dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1232
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 25-10-2017, 14:21
25-10-2017, 14:21

Бас Михайло Ілліч

Категорія: Публікації

Я народився 10 березня 1926 року. У нашій сім’ї було четверо дітей. Мама була домогосподаркою. Батько викладав іврит в єврейській школі по вул. Чапаєва. Я вчився у державній польській школі для молодших класів. Зараз там автоінспекція. Вчилися польською мовою, а також викладалась релігія.
Спокійне життя закінчилося в один день. 23 червня 1941 року у Володимирі-Волинському з’явилися німці. Неподалік від нинішнього універмагу розташовувався єврейський квартал з дерев’яних будинків. Зранку в понеділок окупанти кинули бомбу, вибухові іскри розлетілися довкола і через сильний вітер увесь наш квартал згорів. Батьки і нас, четверо дітей, залишилися без дому, цілий день ховалися під тополями, поки бій не затих. Потім зібралася єврейська рада, і моїй родині дали кімнату у двоповерховому будинку купця Лимонника. Це було щось на зразок готелю. Тепер на тому місці стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Згодом ця територія увійшла до гетто. Звідти мені вдалося втекти. Я пішов на Білозовщину, по вулиці Ковельській за казармами, там було дві польських колонії. Працював у родині Оберуків, допомагав їм, вони тоді будували будинок. Міг вільно ходити містом, не дотримуючись комендантського часу, не ховаючись від окупантів, бо на єврея не був схожий, а польську мову знав досконало.
Ніби все стихло, але не надовго. В серпні з гетто почали забирати по 200-300 чоловік і возили копати ями, величиною з кількаповерховий будинок, 37 метрів у довжину і 15 - шириною. Німці казали, що то буде сховище бензину. Але люди вже знали, що то їх могили. 1-го вересня гетто оточили українські поліцаї та німці. Біля нинішньої ощадкаси були ворота колонії, там у вантажівки грузили євреїв і везли у П’ятидні. Кожну машину супроводжувало три поліцаї, потім роздягали людей догола, шикували на краю ями і розстрілювали... Жінок, дітей, всіх... За цей час було знищено близько 17 тисяч євреїв.
Я сховався на горищі, потім втік. У гетто залишилися батьки і молодша сестра, вони тоді не пішли зі мною, боялися, та й не було куди. Будь-кого, хто б наважився їх переховувати, німці розстріляли б одразу, а з ним і всю його родину.
Коли був другий погром в листопаді 1942 року, забрали і моїх батьків. Воли сиділи у схроні з маленькою дитиною. Дитина заплакала. Українські поліцаї почули і викрили їх. 26 листопада батьків розстріляли. Дві старші сестри втекли до мене напередодні. Переховувались у мене два тижні. Довше не можна будо. Часто ходили німці, робили обшуки.
У цей час в районі теперішньої школи № 1 організували гетто, куди забирали різних спеціалістів. Там були чоботарі, кравці, шевці, малярі і інші. Сестри вміли шити, і отже, там працювали.
24 листопада 1943 року ввечері я поніс у гетто картоплю. Переліз через колючий дріт і знайшов сестер. Вони просили, щоб я більше не приходив, бо поночі страшно, німці ходять, тож я лишився там ночувати. Зранку ми повставали, сестри пішли на роботу, і тут гетто опочили поліцаї, німці. А я знав, що євреї у гетто викопали для себе схрон. Я заховався з іншими євреями, і просидів там до 24 грудня 1943 року, до польського Різдва. Їсти нічого було. Мене, молодого хлопця, а мені тоді було 17 років, посилали принести то хліба, то води. І я вирішив звідти піти, рідних там у мене не залишилося. В ніч на 25 грудня я переліз через колючий дріт на вулицю Водопійну. Перший будинок був жандармерією. Поряд був хлівчик. Там я і заховався. Зранку прийшла полячка доїти корову, і я звернувся до неї по-польськи, бо добре знав мову. Вона казала тікати, бо кругом німці. А я боявся вдень кудись іти і залишився пиляти дрова з її сином. Ніхто не звернув на нас уваги. Аж ввечері пішов шукати дім свого господаря по вул. Ковельській за казармами. Підходжу ближче додому, дивлюся – німці стоять. Тікати уже не можна. Поки я був у гетто, німці саме у цьому будинку виставили вахту. Зайшов я у будинок. А господиня не розгубилась, радо мене зустріла, назвала Янеком, сказала, що я син її сестри, і я лишився з ними зустрічати Різдво. Через два дні прийшли сестри. Вони також сиділи у гетто у якомусь підвалі, а одної ночі втекли і прийшли до мене. Господиня знову ж таки не розгубилася - сховала їх у схроні в хлівчику, де стояла корова. Носила відро з їжею для корови і щось для моїх сестер. Німці, що постійно ходили у дворі нічого не помітили. Але так довго не могло тривати. Жити під боком у німців не можна було, бо якби з сусідів хтось побачив і доніс, то розстріляли б усіх. Сестри мусили піти звідти.
Тим часом у Білині появились польські партизани. Я і ще кілька поляків приєдналися до них і пробули з ними аж до квітня. Виїжджали на різні завдання. Підривали поїзди в Овадно. Потім був бій партизанів з німцями. Партизани захопили 50 німців у полон. А німці у Володимирі заарештували 500 поляків і відрядили до партизанів польського ксьондза з вимогою відпустити німців, а як ні, то погрожували перестріляти всіх 500 арештованих поляків. Поляки відпустили тих 50 німців, а німці, взнавши, де вони знаходяться, почали з літаків бомбардувати місце розташування польських партизан. Було прийнято рішення перейти у стенжарицький ліс.
