dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 251
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 6-07-2017, 14:08
6-07-2017, 14:08

Савицька Єлизавета Григорівна

Категорія: Публікації

Я народилась у 1932 році у місті Устилузі у селянській сім’ї. Татова мама Єлизавета була полькою, а тато Василь – українець, був ковалем. Мамина мама Косюк Степанида походила з польської родини, а тато Косюк Омелян - українець, селянин. Діди і прадіди жили в Устилузі з 1700-го року, переїхали сюди з Любомля.
До війни містечко Устилуг було чистим та охайним. Тут жило багато жидів. Багатші жили і мали магазинчики у центрі, вздовж вулиці аж до Бугу. Їхні магазини були по обидві сторони центральної вулиці (від костелу до молитовного дому) і далі по Хотячівській вулиці. Навпроти магазину Луга (де зараз живуть Тамара Мальцева, Софія Грома) жила багата жидівка, що торгувала бляхою. То якраз були її будинки. Бідніші розташувалися по вулиці Хотячівській. По тій вулиці з ліва з краю жив фотограф, а трохи далі за ним жив бургомістр. Садиба мого дідуся доходила до кінця нашої вулиці і межувала з садибою багатого жида Розенфельда. Далі по вулиці жили українські селяни – Киселюки, Косюки, Данило Стецюк (потім у його хаті жив директор школи Кіт Б.І.), Дружуки. За церквою жили поляки Левандовські, Жабіцькі, пані Жмудська. З донькою Жабіцькіх я товаришувала. Ми були однолітками, разом гралися, ходили на поле. Далі жили Гайдуки. Та вулиця вела на право на Хотячів, а на ліво – до Дудерева. Там була садиба заможного українського селянина Вишневського.
Пекарня була Каусікова. Він був або поляк, або жид. Поляки утримували м’ясний магазин з ковбасами і копченостями. Ще один польський магазин «Сполем» був на розі Хотячівської вулиці і центральної. Його утримувала дочка бургомістра. Мій батько працював у тому магазині рахівником і ще ходив на роботу до Хотячева у гміну. Одного разу я йшла по вулиці і зустріла бургомістра, привіталася до нього чемно. Він розпитав мене, чия я є. Я розказала. І він запросив мене до себе в гості додому. Його дружина пригостила мене медом в сотах. А я все думала, ну що це таке смачне?
Наша вулиця називалася Цвинтарна. На краю вулиці було кладовище і костел. Поляки з Ворчина, Селеська, Білина приїжджали на фірах до костелу на службу. Тут жили поляки і українці - Кульчинські, Фанси, Савицькі, Гуньки, Рончки, Галушуки, Козаки, Сідлецькі.
Кожного року 26 вересня на свято Яцка у місті було багато міроприємств, організовували забави на Бугові. Для дітей на березі була зроблена площадка, обгороджена сіткою, щоб діти не попадали у річку. Там діти грали в різні ігри. А в центрі міста була вистава з великими фігурами 12-ти апостолів.
Лікарні в Устилузі не було. Лікар Музиканський лікував дорослих. А ще був дитячий лікар. Музиканський і один з польських лікарів утримували санаторій у Ворохті. А в будинку, де зараз лікарня, була пошта, якісь установи і квартири польських сімей, до Першої Світової війни, як розказував мій дідусь, був фельдшер і 4 медсестри. У тому будинку була скляна стеля.
У будинку Білянкіна (потім було терапевтичне відділення лікарні) за Польщі була охоронка – дитячий будинок для дітей-сиріт. Після війни там була школа, а потім різні установи – районо, райвиконком та інші. У будинку Стравінського після війни була поліклініка. Білянкін і Стравінський виїхали під час Першої Світової війни. До Володимира їх відвозив на бричці Розенфельд. Будівлі лишилися нічиїми.
По вулиці, де тепер клуб, ближче до Буга за Польщі була ремізія (кінотеатр), де крутили кіно і ставили п’єси. Перед ремізією були цукерня та аптека. Цю аптеку утримував жид. Батьки взяли мене з собою на виставу «Вій». Може я і не зовсім розуміла зміст, але добре пам’ятаю, як падала труна з табуреток. А ще ми ходили на фільм «Тарзан».
