dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 262
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 22-12-2017, 11:58
22-12-2017, 11:58

Семчук Віра Савеліївна

Категорія: Публікації

Народилася я в 1929 року у селі Ліски, Володимир-Волинського району.
До війни батьки побудували в селі велику, хорошу дерев’яну хату. Вони займалися господарством. У них було 5 гектарів землі, був свій ліс. Свій ліс вони не хотіли різати, бо діти ростуть, а нас у батьків було п’ятеро. Тому на хату ліс купували у держави. А тут війна, окупація. Німці весь наш ліс вирізали.
Білин до війни був «польською столицею». В селі жило тільки три українські родини, а всі інші поляки. Ліски ж зовсім близько. Коли українці і поляки стали вбивати один одного, то все наше село вирішило втікати. Хто не втік того вбили. В якому то році було вже й не пам’ятаю. Ми їздили по світі цілий рік, всім селом, цілим обозом. І це не тільки наше село, всі села почали втікати. Поляки стали палити хати. Ввечері було добре видно, що повсюди горить вогонь. Зупинялися ми в лісі, мали якусь перину, щоб вночі накритись, та й так спали. Ніяких палаток ніхто не мав.
Як випав сніг, то вирішили попроситися до «хазяїв». Колись з Лісок на село Ухідники, що на Поліссі, одружився один наш знайомий. Три родини вирушили туди, в надії, що він хоча б надвір пустить біженців. Ми зупинились під лісом. До нас прийшли зовсім незнайомі нам люди, господар з господинею. Сказали, що можуть взяти одну сім’ю, до себе в хату. Вибрали нашу родину, може тому, що у них було двоє дівчаток одного з нами віку. В хаті нам було дуже добре, але недовго те все тривало. Прийшли німці і зайняли село. Вигнали з хати і нас, і хазяїв. Господар ще до війни збудував бомбосховище. То ми ще там трохи пожили. Якось до нас прийшли німецькі солдати і запропонували продати їм ялівку. Була в нас така велика ялівка, як корова. Сказали:
- У вас її все рівно заберуть.
Вони нам дали за ялівку цукру, борошно, нову спецівку татові, трохи й грошима заплатили. А вже незабаром вийшов наказ і німці забрали всіх корів. Ніхто з села того не уникнув, все забрали в Німеччину. І нашу корову забрали.
В німців служили російські хлопці і дівчата. Двоє з тих дівчат, казали, що пішли служити бо, до війни і картоплі достатньо не їли. Одна з них була разом з братом.
Моїх брата з сестрою забрали в Німеччину. Мене теж хотіли забрати. Покликали якось мене, разом з «хазяйською» дочкою, та наказали чистити картоплю. Хата куди нас покликали була велика, на два виходи, то ми з тою дівчиною втекли через другий вихід, через клуню, хлів і сховалися. А другий раз, то вже всім з нашого села та з інших сіл, всім хто мав воза і коней, наказали їхати. Ніхто докладно не знав куди нас женуть. Казали ніби в Польщу. Ну їдемо, а що робити, як не поїдеш то вб’ють. Обоз такий великий, що оком не зоглянути, стільки людей їхало. Ввечері, коли стали на ночівлю, підійшли до нас два хлопці, років по двадцять п’ять. То були гарні кавалери. Вони були нам знайомі, бо приходили до нас на вечорниці. А моя сестра тоді вже дівкою була. Вони добре знали, що ми біженці. Приходять і кажуть:
– Дядя, ми їдемо в ліс. Скрутнемо, а ви за нами бігом. Нас везуть за Буг палити.
А ми ж не місцеві, лісу того дрімучого не знаємо. Вся надія на тих хлопців, вони мабуть той ліс добре знали. Ми вже й слідкуємо за ними. Бачимо один віз повернув в ліс. Ми за ними. Тільки повернули, а біля дороги сидить жінка з дитиною і невеликим тлумаком.
- Ой візьміть! Візьміть мене з собою!
Як же не взяти, з дитиною, та й батьки її трохи знали. Я і до сьогодні не знаю як вона залишилась в лісі сама з маленькою дитиною. Ми її взяли з собою. Ті люди за якими ми їхали, як те побачили, відразу зупинилися. До нас підійшла горбата баба та й каже:
