dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1053
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 26-04-2018, 14:17
26-04-2018, 14:17

Нікітін Геннадій Андрійович

Категорія: Публікації

Моя сім’я походить з південного Уралу з міста Челябінська. Жили ми на станції «Потаніно».
Батько у 1935 році був зв’язковим на залізниці. Мав броню і на фронт його не забрали. Дуже рано пішов з життя - в 35 років. Мама, а їй тоді було 27 років, залишилась з трьома дітьми. Не мала ніякої освіти. Коли були організовані лікнепи, трохи навчилася читати і рахувати. Згодом померли брат і сестра. Мама пішла працювати на залізницю стрілочницею, а потім ходила перевіряти колію та виявляти неполадки. Морози були дуже сильними і рейки тріскалися та розколювалися. Зі спорядження мала лише важкий молоток і петарди, які виставлялися по обидва боки аварійного місця на колії, щоб можна було попередити про небезпеку. За зміну мала пройти 12 кілометрів. Цілий день мама була на роботі. Я жив сам по собі: сам кашоварив, як вмів. Дитинство було голодним. Часом з хлопцями ранньою весною, як тільки зійде сніг, ходили на поля збирати колоски. Говорили, що коли зерно перезимує на землі на морозі, то стає отруйним. Тому нас ганяли з тих полів і кінна міліція, і охоронці з колгоспу. А їсти ж ми хотіли, то й знову йшли туди.
Створили біля нас два колгоспи. Розкуркулили людей - вихідців з України, майно забрали, а самих заслали на Урал і на основі їхнього господарства організували колгосп. Він був успішним. Видно, що колишні господарі заклали хорошу основу господарства. Другий колгосп організували місцеві жителі і щось там не так йшло. Голови колгоспів мінялися один за другим. То один зап’є, то другий… Ми з мамою ходили в колгосп на сезонні роботи. Для мене справжнім задоволенням було частування після виконаної роботи. Наварять смачного червоного борщу – ото вже я відводив душу. А ще часом давали свинячу, або телячу голову додому. То було справжнє свято.
В школу брали дітлахів з восьми років, бо ослаблені були дуже. В Потаніно я закінчив 7 класів, а далі вчився у Челябінську. Там була школа-інтернат для дітей з неповних сімей, у кого батько загинув на фронті. У нас було триразове харчування. Перший раз я їв їжу з порцелянових тарілок, спав на білому простирадлі. За нами доглядали. Нам було добре. На першому поверсі жили хлопці, а на другому – дівчата. Дівчата здобували професію вчителів початкових класів.
Коли закінчилась війна у 1945 році, з тих областей України та Білорусії, що були довго під окупацією, привозили до нас в Потаніно табори переселенців - молодих людей. Довго з ними розбирались.
Якось мама познайомилась з одним переселенцем, на прізвище Рекс. Так у нас появився мужик вдома. У нього був невеличкий чемоданчик. Він забирав у нас продовольчі карточки, отоварювався, ховав усе в свій чемодан і закривав на замок. Нам видавав маленькі порції. Їсти хотілося страшенно. Одного разу я не витримав і відкрив цей чемодан. Взяв звідти пляшку з олією і випив її. Ввечері почались проблеми зі здоров’ям. А той Рекс ще й відлупцював мене добряче. Мама заступилась за мене і виставила його за двері.
Пізніше у нас жив уральський козак Дєєв. Крім нас у нього була своя сім’я і семеро дітей. Якось приїжджаю я з інтернату, а сусіди кажуть, що в мене є вже новий батько. А він добрий п’яниця. Я вхопив його пожитки і виставив це все на вулицю, щоб і ноги його тут не було. Коли ж я знову приїжджав на вихідні, то він просто на ці дні йшов з дому і забирав свій чемодан і рушницю. У мами від нього народилось двоє дітей у 1951 і 1956 роках. Випивав він часто, постійної роботи не мав. Захворів на туберкульоз. Втратив одну руку. На свята на п’яну голову вихвалявся, що має дві жінки Геню і Лєну. Перша жінка і рада була, що його десь накормлять, а може і її дітям кусок хліба звідкись принесе. Діти їхні були недоглянуті, не влаштовані у житті і тільки одна дочка ходила на роботу в санаторій. Моїй мамі він теж нічим не допомагав, хіба може коли рибу приніс. Якось з п’яну йшов по колії і попав під поїзд. Так і закінчилось його життя.
