dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 196
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 5-04-2018, 10:54
5-04-2018, 10:54

Янкевич Жанна Євгеніївна

Категорія: Публікації

Народилася у сім’ї військовослужбовця 1 січня 1941 року. Тато з мамою одружилися в Славуті у 1941 році. Мама працювала провізором в аптеці, тато закінчив Київський ветеринарний інститут. У 1941 році тата перевели в Шепетівку. Коли почалася війна, батька забрали на фронт у званні офіцера, а мама зі мною поїхала до своєї мами у село Велика Ведмедівка, недалеко від Хроліна у Шепетівському районі Хмельницької області. Тато походив з Дунаєвецького району. У селі, де він народився, є костел з органом, що збереглися до цього часу. Ксьондз жив у бабці на квартирі.
Під час війни професія ветеринара була досить затребувана. Отож, тата направляли на роботу у ветеринарні заклади. Спочатку працював у лабораторії в Кам’янець Подільському, у 1945 році - в Ориніно, а згодом, у 1946 році – перевели у Стару Синяву. Ми жили при ветлікарні. Якось нас обікрали і після цього тато попросив, щоб його перевели в інше місто. Так ми попали до Володимира. Татові запропонували посаду головного лікаря. Ветеринарна лікарня була на розі вулиць Драгоманова і Франка. При районних радах були райземвідділи, тобто головні спеціалісти району були у штаті райради. На першому поверсі теперішньої райради знаходився райземвідділ, де і працював мій тато.
На той час у Володимирі була прикордонна зона, то батьки мусили виробити відповідні документи. Вони поїхали першими, щоб влаштуватись на роботу і підшукати підходяще житло, бо було вже троє дітей. По дорозі їх обікрали і батьки мусили поновлювати документи.
Переїхали ми до Володимира пізно восени. Певний час жили у ветлікарні, бо квартира, яку нам виділили, була вже зайнята. Згодом дали житло по вулиці Новій (нині Опільського). У хаті жило кілька сімей. У нас була одна кімната – 22 м2. Тато збив кілька тапчанів на колодах, матраци напхали соломою, сіном, от вже й було, де переночувати. В хаті були грубки, то тато ще змурував плиту, щоб їсти варити. На подвір’ї була літня кухня, там корову тримали, бо більше ніде було. Потім ще одну кімнату дали. Нам здавалося, що то не аби яка розкіш. Дали землю під город біля військової нафтобази. Тримали корову, свині, качки, кури. Було четверо дітей і всіх треба було прогодувати.
Якось батька покликали у Яковичі, бо корова не могла отелитися. Дві доби його чекали. То ж по всякому бувало після війни, і застрелити могли.
У центрі міста, де зараз стоїть шпиль, був парк, багато руїн, підвали. Пам’ятаю, як підірвали синагогу. На площі біля костелу був ряд магазинів. По вулиці Ковельській, на місці магазину «Ельф», був хлібний магазин. Мама мене часто посилала за хлібом. Займати чергу треба було дуже рано, або і вночі. Черга була така довга, що завертала аж за «дитячий світ». Всі штовхалися, кожен хотів швидше купити, і йти додому. Хліб різали на шматки спеціальною машинкою з корбою. Продавався тільки чорний хліб. Мило продавалося тільки господарське і то було дефіцитом. Прали у лужному розчині. Збирали попіл з дерева на ганчірку і заливали окропом. Настоювали і прали у цій воді. Мама купувала ситець і що могла, то шила вручну сама для нас, або просила сусідку, бо та була кравчиня. Діти доношували одяг один після одного. Перешивали одяг з дорослих на дітей. Дещо в’язали на спицях чи гачком. На базарі купували панчохи, що їх після війни привозили з Німеччини, або в комісійних магазинах. А якось тато їздив на виставку до Москви і привіз нам спортивні костюми з начосом на бретельках, то ми в них ходили до школи. На ноги взували гумові боти на підборах з туфлями всередині.
