dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 206
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 8-06-2017, 14:52
8-06-2017, 14:52

Ромащук Зінаїда Йосипівна

Категорія: Публікації

Вибір професії мені посланий долею. Біля нас жило багато військових. Багато було українців, росіян, поляків. Всі по роботах, то ж потрібно було комусь за дітьми дивитися. Ще з дитинства сусіди мені доручали приглянути за меншими дітьми.
Я наймолодша в родині Ромащуків. Народилася у 1945 році в селі Кам’янка Апостоловського району Дніпропетровської області, куди нас виселили з Грубешівського повіту. Кліматичні умови на Дніпропетровщині завжди були специфічні. Сусід Федір сказав нашому татові тікати, бо буде засуха, і діти не виживуть. Стояла спека і земля була потріскана. Батько запряг корову, разом з мамою зібрали речі, які ще могли бути. Так ми поверталися на Батьківщину – на Волинь. Нас дітей везли на возі. Корова наша називалася Красуля. Батьки обмотували їй копита ганчір’ям, щоб не збила ратиці. У сестри Марії була чорна курочка, яку вона дуже любила і тримала її всю дорогу на руках. Часто старші діти йшли пішки, бо корова не давала ради тягнути. Час від часу доводилося зупинятися серед поля, щоб відпочити і нам, і корові. В дорозі часто траплялися злодійські напади, а тому необхідно було по черзі вартувати. Їхало чимало таких возів - переїзди були довготривалими і виснажливими. Після довгих пошуків пристанища у Володимирі-Волинському - спершу необхідно було поневірятись у волинських селах безпритульними. У місто потрапити неможливо було без паспортів. Нарешті у 1947 році вдалося поселитися у Володимирі. На нашу долю випали нелегкі випробування - ми бачили зруйновані села, міста, замордованих, знедолених згорьованих людей, яким із попелищ довелося піднімати своє господарство і родини. Одним словом - рятуватися, щоб жити. Тут у Володимирі я живу із двох років і пам’ятаю місто ще повоєнним. Люди жили впроголодь. Звичними були довгі черги за хлібом, керосином, сіллю. На вулицях багато інвалідів, жебраків, безпритульних в лахмітті та й босих. Ми довгий час тулилися у чужих людей, як у селах, так і у місті. Тато постійно ходив на заробітки. Він виконував різноманітну роботу: був добрим теслею, будівельником – брався за будь-яку роботу, аби забезпечувати жалюгідне існування. Мама доглядала дітей і займалася домашнім господарством: мали город, корову та іншу живність. Навчання я розпочала у жіночій семирічній школі №4 (тепер це гімназія), потім два роки вчилася у школі № 2, і знову у четвертій школі. Такий розподіл дітей існував за квартальним проживанням. Середню освіту я отримала у першій міській школі… З початком вступу у школу для мене відкрився новий світ. Школа відразу захопила мене своїм життям, дружніми стосунками, цікавими уроками. Мені усе було цікавим. Я любила своїх вчителів. І досі зринають у моїй пам’яті наші вчителі, викладачі педучилища Ганна Андріївна Доманська, Катерина Павлівна Буковська, Тетяна Іларіонівна Бойчук, Олена Павлівна Герштанська, Ніна Зіновіївна Шевченко, Катерина Вікторівна Брундзинська, Михайло Васильович Лопійчук, Марія Федорівна Богза, Надія Петрівна Дук, Ісай Михайлович Барінбойм, Олександра Дмитрівна Калапуша, Єфрем Петрович Нагрода, Ольга Ісаківна Яворська, Микола Іванович Сенчишак, Володимир Володимирович Буковський, Євген Федорович та Віра Антонівна Дідуни, Артем Лукич та Марфа Михайлівна Детюки… Це прекрасні душею люди, бездоганні знавці своєї справи. Їхні уроки неможливо забути. Вони несли нам, дітям, знання і життєву мудрість. Я закінчила 11 класів у 1963 році. Якраз тоді ввели перший рік 11-річну освіту. Я дуже любила школу. Атмосфера там була чудова. Жилося бідно в матеріальному плані, скрутно. Однак навчалися залюбки. Мої брат Степан і сестра Євгенія дуже гарно малювали. І мені завше хотілося малювати. І коли тато купував нам олівці, то розрізав їх і вставляв у гільзи, щоб були ці олівці довшими для зручності у малюванні. Так ми завжди ділилися один з одним усім, що мали. В школі я постійно оформляла щотижневу стінну газету – писала замітки, статті, малювала, опікувалася молодшими учнями (такі доручення мала у школі) виготовляла власноруч наочний матеріал. Мені такі заняття, справи