dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 436
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 8-05-2018, 12:20
8-05-2018, 12:20

Дядіо Алла Феодосіївна

Категорія: Публікації

Устилуг… Містечко мого дитинства. Багато років минуло з того часу. Мені уже 74-й рік. Що запам’яталось з того життєвого шляху, спробую занотувати.
Мій дід Степан Якович Корнелюк, родом з села Вілька, що розкинулось понад самим Бугом (від Устилуга в напрямку до села Видранка, тепер село Пархоменкове). Село було вільне, не панське. Дід був заможним селянином, мав господарство, землю, пасіку, великий сад. Був старостою у селі. Бабуся Марта родом з Лужкова. Прадід – Костюк Іван. Мали вони п’ятеро дочок і двох синів – Євгена і Феодосія (мій батько).
У 1939 році знову відбувся розподіл України. Прийшла Радянська влада. По селу пройшов кордон. Почали терміново вивозити людей, хто чим мав тим і їхав, забирали свої пожитки найпершої необхідності. Решта – йшла під знос. Село Вілька було стерте з лиця землі. На той час діти діда Степана вже мали свої сім’ї, залишився нежонатим молодший Феодосій – мій тато. Вивезли їх під Луцьк, де були німецькі колонії. Важко було звикати до таких умов життя, а старшим людям особливо. Там тато зустрів свою суджену – Панасюк Лідію Семенівну з с. Боратин (нині село Веселе) і в 1940 році вони одружилися.
Дядіо Алла Феодосіївна

Родина дідуся Семена

Тато з дитинства мав хвору ногу, згодом вилікувався, але трохи накульгував. Спочатку в армію його не брали. Та перед самою війною забрали у стройбат, на будівництво дзотів. Як почалась війна, то їх, ненавчених без зброї, захопили німці. Відправили у Польщу, в табір військовополонених. Правда, ще як рвались снаряди, татові осколком роздробило п’яту. У таборі був лікар поляк, також військовополонений, він і врятував ногу від гангрени. Тато пробув у полоні три місяці. 200 чоловік полонених, простих солдатів, переважно з навколишніх сіл і містечок, під одним документом, німці відпустили.
Дядіо Алла Феодосіївна
Мама з подругами[center]
[/center]

У 1941 році народився мій брат, але був слабким і скоро помер.
Люди стали тягнутися до своїх. Вирішили вертатися до Устилуга і мої рідні. Тут жили татові сестри – Марія, Ольга, брат Євген з сім’ями. Поселились в єврейській хатині на березі річки Луги. Там у 1942 році помер дід Степан. У 1944 році, під час бомбардування в хату влучив снаряд. Залишились живі мої рідні, бо ховались у льосі. У тому ж 1944 році народилася я. Прихисток нам дали татова сестра Марія з чоловіком Тимофієм. Він був царським офіцером у відставці. З приходом радянської влади був засланий на Сибір. Відсидів 10 років. Хату конфіскували. Сестру Марію врятував старший син Василій – офіцер радянської армії.
Воєнні роки були дуже важкі. З чогось треба було жити. Якщо і вдавалось щось засіяти на дідовій землі, то не завжди можна було зібрати. Розказували, як одного разу батьки поїхали на поле, якраз налетіли поляки, були б забили, та на щастя був серед них один, що добре знав тата, то спас їх. Час був тривожним, нападали поляки. У селі Залужжя спалили хати та повбивали людей.
Десь у роках 1956-1957, я пам’ятаю, що в нас на кладовищі, було багато пам’ятників з написами «Замордований поляками». Потім вони десь зникли.
Як німці відступили, тато в селі Залужжя купив велику стодолу. В одній половині стояла худоба, а другу половину переробили під житло. Тато зробив велику кімнату, яка слугувала і за кухню, і за спальню. Була велика піч з лежанкою, плита і духовка. Як-не-як, але було своє житло та невеликий город.
Дядіо Алла Феодосіївна

Дядіо Алла Феодосіївна
У селі Боратин[center]
[/center]