Я ходила у четверту школу до третього класу. Пізніше мене перевели у 12-у залізничну школу по вул. Чапаєва (Гайдамацькій). На той час там було 7 класів. Для старших класів була школа № 5, де зараз пенсійний відділ. Ще на той час її мали закривати, бо то було аварійне приміщення. Але до сьогоднішнього дня воно все-таки стоїть. Директором школи була Криніцька Марія Василівна. А дисципліну яку вона тримала! Не можна було ходити на заняття в «капронках», хоч їх і так ніде не можна було купити. Не можна було обстригати коси. Дівчата ходили у формі з червоними галстуками, а потім з комсомольськими значками. До комсомольської спілки приймали на урочистих лінійках. За невивчені уроки можна було отримати і двійку, і одиницю. Було якось, що я не пішла до школи, бо допомагала мамі по господарству, а треба було прочитати «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Я не прочитала, то й не знала, як відповідати на питання вчительки. Тоді тата викликали до школи.
У 1953 році помер Сталін. Тоді здавалося, що час зупинився. У центрі міста зібралися люди біля радіо, що висіло високо на стовпі. Всі з тривогою слухали новини з Москви, плакали, переживали, що буде далі, як жити без Сталіна. Люди були настільки зазомбовані, що у маминого брата Антося, що на Хмельниччині, на хаті був барельєф Сталіна. Такий був час.
Після восьмого класу у нас був випускний у будинку культури, де зараз автошкола. Мама купила ситцю, а тітка пошила мені сукню, то ж я мала обновку. Нам вручили атестати, а далі були танці, а потім всі порозходились додому.
На танці ходили в будинок офіцерів, там зараз Юріївська церква, в залізничний клуб.
Після школи поступала у ветеринарний інститут. Але треба було мати робочий стаж. То я працювала з фельдшеркою у ветеринарній лікарні. Вона робила біопрепарати, різні вітамінні суміші для тварин і птиці, а я мила скляні пробірки і пляшечки, працювала санітаркою і так заробила собі стаж. Заробітна плата була 13 карбованців 50 копійок, а потім – 27 карбованців і 60 копійок.
Старшим ветлікарем тоді працював Оболенський І. П., росіянин. Закінчив у 1930-х роках Казанський ветеринарний інститут. Інтелігентний, поміркований чоловік. Якось один із працівників позичав на деякий час великого скляного бутля, а це тоді був великий дефіцит і повернув його, а ветлікар віддав йому розписку, а мені сказав: «Жанна, запомните! Бумага - не костыль, а на нее опереться можно.» Здається, це актуально і на сьогоднішній день.
У 1959 році поступила в інститут на заочний відділ і продовжувала працювати у ветлікарні. Згодом лікарню перевели в інше місце – у провулок Веселий, там де зараз районна ветлікарня. Спочатку там був склад кок-сагізу. Його переобладнали, дали машину – ГАЗ 66, відкрили аптеку. Мені в нагрузку дали вести аптеку: видавати ліки і спирт, а згодом, ще й обов’язки завгоспа виконувала. Заробітна плата стала аж 37 карбованців. Була у Володимирі епідемія ящура. Треба було ходити від хати до хати і робити щеплення тваринам. А ще і в колгоспи посилали - у Кречів, Мовників, Литовеж, Устилуг, Лудин – і то все пішком. Вчилася заочно: писала контрольні, надсилала їх в інститут, їздила на сесії. Тата перевели на ділянку в Хобултову, бо у ветлікарню з Луцька приїхав молодший ветеринар. Також обслуговував села Житані, Микуличі, Березовичі.
У 1963 році приїжджали до нас представники із Рожищенського ветеринарного технікуму і вмовили мене вчитися заочно ще й у них. Брала відпустки за свій рахунок, щоб їздити на сесії у технікум. У 1964 році закінчила інститут, а в 1965 - технікум. Шкода що не поступила в аспірантуру у Харків, все якось відкладала на наступний рік, бо працювали тільки тато і я, а молодші сестри і брат ходили до школи.
