dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 340
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 29-06-2017, 10:14
29-06-2017, 10:14

Кожуховська Антоніна Андріївна

Категорія: Публікації

Народилася я у селі Стенжаричі. До війни тато робив в місті на залізниці, а мама весь час була в селі.
Коли почалась війна було дуже страшно. Стенжаричі тоді входили до складу Польщі. Тата забрали на війну, а нас у мами було восьмеро дітей. Тата на війні вбили. Ми із Стенжарич втекли в Мусир і там чекали поки пройде фронт. Жили у лісі. Пам’ятаю, що було дуже холодно по ночах. Ми виїхали до Мусира на возах і так з тими кіньми тиждень пробули в лісі. Колись і не було такого як зараз - взяв ковдру і накрився. Було якесь полотняне рядно і солома. У Мусирі те саме, кулі над головами свищуть. Найстаршому моєму братові було вісімнадцять років.
В лісі ми жили не одні, було нас кілька родин із Стенжарич. Приїхали якісь «стрибки», так їх називали. Чи вони були якимись військовими чи партизанами, я не знаю, але вони нам сказали втікати, бо нас поб’ють в цьому лісі. А ми лежимо на землі, мама розстелила якесь рядно, ніч темна нічого не видно. Коні стоять в іншій стороні. Старший брат прийшов і каже, що нема коней, хтось вкрав. Ті «стрибки» кажуть, що нам треба їхати за Устилуг, бо там безпечно. А як же їхати як коней вкрали? Вони дали нам коня і воза. Нашого хтось вкрав, а вони віддали свого. А на возі ж були усі речі. Так і все пропало.
Мама нарвала трави, поклала якесь сіно і попхала нас на того воза. Малих понакривали сіном і так ми поїхали. Ми їдемо, а в Устилузі «бах-бах», кругом стріляють. Бабу нашу вбили під мостом устилузьким. Завезли нас в село Русів до якоїсь жіночки. В неї чоловіка на фронт теж забрали. Вона напалила піч і ми всі як гриби на ту піч полізли грітися. Вона насипала проса, ми повгрівалися за ніч і були здоровими. Теперішні діти б не вижили в таких умовах. А їсти то не було нічого. Ми ходили жебракувати. Там жили багатші люди, тримали господарство і хто як міг один одному допомагали.
Вже пройшла зима, потім Пасха і мама каже, що будемо їхати додому. Вже ніби все стихло і люди сім’ями почали вертатись. Зібрались ми та й поїхали. Приїхали додому, а хати спалені в Стенжаричах. Нічого не лишилося. Ночували хто в кого. А вже потім почали копати землянку. Ми в цій землянці прожили 10 років.
Потім як вже почався колгосп, старші діти пішли працювати. Старшого брата забрали в армію. А нас шестеро дітей ще ходили в школу. Що ми їли? Гріх казати, що зараз нема чого їсти. Посіяли просо. Товкли з нього кашу. І то мама нам не давала. Ми їли ту м’якоть від пшона. Як зараз пам’ятаю, був в нас банячок літровий, ми насипали в нього ті «отруби» і кидали туди ложку масла або сметани. І воно цілу ніч в грубці печеться. До школи вставали в третій годині ночі, бо до неї треба було йти 3 км. Каша вже втушкувалась і нам всім виходить якраз по ложці. Так ми їли і йшли до школи. Взуття не було, мама нам плела постоли. А хлопці брали собі якийсь ремінь і підошву дерев’яну та робили собі такі шльопці. Зайдемо до школи, ще й подуріємо по дорозі. А одягнені були в полотняних спідницях, що мама пошила і на ногах панчохи з лляних ниток поплетені. Так і ходили цілу зими і не чули ні морозу, ні вітру. На постолах були шнурки, ще якісь ганучі на ноги намотаєш, тими шнурками до колін позав’язуєш і так ідеш. Було завжди 4 уроки. Їсти з собою ніхто не брав, бо й не було чого. А хто був багатший, той мав кусок хліба. То вже й клянчиш у нього, щоб дав вкусити раз. Дійти додому просто так не можна було, адже біля нашої землянки було два озера. Треба обов’язково поковзатися. Порвемо постоли і йдемо додому. Їсти нема, що. Є лише юшка якась, кілька картоплин плаває і пшоно. Посьорбаємо тієї юшки і бігом на піч грітися. Відігріємося і знову ковзатися. А в чому ковзатися як постоли порвані? Босяком. Голими ногами на лід.
Підросли ми і пішли в колгосп працювати. 5 років ніхто нічого не платив, писали одні трудодні. Через 5 років дали по 5 коп і 100 грам зерна. З кожним роком все краще платили і більше. Вже по 25 коп., 30 коп. Бувало й таке, що посіяли пшеницю, агроном давав коні і я мусила скородити все поле. Коли починалися ягоди ми могли підзаробити. Нарвемо і несемо пішки до Володимира два відра. Назад вертаємося, то купимо вже хліба. Так ми виживали після війни. А як починався кашель мама нам давала по ложці гасу і запихала на піч на просо. І все –кашлю як і не було. Гас – то були ліки від усього.
Вийшла я заміж і в мене народилась дочка. Чоловік мій через два роки помер. У нього було хворе серце. І я була 8 років сама. Тяжко працювала в колгоспі. А потім посватався до мене мій теперішній чоловік. У нього вже були діти і в мене була дочка. Довго його родичі вмовляли мене вийти за нього. І мама моя вмовляти почала. Казала, що залишуся сама на все життя, питала чи хочу, щоб дочка моя так само все життя працювала в колгоспі. Я подумала і згодилась. Ми переїхали жити у Володимир.
17 років я пропрацювала на швейній фабриці. На фабриці шили одні сорочки. А я була на прасуванні комірів і полок. Платили по 200 рублів, 270 рублів. А найбільше – 400 рублів. Але я завжди давала більше норми. А перед тим як іти на пенсію, то просили попрацювати кілька годин в другу зміну. Працювало нас більше 1000 людей у дві зміни. Роботи було багато. Якщо працювали в другу зміну то належало робити тільки до 23:00, а працювали до 2:00. На великі свята завжди давали премії.
Кожуховська Антоніна Андріївна
Кожуховська Антоніна Андріївна


Спогади записала Вознюк О. А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.