Та коли на зміну німцям прийшла радянська влада, то у селі, хочеш чи не хочеш, стали записувати в колгоспи. Записали тата й маму. Бабці на той час ішов 80-й рік. Як розповідали мені пізніше, то ці роки були дуже важкими. Тата забирали будувати корівники, стайні – розбудовували колгоспний двір, а про своє дбати не дозволяли. Зими тоді були сніжні з великими морозами. Не було відповідної одежі та взуття. Тато часто застуджувався, почалося запалення кістки хворої ноги. Сестра Антося десь дістала пеніцилін, потрохи хвороба відступила, хоча тато ще довго скаржився на біль в нозі.
У 1947 році народився брат Стефан. Тато мамі в пологовий приніс пляшечку молока і окраєць чорного хліба. Хоч в магазинах і було, що купити, та грошей не було. В колгоспі не платили. Про ті роки розказували, коли я вже була у старших класах, як обкладали людей податками, здавати треба було молоко, яйця, шерсть і навіть шкіру свинячу. Приходилось колоти і смалити вночі, щоб не бачили уповноважені. Пам’ятаю, як часто батьки були зажурені, як бабця і мама плакали. У мене були дуже хороші батьки. Вони прожили у злагоді і ніколи я не чула між ними сварок. Не змушували нас до праці, ми самі старалися допомогти хоч якось.
Дядіо Алла Феодосіївна
Школа у селі Боратин, 1 клас

В кінці грудня 1950 року народилась сестра Оля. Як зараз бачу плетену колиску, підвішену до стелі, на широких пасках.
У 1951 році я пішла до сільської школи. Було чотири класи. Це була невелика хата на дві кімнати під класи, вчительська і коридор. Було дві вчительки. Вчились разом в одній кімнаті два класи. Моя перша вчителька, Домна Іванівна – зовсім молоденька. Важко зрозуміти, як їй вдавалось тягти 2 класи за 45 хвилин.
Дядіо Алла Феодосіївна
Село Боратин, наречена запрошує на весіддя, 1930 рік


Мій тато закінчив 4 класи польської школи, вчився дуже добре, тож став мене підучувати по-своєму. Вчителька по-новому, тож заучили мене, що я нічого не розуміла.
Був у селі клуб. Пам’ятаю свій перший фільм, який я бачила. Це був Тарзан. За нашою хатою був ліс, колись панський. Там ми збирали гриби та суниці. Ще у моїй пам’яті - квіти, які росли в нас під вікнами: мальви, космея (ми називали її колись сонечком), чорнобривці. Часто влітку були сильні зливи, громовиці.
Батьки працювали на різних роботах, іноді далеко в полі. Ми залишалися з бабцею. Я, як старша – допомагала чим могла. Рано навчилась доїти корову, в городі полоти, допомагати на кухні.
Важко було всім у ті повоєнні роки, але добре пам’ятаю, що сусіди були тоді чуйні та добрі люди. Жили - ніби всі рідні. В біді підтримували один одного. Ще тоді часто знаходили снаряди і одного разу, хлопчаки його хотіли розібрати. Від вибуху один загинув на місці, двох поранило. Ціле село плакало.
Та були і святкові дні, збирались коли літом, то у нас на подвір’ї, а в холодну пору в сусідів, де було просторніше в хаті. Пили мало, пам’ятаю, як говорили, що штоф горілки вистачало на все свято. Зате багато співали, жартували, розказували різні життєві історії.
Дядіо Алла Феодосіївна
Мамин брат Парфеній


