dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1473
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 14-12-2017, 10:01
14-12-2017, 10:01

Гавриленко Лев Миколайович

Категорія: Публікації

Я народився у Володимирі на Білих Берегах у 1934 році. Моя бабця по мамі походила з родини вільних селян. У свій час купила садибу і землю. Спочатку писала прохання до царя про купівлю землі. Воно прийшло на Волинського генералгубернатора в Житомир. Звідти прийшла відповідь: «Вольным крестьянам Маковским разрешено купить 20 десятин земли». У них не було грошей, то купили 4,5 десятин землі. Все було засвідчено документами з гербовими печатками. Тою землею, що бабця купила, ми користувалися до 1947 року. Завжди сіяли багато зерна, мали стодоли для його зберігання. А в 1947 році просто не дозволили сіяти.
Дід був освіченим млинарем. Працював у двоповерховому панському млині, що стояв на річці. Мав челядника, вчив його, щоб той мав якийсь фах. В сім’ї було багато дітей. Перші повмирали, як казали в народі, Повійниця забрала. Потім народилися Олександр, Дарія, Леонід, Григорій Лаврентійович Маковський (художник, що прожив 100 років) і наймолодша – моя мама. Жили в урочищі Білі Береги, відразу за річкою перша садиба.
Саша, Льоня і Жора були поштовими чиновниками. У Порицьку була спецшкола, в якій училися на радіотелеграфістів. Вони були дуже здібними, вивчилися і працювали радіотелеграфістами на пошті. Льоня пішов у військо. При царизмі був добре вихований у патріотичному дусі і попри хворі нирки пішов служити в армію, боронити Батьківщину. Попав у Балтійський флот. У 1914 році пропав в лісах Ревеля під Петербургом під час війни з німцями.
Коли у Володимирі була організована просвіта при педучилищі, ставили концерти, вистави. Декораціями займався Маковський. Моя мама, племінниця, Юхим Бунда, Даша, Жоржик, Вишневський Іван дуже гарно співали, на гітарах грали, на мандолінах. Всі концерти організовувались після роботи.
Олександр - найстарший, був як другий батько. У Новозибкові у 1937 році був начальником пошти. Одного дня його тихенько прибрали. Мама розшукувала його, писала листи до Сталіна, та все було марно. А вже в 1953 році до нас прийшов міліціонер, попросив всіх вийти з хати, а мамі показав листа, де було написано: «За неимением состава преступления, приговор привести в исполнение немедленно». Розстрілювали всіх – винних і невинних. Вночі ув’язнені копали рови вздовж доріг, туди скидали забитих, засипали землею, а потім ті дороги просідали.
В той час селяни сіяли багато зерна. По Грибовицькому тракту з Литовежа возили до діда молоти зерно. Дуже добре мололи: була круповушка, питель, разівка. А Грибовицький тракт був, як їхати на Нововолинськ, по дорозі до лісу проминути Зарічанські склади, між бугром Новосілківського лісу і долиною Горицького лісу, та виходив на Грибовицю. Селяни їхали з Литовежа і часом їхні вози стояли аж до Каськи Сильвестрової. А Каська Сильвестрова жила на розі повороту на Заріччя та очисних споруд.
Там де була чайна на Заріччі, то колись була земля Баліцького. Він цю землю дуже дешево купив. Царські офіцери грали в карти і програли маєток, то він її викупив за невеликі гроші.
Мій хрещений батько - Назарук, теж жив на Заріччі – відразу за кладкою третя хата.
На Лобачині оселився Лев Савич. Коли з австріяками йшла війна, росіяни втікали і загубили сейф з грошима. Батько Савича його підібрав і на ті гроші купив більше землі, та ще й людям помагав.
По Луцькій вулиці жив Люцанський. Мав багато землі і чудовий сад. Потім там був інтернат для дітей сиріт. Якось діти підхопили стригучий лишай. Вихователі водили їх до річки. Мама побачила, як їх мажуть всякими мазями, та й сказала виховательці, щоб розтерла часник з олією і накладала на шкіру голови, а потім змила. Так порятували дітей.
А де зараз горгаз, була розкішна садиба Березовського.
На Білих Берегах по вулиці Коцюбинського жид тримав вапняний завод. У двох печах випалювали вапно з крейди. Спочатку крейду човпли, сушили, перекладали в печі навперемін з дровами і підпалювали. Коли все вистигало, вибирали вапно хорошої якості. Потім печі забрали до ремконтори. Як стало мало крейди контору перевели на Федорівку. Директором був Вася Пестишев. Крепко охочий був до випивки.