За капличкою, по вул. Липовій з правої сторони за Польщі була торговиця. А за совєтів там поставили трибуну і проводили міські свята, учнів приймали в піонери. Зліва по вулиці була синагога. Вона згоріла у перший день війни. По цій же стороні вулиці жив поліціянт. У місті був порядок. Був один злодій. Злодія всі знали, але ніяк не могли цьому зарадити. То хтось сир повісить, щоб стікала сироватка, то він потягне, то яйця з під курей.
Стара дерев’яна церква була біля кладовища, побудована на пожертви поміщиків Грознових з Ізова. Дідусь розказував, що в тій церкві ночував Наполеон зі своєю свитою, як втікав з Росії.
Єврейське кладовище, що називалося окописька, було обгороджене і займало територію теперішньої школи аж до центральної дороги. Десь скраю біля окописька був похоронений лікар Музиканський з жінкою і дитиною. Під час війни він втік у Коритницю. Німці його привезли назад до Устилуга. Собі і жінці він вколов отруту, а дитині не зміг. То вже німці забили. Вздовж центральної вулиці хоронили загиблих солдатів.
Перед кафе «Зустріч» до І світової війни була велика мурована церква. Після війни у 20-х роках, коли тут була Польща, влада забрала ту муровану церкву під костел. У двоповерховому будиночку, що біля нього, жила монашка. На першому поверсі був дитячий садок. Багато українських і польських діток туди ходило, і я теж. Діти ходили до костелу. У нас була вихователька, полька за походженням. Там нас кормили. Ми гралися, нам читали казки, ставили вистави. На Різдво була казкова вистава. Медик, мій двоюрідний брат, був королем, ще була королева, а я була їхньою дочкою королівною. Зла відьма зачаклувала королівну на мишку. Мама пошила мені для вистави гарне вбрання з голубої ковдри. Завжди на 25 грудня до діток у садочку приходив святий Миколай. Діти розказували віршики і він їм давав подарунки.
Під час Другої світової війни совєти у підвалі тої церкви (костелу) зробили тюрму, там було і НКВД. Ми з дідусем ходили туди, бо хтось з наших родичів туди потрапив. У війну вона була зруйнована. А за нею був великий обгороджений стадіон. Після війни землю роздали під забудову. І сім’ї Карпюків, Галушуків, Бабюків і Олещуків там побудували житло. Потім І-й секретар райкому партії Чапюк Ростислав Степанович, родом з Русова, наказав ті залишки церкви зруйнувати, щоб не псувати вигляд міста. Від тієї будівлі йшов підземний хід до валів, там були ворота, правда зачинені, а далі проходив під Бугом. А ще один підземний хід був в сторону Володимира.
На день Незалежності Польщі - 3 травня 1937 чи 38 року в Устилуг приїжджав Біскуп. То було велике свято. Зібралося багато ксьондзів на ту зустріч. І мене вибрали його привітати. Я була у білому платтячку з білим бантом на голові і з білими квітами. Для Біскупа я розказувала віршика. А в натовпі мами обурювалися, чому це українська дитина вітає Біскупа, а не польська.
Потім до тата приходили з пропозицією переходити у католицьку віру. І вже перед самою війною мене не хотіли записувати у польську школу, поки батько не стане католиком. А тато був впертий. Сказав, що переходити у католицьку віру не буде, а відтак запише мене у жидівську школу. Мій дідусь часто спілкувався з жидами. Один із них, що мав виразку шлунка, приходив до нас рано вранці пити натщесерце ложку теплого смальцю. Їм же не можна їсти свинину. Крім того, вони орендували в нас частину саду. Їхня школа була у синагозі. У мене було багато подружок серед жидівських дівчаток, і я мала з ними ходити до школи. Але почалася війна…
В саду біля річки, де будинок Білянкіна, вночі на 22 червня була забава. І молодь там розважалася. На ту забаву приходили і німці, танцювали з нашими дівчатами і навіть казали, що буде війна, але їм ніхто не вірив.