Мама моя мала дуже гарний голос. Ще змалечку співала у шкільному хорі (закінчила 2 польських класи) разом із сестрою Антосею та братом Михайлом. Пізніше співала в церковному хорі. Тато грав на гітарі. Пісня допомагала, вселяла надію на краще.
Пам’ятаю, як провели нам в хату радіо, така чорна тарілка, то була неабияка радість. Збирались сусіди, слухали вистави, пісні, арії з опер.
У п’ятий клас я пішла в Устилуг. Ходили гуртом. Там де річка Луга впадає в Буг, був невеликий місток, то було трохи ближче йти. А коли Луга розливалась, то міст був під водою. Йшли кругом і це було набагато далі. Школа стояла на тому місці де зараз митниця.
За вікнами школи здіймалось старе городище над Бугом. А саме кордон ішов по річці. Згодом збудували міст. Пригадую перші делегації з Польщі. Я була десь в 6-му чи 7-му класі. Вивішували великі транспоранти на польській і українській мовах, а ми, учні, стояли по боках дороги з квітами.
У школі був земельний участок, на якому вирощували квіти, городину, розводили кролів. Класи там чергували по черзі.
В садибі Стравінського була бібліотека. Навколо був великий фруктовий сад. Нас, учнів, водили на роботу туди згрібати листя, обкопувати дерева. Пізніше бібліотеку перенесли, а там стала контора ЛМС. І чи не найперше в Устилузі встановили телевізор. Ходили дивитись його і дорослі, і малі.
В Устилузі був засолочний цех і треба було бондаря. Тата відпустили туди на кілька місяців на роботу. У нього були золоті руки, робив усі столярні роботи. Міг зробити і бочку, і діжку. Молодим хлопцем зробив собі гітару та балалайку. З цеху його не відпустили. Через це був великий скандал. На той час з колгоспу вирватись було неможливо. Забрали в нас город попід хату. Не дозволяли пасти корову. Мусили батьки відвести корову в Устилуг до татового брата. І після 5-го класу я ціле літо жила в них, пасла свою і їхню корову. Пасовище було по берегах річечки Студянки. Яка то була в ній чиста вода… І риба водилася. Було таке широке плесо, де корови переганяли та піщане дно. І були «ракушки» такі, як на морі. В той час, в основному, діти випасали літом худобу.
Дядіо Алла Феодосіївна
Мамина сестра Антося
[/center]

[left]Незабаром цех закрили, де була контора – дали нам квартиру. Тато перейшов на роботу у Промкомбінат. Квартира – то дві невеликі кімнати, одна під кухню, а друга спальня. Місця було мало, то мусили батьки одразу взяти участок під забудову і своїми силами за чотири роки збудували будинок.
У шостий клас я пішла, вже живучи в Устилузі. У 1955 році померла наша «маленька» бабуся Марта, так в родині її всі називали, бо була невеличка на зріст. Поховали її в Устилузі біля діда Степана.
Будинок панів Бєлянкіних, або як кажуть «корабель», був доглянутим. Коли там розміщувалась туберкульозна лікарня, то його білили. Ми дуже любили цю місцину. Будинок стоїть на горі, а внизу річка Луга. Там впала верба, майже до середини річки. Ми з дівчатами полюбляли на ній сидіти. Зараз вже не має тих краєвидів. Ще пам’ятаю старий дерев’яний млин на річці. Його спалили. Це була красива пам’ятка.
В Устилузі був інтернат. Діти-сироти були досить дружними та дисциплінованими. Вчилися вони в звичайній школі разом з нами в паралельному класі. Ми проводили спільні вечори, їздили на екскурсії та співали разом у хорі.[/left]
[center]Дядіо Алла Феодосіївна
Школа в Устилузі. Випуск 1961 року
[/center]

З татом ми іноді їздили у Володимир, бо в нас тут були родичі. Пам’ятаю, на вулиці Шевченка були маленькі крамнички. Там тато завжди щось купляв. Пам’ятаю костел, і що на площі ще були дерев’яні настили (тротуари). Собор Різдва Христового був дуже розвалений. Пам’ятаю, цю вулицю, що веде до Успенського собору. Сама дорога була вимощена бруківкою. Був якраз Чистий четвер і люди несли додому страстні свічки. І якраз був вже вечір, здавалося, ніби пливе вогняна річка вулицею. Було дуже гарно.
Я дуже любила читати. У нас в Устилузі була велика хороша бібліотека. Розміщувалася вона в старому костелі. Вже і костелу нема, його знесли. Там був великий читальний зал. Було багато хороших книг, особливо зарубіжної літератури. Ми все з подругами читали. Не вилазили з бібліотеки. У 1961 році закінчила 10 клас. Поїхала в Ківерці. Там саме брат працював. Він був інженером на деревообробному комбінаті. І працювала у паркетному цеху і заочно вчилася в культурно-освітньому училищі на бібліотечному відділі. Отримувала 70 крб. Я вже могла одітися краще, ще й гроші залишалися Закінчила училище в 1963 році. Отримала спеціальність бібліотекар масової бібліотеки. Повернулась я до Володимира і направили мене в село Турівка на роботу. До Стенжарич автобус ходив, а далі треба було іти пішки. Я там пропрацювала лише рік. Була бібліотекарем і завклубом на громадських засадах. Отримувала лише 45 крб. І 5 крб. сільська рада платила за моє житло. Пам’ятаю, то був період «хрущовського хліба», він був з такими висівками, що на другий день його вже неможливо було їсти.
[center]Дядіо Алла Феодосіївна
Курси крою і шиття. 1938 рік. На фото мама Лідія Панасюк[center][/center]

