dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 283
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 12-04-2018, 09:51
12-04-2018, 09:51

Гаманович Галина Василівна

Категорія: Публікації

Народилась 8 травня 1945 року. У нашій сім’ї було шестеро дітей. Спочатку жили по вулиці Поштовій, а потім на Спортивній, далі - по Осипенка. Мама розповідала, що коли по вулиці вели військовополонених, то місцеві мешканці виносили і кидали їм хліб, картоплю, а за пляшку горілки, чи шмат сала взагалі можна було викупити полоненого, сказавши, що це брат чи родич. Перший чоловік мами – офіцер танкового полку, загинув під Москвою. Мама вдруге вийшла заміж і мене виховував вітчим, як рідну.
Вчилася у дівчачій школі № 5. Директором була Крініцька Марія Василівна. Першого вересня у другий клас я прийшла до школи ще на світанку – о четвертій годині, дуже переживала, що спізнюся. А школа була закрита. Я постукала у двері і сторож мене впустив до середини. Я присіла на лавку, та й заснула. Аж діти прийшли і мене розбудили. Ну треба ж так!
Якось у п’ятому класі вчителька англійської мови – Пугачова Тетяна Михайлівна викликала мене до дошки. Я стільки вчила, а нічого не могла пригадати. Вчителька поставила мені двійку. Я розплакалася, зірвала урок. Мені було так прикро. Пам’ятаю це аж до сьогоднішнього дня.
А ще пам’ятаю, як помер Сталін. Нас, учнів, вивели у скверик, що перед рестораном «Дружба». Падав сніг, було холодно. Всі плакали, аж сльози замерзали. Всі переживали, як то буде жити без Сталіна.
Важко було з продуктами. Борошно можна було купити лише перед святами – Жовтневими та Травневими. Серед ночі займали чергу. А черга була така довга-довга. В кульок з газети насипали по три кілограми борошна в одні руки. Я верталася потемку додому з тим борошном, перечепилась об розкидане вугілля біля чиєїсь хати і впала. Борошно розсипалось. Хтось із дорослих провів мене додому.
По нашій вулиці їздили підводи з села Гнійного. Вся вулиця була захлюпана тим гноєм і ми по черзі прибирали дорогу. Рано вранці їхали підводи на базар, що тоді був на місці автостанції. На підводі лежав товар і стояла вага. Кожен на базарі шукав, що кому потрібно було. Батько купував чи теля, чи барана, сам обробляв. Шкіру треба було здати у заготконтору. Холодильників тоді не було, то м'ясо солили і складали у бочку. Потім вимочували і варили. Овочі мали свої, бо вирощували на городі. Мама була кухаркою і вміла добре готувати страви. Отже, на столі у нас завжди було їжі вдосталь: борщі, супи, м'ясо, голубці і малесенькі варенички, такі, що й два нараз можна було проковтнути.
Пам’ятаю, як збирались і ходили в кіно. Кінотеатр був там, де зараз офіс Ковальчука. Поряд була забігайлівка «Голубий Дунай», куди хлопці ходили на пиво. На танці ходили у будинок офіцерів, у парк імені Гагаріна. Часом прогулювали уроки всім класом, а щоб нас не знайшли, ховалися у зарослях, за теперішніми музеєм і церквою. Якщо втікати по одному, то могли бути неприємності, а як всім класом – то сходило. У теперішньому приміщенні музею була міська рада. Ще раніше, коли я ще не ходила до школи ми з подружками гралися там на сходах зі східної сторони. Приносили пісок і дитячі посудки і так гралися. Ніхто нас звідти не гнав.
Де зараз площа, навпроти магазину «Вопак», стояв величезний магазин - шопа. Там продавали різні тканини.
Старші класи 9-ті та 10-ті вчилися у приміщенні теперішнього жіночого монастиря, у тих маленьких келіях. Директором був Дмитро Гуменний. У соборі був склад. По заду собору були розвалини, куди ми любили бігати, дивитися. На території собору був малесенький будиночок, в який ми ходили на уроки праці. З лівої сторони від собору був готель.
11-й клас закінчила у вечірній школі. Вітчим влаштував мене на роботу рахівником у заготконтору. Зарплата становила 21 карбованець і 30 копійок. На першу зарплату купила собі червоненькі туфельки. Потім я вчилася у Рівному у кооперативному технікумі. У заготконторі я пропрацювала 30 років. У 90-х роках перейшла на роботу в КРУ.
Чорнобильська катастрофа припадала на травневі свята. Але всіх жителів вивели на демонстрацію. Було дуже яскраве сонце. Діти зробилися в’ялими, дуже потомились. У наших новинах ніхто нічого не говорив. Але ж у нас близько кордон і поляки, то завдяки їм ми взнали про біду, що сталася у Чорнобилі. Там постійно говорили про мокре прибирання, про збільшення кількості гігієнічних процедур, про вживання препаратів йоду. У нас – офіційна тиша.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^