Війна…Так страшно було: снаряди рвалися, бомби падали. Все місто горіло. Центр міста був жидівський і його зразу розгромили. Ми сиділи в кухні в кутку під Образом – я, мама, маленька Соня і дідусь. Тато пішов відкривати льох, щоб ми могли там заховатися. Його трохи зачепило осколком. Неподалік від нашої хати був літній кінотеатр. Якраз туди влучили дві бомби, утворилися дві величезні ями, а кінотеатр згорів. Потім до нас прийшла сім’я Козаків, бо їхня хата згоріла. А тут де наше подвір’я, стояли дві стодоли, а в них закрили новобранців - 19 чоловік. У стодолу попав снаряд і хлопці загинули, спасся лише один, родич Царука. Звечора офіцер, чи наш, чи перебраний німець, закрив їх на колодку. А солдати не знали, що можна відкрити ще одні внутрішні двері і втекти.
Під час бомбардування згоріла ціла наша вулиця. Вціліли тільки наша хата, ксьондзова (перша хата по вулиці за костелом) і Сідлецьких. Погоріли хліви, а в них корови, свині…Жінка прикордонника Кузнєцова з маленькими дітьми втікала на цвинтар і там її забило, а діти вижили. Її чоловік у той час був на заставі. Мабуть теж не вижив, бо заставу розгромили в першу чергу. На ранок прийшли німці перевіряти хто лишився живим. Німецька армія пішла вперед, а деякі зосталися у місті, щоб підтримувати порядок. То один із німців наказав дівчатам принести одіяло і закутати дітей Кузнєцової. Менша дитина була поранена, і німці її відразу забрали до шпиталю в Грубешові. Потім хтось із лікарів її усиновив. А старшу дівчинку забрала Геленка Козак. Вони жили у хаті вивезених Трояновських. Потім дві старші польські дівчини з Селеськів забрали ту дівчинку до себе і згодом виїхали до Польщі.
На краю вулиці навпроти костелу (неподалік від кафе «Дружба»), була польська хата. То німці зробили там комендатуру. Комендантом був Гук – німець. Окремо була міська рада. Головою був Ліпінський, а Борисов був секретарем.
Ліпінсський, лікар Вічек і Борисов з Кладнева допомагали жидам рятуватися від німців. Під час облави жиди втікали в поле, а потім в села. У селах жидів жило мато, то німці їх там не шукали. А тих, що не встигли втекти, повиловлювали і повезли у Пятидні… Губель завідував овочесховищем. Зараз там міськкомунгосп. Мій тато допоміг Губелю втекти від облави: дав йому косу, торбину з хлібом і кусочком сала і відправив на поле, ніби як косаря. А потім він подався десь далі. Знаємо, що вижив. Батько допомагав всім кому міг.
Один з врятованих євреї прислав у подарунок татові сорочку і краватку. Але за часів Радянського Союзу треба було за посилку багато платити. Сорочка не була того варта, але мусив заплатити і забрати.
Школа у місті була недалеко від валів, зліва на пагорбі, там де зараз митниця. Туди я пішла у перший клас. Перша моя вчителька – пані Межинська. На території валів було старовинне кладовище, бо коли падав дощ, видно було уламки кісток. Ми на перерві бігали туди дивитися. А як іти від колишньої школи вниз, до міста, стояв обгороджений білий мармуровий пам’ятник. Там були похоронені польські офіцери. Потім німці там хоронили своїх. А потім був пам’ятник радянським солдатам. Зараз там не має нічого. У будиночку, де зараз базар, під час війни відкрили школу. Учнів було не багато, бо за німців поляки повтікали з міста. Пройшли програму за 1-4 класи. Була тільки одна вчителька Каширіна, сестра бувшого головного лікаря Радченко. Хлопці зробили німцям якусь капость. Німець прийшов до неї і питав, хто ті хлопці. Але вона не видала їх. Сказала, що то не наші хлопці. Трохи вміла говорити по-німецьки, то німець їй повірив. Потім школу закрили і я з іншими дітьми ходила вчитися до неї додому. П’ятеро чи шестеро нас було – я, Іра Ліпінська, Габреля Кульчинська, Юрій Гунько і Юрій Гаврилюк, і хтось з польських дітей. За те, що вчителька нас вчила, давали їй продукти. Потім у тому будиночку, що ми вчились, зробили клуб і мої батьки один раз ходили туди на вечірку на Новий рік.