П’ятиденський ліс колись був приватним, панським. Там було два ставки, річка Стервяга текла, де Лісне озеро. Там торф копали, торф’яники були.
Там де зараз птахофабрика колись був док, різали ліс, робили дошки і відправляли на будівництво. А той будинок, що в полі, то був чийсь маєток. Потім був дім для престарілих. Нарешті зробили інкубатор. Там недалеко похоронені австрійські полковники, лишився навіть один пам’ятник. Розірвався артилерійський снаряд і їх побило. Там їх і поховали.
Колись на річці Лузі між двома мостами на півострівку стояв млин. Мабуть то його хлопці за німців підірвали. Хороший двоповерховий млин був. На річці був шлюз. Піднімалася вода на певний рівень. Більше не можна було, бо кругом були людські луги. Коли прийшли совєти і зробили електростанцію, підняли рівень води на півтора метри, затопили всі луги, змарнували сінокоси. Правда, риби стало – уйма, добре було ловити. Для тої електростанції постійно не вистачало води. То вона більше стояла, ніж працювала. А планувалось, що вона Заріччя освітить і Новосілки, а нічого не вийшло.
Мій дід по батькові був козаком з Полтавської губернії Прилуцького повіту з села Івківці. В усіх документах було написано «православний» (козак). Так сталось, що дідові поляк поранив ногу. Госпіталів не було. Одна жіночка його вигляділа, він одружився з нею і лишився тут. Поляки православним не давали роботу, не дозволяли купувати нерухомість українцям. А вже мій батько хоч і був сердечником, а все ж трохи служив в польській армії, мав польське громадянство і мав право купувати землю. Він купив моєму дідові хату на Комарівці. Комарівка була як їхати на Нововолинськ. Дід мав 5 гектарів землі і хату. Біля нього жив дорожний ремонтер.
Батько по спеціальності був бухгалтер. Прийшов у магістрат, є об’яви про вакантні місця на роботу. Запитали в батька, якого він віросповідання. Як довідались, що він православний, то сказали, що для нього роботи не має. Коли клали Зимнівську дорогу, то батько працював заступником керівника. Українцям ніяк не можна було дістати пристойну роботу. Полякам давали наділи землі: Лозовщина, Дубники, Охнівка, Білин і землі аж до Красностава. Найкращі землі давали тим полякам, які мали нагоду - військовий Орден Virtuti Militari. То була найвища польська військова нагорода, яка вручалася за видатні бойові заслуги.
Спочатку поляки і українці ходили один до одного в гості на Пасху, на Різдво, товаришували, а потім дійшло до того, що коли українські жінки місили тісто на паски, то поляки їм всякі збитки робили, навіть махорку в тісто сипали.
За німецької окупації поляки стали ще й гранати кидати українцям у вікна. То батько вирізав дерев’яні ставні з дірками, щоб дивитися хто йде, і закривав вікна. Пів вулиці сходилося до хати, бо ж то самі жінки зосталися з дітьми. Отаке було життя.
Коли забирали людей на роботу в Німеччину, було створено дві поліції: українську і польську. Давали волю польській поліції, а потім українській. Поляки зроблять щось не те – українці хочуть відомстити, українці щось нароблять – поляки мстять. Якось наскочили поляки. Відразу всіх українців - маму, тата, старших людей, а дітей не зачіпали, вигнали до шосейної дороги. Всіх поставили на коліна в два ряди. Поляки кричали, матюкалися, що всіх будуть стріляти, всіх повезуть на П’ятидні. Погрузили на машини і привезли у П’ятидні. Приїхав гебітскомісар. Знайшов старшого з польської поліції, зацідив йому в мордяку. Знову погрузили всіх на машини і повезли до ковельських казарм. А там вже чекала комісія. Відбирали людей, грузили у підігнані вагони і відправляли на роботу до Німеччини. Мама з вагона просила перекладача перекласти німцю, що забрали її і чоловіка, а в хаті лишилися малолітні діти. І її відпустили. Батька до Білостока довезли і треба було проходити комісію, але він не пройшов, бо мав хворе серце.
Тим часом вдома гестапівці будинок оточили, бо поляки їх накрутили, купа машин спинилася, мали такі ліхтарі, що видно було, як вдень. «Де Ваш чоловік?» - питаються в мами.
