dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 219
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 9-10-2017, 11:20
9-10-2017, 11:20

Павлось Емілія Іванівна

Категорія: Публікації

А моя мама жила в Стрийцях. Розказувала, що поляки часто вночі влаштовували облави, в селі казали, що то їхнє військо крайове нападало. Були і порядні поляки, які попереджали про облави і казали, щоб українці десь переховувались. Односельці організовували чергування по вулицях у селі, пильнуючи, щоб не загорілася яка хата і полум’я не перекинулось далі. Кожної ночі горіло якесь село, вбивали людей, то мусили спасатися, як могли. Трохи приходили боронити мирне населення бандерівці. Були день, два та й ішли назад. То потім вже українська поліція захищала. Для чого людей так натравлювали один на одного? З споконвіків на цих землях жили українці. Перед І Світовою війною, батькова родина змушена була виїхати в Росію в Курган. По закінченні війни вони повернулися до рідної домівки. Все було на місці, ніхто нічого не понищив. Цікаво, що не знали своєї національності, а називалися православними, ходили в польську школу. До війни ніякої національної ворожнечі не було. Жили на одній території, родини були змішані, жили мирно.
Павлось Емілія Іванівна


Довелося батькові сидіти в таборі в Любліні в Майданеку.
Я виросла у селі Дровині Іваничівського району. Ходила в школу № 2 в Іваничах. Тато працював на цукровому заводі, а мама – в колгоспі. Спочатку, коли вони тільки одружилися, тато був бригадиром, мав коня. Мене маленьку, п’ятимісячну садовив на того коня і возив до мами на сінокіс чи в поле, щоб погодувати, а опісля привозив до бабусі, щоб доглядала. Декретних відпусток тоді не було. Бабуся Домна розповідала мені про свого тата - мого прадіда. Вони жили біля Іванич. Бабуся моя вийшла заміж у Древині. Її тато Іван був багатим, мав багато моргів землі. Але земля передавалася у спадок тільки по чоловічій лінії. Тобто бабуся нічого не могла успадкувати. Зате для неї у Древинях батько побудував хорошу хату з брусів. Бабуся казала, що тоді в Павлівці була Австрія і дорогу Ковель–Львів будували австріяки. Дорога називалася рокада – для перевезення військ. Тільки звели хату, почалася в 1914 році війна.

На станції в Луцьку грузили всіх у вагони, бо казали, що тут буде проходи фронт. До Луцька добиралися самі. Бабусю з сім’єю вивезли в Маріуполь. Через три дні чергова партія селян добирались до Луцька, бачили, що міст через Стир уже розбомбили. Люди прибули з возами, з пожитками. Переправитись не було змоги, то повернулися назад у село. Казали, що буде, то буде. Ніхто їх там не чіпав, ніхто не кривдив. А коли бабусина сім’я повернулась з Маріуполя, по бачили, що їхню хату розібрали на дрова. Жалкували, що не лишилися в селі.
Дідусь наприкінці життя працював двірником. Його територія для прибирання була біля ресторану Дружба. У тому скверику стояв пам’ятник Сталіну. А ворони щодня гадили на той пам’ятник і дідусь бідкався, як йому мити голову Сталіна. А пам’ятник мусив бути завжди чистим. Замолоду дідусь служив у Тулі і там бачив Леніна і якось сказав своїй невістці про це. А вона була піонервожатою на Островку. Коли було якесь піонерське чи комсомольське свято, дідусь мусив іти до школи і розповідати про Леніна.
Після школи я поступила у Любомльське медучилище. Влітку перед екзаменами їздили з дівчатами у Згорани, на Світязь.
Павлось Емілія Іванівна

У перший рік, як я працювала, в Одесі була епідемія холери, директор школи з Хобултови саме якраз там відпочивав. По поверненню додому, санітарна служба одразу відправила його до лікарні на профілактичний огляд. А ми, наймолодші медики, цілий місяць були у Хобултовій безвиїзно. Оголошено було карантин на цій території. Ми постійно збирали зразки аналізів, пильнували, чи нікому не ставало погано, розносили певні ліки, очікували спалаху інфекції. Нікого не випускали з села на базар, як хтось щось хотів продавати: городину чи молоко. Жили у будинку культури в селі. Згодом в село приїжджали медики з Луцька робити дезінфекцію. Зодягнені були у протичумні костюми. То багато хто бігав дивитися на них, а старші бабусі хрестилися.
Працювала у стоматполіклініці. Завжди брала участь у конкурсах медсестер у нас на роботі і в центральній районній лікарні. В стоматполіклініці займала І місце, а в лікарні – ІІІ місце. Крім теоретичних і практичних питань з медицини обов’язково були політичні питання про роль комуністичної партії. Часто їздили на курси підвищення кваліфікації.
За диплому я була фельдшером. А в поліклініці якраз відкривали рентгенкабінет. Потрібно було знайти фахівця. От я і поїхала на курси в Одесу у Науково-дослідний інститут стоматології і потім 7 років працювала у рентгенкабінеті. Коли у школі № 2 організували стоматкабінет, перейшла на роботу туди. Дітям зуби лікували безкоштовно, та ще й примусово. Діти втікали, боялися. Їх треба було ловити, вмовляти. Ми мали план огляду дітей. Оглядали клас за класом. Коли була контрольна, учнів не відпускали, щоб не прогулювали уроки. Виїжджали у села до сільських учнів. Це було добре, бо не всі батьки мали час і змогу водити дітей до стоматологів. Тобто, на той час держава дбала про здоров’я дітей.

Павлось Емілія Іванівна

Коли перебиралися у нове приміщення, то самі доробляли ремонт: на другий поверх носили щебінь, пісок, цемент. Раніше там був шкірвендиспансер. У нас був молодий колектив, тож багато чого робилось на ентузіазмі.
Часто їздили на екскурсії. У Москві була і в Ленінграді, бачила Ермітаж. На той час це було популярно, престижно, та й цікаво. Часто на роботі організовували виїзні семінари, вчили як правильно оформляти документацію, піднімали різні професійні питання, читали лекції.
Обов’язком кожної організації було допомагати колгоспам. Хтось залишався на прийомі, а ми з тормозками, та чоловіки з випивкою збиралися біля лікарні і автобусами відправлялися у села. Весною пололи буряки, а восени їх збирали. Весело було. Чоловіки зловлять мишу і тримають її напоготові, потім підкинуть її комусь у кишеню. А вже далі піск, крик, сміх! Хтось з дівчат ту мишу знайшов! Отак було!
Взагалі за своє життя побачила і Азовське, і Чорне, і Середземне, і Червоне, і Балтійське, і Мертве моря. Були з чоловіком і на Святій землі – в Єрусалимі. У шлюбі ми уже 46 років, виростили двоє хороших дітей. Син Мирослав закінчив Львівський політехнічний інститут. А дочка Надія – Луцький педагогічний інститут. Радують внуки Андрій, Максим і Настуся. Рід продовжується.
Павлось Емілія Іванівна

Павлось Емілія Іванівна


Спогади записали Кучерява Р.І., Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.