завжди подобалися і вдавалися. Окрім гуманітарних, природничих, мистецьких предметів у школі я цікавилася медициною, журналістикою, режисурою, архітектурою, фотографією, музикою. Однак остаточно мене заполонила педагогіка: у цій одній професії здійснилися усі мої прагнення. Саме педагогічна праця поєднала усі мої бажання постійного пошуку нового у педагогіці, з можливістю використовувати спектр усіх своїх уподобань, а також можливість постійно займатися творчістю. Та найперше вибором професії педагога я завдячую своїм батькам, мамі Ганні Степанівні (з родини Самолюків с. Бережці Любомльського району Волинської області) і татові Йосипу Онуфрійовичу Ромащукам. Їхнє дитинство і доросле життя припало на складні політичні, воєнні роки. Родину виселили з Грубешівського повіту на Дніпропетровщину. Велика територія Волині підпала під Польщу. Матеріально, морально і фізично батькам як і усім вимушеним переселенцям було надзвичайно складно. Виживали завдяки постійній важкій праці. Постійні нестатки не зламали великої сили духу наших батьків: вони рятували від голоду й холоду своїх батьків, себе і нас, дітей. Завжди прагнули хоч якось зігріти наше дитинство, створити хоч і бідацькі умови для існування, і понад усе намагалися дати нам усім чотирьом дітям освіту. Тато мав чотири класи російської школи. (Їхню родину вивозили у 1914 році в Росію, с. Михайлівка Саратовської області). Татові було значно легше він знав грамоту. Міг читати і писати: українською, російською, польською мовами, а пізніше у воєнні роки оволодів у якісь мірі і німецькою мовою. (Більше трьох років перебував на примусових роботах у Німеччині). Мама була неписьменна, до школи не ходила, бо з шести років зростала круглою сиротою, поневірялася по наймах у чужих людей. Вона мала надзвичайні природні здібності, була мудрою людиною, завжди знаходила вихід із найскладніших ситуацій. У мами була хороша аура. Усім нам було добре коло неї. У нашій оселі завжди збиралося багато людей. (Жили ми у церковному приміщенні Успенського собору майже двадцять років). До брата Степана, а він у нас найстарший, часто приходили його друзі - такі самі, як і ми бідацької долі. І мама старалася їх усіх підгодувати чим було. Ми разом вечеряли, багато спілкувалися. Приклад батьків, їхнє ставлення до родинних реліквій (вони часто розповідали нам про своїх батьків; тато багато читав, майстрував, гарно співав), батьківський приклад у ставленні до суспільних, громадських родинних обов’язків і досі гріє нас дітей та онуків, спонукає не зупинятися навіть у найскладніших випробуваннях; вчить впродовж життя формувати свій оберіг, цінувати усі надбання батьків, мудрість їхня – ось наш найбільший скарб.
У 1963 році я поступила до нашого педагогічного училища, де провчилася два роки, а потім закінчила філологічний факультет російської мови та літератури у Луцькому педінституті ім. Лесі Українки. Мені добре давались гуманітарні предмети. Після практики у Суходільській школі та школі –інтернаті я працювала у початковій Заріківській школі Любетівського району. Туди я добиралася пішки, виходила або увечері, або зранку – майже вночі, - щоби не запізнитися на роботу. Йти доводилося довго селами, околицями поселень, невідомими стежками і неосвітленими дорогами. Прагнення працювати переборювало усілякі труднощі. Директором Амбуківської початкової школи на той час був Володимир Трохимович Виголінський. Це людина була особливого гарту, мудрості життєвої. Його силами була і побудована ця школа у селі Амбуків. Невдовзі Володимира Трохимовича було переведено в м. Устилуг на посаду голови міської ради. Його дружина Галина Іванівна також працювала вчителем у даній школі. Це чудові люди. Вони були готові завжди прийти кожному на допомогу. В Амбуківській школі я пропрацювала півтора року. У 1967 році 19 грудня я була переведена у школу-інтернат на посаду вожатої. В даній школі я працюю вже більше 48 років. Першим директором школи-інтернату був Кувшинов, потім Сергій Омелянович Потурай, а його заступником-Маслош В’ячеслав Зіновійович. Саме під час їхнього керівництва школою я розпочала тут свою педагогічну стежину. Наш педагогічний колектив об’єднував учителів різного віку. Він постійно поповнювався новими спеціалістами.