У той час радянські війська зайняли Турійськ. З одної сторони – німці, а з другої – совєти. Вночі був страшний бій, багато загинуло. Мені вдалося уникнути смерті. Я переплив річку і добрався до Турійська. В Турійську стояв штаб радянської армії. Мене відразу забрали в армію, приписали, постригли, видали автомат. Через тиждень перевели в Коломию. Радянська армія пішла на Угорщину воювати з мадярами. Мадяри на той час воювали на стороні німців.
За той час, що я був у партизанах, мадяри приходили до нас і казали, що поляки й угорці, то брати і сестри, і навіть давали зброю. У мене була чудова пам'ять, тому я швидко вивчив мадярську мову.
Дійшли до Будапешту. Картина була жахлива. У будинках на одному поверсі німці, а на другому совєти. З літаків стріляли просто по місту. Страшно було. Зайняли Будапешт. Потім був наказ іти на Прагу. Появився Власов зі своєю армією. Зайняли Прагу. В Будапешті взяли багато полонених, а допитувати їх було нікому. З’ясувалося, що я один знав мадярська мову. І знову мене відправили у Будапешт на допити полонених. Там творилися безчинства, ґвалтували дівчат. Дівчата вимазували себе сажею, щоб спотворити обличчя, і сиділи по підвалах, боялися вийти.
9 травня 1945 року неподалік від Праги відбувся останній бій з німцями. А через тиждень всіх нас посадили в ешелони і відправили на Далекий Схід у Монголію. Командир полку попередив нас, щоб близько до монголів не підходили, бо серед них багато хворих на заразні хвороби. Там пробули два тижні, аж до початку війни з Японією.
Я був старшим сержантом і заступником командира зводу. Водив солдатів на навчання. Серед них були і старенькі вояки з України. Казали: «Навіщо вже воно нам, синку! Давай краще закуримо чи заспіваємо!».
Якогось вересневого дня о другій годині ночі пішли в наступ на Квантунську армію. Японська армія була дуже сильна. Ми з ними воювали півтора тижні. Далі нас перевели в Красноярський край в Ачинськ. Зима, холодно, казарми розбиті. Правда, нам видали кожухи і ватні штани. В армії я прослужив ще 5 років.
Мої сестри попали до Володимира аж в липні, коли місто було визволене від німців. Потім перебралися у Польщу, звідти в Італію і вже тоді – в Ізраїль. 50 років я про них нічого не чув. Знайшов їх через Червоний Хрест.
Після війни повернувся до Володимира у 1948 році. Ні квартири, ні роботи –нічого не мав. Пішов у змішторг просити яку небуть роботу. Жити ж то якось треба. Освіта – тільки 7 класів.
Керівником там був єврей, підполковник. Спочатку не хотів мене брати на роботу. Але секретарка, сама українка, заступилась за мене, вмовила його і я став експедитором, розвозив товари. А потім мені подзвонили з райкому партії. Виявляється, луцький спиртозавод відкрив у Володимирі оптову базу. Оскільки горілку я не пив, то мене призначили директором горілчаної бази, де я пропрацював 2 роки – з 1949 по 1950 рік.
Закінчив вечірню школу, вступив до Київського торгово-економічного інституту. Мене призначили заступником директора універмагу. Свою роботу я знав, любив і згодом став директором. Хоча, ще два з половиною роки вважався виконувачем обов’язків, бо був безпартійним. Другий секретар райкому партії прямо говорив, що без партійного квитка не може затвердити мене на посаду.
Універмаг будувався при мені. Був одним з кращих в області, обладнаний по першому класу. У штаті працювало 120 продавців та 7 товарознавців з вищою освітою. До урочистого відкриття універмагу були завезені імпортні товари з Югославії, Чехословаччини, Фінляндії. Черга була кілометрова. За товаром їздили по всьому Радянському Союзу – у Ригу, Таллінн, Новосибірськ, Іжевськ. Особисто їздив, вибирав товари вищого сорту на республіканських торгових ярмарках. Першим завіз у Володимир золото, тут не продавали ювелірних виробів. Потім - чорнобурки, песці, оренбурзькі хустки – цього ніде не було, крім володимирського універмагу. Мав зарплату 180 карбованців та преміальні за продану партію товару. Продав на сто тисяч – сто карбованців моїх, в місяць часом «набігало» цілих чотириста. На роботі був ідеальний порядок у всьому. А в партію я так і не вступив, не хотілося мені, та все одно мене утвердили директором.
В універмазі пропрацював 25 років. Про своїх підлеглих дбав. Колектив був великий, я про жодного з них поганого слова не можу сказати, але й вони мене злом не згадують. Мав сім товарознавців, з якими постійно їздив у відрядження, вчив їх, можна сказати, азам бізнесу. З них майже всі зараз мають власні справи. Кажуть, що завдяки мені.
На пенсії працював директором торгового центру на цукровому заводі.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Березень 2024 (2)
Лютий 2024 (4)
Січень 2024 (3)
Грудень 2023 (3)
Листопад 2023 (4)
Жовтень 2023 (4)
^