Директором ветеринарної лабораторії працював Мацюк Віктор Йосипович і запропонував мені піти на роботу у хімвідділ. Там робили аналізи крові і визначали хвороби. Зарплата там була 72 карбованці 50 копійок. По закінченню навчання в інституті мене запросили на роботу в управління сільського господарства. Управління було там де зараз музей. Райком профспілки сільського господарства був у флігелі цього будинку. Головою був колишній кагебіст. То він разом з бухгалтером Петром щодня пиячили. На той час я вже була у партії і на партійних зборах зачепила питання про ті пиятики. Ой як на мене всі налетіли! Ніби ніхто цього не знав. Всі люблять, коли їх гладять за шерстю, а не проти шерсті, а ще тим більше партійна еліта.

Пам’ятаю, якось йшла з обіду на роботу, а на площі руйнували дзвіницю костелу бронетранспортером. Натягнули троси і серед білого дня руйнували. Головним архітектором тоді був Затіраха і він сам особисто керував цим процесом. За першими разом вона не піддалась - троси порвалися, а вже за другим разом дзвіниця рухнула. То було у 1966 році. А ще колись татовий співробітник розказував, що під кінотеатром були жидівські склади з посудом. І щоб той кінотеатр не просідав, фундаменти підливали рідким склом.
Перед собором Різдва Христового був кінотеатр «Голубий Дунай». Ми любили сидіти у скверику біля нього на лавочках і фотографуватися. Маненькі магазинчики стояли на розі вулиць Ковельської і Шевченка: «Залізячний» магазин, як ми його називали, керосинний магазин, багато інших і всі різні. Ми ходили туди купувати цукерки, канцелярське приладдя, керосин для ламп.
У приміщенні теперішнього музею було управління сільського господарства , а міська рада - у приміщенні греко-католицького монастиря.
У 1966 році вийшла заміж, а в 1968 році народився син Олег.
В управлінні сільського господарства працювала зоотехніком. Перевіряли заготконтори, маслозавод, колгоспи нашого району. Де машиною підвезли, де пішком добиралася. Якось Пальоха послав мене перерахувати поголів’я худоби в колгоспі.
Голова колгоспу і каже він до зоотехніка: «Галю! Лаштуй обід. Щоб все було в порядку». А я кажу: «Тож тільки приїхала. Маю багато роботи».
Перший раз я побачила маслини і червону рибу. А вже їжі було наготовлено! Організувати застілля для нього було першим ділом. Але раз я приїхала, то ревізію таки зробили. Порахували поголів’я худоби та овець. Звіт подала Пальосі – головному зоотехніку. Проходить кілька днів і начальство починає шукати прорахунки. На шашлики овець пішло багато, то замість них на папері числилось молоде поголів’я, що раніше не облікували. Закінчилось тим, що папери переписали, як треба було начальству. Коли він розрахувався, то виявилось, що жодна галузь у його господарстві не була рентабельною. Жодного карбованця не було на рахунку. Зате він так гарно всіх приймав і був для всіх хорошим. У колгоспі розводили овець, то все начальство їздило до того голови колгоспу на шашлики.
У кожному колгоспі таке діялося. Приписки показників надоїв молока, кількості поголів’я корів. Кругом була не облікована худоба: корови, телиці, телята, вівці, свині. А солярки скільки виділяли на колгоспи! Її не було куди дівати, то зливали по ровах, а на паперах все було використано на потреби сільського господарства. Таким чином з’являлися передові колгоспи, яким держава виділяла великі кошти. Суцільна брехня була у документах, звітах, промовах. Вся країна жила у цій брехні.
Через певний час мене призначили виконувачем обов’язків головного зоотехніка району. Відповідальність серйозна, постійні дзвінки, наради, збори компартії, безконечна писанина доповідей для вищого керівництва району і міському партії про роботу. А не всі керівники орієнтувалися в роботі галузей, які очолювали, то їм треба було все детально описати і роз’яснити. А де взяти стільки часу? І скільки так могло тривати?
