dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 265
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 18-07-2017, 10:25
18-07-2017, 10:25

Дердюк Віра Григорівна

Категорія: Публікації

Народилася я в 1925 році в селі Дігтів. Дитинство в селі було метушним і важким. Хоча я не можу сказати, що ми жили якось бідно. Ми все мали, хоча тяжко працювали. З-за Польщі в школу я не ходила, бо її в селі в нас не було. Була 4-річна школа у польській колонії Смолова, що біля нашого села. У ту школу вже ходила моя менша сестра. Українці та поляки жили приязно. Бувало, що ходили один до одного в гості. Але поляки завжди ставили себе так, ніби вони вищі нас.
Поблизу нашого села жив пан Готовський. У нього був великий і красивий маєток. Ми, малі діти, милувалися ним і часто туди бігали. Чого вартий був лише той один маєток, який мав три поверхи та покриті позолотою сходи. На панській землі, біля маєтку, розміщувалися млин, кузня та господарські споруди. Пан розводив рибу та мав табуни коней. Мама мені казала, що ті коні продавали десь закордон. Я можу тепер сказати, що таких господарів у нас нема. Коли розпочиналися жнива, пан найманим робітникам з навколишніх сіл - платив гроші щодня. А після закінчення жнив справляв такі обжинки, на які з’їжджалися з усіх навколишніх сіл. На панському подвір’ї виставляли столи з їжею та напоями і кожен міг їсти і пити досхочу. А тривали обжинки, як мінімум, три дні.
А який там сад був великий, а, що там вже було квітів, то я зроду-віку таких красивих квітів не пам’ятаю. Пан дуже любив квіти. Вечорами вони з пані прогулювалися по саду. Був навіть великий квітковий годинник – «зигар». Так його називали панські наймити – фурналі.
Пані була невеликого росту і мала руде волосся. Вона не могла мати дітей, тому завжди прихильно ставилась до малечі, яка забігала до пана та допомагала жінкам, які мали багато дітей.
Війна та прихід «совітів» на наші землі та сутички, що були між українцями та поляками призвели до того, що пан Готовський залишив маєток, нажите багатство та втік з України. Куди – цього ніхто не знає. Більше про пана ніхто нічого не чув. Ще казали, що його вбили німці, які прийшли грабувати його маєток. Мабуть, розстріляли. Маєток повністю розграбували. А під час війни він був повністю знищений. Вціліла лише будівля кухні яка мала два поверхи. Вона й досі є. «Совєти» на території колишнього панського маєтку розпочали колгоспне будівництво. Оскільки села там не було, а треба були робочі руки, то вирішили там поселити переселенців із-за Бугу.
Ще в ті часи з-за Польщі, відбулось моє перше знайомство з Володимиром. Батьки кіньми їздили на «базар» де продавали молочні продукти. Це так образно можна назвати «базаром», адже там ніяких прилавків не було. Продавали прямо з возів хто, що привозив. Весь цей ринок був в районі сучасної автостанції. Навіть з землі продавали. Хто, що собі настелить на землю з того й продає. Нам дітям було цікаво спостерігати. Особливо запам’яталися жиди. Як же ж вони вміли торгуватися і збивати ціни. Вони могли по півгодини збивати ціну. А ще десь далі був «свинячий базар», там продавали свійських тварин.
Жиди запам’ятались мені напористими. Вже як ідеш, щось купувати, до них, то не відчепляться:
- Заходь до мене, заходь до мене, - кричали і хапали за руки.
Якщо вже попав до них в магазин, то з порожніми руками точно не вийдеш. Продавали там усі товари. І всього було вдосталь. Продавали одяг та взуття, продукти, тканину, булочки та хліб. Мабуть не було такого, що не можна було знайти в жида. Магазини на вигляд були маленькими як грибочки. Були дерев’яні і не дуже показні, а були й муровані та великі. Як іти до вокзалу –був цілий ряд. На вигляд вони були дуже чепурні.
Бувало так, що як їдеш на базар, то жиди вже на Заріччі коло річки зустрічали. Мабуть, знали, що базар буде чи як. Я була мала і не розуміла нічого. Вони нас зустрічали і заводили прямо в магазин до себе.
Їхати в Володимир було святом для дітей. Мою меншу сестру не хотіли брати, то вона бігла за возом.