Я передала бібліотеку і розрахувалась. Тітка мене приписала в себе у Володимирі, бо якщо не маєш приписки, то не можна влаштуватись на роботу. Я пішла працювати на пошту у відділ сортування газет та журналів. Скільки ми тоді отримували журналів: «Вокруг света», «Дніпро», «Всесвіт», «Жовтень», «Знание и сила», «Юний техник». А газет, то вже й не перерахувати. Ще пам’ятаю, здається у 1964 році, коли будували обеліск в центрі, збирали з працівників по 3 рублі. Це за людські гроші збудовано.
У 1966 році я вийшла заміж. Чоловік військовий. Народився син. Не було на кого його залишити, бо декрету не давали. Я мусила розрахуватись. Через 1,5 року народила дочку. І вже в 1970 році пішла працювати на Зелене господарство. Це була ще стара теплиця. Було багато землі. Були коні. В штаті було 20 жінок. На сезон набирали ще людей. Місто наше все квітнуло. Дуже багато було кущів. Їх стригли. Біля міської ради були круглі кущі лігуструму. Вулиці Шевченка та Луцька були засадженні кущами. Було багато рабаток. Біля готелю були теж рабатки. Коли відкрили пам’ятник «Скорботній матері» то там було дуже багато насаджень.
У 1979 році чоловіка направили до Німеччини. Там ми жили 5 років. Перше, що вразило, звичайно чистота. Військове містечко, де ми жили, було у селі: одна половина німецькі будиночки – ніякого тобі господарства, хіба, що породисті собаки чи коти у дворах, багато квітів, а у нашій половині села могли валятись і газети з портретами вождів, і побиті пляшки.
В магазинах було все без черг: заморські різні фрукти, овочі, яких у Володимирі на той час, ми не бачили. Пам’ятаю вразив мене ковбасний магазин, на перекладині майже від стелі висіли різні ковбаси.
Дітям після української школи важко було спочатку та згодом адаптувались і вчились без трійок.
З дружинами військових працював жіночий комітет, проводили заняття з нами, як поводитись з німцями, ніяких лишніх розмов, ніякої комерції. Організовували на свята солдатам святкові обіди, пекли пироги. Були цікаві екскурсії по містах Німеччини. Вражало, як вони кожну пам’ятку історії чи то старовинний замок, чи будівлю дбайливо доглядали та охороняли. Та уже в той час, у відношенні німців до нас іноді відчувалася нетерпимість, можна сказати навіть ворожість.
У 1983 році повернулись у Володимир. Місто трохи ніби змінилося, принаймі наша вулиця Коперника у центрі. Раніше осінню та весною можна було перейти тільки у гумових чоботах. А приїхали, хай не асфальт, а якесь тверде покриття висипали. До речі, уже 30-ть з лишніх років, а воно таке і є.
Пішла працювати на швейну фабрику. Було на фабриці 3000 робітників. Хай було важко, але була впевненість у завтрашньому дні.
17 вересня 1988 року місто відзначало своє 1000-ліття. Цього дня у свій 81-й рік народження помер мій тато. Тяжка втрата для нашої сім’ї.
Місто наше змінювалося, мінялись і люди.
Роки перебудови, приватизація принесли багато змін. А які заводи були у нас в місті! Візьмемо маслозавод – яке смачне було масло, молоко, сметана, або консервний завод – різна консервація, дитяче харчування, інші заводи, бази, скільки робочих місць було. Зараз у місті працює хіба, що хлібзавод.

Спогади записала Вознюк Орися
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Грудень 2018 (1)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
Липень 2018 (7)
Червень 2018 (5)
^