Якось була нарада у обкомі компартії. Представник керівництва сільського господарства з Москви Римма Карлівна розповідала про галузь тваринництва в області, про особливості догляду за тваринами в різних регіонах і про ведення документації. У нас по Зимнівській вулиці також була державна племінна станція. Відповідна робота там проводилась і документація велась. Показники також були непогані. На другий день мене викликає перший секретар райкому партії Мізюк Пилип Сергійович.
- Присядьте, Жанно.
- Дякую, та я не буду сідати.
- Що ж то, Жанно, в нас тут робиться? От Римма Карлівна розповідала про те, що в області такі корови, і такі надої, і такі телиці. А в нас що?
- Я кілька днів назад писала Вам звіт і там є всі дані. Вам його передали?
Пилип Сергійович пошукав серед паперів і знайшов цей звіт зі всіма показниками по нашому району. Звіти вимагали здавати вчасно. Але, от біда, самі їх не читали, а тому і не орієнтувалися. Та ще й не таке траплялося.
Палащенко - секретар обкому, коли покидав Волинь, приїхав сюди на міжрайбазу, понабирав різних товарів, а грошей не заплатив. А коли один з працівників міжрайбази купив для своєї жінки цигейкову шубу, то його звільнили, бо працівникам не дозволялось купувати товари на міжрайбазі, таке право мала лише еліта.
Згодом управління сільського господарства перемістили у приміщення греко-католицького монастиря.
У 1969 році Мацюк Віктор Йосипович перейшов працювати директором на птахофабрику. Часом приходив до нас в лабораторію і розказував, яка там розруха. У 1976 році запросив мене на роботу на птахофабрику, а потім і водія забрав на склад. Підбирав свої кадри, яким довіряв, бо там дійсно було розруха. У кабінеті головного зоотехніка завжди було накурено, на підвіконниках бруд. В обідню перерву там грали в карти, в доміно і курили. Дуже переживали, чи я не буду стежити за ними, хто скільки курей вкрав, чи ще щось. При колишньому директору Шаповалову так було заведено. Роками птахофабрика жила по такому укладу.
Пташники не мали визначеної території, кури гуляли по подвір’ю аж до лісу, ніхто не знав, скільки їх було. Тягнули, скільки хто міг. Щовечора біля птахофабрики стояла «Волга», в яку зносили пакунки. І тоді директор Шаповалов і інші «вагомі» люди міста вирушали на вокзал в ресторан. Коли вже став Мацюк В.Й. директором, фабрика почала розбудовуватися, почала впроваджуватись механізація, появилися нові цехи, встановлювали нове обладнання, вівся облік господарства. З’явився цех по переробці битих яєць, білки і жовтки сушили, перетирали на порошок, а шкаралупки йшли на корм птиці. Збудували кормоцех.
На день фабрика видавала 250 тисяч яєць. В першу чергу треба було забезпечити продукцією такі міста, як Москву і Ленінград за всесоюзним розприділенням. Коли вагони з яйцями прибували на холодокомбінат Москви, чи Ленінграду, звідтіля направляли на адресу фабрики телеграму про нестачу яєць. То директор відряджав мене супроводжувати вагони і оформляти документи про здачу продукції. Брала жирних курей, загортала у кропиву, потім у марлю просочену сольовим розчином, потім знову у кропиву і в цупкий папір. Це йшло на хабарі. По приїзду до Москви на холодокомбінат, вияснялось, що у когось день народження. Мені пропонували зайти в магазин неподалік і купити дві пляшки коньяку, шпроти і ковбасу, і прийти на наступний день. Той наступний день розтягувався на тиждень. Жила на складі, спала на куфайках. Запах був нестерпний. Яєць було дуже багато. Ніхто нікуди їх не відвозив. Цікаво, що у Володимирі та й по всій Волині яйця були у дефіциті, а тут стояли у вагонах і псувалися, ніхто їх не провітрював. На другий день, після святкування знову не приймали документів. Але просили знову закупити їм коньяку. На третій день когось не було і не було кому прийняти товар. Цілий тиждень наша продукція простояла у вагонах. Звичайно їхня якість і ціна падали. Але щось змінити було неможливо.