- Ви не ображайтеся, але далі з нами ви їхати не можете. Ви взяли дитину, а вона буде плакати. Із-за неї нас німці повбивають.
- Ну то їдьте собі! – Сказав їм батько.
Залишилась в лісі тільки наша сім’я: тато, мама, три сестри і та жіночка з дитиною. Вечором ми розпалили вогнище, почали варити їсти. Батько нарубав гілля, зробив таку собі халабудину. Раптом над нами почали літати літаки. Не знаю радянські чи німецькі, але літали дуже низько. Пілоти, як побачили вогонь, то ввімкнули прожектори. То було таке яскраве світло, що гриби можна було збирати поночі. Мабуть вони побачили, що то не військо стоїть і полетіли далі, нас не зачепили. Рано, ледве почало розвиднятися, приходять до нас ті самі хлопці, мабуть вони недалеко від нас стали на ночівлю, та й кажуть:
- Дядю, копайте окоп, бо зараз німці будуть відступати, а рускі наступати, а ми на самій лінії фронту.
Тато бігом викопав один окоп потім, трохи далі, другий. Я сиділа разом з мамою та тією жінкою з маленьким хлопчиком. А в другому сидів тато з сестричками. Ми побігли до тих окопів, як тільки почало розвиднюватися і сиділи до самої темної ночі. Хлопчик все казав:
Бомба бух! Бомба бух!
Снаряди летіли один за одним і падали, і вибухали зовсім поруч. Навкруги все вирувало і вибухало, весь ліс був в ямах від снарядів та бомб. Бомбили нас цілий день. Мені вже було все одно чи зостанусь я жива, чи засипле мене землею. Літаки прямо на нас кидали бомби. Хлопчик не плакав і нічого не просив, навіть води, відчував, що біда. Весь час поки тривав бій він тихенько сидів у матері на руках. Я мала при собі цукерки - німецькі льодяники і пригостила його. Він ті цукерки тримав у роті, потихеньку їх смоктав і зовсім не спав. Ми вже думали, що зостались і без коня, і без фіри. Бо ті снаряди все летіли над нами один коло одного, якби там в лісі були солдати, то жодного би в живих не залишилось. Але кінь знайшовся і фіра залишилась неушкодженою. Під вечір знову прийшли ті самі два хлопці і кажуть:
- Дядя, уже все закінчилося, збирайтеся їдемо додому. Німців погнали вже росіяни.
Вони поїхали додому, а ми в Ухідники до тих «хазяїв», що нас прихистили, їхнє прізвище було Пьюрі. Приїхали та чекали на них. Вони повернулися тільки за три дні. Їх таки загнали в Польщу.
З того великого обозу, з нашого села, залишилась живими тільки наша родина та ще три жінки. Жінки пішли до Лісок, аби дізнатись чи вціліли хати. В той час на дорогах залишилось багато мін. Німці залишали по собі міни розміром з коробку сірників, жовтого кольору. Одна з тих жінок, що пішли в Ліски, наступила на таку міну. Всі троє жінок загинули миттєво. А нас господар не відпустив, сказав не їхати. Ми чекали поки не познімають міни на дорогах. Дороги в першу чергу розміновували, бо по них ходили військові.
Ось так ми їздили цілий рік. У жнива виїхали, у жнива приїхали. Приїхали, а на місці хати кучка попелу.
Війна – то було страшно. Ми були біженцями. Навколо нас червона партизанка, бандерівці, німці. Один другого б’є, не знаєш від кого втікати і не знаєш кого боятися. Від поляків зимою, по коліно в снігу, втікали. Я тоді так ноги застудила, що вони почали гнити. Довго на ногах плями залишалися, поки повністю не зажили.
Біля нас жила одна родина. Якось чоловік з жінкою дочкою та сином пішли копати картоплю. Вдома залишилось молодша дочка. Поляки те побачили і вбили батька, дочку та сина. Мати з молодшою дочкою зуміла втекти в ліс. Вони сиділи в лісі поки не стемніло. Коли повернулись, то в полі викопали яму всіх трьох поховали, а на тому місці посадили берізки.
Поляки під час війни українців в студні кидали. Зі студні не вилізеш, вода холодна, люди вмирали.