-Забрали до Німеччини.
- Доведи!
- А я маю листа.
- Так він же без печатки.
- А Вам скажу, хто мені його передав - Хапьорський, домоуправ.
Поїхали до нього. Там з’ясували, що того листа передав якийсь залізничник. Шукали залізничника. Тим часом приїхали на Комарівку. Пробували вішати бабцю і діда, щоб сказали, де син. А вони кажуть, що забрали до Німеччини.
Полола якось мама червоні бурячки над дорогою. Іде дорогою польський пан, та й каже: «Добрий день, пані Гавриленкова! А що пані стала «солом’яною вдовою»?». Мама відповідає: «Ну що ж, трудно» А він: «А що ж буде, коли і «солом’яних вдів» не стане?»
Згодом один поляк Таняк зачастив ходити через наш город на річку купатися, ніби йому дороги мало. Все хотів щось винюхати. Побачив маму та й питає, чи її чоловік пише до неї. А мама відповідає, що не тільки пише, а що вже повернувся додому.
Коли в 1939 році почали наступати совєти, мій батько, Григорій Маковський, Вишневський, Михалець, ще якісь люди, навіть жидок був серед них, організували такий загін. Одягнули жовто-блакитні пов’язки і збирали після поляків покинуту зброю. Коли поляки відступали, бо їх гнали більшовики, то вони зневірившись, кидали зброю. Діти це все знаходили, робили самостріли, стрілялися. Могли наробити багато лиха. Один чоловік, Ваврисевич, у свій час переховував жидів, на просьбу мого батька віддав свій хлів під зберігання тої зброї.
Той же загін зайняв останню казарму на Мідянці. Польська армія відступала. Хлопці притягнули ручного кулемета – трохи собі укріпилися. Якось їхав польський майор на мотоциклі Харлеї, вони того майора спинили, Харлея забрали. Мотоцикл потрібен був їм для зв’язку. Вийшли мій батько, Михалець, Маковський, Вишневський та інші, разом 8 чоловік. Батько каже: «Пане полковнику, прошу кинути зброю на землю».
- Що? Таку твою мать! Зараз будемо стріляти!
- Прошу не стріляти. Маємо 30 кулеметів, то заб’ємо всіх.
Підняв руку, а хлопці з кулемета пустили чергу. Поляк наказав кинути зброю і сам нібито збирався викинути свого пістолета, але стрілив Михальцеві в голову. Раз в житті буває такий випадок – Михалець присів і куля зачепила тільки шкіру на голові. Поляки тільки до зброї, а наші дали кулеметну чергу. Ранених переклали на підводи і відправили за Буг.
Через кілька днів приходять хлопці на обід: батько, Вишневський і інші, мама щось там приготувала. Тут вчиняються двері, появляються штики, а за ними поляки. Всіх заарештували, питають, де кулемет. Обнишпорили всю хату і горище. Доправили їх в 43 полк, де гауптвахта. Появився майор, в якого забрали мотоцикла, але нікого не впізнав. Мама побігла до жінки польського судді просити допомоги. Її будинок був на розі, як на Полтавський провулок повертати. До речі, як прийшли більшовики, то тихенько суддю прибрали – не вернувся з засідання суду. Та жінка, полячка, вислухала маму і як була в халаті і тапках, так побігла поза танковим полком на ту гауптвахту. Там знайшла когось зі старших, та й каже: «То порядний чоловік. Прошу його випустити. Він нічого поганого не робив, а збирав зброю, щоб діти не стрілялися».
Польська дивізія і школа підхорунжих зайняли казарми на Ковельській. Совєцьке військо вже стояло у Торчині. Каркушевський поїхав до них, і сказав що тут немає нікого. Армія наступала, а поляки мусили відступати у П’ятиденський ліс. Їх оточили, роззброїли. Далі їх грузили у вагони і вивозили. Особливо шукали офіцерів. Батько тоді був тимчасовим начальником міліції, більш менш знав, де який район. Прибігає до батька жінка судді, полька і каже її що сина, а він польський офіцер, забрали. Поїхали на вокзал, до одного вагона підходять тай питають:
- Є такий то?
- Нема.
Підходять до другого вагону, до третього, ніде її сина немає. Не зміг їй батько нічим допомогти.
