dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 491
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 28-02-2018, 11:34
28-02-2018, 11:34

Луцюк Іван Федосійович

Категорія: Публікації

Народився 1941 року в селі біля Кременця. Пригадую, як прийшли перші совєти. Мені тоді було чотири роки. У мами був кожушок, чоботи, бо жили ми не погано. Прийшли хлопці з лісу і кажуть: «Снимай сапоги и тулуп». А мама впирається: «Тож воно все маленьке, жіноче. Навіщо воно вам? А в мене троє діток!» Не послухали, все забрали, казали, що їм і таке згодиться.
Батько на був на війні аж під Азовським морем. Як німці добре притисли, що було або під кулі йти, або топитися в морі, то він втік. Вдень відлежувався у борозні, а їв, що знайшов на полях. Через п’ять днів дістався додому. А вже вночі приходять партизани знову: «Збирай манатки. Раз був у полоні, іди з нами в ліс.» Мусив іти з ними. Добралися аж до Станіслава на Франківщині. Був поранений, потрапив у госпіталь. Щоб оправдати довіру, мусив вступити до партії. Так, як поранення було важким, то його залишили у Станіславі, запроваджувати радянську владу. Пам’ятаю фотографію, там батько у червоних чоботях стоїть на балконі і якусь жінку обнімає. А вдома у мами якраз народилася моя сестричка. Бідували. Добре, що хоч корова була, то вижили. Вранці її забирали у колгосп в ярмо, землю орати, а ввечері обдерту відпускали. То мама видоїть корову, на жорнах змеле насіння з буряків, розмішає з молоком, та й напече таких млинців, що б хоч щось було дітям дати. Батька нема, та й нема. От мама одягнула куфайку, мала пару рублів і поїхала до Станіслава шукати чоловіка. По дорозі в поїзді її обікрали урки. В Станіславі вона вимагала, щоб чоловіка повернули додому або перевели в Кременець на роботу. Повернувшись, батько 15 кілометрів мусив ходити до Білогір’я під Кременцем. Спочатку дали старого німецького велосипеда. А вже перед пенсією, то і машини почали ходити до села, можна було під’їхати. Мав рушницю, то ходив по полях, коли зайця підстрелить, коли лисицю. Вже дітям щось було. Так і вижили.
Будучи в армії я попав в Овруч, там проходив курс молодого бійця. У місті Коростені приймав присягу. А вже звідти направили у Карпати в містечко Перечин, звідтіля у Чернівці у школу механіків-водіїв. Коли почалася блокада Куби, попав у військову частину в Володимирі у відділ командира дивізії. Ми підпорядковані були тільки йому.
У теперішній Юріївській церкві був будинок офіцерів. Туди ходили на танці. Так як я служив уже довго, то ходив у самоволку. Мав друга із автономної республіки Комі СРСР, який мене завжди виручав. Хороший хлопець був. Одного разу пішов я у самоволку до дівчини. Мій друг знав де я буду. Я йшов стежиною до «Шанхаю», аж почув, що він свистить. То вже мене хотіли вистежити. Я звернув з тієї стежини вбік на вулицю Ковельську і повернувся у частину. Побіг у клуб, сів до хлопців на останній ряд. Коли кінчилось кіно, всі повиходили, начальник частини сказав зайти до нього, та й питає: «Ты в самоволке был?» «Никак нет!», - відповів я. А старшина: «Ты был в самоволке, я за тобой бежал». «Никак нет!», - знову кажу я. І так я не признався, а старшині вліпили догану за те, що обізнався. Коли я вже мав демобілізовуватись, дивізію почали розформовувати, частину направили на Далекий Схід, бо там китайці почали ворушитись, а нас, тернопільських, львівських, рівненських, хмельницьких, житомирських хлопців залишили тут. Техніку поставили на консервацію. Контролю не було ніякого, хлопці служили вже третій рік, часом могли випити, ходили на дівки. Потім доводилось в госпіталі лікуватися. То ті гульки припинилися, коли розформували дивізію.
Пам’ятаю час, коли на площі була вулиця і рядком стояли магазини. Базар був там, де зараз автостанція. Справа, де «Салют», стояв польський будинок і там було домоуправління. А на розі вулиць Ковельської і Данила Галицького була швейна фабрика. Коли ж базар в центрі закрили, то ми ходили за покупками на «свинячий базар». Там була «толкучка», де можна було купити все: від офіцерського чобота до сорочки. Споживчі товариства привозили свої товари з Устилуга, Березович, Овадно.