В нас не було на ліжку навіть покривала, все забрали. Одного перехожого роззули прямо на дорозі. Мій дядько служив за Польщі солдатом. Він добре заробляв, купив собі гарні костюми. Коли почалася війна він одежу тримав в снопкові, бо ж інакше заберуть. Якось побачив, що один чобіт погризла миша і приніс одежу додому. І тут же десь взялась червона партизанка. Все своє поскидали, вдяглися, взулись у дядькові костюми та чоботи. А коли бабця сказала, що дуже вже погані чоботи залишили.
- Халява ж з брезенту!
На що партизан їй і каже:
- Не переживайте, інші прийдуть і те позабирають!
І справді забирали все. Таке життя було страшне. Страшні часи, коли не знали від кого ховатись.
В Лісках тільки кілька старих хат залишилось, а нові всі були знищені. Чи спалили, чи порозбирали вже не пам’ятаю, але нових хат не було. Нас прийняли в одну стареньку хату. Але там і господарям було тіснувато. Поїхали ми в Білин. В Білині залишилось багато пустих хат, нам дали гарну нову хату, навіть ще не викінчену. В тій хаті, в стодолі, поляки залишили пшеницю в сніпках. Тато її обмолотив, а ми з сестрою ходили до сусідів, мололи зерно на жорнах, а потім з того борошна, пекли хліб. Тяжко доводилось, в нас залишилось тільки те, що було в тлумачкові, остання одежа, така яку не обміняли на продукти. Мама захворіла, в неї була екзема. На нозі відкрилися рани. А тут же треба і картоплі якоїсь посадити. Ми дуже бідували, але сім’я не голодувала, Як переїхали в Білин, то тато пішов в працювати в лісгосп, отримував там якусь копійку.
Я в школу не ходила, їздила на заробітки. З старшими жінками в П’ятиднях копала картоплю. Мені тоді було років п'ятнадцять. Я так старалася аби жодної картоплини не залишилось на ріллі. За день нам давали п’ять відер картоплі. Два дні покопаєш і маєш мішок картоплі. Потім хустки в’язала, там же в П’ятиднях. За те хто олії дав, хто проса, так і рятувались. А вдома ж немає нічого, ні корови, ні господарського реманенту. Земля була, але чим обробляти, що садити? Мама пішла десь під Буг і виміняла корову. Вона за ту корову віддала останнє. Але і цього було не достатньо. Та жінка мала дві корови, вона згодилась віддати одну, бо, каже, у вас біда. А корова є, то вже молоко є.
В новій хаті ми недовго жили. Невдовзі вийшов наказ про виселення поляків за Буг, а українців відповідно сюди. Українці їхали і в Росію, і на Україну, хто куди хотів. Але коли то було, в якому році я вже й не згадаю. Приїхали люди з Польщі, попривозили все своє господарство. У них все було і гроші, і реманент, а ще документи про те, що вони здали будинки в Польщі. Тому тут їм мали дати житло взамін того, що здали. А ми, то не мали в, що одягнутись, не мали, що посіяти іще мусили здавали зерно державі. Контингент, так називали цей податок. А ті, що приїхали з-за Бугу того податку не платили, бо вони біженці.
Знову нашій родині немає де подітись. Дізнались адресу одного чоловіка з Білина. В нього була хороша хата на трьох хазяїв, з трьома окремими виходами. Прийшли до нього і він прийняв нас на квартиру. Відразу три родини. Гроші він з нас не брав і навіть не приходив ніколи. Один раз в церкві нас з сестрою впізнав то позвав в гості. Там ми довго жили, я звідти й заміж виходила. Минуло чимало часу, як він прийшов. Звернувся відразу до всіх трьох родин, порадив аби ставили собі нові хати. Розповів, що хоче розібрати будинок і забрати його в місто. Бо його діти виросли, а хата дерев’яна хороша, може для дітей, а може й для внуків буде. Почали мої батьки будуватись. Ми з чоловіком якраз одружилися і він також допомагав моїм батькам будуватись.
В той час радянська влада створила загони яструбків. Ті хлопці переодягалися в бандерівців, приходили до хазяїв, вимагали аби ті дали їм їжу. По війні тяжкі були часи. Ми і самі не мали, що їсти, а тут приходять бандерівці, вимагають і мусили давати. На другий день приходили ті ж самі хлопці, але вже в своєму одязі.
- Ти бандерівців годуєш, в Сибір захотів!
