яку з запропонованих посад. Хто був останнім, відповідно, вибору не мав. Я йшов в числі перших, тож вибрав Берестечко. Працював у зоотехнічному технікумі на викладацькій роботі потягом дев’яти років. Викладав технічні дисципліни.
У 1974 році за розпорядженням партійних органів був переведений на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи у Володимир-Волинський технікум гідромеліорації і механізації сільського господарства. Наказ про призначення мене на цю посаду був виданий після співбесіди з заступником міністра 30 серпня 1974 року. Тож 31 серпня я вже приступив до роботи. На посаді завуча пропрацював 25 років.
У технікумі одних тільки викладачів і майстрів було 127 чоловік. Коли я вперше прийшов на педраду і побачив стільки людей, мене пройняв страх відповідальності за роботу і діяльність такого великого колективу. Довелося приділяти максимум зусиль, щоб вникнути в навчальний і виховний процеси, планування роботи, ознайомитися з кадрами викладачів і майстрів виробничого навчання, лаборантів, обслуговуючого персоналу.
Я дуже вдячний директору Олександру Павловичу Слєсарю. Це був дуже порядний, вимогливий чоловік, який ніколи не міняв свого рішення. За час його роботи технікум користувався досить великим авторитетом.
Ярмошевич Станіслав Степанович

Здобутки навчального закладу - це результат спільної праці викладачів, майстрів та учнів. У навчальному закладі працювали цілі родини, подружні пари, окремі спеціалісти, для яких технікум був місцем розкриття своїх знань, здібностей, втілення в життя власних задумів, опанування не простої професії педагога, адже більшість з них мали інженерно-технічну освіту. З великою повагою та вдячністю згадую корифеїв, педагогів, досвідчених спеціалістів, професіоналів, таких як: родину Резніченка І.П., Журавля Д.Ф., Дубини І.Г., подружніх пар викладачів Бабійчуків Григорія Моментовича та Галину Пилипівну, Сергійчуків Олексія Якимивича та Олімпіаду Феофанівну, Подньових Олександра Марковича та Галину Петрівну, Киричуків Михайла Пилиповича та Марію Максимівну, Туровчука Всеволода Олександровича, Хлопука Миколу Даниловича, Куцназарова Володимира Івановича, Клачука Юрія Васильовича, Ковальчука М.С., Пененжика Є.В., Тарасюка С.К., Юрчука А.М., Кондратюк К.О., Ковальського В.Л., Ткачука А.Г., Дячука О.А., Рибочку П.І, Дондокова Ц.Д., Юзефовича Б.П. Це були люди одержимі в роботі, вишколені, порядні. Були гідним прикладом для молодих колег та студентів.
Коли я тільки почав працювати у технікумі, тут навчалося 1080 учнів на стаціонарі, на заочному відділенні - 600. Проводились курси підвищення кваліфікації трактористів, комбайнерів, керівників тракторних бригад – таких слухачів курсів було 300 чоловік. Таким чином, у технікумі часом перебувало понад 2000 осіб. Студенти стаціонару вчилися у першу зміну. Іноді заочникам доводились переносити навчання на другу зміну.
У 1970-х роках в технікумі вчилося більше сільської молоді, тепер навпаки. Спочатку в перші місяці було важко. Сільські хлопці хотіли наслідувати міських, хотіли бути, як кажуть, крутими. Через тиждень-два після такої спонтанної дружби виникали проблеми. Я часто ходив у гуртожиток і перевіряв, що робиться у кімнатах. Міг заглянути під матрац, в тумбочки, міг, навіть, насварити. Треба було постійно з ними говорити, пояснювати, щоб не намагались наслідувати когось, щоб намагалися стати самостійними, відповідальними. А тож як бувало, міські хлопці куплять їм вина раз, другий, і вже дивись, через кілька днів сільський хлопчак йде побитий. Міські хлопці вимагають, що б і ті купували далі їм, чи горілку, чи цигарки. Треба було пояснювати, що спочатку треба обжитися, придивитися до людей. Бо ж серед міських є хороші хлопці, з яким буде добре дружити. Важливо було те, що дирекція технікуму, керівники груп підтримували зв’язки з батьками студентів.