По закінченню школи я поступав у політехнічний інститут. Але не добрав один бал. Пішов працювати на залізницю.
У 1954 році я поступив у Вінницьке військово-технічне училище ім. Богдана Хмельницького. З цього часу я живу на Україні. Училище закінчив добре по другому розряду, тому мені начислили два лейтенантських оклади (по першому розряду начисляли три оклади) - це 120 карбованців. По мірках Радянського Союзу це було багато.
Коли я ще вчився у дев’ятому класі то потоваришував з сином начальника станції Потаніно. Він належав до нашої місцевої інтелігенції. Міліціонер, начальник служби колії, який керував ремонтними роботами – все це наша Потанінська інтелігенція. При станції був клуб, де ми розважалися. З підшипників навибирали кульок і так грали у більярд. А ввечері збирались біля якогось ганку. Двоє старших хлопців грали на гармошках. На них заглядалися дівчата, то й ми вже там крутилися. В начальника станція була ще дочка. Вчилася у Свердловську у технікумі харчової промисловості. У великому місті мала можливість ходити в театр, на оперети, різноманітні постановки, на концерти. Знала популярних тенорів. Багато читала, багато знала. Словом, бачила зовсім інше життя, ніж ми. З відзнакою закінчила технікум. Така мила дівчина була. І я закохався в неї.
Три роки переписувались. Шість років зустрічалися. Якось на другому курсі училища хлопці вирішили перевірити свої дівчат, наскільки вони вірні. Понаписували, що за випивку їх відчислили з училища і вони мають іти до армії на три роки. Багато дівчат перестало листуватися, припинили всяке спілкування. Мені також хотілося вивірити свою дівчину. Якраз на той час ми проходили практику у Горькому. І от я написав їй уже з іншого міста, що мене відчислили. На що вона відповіла: «Не всім же бути офіцерами! Солдати теж люди». А коли я приїхав додому на канікули і Тамара викрила обман, то дуже образилась і вигнала мене. На третьому курсі ми все-таки помирилися і переписувались далі.
Після третього курсу до дому я приїхав лейтенантом. Хромові чоботи, штани галіфе, форма. Хлопець – хоч куди!
У 1956 році всіх партійців направляли в Угорщину. Я був кандидатом у члени партії і отримав направлення в гарячу точку. То ми з Тамарою, нікому нічого не сказавши, вирішили розписатися. Потім зіграли весілля. І я відправився в Будапешт. У 1957 році вже було спокійніше. Криваві події закінчились. Хоча траплялося і прикрі випадки. Місцеві жителі зустрічали нас, кидали нам під ноги квіти, а там не рідко були гранати. Спочатку забороняли стріляти по цивільному населенню. По всякому бувало, і наших били, і наші добре чудили. Не любили нас, бо для них ми були окупанти, що приїхали в чужу країну наводити свої порядки. Бувало зловлять одинокого офіцера, познущаються над ним, а потім кинуть на залізничну колію, нібито він самогубство вчинив. Або такий випадок. Один з начальників складу мастильно-паливних матеріалів вів колону з пальним. Місцеві їх спинили. Всіх солдатів перестріляли. Капітана поранили. Стягнули на купу, облили бензином всіх підряд: і живих, і мертвих, і підпалили. Посмертно капітана нагородили Золотою Зіркою.
В Угорщині мене призначили на посаду начальника складу пального дивізії. Моїм завданням було забезпечити пальним всі машини. Склад пального був на березі Тіш Дунаю. Я потрапив у таку саму халепу. Солдатів треба було покормити. У найближчій забігайлівці замовив найпростішу їжу. Все кругом стихло, завмерло. Дивились на нас з ненавистю, але обслужили. А коли вертались назад, зупинили і попросили бензину. Довелося поділитися. А що робити? Ми ж на чужій території.