З відправкою яєць у Ленінград було майже так само. Тиждень мусила ходити до начальства на холодокомбінаті, щоб здати свою продукцію. На п’ятий день нарешті почали їх вигружати з вагонів. Аж бачу, частину залишили на піддонах і кудись повезли. Як почали їх рахувати, то звичайно тих вивезених ящиків якраз і не вистачало. Почали розбиратися, куди вони поділися. А всі ящики опечатані. Довелося приймальниці дорахувати і їх. Тобто, якщо якась птахофабрика відправляла товар без супроводжуючого працівника, то кількість яєць ніколи не сходилася. А це все збитки підприємства. А ще ж хабарі треба було давати, бо без них ніяк.
Часто возили продукцію на Закарпаття, Смоленськ, Сиктивкар. Коли ж розпався Радянський Союз, то нарешті яйця з’явилися на прилавках наших магазинів.
На фабриці для курей готували різні комбікорми, в раціоні була риба, сушена трава, вітаміни. Був цех по переробці загиблої птиці, де готували кісткове борошно, до якого додавали яєчну шкаралупу. А ще був сушильний цех, де сушили трави і перетирали на борошно. Кури добре неслися, яйця були хорошої якості. Та й самі кури були інші, не те що зараз. Для харчування працівників на птахофабриці вирощували свиней та овець. Птахофабрика мала свої філіали у Суходолах, П’ятиднях, Новосілках, Ворчині. Працівники самі обробляли поля: сіяли пшеницю, овес, конюшину, люцерну, садили картоплю, моркву, буряк. Овочі використовувались у столові, а зерно йшло на корм птиці. На полях працювала городня бригада. Процес роботи на полях був частково механізований: фабрика мала свої трактори і комбайни.
За той час, коли фабрикою керував Мацюк Віктор Йосипович господарство не раз нагороджувалось перехідними червоними прапорами Головптахопрому, почесними знаками. Птахофабрика, як державне підприємство неодноразово брала участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках.
При новому керівнику всі нагороди і знаки невідомо, куди поділися. У 1996 році директор запросив у кабінет мене, Пальоху, та ще кількох спеціалістів і запропонував написати заяви про звільнення в зв’язку з досягненням пенсійного віку.
Таким чином фабрика стала жити по-новому.
Янкевич Жанна Євгеніївна
Бакалійний магазин у каплиці 1971 рік.
Янкевич Жанна Євгеніївна
Парад на площі
Янкевич Жанна Євгеніївна
Площа
Янкевич Жанна Євгеніївна
8 випуск 1928 рік. Підлісно-Мукарівська семирічна школа
Янкевич Жанна Євгеніївна
10.07.1931 рік
Янкевич Жанна Євгеніївна
Будинок який отримали від держави 1948 р. Вул. Нова
Янкевич Жанна Євгеніївна
1988 рік
Янкевич Жанна Євгеніївна

Янкевич Жанна Євгеніївна

Янкевич Жанна Євгеніївна

Янкевич Жанна Євгеніївна
"Голубий Дунай" 1955 рік
Янкевич Жанна Євгеніївна
Меморіальний комплекс "Скорботна мати"
Янкевич Жанна Євгеніївна
Спортивна школа (кірха)
Янкевич Жанна Євгеніївна
Тато, 1938 рік
Янкевич Жанна Євгеніївна
Тато з друзями, 1938 рік
Янкевич Жанна Євгеніївна
Свято Зими на Лісному озері, 1978 рік

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^