У той час багато людей розстріляли, повісили, вивезли. При Польщі на націоналістів були страшні гоніння. Як при німцях була якась заворуха у місті, то люди втікали, хто куди міг. Одного разу і ми подалися до діда на Комарівку. То було взимку. Корові зачепили дратву, та й пішли вбрід через річку неподалік від хати Маковського, там було мілко, а мости вже були підірвані. Комарівка то був польський хутір. Одна єдина наша хата була українська. Сільська хата – велика кімната, кухня, комора, сіни, горище. Двоюрідна сестра була, я, мій старший брат, то ми собі бавилися. Вже сутеніло. За нами жили поляки Зешутки. Вони відкидали сніг, трамбували його, робили бійниці для рушниць. Ми то побачили, діду показали, а він сказав, що то не добре. Дивимось, ще якийсь чоловік стоїть. На білому снігу добре видно. Дід подивився, та й сказав, щоби всі лягали спати у великій кімнаті на підлозі. Серед ночі появилось зарево, здійнялася стрільба, куля об вікно – дзинь! Дід вийшов з хати. А накульгував трохи, бо колись поранений був в ногу. Хтось біжить з факелом. Дід: «Куда?»
- Стій! Стріляти буду!
- Я тебе стрілю!
- А, то той Гавриленко тут живе! Були б запалили.
Виявляється, то була самоохорона з Новосілок. В мадярів міняли за сало, за горілку автомати, гвинтівки, патрони, гранати і боронилися від поляків. Виявляється, ті хлопці спалили всі польські хати, а худобу повипускали.
Вранці ми повставали, не знаємо, що робиться. Дід каже, що йому потрібно піти на Грибовицький тракт. Тільки вийшов, бачить поляки йдуть по дорозі ланцюжком з гвинтівками. Зешутко стрілив в діда, але не попав. Дід вернувся до хати. Поляки побоялися зайти. Тільки позганяли худобу, як тут їдуть хлопці з Новосілок на санях. Поляки почали втікати. Дивимось, на тому тракті стоїть чорна легкова машина, німецький офіцер біля неї, солдат щось ремонтує. Новосілківці їх побачили, розвернули сани і втекли. А ми зостались самі. Дід вивів коня, сани вже не шукав, причепив воза, понакладав коровам сіна, нас посадовив на воза і ми понад лісом Грибовицьким трактом поїхали у Новосілки до дідового знайомого. Три ночі там ночували. Хлопці з самоохорони їздили навколо Новосілок. Мали дві пари коней, що їм односельчани дали. Як заїдуть до якої хати, то люди їсти дадуть і горілки, бо холодно було, зима. Добре охороняли. Ніхто з поляків у те село не поткнувся. Через три дні ми вернулися до діда, а потім у Володимир.
Коли батько ще був на посаді тимчасового начальника міліції, приїхав якось совєцький генерал, та й питає: «Кто здесь старший?»
Батько відповідає: «Я.»
- В тюрьме сидели?
- Нет не сидел.
- Нуууу! Вы не совецкий человек!
Коли ж влада радянська встановилася, то батько покинув цю посаду. Однак поляки на нього чигали, то він під плащем носив кавалерійського карабіна.
Згодом батько пішов на роботу в Райсоюз, що навпроти змішторгу бухгалтером, а мама працювала секретарем. Одного дня прибігає його начальник і каже: «На бойне заболел кладовщик. Нужно его заменить на несколько дней. Ты же знаешь как работать с весами.» «Як треба, то треба»,- каже батько, і пішов на бойню. Приходить якийсь чоловік з писулькою від начальника дати скількись там кілограм м’яса. Батько каже дати накладну, а накладної не має. Дзвонить він до того начальника і питає, де накладна. А начальник каже: «Ты что мне не веришь? Завтра привезут накладную!» Батько мусив дати те м’ясо під чесне слово начальника. А через пів години прийшла перевірка, переважили м'ясо, виявили недостачу, а батька за шкірку – і в суд, а далі в тюрму. Таким чином прибирали неугодних.
НКВДисти теж не любили і шукали «врагов народа». У 1939 році оголосили Юхима Бунду і Залуцького націоналістами та забрали в тюрму. На міському кладовищі є пам’ятник в пам'ять про людей, забитих з 1919 по 1939 і 1941 роках. Як розстрілювали людей у тюрмі, а забили дуже багато, то трактор заводили, або інший шум створювали. Залуцького відправили на заслання, з якого він не повернувся, а Бунду тут і розстріляли. На послідок зоставляли тих, кому лишилося кілька місяців, чи пів року, чи рік. Були б усіх постріляли і батька також. Але прийшли німці і їм завадили.