Недовго були в Угорщині. На певний час приїжджала моя дружина. Але вже в 1958 році дивізію нашу вивели в Мукачеве. Далі попав в Сваляву в ракетний полк. Займався заправкою ракет окиснювачем – азотною кислотою. Через три роки поступив в Ленінградську академію. Опісля був призначений в штаб округу служби забезпечення пальним у місті Львові.
Побував у Чехії. Але вже через три роки після кривавих подій, у 1971 році. Соціалізм треба було підтримувати і туди увійшли наші війська, за 7 годин окупували всю країну. Для нас на всіх дорогах було написано: «Окупанти, геть!» На той час чехи жили в 4 рази краще ніж ми. Але в нас була більша армія. І соціалізм мусив бути у всіх сусідніх з нами країнах. Потрохи все втихомирилось. Чехи змирилися, до нас вже не чіплялися. Уже не називали нас окупантами. Чеські політики виступали за дружбу з Радянським Союзом.
У 1973 році я там був начальником великого складу в горах Судети на сході Чехословаччини. Під час війни на цій території був концентраційний табір і німці використовували для роботи військовополонених та цивільне населення з окупованих територій України та Росії. У горах вручну були прориті великі тунелі та зроблені цехи, де у війну із привезених запчастин виготовлялись ракети ФАУ-2. З голоду, непомірної роботи, жахливих умов вмирало багато в’язнів. Але на це ніхто не зважав. Прибувала все нова і нова робоча сила. За допомогою кірки та мотики видовбувались гірські породи і прокладались нові тунелі.
Коли закінчилась війна, чехи зробили там склад пального. Зварили великі ємкості, сконструювали спеціальні насоси. Ось мене і призначили начальником цього складу.
Очевидно Західна Німеччина слідкувала за долею цього об’єкту. Офіцери і прапорщики жили у щитових будиночках. У кожному було по дві кімнати та пічне опалення. Неподалік було старе занедбане кладовище. Щороку з Західної Німеччини приїжджав хтось на той цвинтар, мовляв, у нього тут родичі поховані. А потім вичислили, що на цвинтарі під могилкою була встановлена апаратура і німці, по суті, знали що робиться на складі. Коли поламався насос, ми написали про це чехам. А вони у свою чергу звернулися до колишніх працівників табору. Їм прийшла відповідь - відкрити там-то і там-то люк і взяти запасний насос. Тобто все зберігалося належним чином і було готове до будь-яких неочікуваних подій. Було багато замурованих приміщень. Але ні ми, ні чехи туди не лізли, бо невідомо, що там могло бути. Попередній начальник складу - фронтовик Лєбєдєв був п’яницею. Мабуть у війну звик до фронтових 100 грамів. Починав з самого ранку з вина. А потім на службовій машині з Варнсдорфа їхав у Вюнсдорф (місто, через яке проходила границя між Чехословаччиною і Німеччиною) в німецький гаштет і вимагав вивісити радянський прапор, бо він гулятиме. Так служба і проходила.
Склад був занедбаний. Процвітала дідовщина. Старші солдати знущалися над молодими. Порядку ніякого не було. У вахтовому приміщенні часто бувало пиво. Серед ночі у солдатській столові старші вояки смакували варене м'ясо на костках. Для них навмисно відбирали кістки, де багато м’яса, і окремо готували. Молодим солдатам в такому випадку давали гіршу їжу. Так в них було заведено при попередньому начальстві.
Але потроху, помаленьку навели порядок. Чехи нам допомагали. Проклали асфальт, побудували котельню, пічне опалення замінили на центральне. І з часом наш склад був визнаний Міністерством оборони СРСР найкращим з тилових частин. Звичайно, було дуже приємно. На цьому служба в Чехословаччині закінчилась.
Далі викладав в училищі міста Горький у званні полковника. Звідтіля попав до Львова.