Там де зараз горгаз був будинок Березовського. У 1939 році з приходом совєтів пан змушений був тікати. А будинок і біля нього гарний садок зосталися. У тому будинку зробили призовний пункт: новобранці проходили медогляд і оформляли документи. Той пан Березовський мав багато землі. Його земля була там де електростанція, а починалася від самого кладовища. Там були корівники, конюшні і вузькоколійка до них. Потім вже кругом були смітники від базару аж до об’їзної дороги. Від дороги до лісгоспу і там де консервний та хлібозавод були військові окопи, порослі травою. Не було у тому кутку жодної хатини, аж до самої військової частини. На місці пам’ятника «Скорботна мати» також були смітники. По тому пустирю були протоптані стежки і танкісти ходили з КЕЧі тими стежками через базар, повз той садок на навчання, на стрільби. Тут стояла 15-а дивізія і солдатів було уйма різних національностей – і казахи і удмурти – весь Радянський Союз. А в Володимирі було багато дівчат, які любили солдатів. Якось я йшов по траву для своїх кіз, а мені назустріч ті дівчата. Ну, думаю – перечекаю, хай ідуть куди їм треба. Аж одна підходить і питає: «А чого ти тут?», а я їй жартома відповідаю: «А ти ж казала мені вийти!» І тут бачу така гарна білявка заходить ззаду, а та дівчина передомною відразу роздягнулася – стоїть тільки в плавках і в бюстгальтері. О, ні – думаю, так не піде, хтозна, що в них на думці. Ще зараз здіймуть крик і скажуть, що їх ґвалтують. Тут базар поряд. А мені що? Тюрма?! Як я докажу що не чіпав їх? Словом, я від них кинувся тікати, а вони за мною. Забіг до школи водіїв, та й кажу хлопцям, що там такі дівчата на подвір’ї, що дуже хлопців люблять. Шофери повибігали та й нагнали тих дівчат. На обліку ті дівчата стояти і на обов’язковий медогляд їх викликали, що б не заразили хлопців. То ж то 15 тисяч вояків було! Мусила міліція за ними пильнувати. На роботі розказав про свою пригоду хлопцям, то насміялися вдосталь. Не дуже то кидалися на таких дівчат, боялися.
От у Володимирі і одружився. Жили у маленькій, ще польській хатині на дорогою.
Птахофабрика почала формуватися у Ворчині у 1953 році. Там був великий панський маєток, конюшні та інші підсобні приміщення для утримання великого господарства. Спочатку я працював «гружчиком». Тоді вагони приходили з усього Радянського Союзу з різними кормами, личинками шовкопрядів на корм з Казахстану, з Прибалтики везли рибу. Опісля перевели у кормоцех розвозити корм для курей. При директору Шаповалову у спеціальному приміщенні пророщували зерно, подрібнювали і вимішували у спеціальних мішалках з різними сумішами, вітамінами і добавляли воду. З мішалок корм викидали у ящики, які транспортером подавалися на зовні і підводами розвозили по курятниках. Було два маленькі тракторці, що возили зерно зі складів. В основному використовували кінську силу. Техніка була дуже примітивною аж до шістдесятих років. У нашому цеху за кожним робітником були закріплені коні. Рано вранці їх треба було вивести з конюшні, погодувати і розвозити корм. Я обслуговував дев’ять пташників, у кожному було по п'ятнадцять - сімнадцять тисяч курей. Молоденькі кури неслися до 8-9 місяців, а далі йшли на м'ясо. Курей тримали по 5-6, а то і по 8 штук в одній клітці. Звичайно, що всі не виживали: яку щурі погризли, яка під транспортер влізла, яку лисиця вкрала, та й з інших причин пропадали. Точну кількість знала лише пташниця, яка їх доглядала. Коли наставав час вибирати птицю на забій, на паперах все сходилося, що лишнє було, а це часом сягало до тисячі, розбиралося самими працівниками, по просту розкрадалося. Вищий по рангу брав більше, а нижчий – менше. Крали мішками. Усі були в долі. Начальства було значно менше, але крали вони більше, бо кожен мав то ресторан, то столову, то забігайлівку і своїх клієнтів у Володимирі, у Нововолинську, у Червонограді, хто де… А ще на фабриці було багато риби. Її везли морожену з Прибалтики