До війни у будинку, який ми пам’ятаємо, як пекарню, була круп’ярня, де фасували крупи. Під час війни цей будинок розрушили. Неподалік була землянка, де жила жидівка Песя з 5-ма дітьми. З одним із її синів - Паульом я товаришувала. Коли в Устилузі була німецька облава, вони втекли на Білий Буг і переховувалися у заростях. Моя мама Ольга і її сестра Віра готували їжу, і я носила їм до схованки попоїсти. Посуд назад не забирала, бо страшно було. А через деякий час вони зникли. Більше ми про них нічого не чули.
У війну наша сім’я жила в Устилузі. Місто було зруйноване. Люди будували маленькі будиночки, на одну кімнату, ліпили з чого могли. А дехто і в землянках жив. Ми нікуди не виїжджали. Мали поле, ходили на жнива. Я з мамою жала пшеницю, тато косив. Потім в’язали снопки. Мали корову, коней, свиней, курей. У саду під грушами стояли вулики-колоди з бджолами. Мали своє зерно і мололи його у млині у Дерішевського. Здавали німцям контингент (обумовлено було скільки центнерів зерна треба було здати). А за совєтів здавати треба було більше: збіжжя, масло, шкіру зі свиней.
Коли під час бомбардування погоріли хліви, для домашніх тварин з соломи і дощок поробили маленькі хлівчики. Взимку окотилася овечка. Було дуже холодно і овечку з маленьким забрали до хати. Я навіть забирала те ягнятко до себе на ліжко. А в кухні у ящику жила морська свинка. Тато її приніс, бо казали, що вона лікує суглоби. З нами завжди жили коти. Взимку у грубках палили солому. Мали своє поле, то соломи було вдосталь. А в плиті палили дрова, щоб готувати їжу.
На зимові свята вдома ставили ялинку. Ще з польських часів залишилися великі скляні різнокольорові кулі. Гірлянди робили самі з соломки і тонкого кольорового паперу – бібули. А ще були панянки. Голова, руки і ноги продавалися у магазині, а платтячко робили з кольорового паперу. Так само робили і святих Миколайчиків. З бібули формували кулі: складали папір, певним чином його склеювали і розгортали, тобто робили об’ємну іграшку. Пам’ятаю, як на Св. Миколая під подушкою я знайшла тканину на сукенку.
Під час війни в хату до нас поселили німецьких офіцерів. Забрали двох коней, а натомість дали гарного великого, але сліпого коня. Рядові солдати жили окремо. На нашому подвір’ї була літня кухня і вони там варили собі їжу і нас часом пригощали. Часто варили клюски і дуже смачний суп. Один з офіцерів був вчителем, приємний такий чоловік. Вчив мене німецької мови. Давав цукерки. Не підтримував поглядів Гітлера, але нічого не міг вдіяти і мусив коритися режиму. До офіцерів часто приїжджали німецькі дівчата. По святах родичі присилали для офіцерів посилки. Я пам’ятаю, як на Різдво їм прислали багато тістечок, і вони нас також пригощали. Вони не довго тут були, пішли далі на фронт.
У місті поперемінно патрулювали українська і польська поліція. Німці намагались створювати такі ситуації, щоби українці і поляки між собою не ладили, налаштовували їх один проти одного, щоб вони бились між собою і не робили їм шкоди. Спочатку, де Ворчин, Пузів, Селеська і Білин українці переслідували поляків. А вже потім поляки – українців. Наша сім’я мала втікати до дідусевої куми в Пузів, але щось нам завадило. І добре, що не поїхали, бо були б нас побили. На Фунді жило багато осадників. Там також була якась колотнеча. Звідти втікала одна пані з дочками і з внучком. Їх приютив ксьондз. А вже її робітники – хлопці і дівчата – українці, ночували у нас.
Польська поліція зганяла українців до рампи на залізниці. Там уже стояли вагони і був тимчасовий табір. Українці думали, що їх будуть винищувати, так само, як жидів. Але молодь везли до Німеччини на роботу. За нами теж прийшли. Якраз тато був на полі, а вдома тільки я, мама і маленька Соня. Нас забрали. Проте, нам пощастило, бо комендант Гук нас знав і відпустив. А родині Козаків не повезло. Вони мусили їхати. Люди у вагоні зірвали кілька дощок і повтікали, і Козаки разом з ними.