У 1986 році мене відправили у Чорнобиль. Туди зігнали море військових - аж 5 полків. Керувала військовими центральна група з Москви, яка розміщувалась у самому Чорнобилі, там було чистіше, а наші групи були у селищі Радче – в самому забрудненому місці. У московських військових – японські дозиметри, що показували точну кількість випромінювання, а в наших – радянські, що починали облік з 20 рентгенів. Для офіцерів дозволена доза мала становити не більше 24 рентгенів на день. По периметру ділянки, на якій ми мали працювати, заміряли радіацію в різних точках і виводили середнє число. А вона в окремих місцях була різною. А подекуди – навіть смертельною. Наприклад, в лісі була одна доза, а в місці, де було вогнище – смертельна, бо там згоріло багато гілля з різною степінню забруднення. А ще був такий випадок. З Грузії до Москви везли вагон чаю. Коли ж заміряли радіацію, виявилось, що пити його не можна. Стали розбиратися, як так сталося. Виявляється, коли був викид радіації, через розу вітрів та атмосферні опади радіація потрапила на чайну плантацію. А хто ж про це знав? А, отже, середнє число рентгенів, яке для нас виводили, було чисто умовним і зовсім не відповідало дійсності. Кожного вечора обов’язково треба було прийняти душ і поміняти одяг. Все було заражене, радіоактивне. Одяг знищували у могильниках. Заміряли кількість рентгенів у воді до і після миття рук. Різниця становила кілька десятків.
У Прип’яті були дачі чиновників Центрального Комітету комуністичної партії України. Там були чудові краєвиди. У кожного чиновника були новенькі машини. Все це опинялось у могильниках разом з вертольотами та бронетранспортерами, які були задіяні у роботі поблизу реактора. Туди йшли колосальні кошти.
Спочатку ми, офіцери, їздили туди, як ревізори, перевіряли забезпеченість полків провіантом, пальним. Мародерство процвітало. Тож треба було виявляти такі випадки та запобігати виникненню їх в подальшому. Житло було жахливим. Дощі не випадали. Хмари розганяли аерозолями. Працював начальником тилу: треба було організувати встановлення палаток, харчування солдатів, пошук чистих зон для прийому їжі. Кормили солдатів дуже добре. Перший раз я побачив у солдатському буфеті червону ікру. Їздили по селах, мили дахи в покинутих хатах, дороги, знімали заражений ґрунт по 10-15 см. і вивозили на могильники у величезні котловани, туди ж звозили і заражену техніку. Деякі жителі залишилися доживати віку у своїх обійстях. Ніхто їх не чіпав. Коли ж знову відбувався черговий викид радіації з реактора, мити і вивозити грунт треба було знову. Всі наші заходи не давали ніякого ефекту. Але робити щось треба було. В гирло реактора, яке прорвало, вертольотами скидали свинець, марганець, пісок. Все, щоб чимось заглушити викид смертоносної радіації. Дозволялось зробити два вильоти на вертольоті. Більше людина не витримувала. Далі пілотів відправляли у Москву, де їм надавалась медична допомога та посилене харчування. Під час вибуху уламки гранітно-вулільних стержнів викидало на дах реактора. Вони були заражені і їх треба було забрати звідтіля. А якою технікою це зробити? А солдатськими руками! Вираховували скільки часу можна перебувати біля реактора при певній радіації. На ділі виходило так, що хто, до якого куска добігав, того і хватав та виносив подалі. Проблем з нехваткою виконавців не було - скільки треба, стільки й відправляли туди солдатів. Правда, молодих хлопів туди не брали. Були чоловіки вже дорослі – по 30-40 років, ті у яких були сім’ї, діти. Відправляли на 6 місяців. Жили в палатках по 40 чоловік. В палатках були ліжка, буржуйки. Як компенсацію, давали хорошу зарплатню. В тридцяти кілометровій зоні платили навіть по три оклади, в залежності від шкідливих умов, тож багато хто хотів попасти туди ще на один термін. Ходили у військкомат і просили відправити їх назад ще на шість місяців. Спочатку не має ніяких проблем зі здоров’ям, кормлять добре, платять теж. Радіації не видно, не чути, вона не має запаху, смаку. От і думали, що все так легко. Спочатку видавали по 100 грамів горілки, навіть водіям. Вважалось що ті сто грамів горілки допоможуть, спасуть від радіації. Але ж наші люди так не можуть. Випили 100 грам, а пляшку прикупили. Розслабились… Почастішали аварії. Довелось відмінити спиртне. Але місцеві жителі завжди готові були допомогти самогоном, особливо коли солдатам видавали зарплату. Офіцери їх розганяли, але всіх виловити не можливо було. Такі дії приводили до деморалізації військових. Та й начальство випивало. В основному ті, хто туди потрапив розуміли, що то біда, боялися і майбутнє в них викликало страх. Викид радіації відчувався: з’являвся металевий присмак, в’ялість. Ось таким я запам’ятав Чорнобиль.