на корм курям. То ж крім курей і яєць тягнули ще й рибу. Також фабрика посилала свої машини в Прибалтику і звідти привозили ще живу рибу. Одного разу на фабриці був кумедний випадок. Розгрузили ящики з мороженою рибою по три пласти у кожному. Треба було розбити ті пласти, бо рибу подрібнювали на промислових м’ясорубках. Аж тут повипадали журнали «Play boy». Робітники їх взяли до рук і все, робота на фабриці зупинилась. Ніде нікого не має. Хлопці зібралися у вагончику і вже там розглядали цікаві картинки. Ніхто ніколи такого не бачив. В Радянському Союзі ніхто такого навіть не знав. Журнали ходили з рук в руки. Дехто брав ті журнали додому. Були і такі, що за показ тої дивини брали по 100 грам горілки. Навіть в ресторан «Дружба» пару екземплярів попало. Ну і хлопці з СБУ про це «рознюхали» і приїхали на фабрику. Почалися обшуки, працівників викликали по одному в кабінет директора і випитували хто що знає. Директор Мацюк навіть не знав, що така література ходить по фабриці, тож був щиро здивований. Ну а як йому було таке показати? Ясне діло, що СБУшники тут нічого не знайшли, ніхто не признався.
У П’ятиднях, Новосілках, Суходолах, Фалемичах, Галинівці, Шистові були філіали птахофабрики. Раніш то все були панські землі, на яких стояли панські будинки. Там були добротні будівлі, пристосовані для вирощування коней, корів, свиней та птахів. Попередній директор фабрики Шаповалов збирав кругом міста землі і збільшував територію. Коли ж прийшов молодий спеціаліст з дипломом Мацюк, то відмовився від навколишніх участків, залишив тільки Шистів, Новосілки і Заріччя та зосередився на розбудові птахофабрики.
Кури фактично гляділися самі, ходили де хотіли, кліток не було. Був маленький інкубатор. За яйцями їздили аж у Горький.
Коли ж прийшов Мацюк, у Новосілках зробили інкубатор, завели маточне стадо, щоб не купувати яєць у інших містах. З вищого керівництва ніхто не контролював кількості яєць і курей, ніхто не вказував скільки і чого має бути. Таким чином фабрика наростила кількість курей і стала передовою. Було сорок чи навіть п’ятдесят пташників і в кожної був свій графік забою курей і графік прийому молодняку. Стали закупляти в Угорщині та Німеччині устаткування. Побудували два котли для утилізації пір’я і нутрощів, виготовляти кісткове борошно.
Коли я тільки прийшов на фабрику, яйце коштувало чотири копійки. Пізніше – сім копійок. А взагалі то кури неслися, де хотіли, Можна було піти з кошиком і в зіллі, в заростях назбирати собі скільки хочеш тих яєць. Ніхто їх не глядів. Було, навіть, що під пташниками мисливці чатували на здобич, бо лисиці часто приходили красти курей. То ж то можна було скрутити курці голову і нести додому варити бульйон. То ні, вони на лисицю чекали.
У «Черемшині» і в другій столові на столах завжди був хліб, сіль і гірчиця безкоштовно. Ми ходили туди закушувати. Самогонка коштувала один карбованець п’ятдесят копійок, а державна горілка - коло трьох карбованців. Збирались по три карбованці, або по шість, щоб потім не бігти по ще одну пляшку, як забракне. Сідали групками окремо одні від одних. Комусь вистачало однієї плящини, а іншим треба було більше. Хліб був, сіль була, то ще купляли салат з капусти, бо то було найдешевше і тюльку по 10 копійок – чудова закуска. Опісля, хто хотів – співав, а дехто спав, а хто і додому йшов.
На початку 90-х років курей і яйця постачали у різні регіони України. То бувало, нагрузять машину, та ще хтось з лабораторії супроводжував і їдуть в Херсон чи в Миколаїв, словом на південь України. Там їх перестрівають хлопці, висаджують з машини і роби що хочеш, хоч пішком іди назад. Добре, хоч документи віддавали. Страшні речі робилися. У нас тут теж не гірше було.

Споради записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Лютий 2019 (2)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (4)
Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (3)
Вересень 2018 (4)
^