Звичайно, у підлітковому віці між хлопцями і дівчатами зав’язуються симпатії, любов. Тим паче, що під боком не має мами або тата і їх тут можна не боятися. Часом, внаслідок такої спонтанної дружби дівчата вагітніли. Починались проблеми. Приїжджали батьки дівчини. Треба було шукати вихід із ситуації. Хлопці не завжди хотіли одружуватись, а були і дівчата, які після такого не хотіли нав’язуватись. Дякуючи медикам, майже завжди вдавалося переконати дівчину родити дитя, а не позбавлятися його. З хлопцями також доводилося говорити, вмовляти, і навіть лякати виключенням з технікуму. Виходить, що в критичних випадках, ми одружували їх майже насильно, такі шлюби, звичайно, розпадались. Багато таких пар живуть разом і до сьогодні в любові, злагоді, і щасливі ростять і виховують дітей.
Звичайно у технікум поступають слабші учні, бо сильніші йдуть в престижні навчальні заклади. Але цікаві виробничі заняття та наполегливість роблять свою справу і колишні трієчники сільських шкіл закінчують технікум з відзнакою. Хто зовсім не хотів вчитись і не ходив на заняття, того відраховували з технікуму. У дітей різні можливості – в одного пам'ять краща, другому треба годинами сидіти за книжками, одному батьки дають менше, другому – більше. Однак, старанному студенту, який хоче здобути професію викладачі допомагали.
Наш технікум завжди входив до 10-ки найкращих серед більш чим 100 навчальних закладів Міністерства сільського господарства. Конкурував з Житомирським і Хорольським технікумами.
На той час навчальний заклад був добре оснащений. На все виділялися кошти. У нас були чудові лабораторії. Ми мали машино-тракторний парк, 16 вантажних машин, на яких навчали студентів і, відповідно, видавали посвідчення водіїв. Кабінети і лабораторії були оснащені сучасною на той час технікою. Усі машини і приводи до них були працюючими. Поряд з учнями завжди були досвідчені майстри-практики, люди, що працювали у колгоспах, в різних організаціях. Учні разом з майстрами проводили монтажно-демонтажні роботи, ремонтні операції тракторів, які постачали колгоспи. Хлопці не боялися забруднитись, бо інакше не можна було в усьому розібратися, зате були задоволені одержаними навиками і вміннями. Оцінка випускника технікуму була дуже висока. Їх спеціальності були затребувані. Наших випускників брали на посади інженерів, завідуючих майстернями, інженерів по охороні праці, механіків по трудомістких процесах, бригадирами тракторних бригад, завідувачами машинних дворів. Опорним середнім навчальним закладом сільськогосподарських технікумів України був радгосп-технікум Немішаєвський під Києвом. Там була постійно діюча республіканська виставка технічної творчості студентів, викладачів, майстрів і лаборантів. З гордістю пригадую, що тільки для нашого технікуму там було виділене окреме приміщення під технічні експонати. Ми представляти свої винаходи – макети і моделі. Було багато раціоналізаторської роботи. За постійну участь у технічній творчості видавались подяки за підписом міністра. Це було престижно. Всі старалися один перед одним, бо їхня робота була потрібна і затребувана. Тепер же ця технічна виставка перетворилася на постійно діючу виставку методичного і педагогічного досвіду викладачів.
В цілому нашими студентами керівники господарств були задоволені. Перед розподілом випускників на роботу у технікум приїжджали голови колгоспів, керівники різних організацій і просили направити до них кращих випускників, або ж конкретних хлопців. Давали хорошу заробітну плату, а в разі успішної роботи, обіцяли надбавки. Це був хороший моральний і матеріальний стимул для наполегливого навчання. Коли молода людина знає, що її чекають на певній роботі, забезпечать усім необхідним і платитимуть хорошу зарплату в неї є бажання вчитись і досягати успіхів.
Зараз ситуація змінилась у гіршу сторону. В учнів немає стимулу. Роботою вони не забезпечуються. У фермерів значно новіша техніка, ніж та, яку вони бачили у кабінетах і лабораторіях. Не має попиту на молодих спеціалістів. Отже, неможливо випускнику прогнозувати своє майбутнє, забезпечити сімейний достаток. І виходить, що випускники, в кращому випадку, працюють не по спеціальності і на умовах, які диктує роботодавець, або їздять у Польщу, змирившись з приниженням, притоптавши гідність і гордість. Освіта загнана в глухий кут..
Ярмошевич Станіслав Степанович

Людям мого віку, працівникам різних сфер діяльності, маючи за плечима піввіковий стаж роботи не можливо дати пояснення і виправдання такому стану освіти і виховання молодого покоління. Переконлива істина, яка залишена поза увагою: «Хто володіє молоддю, той володіє майбутнім.» Наслідки такого стану навчання і виховання молоді відчують наші прийдешні покоління.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^