А вже потому поляки українців переслідували. Українці ховалися по лісах, де тільки могли.
У будівлі, де жив Білянкін, під час війни був госпіталь. Там було багато поранених військових. Мій дідусь заніс туди бідон меду. Йому дали подяку від головного лікаря. Під час війни у 1944 році тут відкрили школу. Ми відразу пішли у 5-й клас. Були хлопці переростки - Мазяр і Іполіт Матвіюк. Нашу вчительку, що читала математику, звали Марфа Григорівна. Зошитів не було. Їх робили з кольорового паперу, який привозили з заходу солдати, що верталися з війни. Підручники були лише у вчителів. А ми писали з дошки завдання.
Приміщення школи було гарне. Великі класні кімнати. В класах на стінах висіли портрети Леніна і Сталіна, які на свята прикрашали вінками. Туалет і душова кабінка були викладені плиткою. Сама будівля зведена у формі корабля. Була велика палуба, де ми бігали і гралися. Від будинку до річки вели широкі сходи. А спереду була велика гарна клумба.
Потім відремонтували школу біля кордону, а тут розмістили різні установи. Головою райвиконкому був Денисенко. Його діти ходили з нами до школи. Завідуючою райвно була мама моєї однокласниці Алли Петровської.
По закінченні війни сюди присилали різних спеціалістів із східних областей України. Їх розселяли у хатах господарів, яких вивезли у Сибір, або просто підселяли до місцевих жителів. У нашій хаті завжди жили якісь люди.
За ремізією був великий будинок, в якому розміщувався пологовий будинок і лікарня. Головним лікарем була Остроглазова – військовий хірург. Ще один лікар був Гриценко.
Почали організовувати колгоспи. Береза з Тростянки був головою колгоспу. Його дочка Галина ходила зі мною до школи. Мазяр, Матвіюк, Климюк і мій тато не пішли відразу у колгосп, а створили свою бригаду. А потім таки змушені були вступити у колгоспну спілку. При цьому забрали все, що могли, навіть сліпого коня. Він втік і прийшов до свого подвір’я і довго стояв під брамою. Голодний був, виснажений. Прийшли і забрали його. А хто там дбав про худобу. Хто дбав, щоб були ситі. На полі сіяли зернові і багато кок-сагизу, з якого робили гуму. Те зілля було схоже до молочаю, дрібне, погано росло. Вдень ходили полоти кок-сагиз, а вночі всіх гнали до молотарки. Хто допрацював у колгоспі до старості, давали пенсію - 12 карбованців.
Ми ходили, як треба було, пішки до Володимира. Якось зібралися я, Іра Ліпінська і Антося Гунько, і пішли зранку до Володимира до фотографа. Сфотографувалися і пішли на базар купити щось поїсти. Продавалися пиріжки, і ми купили собі по одному. Мій пиріжок впав у болото, і я лишилась голодною. Так шкода було. Після обіду верталися назад до Устилуга. Їхало багато підвод у нашу сторону, ми просилися, що б нас підвезли, а ніхто так і не зупинився, так ми пішки і йшли. Втомилися дуже.
Великий базар у Володимирі був там, де зараз автостанція. Багато селян на підводах продавали свої товари. Ми часом фірою їздили до міста у Миколаївську церкву, і в Успенський собор. Фіру з конями залишали у знайомих, що жили біля кладовища. Пам’ятаю магазин Шуровського (зараз будинок по Ковельській, 29), в якому продавався готовий одяг. Там мені купували пальтечко.