Якось мама білила кімнату в хаті, а мені скучно було, то я і сказав, що скоро тато прийде додому. Мама питає звідки я це знаю. А я кажу, що то мені Бог сказав. Не пройшло і хвилини, мама подивилась у вікно, батько прийшов. Зіскочила зі стола і ми побігли його зустрічати. З тюрми повернувся живим.
А ще якось гебовці у 1953 чи 1954 році прийшли до діда. Заходять у хату зо п’ять чоловіків зі зброєю і кажуть дати горілки і їсти. Дід каже, що не має. Сказали, що будуть шукати. Дід знав, що бандерівці себе так не поводили, а просили. Але ж вони були озброєні, то що мав робити? Дістав пляшку вишнівки, дав їм, та ще дещо поїсти. Через день визивають тітку в НКВД.
- Зачем, сука, бандеровцев кормишь?
А вона дивиться, та й каже:
- То ж то ви були!
- Дура набитая! Вон! К такой-то-матери, чтобы я тебя больше не видел.
Ще за німців батьки водили мене до приватного вчителя Смикалюка, а згодом віддали до школи, де тепер центр зайнятості. Повчилися ми там 2-3 тижні і німці нас вигнали, то ми перейшли в школу №1. Повчилися трохи і знову всіх перевели у приміщення педучилища. По закінченню четвертого класу я отримав свідоцтво. Далі треба було писати заяву до наступних класів. Коли почалися розстріли жидів, то в школі зробили перевалочну базу жидівського одягу. Коли бої стали більш серйозні, у німців появилося багато поранених і вони в приміщенні педучилища розвернули госпіталь. Нас знову перекинули на нове місце – у замочок біля Успенського собору. Вчителі нас часто водили на луг біля річки, казали опустити ноги в річку, щоб ми не бігали. Ось така то була дисципліна.
Німецька комендатура була там де зараз музична школа. Ми, хлопчаки, були трохи розбишаками. Йдемо коло комендатури, а там стоїть молодий німець, то ми й кажемо: «Heil Hitler!». А він злиться. То ми питали його по-німецьки, яка година, а коли відповідав, чемно дякували.
У будиночку на розі, біля Успенського собору жив гебітскомісар. Мав коханку Єву – гарну блондинку. Ходила в галіфе і чоботях. Мала гарного білого коня. Зранечку, коли ми йшли до школи, вона сідала на свого коня і їхала в гетто. Там стріляла якогось жида і приїжджала назад снідати зі своїм гебітскомісаром.
Гетто було зправа і зліва по вулиці, не доїжджаючи до міліції, аж до вулиці Чехова і в другу сторону – аж до автостанції. В центрі - де зараз центральна аптека, а була жидівська синагога, також було гетто. Синагогу розбомбили у перший день війни. Ми бігали туди дивитися, що залишилося. А там на підлозі була вистелена шестикутна зірка з плиток. А тут де універмаг і профтехучилище, стояли двоповерхові будиночки, що мали великі льохи, навіть триповерхові.
Місто було насичене жидами. В старі часи жиди на Україні орендували церкви, відповідно державі за це щось платили. Батюшка і парафіяни приходили під церкву і стояли під дверима, чекали коли приїде бричкою Зельман з Зельміновою і відчинить церкву. Ключі були тільки в нього. По закінченню служби він закривав церкву. Дохід за службу, звичайно, йшов йому. Про це мені розповідала мама.
При советах ходив у школу № 2. Гнали нас на буряки до Папіна на Льотниче. Директором школи був Пальцун. Я завжди вмів організувати хлопців на роботу, то і кажу, щоб виділили нам ділянку. Директор показав нам, скільки треба зробити і казав, що після цього ми вільні. Мені так хотілося їсти. Мама на той час була хвора і не вела господарство. Батько на скору руку щось готував зранку, але того, мабуть, не вистачало. Ми з хлопцями все зробили і хотіли йти, а бригадир не пускав, бо ще є багато буряків. Я розізлився і пішов додому. На другий день на шкільній лінійці перед всіма учнями директор школи Пальцун оголосив мені догану. Батько був головою батьківського комітету, пішов до директора, переговорив з ним, розповів про ситуацію вдома. І так воно зам’ялося. Директор викладав історію. Викликав учнів до дошки писати дати, питав, що в якому році відбулося.