Як йшли ті яструбки облавою, ловити бандерівців, то брали з собою всіх підряд, навіть підлітків п'ятнадцяти років, щоб була більша територія облави. Одного такого хлопця поранили бандерівці. Яструбки залишили його в лісі і втекли. Бандерівці забрали хлопця з собою помили, обробили рану і над ранок привезли додому. За те, що ту дитину не вбили, наказали всю родину вислати в Сибір. У нього був батько інвалід, мати і сестра, старший брат в цей час служив в армії. Його батька побили бандити, коли він їхав до Володимира. Після того побиття він залишився калікою і весь час ходив в кожухові і зимою, і літом. Дізнавшись про те, що його родину мають вислати в Сибір, він зняв того кожуха, аби жінці дістався цілим і підірвався на гранаті. Його похоронили, а жінку з дочкою, яка до того ж погано бачила, вислали в Сибір. А от чи вивезли хлопця, я докладно не пам’ятаю.
Дівчата в Білині, особливо ті, що приїхали з-за Бугу, були добре одягнуті та взуті. А ми з сестрою і платтячку ситцевому були б раді. Та не було нічого, не було де заробити. Звичайно поступово ставало краще жити. Сестра з Німеччина приїхала. Вона привезла готові сукні, дуже гарно пошиті. Привезла німецькі шовкові парашути. Були парашути білого та цеглового кольору. То цеглові парашути вона віддала дівчатам в Лісках. А з білого парашуту я собі пошила сукню і блузку, ще й трохи їх вишила. Ще сестра привезла відріз бостону на костюм. Вже тоді ми мали в що одягнутись, навіть краще ніж білинські дівчата. Та дівчата були хороші особливо ті, що жили на Мар’янівці (район Білина). Вони завжди приходили до нас, на вечорниці в себе вечорниці робили, нас запрошували. Ми жили дружно.
Брат теж повернувся, трохи пізніше ніж сестра. Він був в таборі. Голодував страшно. Думав, що ніколи в життя більше не наїсться картоплі. За якийсь час дозволили в Німеччину посилати посилки, невеличкі, всього 250 грам. Посилка мала бути гарно заклеєна, обшита матерією. Ми пекли житні пироги і вкладали в середину сало. Мама носила на пошту яйця, масло, аби тільки прийняли на пошті. То, як вже став брат отримувати посилки, то стало йому легше. Коли росіяни їх визволили, то брата послали супроводжувати табун коней, який з Німеччини переганяли в Росію. Кормили їх дуже погано. Брат тоді новий костюм віддав за буханку хліба. Пригнали коней, та брата не відпустили. Залишили працювати на заводі. Познайомився він з дівчиною, дочкою начальника і вже мав женитись. Написав додому, попросив маму вислати йому гроші. Мама через знайомих знайшла лікаря, який написав довідку, що вона при смерті. Тільки тоді брата відпустили на декілька днів. Я перша побачила, як він по дорозі їде до хати. Ми всі дуже раділи його приїзду. Він розповідав про своє життя, про те, що має дівчину. Мама запитала, чи відпустять її сюди батьки. Брат відповів, що не відпустять. А мама на те, що вона його туди не відпустить.
П’ять років я тебе не бачила, не відпущу!
За кілька днів прийшла повістка, з’явитися в суд, чи в міліцію, вже й не пам’ятаю. Братові дали 9 місяців в’язниці за те, що він не повернувся на завод. Я носила йому передачі і бачила, як в’язні довбали кирками і досипали вали, що навколо тюрми. Тут же копали і тут же висипали щоб вище було. Біля них стояв охоронець. Брат весь час сидів у Володимирській тюрмі, що в валах. Бо це був легкий злочин. Тих хто скоїв вбивство чи щось таке, у Володимирі не тримали. Відсидів він дев’ять місяців і повернувся додому.
Одружився з тією дівчиною, з якою зустрічався до Німеччини. Він їй звідти писав. Вона була татовою похресницею і надзвичайно доброю людиною. Вона стала нам справжньою сестрою. Вона і досі жива, вже їй дев’яностий рік. Але ту дівчину, з Росії, брат так і не забув. Колись дівчина вислала братові слова і музику пісні. Бабця мала необачність і якось ту пісню заспівала, а діти запам’ятали. Якось племінники заспівали ту пісню дядькові. Він заплакав та попрохав аби вони більше ніколи не співали її.