Пам’ятаю свій випускний вечір. Батьки збиралися у шкільній столові і готували різні наїдки. На закінчення школи тітка Софія Буцька пошила мені плаття з тонесенької шерсті, і купила великий чорний бант. А мама мені пошила сірий костюмчик, голубеньку блузку і купила голубі босоніжки. В моєї подруги Ірини Ліпінської був кофейного кольору костюм і червона блузка. На випускному з дівчат були Марія Бохотниця, Таїса Холевчук, Галина Береза, Варя Ясінська, Ірина Ліпінська а з хлопців були - рідний брат директорової жінки - Коля Чвертко, Леонід Вавринюк, Федір Стрільчук, Іван Косинський, Юра Гунько. Не багато нас було. Ми були ІІ випуск школи. З першого випуску були Саша Воробей, Галя і Соня Козлови, Іван Ясінвький, Бохотниця з Ізова, Роговський, Коложинська, Марія (мама Тетяни Іванівни Міщенко). Випускний бал тривав всю ніч, а зранку ходили зустрічати сонце.
Я закінчила школу зі срібною медаллю. Тож вирішила поступати у Львівський університет.
Ми поїхали з Іриною Ліпінською. В поїзді познайомилися з володимирськими дівчатами, що також їхали поступати –Аллою Сорочинською, Стефою Антонюк, Андрієм Хомиком та Архімовичем. У Львові на той час вчився у фізкультурному інституті племінник батюшки Ломазького – Юрій Лісінський, тож він зустрів нас і вмовив поступати у медичний інститут. Завів нас у заклад, де була приймальна комісія, і ми написали заяви. В приймальній комісії також був студентський лікар Фон Юнг. Його дочка поступала разом з нами. Ввечері Лісінський повів нас на танці, потім дав нам переночувати у своїй кімнаті, а сам пішов до хлопців. Вранці я поїхала додому, бо мала медаль. А медалістів приймали без екзаменів. Ірина залишилась здавати екзамен, але не пройшла. Поступила на заочне відділення педінституту у Луцьку і працювала вчителькою у Володимирі-Волинському. Наша подружка Антося Гунько вчилася у технікумі у Львові, і я часто ходила до неї в гуртожиток. З Устилуга у Львові вчилося багато молоді: Валя Косюк, Ліля Гусюк, Саша Воробей, Іван Ясінський, Галина Козлова. То ми часто зустрічалися. А з дому тато Саши Вороб’я фірою відвозив нас до Володимира на поїзд на навчання.
Мене поселили в гуртожиток. Першу ніч ми спали в спортзалі. На нас напали воші. Зранку покупляли кістяні густі гребінці і повичісували їх. Потім розселили нас по кімнатах. Я жила зі Стефою Антонюк і Аллою Сорочинською і ще одною дівчиною. Хлопці Ахімович і Хомик жили в тому самому гуртожитку. Дівчата і хлопці жили на різних поверхах. Снідали у гуртожицькій столові. Зазвичай брали млинці і какао. На обід ходили в іншу столову, де був борщ і каша. Якраз стипендії вистачало, щоб прохарчуватися. Одягалися бідно. Ще в школі на канікулах я ходила на роботу в заготконтору, і заробила гроші. У Володимирі на базарі купила тканину на плаття собі і мамі і парусинові туфлі. Дядя Володя Дружук пошив мені куртку на замочку. А мама пошила білий халат і ситцеві сірі штани на фізкультуру. А ще купила коричневі спортивні туфлі і сумку, щоб носити конспекти і халат. Звичайно наш одяг відрізнявся від одягу багатих студенток, що жили у Львові. Вони ходили у чорних спідницях до п’ят і в білих блузках. Місцеві одягалися просто. Студенти зі східних областей були бідніші. Знання сільської і міської молоді не дуже відрізнялися. У першому семестрі вчили біологію, фізику, хімію, а далі пішла анатомія, гістологія, органічна хімія, біохімія, патанатомія, інші спецпредмети. Старалися вчитися, бо потрібна була стипендія, бо ж як без грошей жити. Було трохи підручників, але в основному ходили вчитися у бібліотеку, писали конспекти на лекціях за викладачами. Асистенти вели практичні заняття. Я вчилася добре. Одного разу здавала екзамен по анатомії. Відповіла добре на всі питання, і мене запитали, хто міністр охорони здоров’я. Ну звідки я могла знати на першому курсі, хто міністр охорони здоров’я. Наш асистент мені підказує – знімає і одягає свою шапочку, а я не розумію. Прізвище міністра було Білошапко. Але поставили п’ятірку.