У 1987 році, будучи на пенсії, пішов працювати інженером по техніці безпеки в інститут гідро приладів у Львові. Раніше цей інститут був підпорядкований Міністерству машинобудування СРСР і займався розробкою і встановленням буїв в морях і океанах. В буях була підслуховуючи апаратура, щоб не пропустити ворожий підводний човен.
Разом з В’ячеславом Чорноволом балотувалися в обласну раду. Але я був від комуністичної партії. А всього нас претендентів було 7 чоловік. Чорновіл приїжджав до нас в інститут, а з ним два автобуси революційно налаштованої молоді, що його підтримувала. Звичайно в інститут їх не пускали, бо він був закритим закладом. На той час Чорновіл був дуже популярним і його гасла були гаряче підтримувані народом. А тим більше це було у Львові. Тому я свою кандидатуру зняв, бо перемогти у виборах комуністу було не реально.
У 1993 році з сім’єю переїхали до Володимира. Тут зовсім інші жителі. Інша ментальність. Прості скромні люди. Гарне спокійне містечко. Всі хто сюди приїжджає, просто закохуються у це місто. Коли ми приїхали до Володимира у місті в нас не було ні родичів ні друзів.
У 1995 році познайомилися з подружжям Іщук – Вірою Абрамівною та Федором Макаровичем. Всіма забуті старші люди. Донька їхня жила у Синельниковому, не навідувала їх. Отож, ми стали ними опікуватися. Вони розказували цікаві історії зі свого життя. Федір Макарович був лісником, багато розповідав про війну. Під час війни у них на пасіці жило 12 німців. Це було в лісі під Тумином.
Під Володимиром за Березовичами у його родини була хата під бляхою. Прийшла радянська влада. Постановили, якщо хата під бляхою, то вони кулаки. Погрузили у вагони і відправили в Іркутську область. Дозволили взяти з собою тільки свиню. Вагони холодні. Люди мерзли, хворіли, вмирали. На станції, куди їх привезли, збігалися місцеві жителі, щоб подивитися на бандерівців. З вагонів стали виходити діти, підлітки, жінки, старші люди. І місцеві стали приносити, хто, що мав: картоплю, моркву, буряки, стали розбирати їх на квартири. Словом, по-людськи повелись. Українців забирали працювати в шахти. Важка була робота. В кінці кінців вони повернулися на Волинь. Ми з ними подружилися. Допомагали їм, всі свята разом святкували. На релігійні свята було особливо цікаво. У нас в Росії таких звичаїв, як пекти паски, малювати писанки, святити воду не було.
А ще ми познайомилися з учасником війни та визволителем Володимира -Лебеденко Іваном Антоновичем, з полковником запасу, бувшим командиром полку – Мантуліним Володимиром Степановичем, Бойко Євдокією Пантелеймонівною. У війну польські поліцаї просто в полі застрелили її маму, а вона заховалась за скирту і тому вижила.
У нашому під’їзді жила одинока літня жінка Мудрьоха Євфросинія Сергіївна. Під час війни її забрали на примусові роботи до Німеччини. Там її мало не розстріляли. Вона багато читала, знала чотири мови. До останніх днів ходила до лісу збирати ягоди, гриби, лікарські рослини. Це була суттєва добавка до її маленької пенсії.