В 1951 році я вийшла заміж у Володимир. Місто ще було в руїнах. Ми жили у свекрухи, шестеро людей в одній кімнаті. В тій кімнаті стояла шафа і ліжко, між ними на чотири дошки був прохід. Свекруха зимою спала на печі, а літом на горищі. Мій чоловік до тієї хати прибудував ще одну кімнату. А трохи згодом ми з чоловіком почали будувати свою хату. Було дуже тяжко, бо будували самі, без будь-якої допомоги. За два роки ми вже її накрили. Мої батьки дали нам корову. У нас народилося троє дітей. Сини виросли, пішли служити до армії. Менший служив в Німеччині, а старший – в Білорусії. Відслужили, повернулись додому і вдома повмирали.
Спочатку я працювала на млині, що по вулиці Ковельській. На млині мені було дуже добре працювати, коли б не нічні зміни. Цілу ніч працюєш, а зранку треба сніданок, обід приготувати. Діти ще зовсім маленькі. Через нічні зміни я пропрацювала там тільки рік і три місяці. Далі я працювала на маслозаводі. Спочатку на старому, по вулиці Цинкаловського. Пізніше побудували новий і ми перейшли всі туди. На старому маслозаводі ми виробляли сирки, казеїн, плавлений сир, шоколадне масло, масло господарське, його випускали в дерев’яній бочці, сніжинку (йогурт), морозиво. Це було чудове морозиво. Випускали його в металевих контейнерах, а вже звідти продавці набирали його та накладали в стаканчики. Був цех де пекли вафельні стаканчики. В ті вафлі додавали багато масла, вони так гарно хрупали і мали чудовий запах. Продавали морозиво на базарі, на площі. А масло яке чудове, особливо шоколадне. Чудові і сирки з родзинками. А бринза яка добра була, її робили з жирного молока. На старому заводі приміщень було мало, а випускали дуже багато різноманітної продукції. На новому заводі приміщень було багато та морозива вже не робили і взагалі менше всього випускали. Робили сметану, кефір, молоко в пляшках, масло. Додався тільки випуск сухого молока. Я пропрацювала на молокозаводі двадцять п’ять років.
Ліва сторона вулиці Цинкаловського (Тоді Кірова) була забудована до самого заводу, а по правій стояло лише кілька будинків, а далі було болото. Пам’ятаю, як приїжджали на базар то казали, що коней залишать в провулку, «біля жидів». Це було недалеко від автостанції, там було багато таких провулків. З лівого боку будинку, що на гірці, навпроти педагогічного коледжу, стоїть будинок, з ніби відрізаною стіною. Ще довго після війни та стіна була пошкоджена снарядами, ніби продірявлена. В тому «плоскому» будинку жили люди. Він мало, що змінився з того часу.
У Війну ми пішки ходили з Білина на базар, через полігон. Так само через полігон ми ходили в собор. Ззовні собор не був сильно пошкоджений. Всередині він був лише подекуди розписаний, на стінах висіли ікони. Поляки католики, росіяни, українці всі ходили в собор. А як на Великдень, то й не пройти, стільки людей було. На Великдень ми пекли паски, робили ковбаску, яйця фарбували. В костелі був меблевий магазин, а перед тим склад. Собор Різдва Христового був сильно понищений, там на покрівлі росло дерево. В Миколаївській церкві була автошкола. А в кірсі був спортзал, діти там займались гімнастикою та легкою атлетикою. Основна частина учнів спортивної школи займалась в спортзалі педучилища.
На площі стояв пам’ятник Леніну. Через центр ходив транспорт. Де зараз пенсійний, була третя школа. І базар вже був. Але це було ще старе приміщення.
Семчук Віра Савеліївна

Сестра Антоніна
Семчук Віра Савеліївна

Сестра Марія
Семчук Віра Савеліївна

Сестра Надія
Семчук Віра Савеліївна

Батько Степан Степанович
Семчук Віра Савеліївна

Мама Текля Іванівна


Спогади записала Федосєєва С.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^