dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 920
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 12-04-2018, 09:51
12-04-2018, 09:51

Гаманович Галина Василівна

Категорія: Публікації

Народилась 8 травня 1945 року. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Спочатку жили по вулиці Поштовій, а потім на Спортивній, далі - по Осипенка. Мама розповідала, що коли по вулиці вели військовополонених, то місцеві мешканці виносили і кидали їм хліб, картоплю, а за пляшку горілки, чи шмат сала взагалі можна було викупити полоненого, сказавши, що це брат чи родич. Перший чоловік мами – офіцер танкового полку, загинув під Москвою. Мама вдруге вийшла заміж і мене виховував вітчим, як рідну.
Вчилася у дівчачій школі № 5. Директором була Крініцька Марія Василівна. Першого вересня у другий клас я прийшла до школи ще на світанку – о четвертій годині, дуже переживала, що спізнюся. А школа була закрита. Я постукала у двері і сторож мене впустив до середини. Я присіла на лавку, та й заснула. Аж діти прийшли і мене розбудили. Ну треба ж так!
Якось у п’ятому класі вчителька англійської мови – Пугачова Тетяна Михайлівна викликала мене до дошки. Я стільки вчила, а нічого не могла пригадати. Вчителька поставила мені двійку. Я розплакалася, зірвала урок. Мені було так прикро. Пам’ятаю це аж до сьогоднішнього дня.
А ще пам’ятаю, як помер Сталін. Нас, учнів, вивели у скверик, що перед рестораном «Дружба». Падав сніг, було холодно. Всі плакали, аж сльози замерзали. Всі переживали, як то буде жити без Сталіна.
Важко було з продуктами. Борошно можна було купити лише перед святами – Жовтневими та Травневими. Серед ночі займали чергу. А черга була така довга-довга. В кульок з газети насипали по три кілограми борошна в одні руки. Я верталася потемку додому з тим борошном, перечепилась об розкидане вугілля біля чиєїсь хати і впала. Борошно розсипалось. Хтось із дорослих провів мене додому.
По нашій вулиці їздили підводи з села Гнійного. Вся вулиця була захлюпана тим гноєм і ми по черзі прибирали дорогу. Рано вранці їхали підводи на базар, що тоді був на місці автостанції. На підводі лежав товар і стояла вага. Кожен на базарі шукав, що кому потрібно було. Батько купував чи теля, чи барана, сам обробляв. Шкіру треба було здати у заготконтору. Холодильників тоді не було, то м'ясо солили і складали у бочку. Потім вимочували і варили. Овочі мали свої, бо вирощували на городі. Мама була кухаркою і вміла добре готувати страви. Отже, на столі у нас завжди було їжі вдосталь: борщі, супи, м'ясо, голубці і малесенькі варенички, такі, що й два нараз можна було проковтнути.
Пам’ятаю, як збирались і ходили в кіно. Кінотеатр був там, де зараз офіс Ковальчука. Поряд була забігайлівка «Голубий Дунай», куди хлопці ходили на пиво. На танці ходили у будинок офіцерів, у парк імені Гагаріна. Часом прогулювали уроки всім класом, а щоб нас не знайшли, ховалися у зарослях, за теперішніми музеєм і церквою. Якщо втікати по одному, то могли бути неприємності, а як всім класом – то сходило. У теперішньому приміщенні музею була міська рада. Ще раніше, коли я ще не ходила до школи ми з подружками гралися там на сходах зі східної сторони. Приносили пісок і дитячі посудки і так гралися. Ніхто нас звідти не гнав.
Де зараз площа, навпроти магазину «Вопак», стояв величезний магазин - шопа. Там продавали різні тканини.
Старші класи 9-ті та 10-ті вчилися у приміщенні теперішнього жіночого монастиря, у тих маленьких келіях. Директором був Дмитро Гуменний. У соборі був склад. По заду собору були розвалини, куди ми любили бігати, дивитися. На території собору був малесенький будиночок, в який ми ходили на уроки праці. З лівої сторони від собору був готель.
11-й клас закінчила у вечірній школі. Вітчим влаштував мене на роботу рахівником у заготконтору. Зарплата становила 21 карбованець і 30 копійок. На першу зарплату купила собі червоненькі туфельки. Потім я вчилася у Рівному у кооперативному технікумі. У заготконторі я пропрацювала 30 років. У 90-х роках перейшла на роботу в КРУ.
Чорнобильська катастрофа припадала на травневі свята. Але всіх жителів вивели на демонстрацію. Було дуже яскраве сонце. Діти зробилися в’ялими, дуже потомились. У наших новинах ніхто нічого не говорив. Але ж у нас близько кордон і поляки, то завдяки їм ми взнали про біду, що сталася у Чорнобилі. Там постійно говорили про мокре прибирання, про збільшення кількості гігієнічних процедур, про вживання препаратів йоду. У нас – офіційна тиша.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^