У житті наших знайомих був один випадок. Славик І.С. та його жінка були бездітними. Він заробляв на життя плетінням кошиків та виготовленням віників, ну і звичайно, мав якусь пенсію. Після війни працював міліціонером. І по молодості приревнував свою жінку до водія автобуса, де вона працювала касиром. Почав стрілянину. Поранив сторонню людину. Йому могли присудити найвищу міру покарання – розстріл, але зупинилися на ув’язненні на великий термін. Після тюрми жили з жінкою разом.
Минулого року допоміг старшій жінці. Знайшов її документи і гаманець з грошима. Вона тільки-но перенесла інсульт. У війну жила біля Івано-Франківська, тодішнього Станіслава. Там, у так званому «Чорному лісі» народжувався бандерівський рух. Якось, однієї ночі бандерівці ввірвалися до їхньої хати запропонували їй бути, як вони називали «лісовою курвою». За відмову іти до лісу вони побили її мало не до смерті і зґвалтували її родичку на очах у дітей.
Ми – вже люди поважного віку і наших друзів стає все менше. Секрет довголіття – подяка тих людей, яким ми допомогли безкорисливо. Спричинене комусь зло вертається, так само як і зроблене добро. Храм повинен бути у людській душі. У подяку Володимир-Волинській землі ми з дружиною посадили у Слов’янському парку недалеко від джерела Успенського собору два горіхових дерева. Одне з них вже плодоносить.
Населення у Володимирі досить набожне. Тут багато церков. Міські свята так гарно організовані, все так добре продумано, чудові масові гуляння. Мені дуже подобається, як тут на державні свята вшановують ветеранів, сімейні пари, що прожили разом багато десятків років. Ми з Тамарою одружились 27 жовтня 1957 року. І цього року будемо відмічати наш ювілей – діамантове весілля - 60 років подружнього життя. Ми виховали трьох дітей, маємо семеро внуків і шестеро правнуків.
У Володимирі була заснована спілка чорнобильців. І мене туди запросили. Спілка здійснює благодійну діяльність в інтересах громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також нужденних громадян, які опинилися в складних життєвих умовах. Спілка отримує від закордонних донорів гуманітарну допомогу у вигляді засобів реабілітації хворих та інвалідів, а також одяг, білизну, взуття, засоби гігієни. Зараз ми намагаємось допомагати нашим чорнобильцям, чим можемо. Самі збираємо кошти на лікування. За членські внески купуємо медалі та інші відзнаки в Монетному дворі України, щоб нагородити наших ліквідаторів аварії. Часом надходить гуманітарна допомога, то ми розбираємо, що кому потрібно. На лікування наших колег скидаємось по сотні, чи скільки хто може. Часом на саме необхідне не вистачає. На тридцятому році трагедії у Чорнобилі нас запрошували туди на безкоштовну екскурсію, тобто на територію, де колись сталася техногенна катастрофа. Вона нібито й охороняється. Але все ж процвітає мародерство. Все розкрадається і вивозиться. І ніхто на це не звертає уваги. Держава цим не переймається.
Верховну Раду України від початку очолювали комуністи. Коли була проголошена незалежність України, на чолі новоутвореної держави став Леонід Кравчук – секретар по ідеології компартії України. Український народ хотів мати свою власну держану, розвиватися самостійно і не залежати ні від кого. Ясно, що Москва не хотіла з цим миритися, а тому давила. Після розпаду СРСР в Україні була величезна армія: 800 тисяч солдатів 2 тисячі літаків, 2 тисячі стратегічних ракет. А коли на Сході країни сталася біда, то виявилось, що в нас не має армії, що все кудись зникло. Танки розкурочені, пального нема. Країна розділилась на дві частини: одні дивляться в сторону Росії, інші – в сторону Європи. Виявляється і в Європі нас ніхто не чекає. Керують нами теж не українці, весь час вказують, що і як ми маємо робити. Запровадили електронні декларації, виявили шалені статки мільйонерів і мільярдерів і ніхто цим не переймається. А народ ледве виживає. Ніхто не несе ніякої відповідальності. Отже, в державі щось не так робиться. А вже хочеться позитивних змін.
Нікітін Геннадій Андрійович
1958 рік Челябінськ. Геннадій і Тамара
Нікітін Геннадій Андрійович
Дружина Тамара

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^