Моєю найкращою подругою в інституті була Інна Розенталь, єврейка. Батьків забили німці і її виховала няня. Ще були подружки українки - Рома Саврук і Галя Петрук. Зі мною вчилася і жила Марійка Савула. Вона була старша. До неї часом приходили лікарі з ординатури Іван Богун і Микола Ваврисевич. Я готувалась до екзамену, і трохи не довчила, бо як можна вчити, як в кімнаті гості. На екзамені мені попався білет, на два питання я відповіла, а останнє не знала. Поставив мені викладач трійку. Що роботи? Стипендії вже не мала б. Богдан Вінниченко був старостою нашої групи і домовився з викладачем, щоб мені переправили оцінку.
В гуртожитку були душові кімнати, де можна було помитись і попрати одяг. Порошків не було, а тільки мило і сода. Сушили одяг на балконі. Якось вкрали мені сорочку. Але я її знайшла, бо та дівчина теж її попрала і повісила сушитися. Її брат вчився зі мною на курсі, і я йому сказала. Тож сорочка повернулась до мене.
На 6-му курсі нас поділили на групи, і ми по двоє на практиці ходили на виклики до хворих міряти тиск, часом направляли у лікарню. Один раз нас пригостили цукерками, другий раз чаєм. Був один виклик – у чоловіка був пневмоторакс. Повітря набиралось у грудну клітку, то направили його у лікарню, бо самі нічого не могли вдіяти.
По закінченню інституту, комісія розподіляла нас на роботу по областях. Я попала на Волинь. В Луцьку завідуючий облздороввідділом запропонував Любешівський район, або Ратнівський. У Любешівський район треба було добиратися літаком, а до Ратнівського району курсував автобус, і до лікарні через болото треба було пливти човном. Тато пішов до нашого головного лікаря Льва Михайловича Іосевича, і той пообіцяв, що поміняє моє направлення на Володимир-Волинський район. Спочатку з 1956 по 1958 рік я працювала в Устилузькому районі у селі Стенжаричі. При лікарні був пологовий будинок. Потім працювала в лікарні в Ізові. Лікарня була на 15 ліжок. В лікарні був один лікар, декілька медсестер і фельдшер. Була поліклініка. До лікарні ходила пішки. Згодом лікарня відійшла до Іваничівського району. Далеко було добиратися, і в 1959 році я перейшла в Устилуг в участкову лікарню, і працювала педіатром. В лікарні був родзал, палата для жінок, і дитяча палата. Була також операційна. Потім родом і поліклініку зробили окремо від лікарні. Головним лікарем був Іосевич. Перед ним був Головко – хірург. А жінка – педіатр - була сестрою Окладної, головного лікаря у Володимирі. Чоловік Окладної був головою міста Володимира-Волинського. В лікарні була кухня і прачечна. Аптека була по тій самій вулиці, що і зараз, але з права у жидівському будиночку. Там же мешкала і аптекарша. Ліки робили в аптеці. Централізовано отримували різні порошки для лікування у великих бутлях. Аптекарша розважувала їх, часом складала декілька інгредієнтів разом, і фасувала в паперові обгортки. Сама готувала мікстури, відвари, настойки. В аптеці була дистильована вода яку брали для стерилізації шприців, бо одноразових ще не було. Лікування в лікарні було безкоштовним.
Коли я ще вчилась в інституті, у нас на квартирі жив лікар-хірург Западнюк зі Львова, а потім педіатр - Биченко Анна Єрємєєвна.
Коли розформували Устилузький район, то на всі збори їздили до Володимира. Ще в Устилузі була туберкульозна лікарня. Після її закриття там зробити терапевтичне відділення, де працювали Савочка і Фрунзенський. Я закінчила курси терапевта і перейшла працювати до них. Коли Савочка виїхав, стала завідуючою терапевтичним відділенням.

Савицька Єлизавета Григорівна
Савицька Єлизавета Григорівна
Савицька Єлизавета Григорівна
Савицька Єлизавета Григорівна
Савицька Єлизавета Григорівна

Савицька Єлизавета Григорівна
Савицька Єлизавета Григорівна
Савицька Єлизавета Григорівна
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.