Якщо учні добре себе поводили, то Пальцун дозволяв зробити вечір танців і запросити дівчат з першої школи. А часом дівчата запрошували нас до себе у школу.
Ще пам’ятаю, як помер Сталін. Коли він захворів, то мій дід казав, що він помре першим і забере за собою Сталіна. Так і сталося. Помер дід, а через три дні Сталін. Всі плакали, ридали. Славік Мазуркевич на даху вагона їхав у Москву, щоб побачити похорони Сталіна.
Школу я закінчував майже у 20 років. Вирішив поступати у медичний інститут. А була така історія. Якось заболів у мене зуб. На Горці був будинок Сятецького і там був стоматолог. Так довго мені лікували того зуба, так намордували, що я знепритомнів, знову зайшов до лікаря і знову знепритомнів. Мені це так не сподобалось, що я вирішив стати стоматологом. Батьки дали трохи грошей і я поїхав до Києва. З 20 можливих, я набрав 18 балів. Але не поступив, забрали в армію. Хотів у морфлот, а попав в авіацію. Забрали в штаб дивізії у відділ бойової підготовки писарем-креслярем. Командиром дивізії був генерал Калюжний, дуже не любив, як ми ходили в солдатській робі. Треба було знайти когось, хто б перешив штани. Кірзові чоботи треба було поміняти на чоботи з хромозамінника. Халяви мали бути наморщені в гармошку. Чоботи, бляха на ремені мали бути начищені до блиску. На голові мала бути фуражна, а не пілотка. Солдат мав добре виглядати. Відпускали в Сталінград у відпустку на 2-3 дні, якщо не було роботи. Коли були навчання, креслив схеми польотів до 12 ночі в кабінеті начальника штабу дивізії на підлозі на ватманах. Польотні листи оформляв на командира дивізії, штурмана дивізії, начальника відділу бойової підготовки та інженера. Прийдуть і кажуть: «Слушай, сынок, прикинь мне две минути «сложняка». Якщо пролетіти літаком через хмару, то вважалося, що це складні метеорологічні умови і це називалося «сложняком». Одна хвилина в хмарах – і набавляли 2 рублі, 10 хвили - і набавляли 20 рублів. Часом яку шоколадку принесли, або махорку.
В армію до мене писала Клава Крініцька, а потім і її сестра. Для солдата це була велика підтримка. На службі я кілька разів непритомнів. Шукали в госпіталях причину, так і не знайшли. За станом здоров’я відправили у запас. То було у червні. Побув трохи вдома. Але ж треба поступати, здавати екзамени. Одягнув свою військову форму і поїхав у Київ. Екзамени поздавав, твір написав, залишилось здати англійську мову. А в умовах прийому про англійську мову не зазначили, то я її і не вчив, навіть підручника не мав. Кажуть хлопці, що як попаду до завкафедри, жидівки, то можна зразу їхати додому, не здам. Приходжу на екзамен, а там молоденька гарненька дівчина книжки роздавала, щоб текст читати. Я в формі, гарний хлопець, як глянув на неї, то вона аж почервоніла. Проглянув текст, деякі слова знав, загалом перевів. Розказав про невизначену форму дієслова. Став читати текст, а екзаменатора дивиться на мене і каже: «Ну и произношение!» Я кажу, що тільки з армії звільнився, а в умовах прийому про іноземну мову нічого не було написано. Прошу поставити трійку, а далі вивчу. Якраз зайшла завкафедри і каже назвати їй не пральні форми дієслів. Я одне-два вгадав, а далі не знаю. Ставлять двійку. Я запротестував. То ж щось таки відповів! Повели мене до ректора, але і він не поміг. В кінці-кінців ті дві жінки вирішили поставити мені трійку. Я подякував їм за довіру. А через чотири дні прийшли мої документи, в екзаменаційному листі вони таки поставили мені двійку. Прикро.
Пішов на роботу нормувальником на будівництво доків. І гроші заробив і до екзаменів мав час готуватися. На той час у Львові в інституті відкрився стоматологічний факультет, куди я і поступив. Так здобув освіту.
Був в Німеччині три роки. Обслуговував наше посольство. Працював начальником відділу. Роботою задоволений був, бо всі матеріали були, нова техніка, рентгенкабінет. Скільки то політичної еліти пройшло через мій кабінет! Проте, треба зазначити, що всі лікарі були жидами і постійно мене вивіряли, хто ж я є.
Закінчився строк перебування в Німеччині і я повернувся до Володимира.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^