Війна принесла в нашу сім’ю велике горе. Німці забили мого батька і спалили хату. Ще до війни, нас молодих підлітків рускі зганяли рити окопи в районі Бугу. Навіть дівчата мусили рити. Пам’ятаю, що ще ставили дерев’яні «їжаки», думали, що німецькі танки не пройдуть. Наші «визволителі» постійно казали, що Сталін з Гітлером підписали мирну угоду і війни не буде. По-правді, казати тої війни ніхто й не ждав з простого населення. Все сталось настільки швидко, що й нема про, що казати. Батько, ще в 5 годині ранку пішов займати чергу в магазин, бо мали привести ситець. А тут одразу літаки військові над головами гудуть. Біля нашого села йшла погранзона. Наші прикордонники втікали. Тих героїчних подвигів про які нам пізніше розказували насправді не було. Німці напали зненацька. Рускі просто втікали. Вони не чекали швидкого нападу гітлерівців. Ми ще й бачили як вони втікали тою погранзоною до лісу. Бігли голі й босі. Відстрілюючись вони вбили двох німців недалеко від нашого села. Ми сиділи в хаті і коли перестрілка стихла, батько пішов на двір подивитися, що там відбувається. Чого ми його тоді не зупинили, я не знаю? Він вийшов до ліщини, а там вже німці ідуть по селі. Вони й застрілили його. Ще досі та ліщина росте біля якої вбили нашого батька. Тоді вбили 5 людей. Нашого тата Григорія і його брата Федора, Семенчика і Данилового батька. А Іванчика ранили і він вижив. Тоді німці зібрали людей і сказали, що розстріляють усіх за те, що вбили тих двох німців. Мабуть, якісь вищі офіцерські чини були вбиті. Але потім розібрались, знайшли, мабуть, свідків, що то не з села люди їх вбили і просто дали наказ спалити село. Згоріло тоді багато хат, в тому числі і наша. Ми довго жили по сусідах. Зимували в сусідки Бойчихи, а на літо жили в себе в стодолі. І так було доти, доки не збудували свою хату.
Війна туди скоро пролетіла, а вже назад верталися з боями і довго. Йшов запеклий фронт. У Нестрів була кухня, там німцям варили їсти. І в нас на квартирі були. Спали в хаті на сіні.
Діяло в наших краях і УПА. Хотілося, щоб Україна була вільна. Вже як прийшли совіти знову з’явилися партизани. Вони переодягалися під бандерівців і чинили безчинства, били, вбивали, кидали в криниці… Робили так, щоб залякати людей, щоб не повставав народ. Та в селі знали, хто справжні бандерівці, а хто переодягався. Боялися про це говорити. Ті, хто був у тих бандах перебраних погано закінчив своє життя. Якось доля в них так склалася.
Після закінчення війни позакривали церкви і ми ходили в церкву аж в собор у Володимир. І в самому Володимирі не було церков, поробили там якісь склади. А у соборі було стільки людей на свята, що здавалося, що задушать. Ходили в Микуличі, в Поромів і Низкиничі. Вже почали ходити автобуси і ми почали їздити автобусами. Йшли пішки, а перед церквою взували чоботи. Чогось тоді хотілося йти до церкви. То була єдина надія. Кругом розруха після війни, голод, холод… А коли в церкві – забуваєш всі біди. Та ще й почали укріплювати села. Повиганяли людей з хуторів. Зі свого насидженого місця. Польську колонію Смолову повністю зрівняли з землею. Поляки повтікали, а кого й вбили. Тепер про Смолову вже й ніхто не згадає, що то було таке село.
Після війни відкрили школу. Але я вже була старша і мене не взяли. Я ходила лише на вечірні курси. Вчили писати, читати, рахувати. Викладали історію і географію, українську мову та був урок польської. То була звичайна хата в якій збиралися ввечері і навчали. Після закінчення видали свідоцтво. В мене все було відмінно. П’ятірок чи четвірок не ставили, а писали просто - відмінно.

Спогади записала Вознюк О.А.

Дердюк Віра Григорівна

Дердюк Віра Григорівна
Дердюк Віра Григорівна

Дівчата у вишиванках
Дердюк Віра Григорівна

Наречена з дружками
Дердюк Віра Григорівна

На весіллі
Дердюк Віра Григорівна

Кавалери на роверах
Дердюк Віра Григорівна

На ланці
Дердюк Віра Григорівна

Обласні курси політосвіти. Місто Володимир-Волинський, 1945 рік
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.