Ціла плеяда педагогів присвятила себе школі-інтернату. Це подружжя Потураїв, Маслошів, Бліндерів, Жуміків, Королів, Кирпичеків, такі вчителі як Валентина Олексіївна Черенюк, Тамара Петрівна Гармидер, Ольга Петрівна Стольницька (багато років була директором даної школи), Людмила Володимирівна Гордіюк, Віра Михайлівна Люба, Зінаїда Петрівна Марчук, Марія Гивівна Рарата, Ольга Василівна Михалик, Надія Яківна Кархут, Зінаїда Іванівна Прасолова, Фаїна Семенівна Посполітак, Вікторія Леонтіївна Сушицька та ряд інших. Це вони найпершими закладали фундамент освіти у даній школі, створювали ауру доброзичливості, дружніх стосунків, взаємоповаги, це вони формували душі маленьких дітей, котрі понад усе потребували материнської уваги і турботи, сприяли їхньому здоровому зростанню, навчали самостійності.
Спочатку в інтернаті я була вожатою. Більше дев’яти років пропрацювала на цій посаді. Дітей на той час у школі було чимало. Тут вчилися і проживали діти з бідних та багатодітних сімей та діти-сироти, напівсироти. На вихідні, святкові чи канікулярний період рідні, близькі родичі, опікуни могли взяти дитину додому. Більшість дітей навчалась, жила і відпочивала влітку на базі даної школи, у дитячих таборах.
Я, будучи вожатою, разом з дітьми готувала і оформляла стінну газету. (Це було обов’язковим висвітленням життя дитячого колективу школи). Разом з дітьми організовувала дитячі свята. Шила їм костюми, готувала сценарії свят, працювала у пришкільних таборах Шацька, Пульмо. Потім я працювала вчителем початкових класів. Учнів було багато. 56 учнів у моєму класі. Не просто було налагодити навчання, виховання дітей. Необхідно було хоч якось урізноманітнити життя вихованців. Адже школа була закритого типу. Вдавалося організовувати екскурсії в Карпати, у Львів, на заставу тощо (не дивлячись на матеріальні труднощі школи). Спільно з вихователями організовували виховні заходи зустрічі з цікавими людьми багатьох професій. Таким чином розширяли кругозір дітей, збагачували їхні знання через інші джерела пізнання світу. Після уроків до дітей на зміну приходили вихователі. Вони годували дітей, організовували години відпочинку, підготовку домашніх завдань, займалися господарськими справами: міняли одяг, постіль, водили дітей у баню за певним графіком; проводили бесіди з дітьми, навчали як поводити себе у колективі, допомагали дітям самостійно себе обслуговувати… Вночі обов’язково в школі-інтернаті була чергова медична сестра, няня і черговий педагог.
У 60-ті роки школа фінансувалася бідно. Педагогічний колектив, обслуговуючий персонал працювали злагоджено. При школі був швець, котрий ремонтував дітям взуття; була швачка Ніна Степанівна Бабійчук, вона ремонтувала одяг. Школі необхідні були люди різних професій, спеціалісти надійні у роботі. Опорою школи були на той час коні та автомобіль «Зіл» воєнного зразка. Завдяки знаючому водієві Мирославу Стефанику (він родом з Карпат) вдалося організувати на цій відкритій машині першу екскурсію в Карпати. Це було чимось надзвичайним. Колишні випускники по-особливому згадують і ці моменти з життя школи. Хоч і бідно було школі, сутужно у вирішенні багатьох питань, але діти були забезпечені усім необхідним. Діти намагалися вчитися. Не всім давалося навчання легко. Однак зацікавленість, наполегливість у здобутті знань перемагали завжди.
Робота з дітьми-сиротами і робота у школі-інтернаті потребувала і від педагога, як вчителя, так і вихователя повної віддачі. Ми були для дітей водночас і вчителями, і батьками. Зараз дана школа є спеціалізованою школою-інтернатом І-ІІІ ступенів «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки». І працювати і вчитися тут не просто, але цікаво. День у кожного учня, педагога заповнений повністю.
Після уроків усі учні мають змогу організувати себе і зайнятися улюбленою справою, бо окрім спортивних секцій тут діє «Школа дитячої творчості». Я продовжую працювати у даній школі. Чимало років є керівником студії образотворчого мистецтва. На заняттях широко використовую природничий матеріал, історію, літературу, народну творчість. В роботі використовую свої художні фотографії, вірші, прозу, твори образотворчого мистецтва. Поєднання усіх цих напрямків у педагогічній діяльності сприяє збагаченню творчої уяви дітей, допомагає їм сприймати мистецтво. Я намагаюся виховувати у дітей риси доброзичливості, навчаю розкривати у них творчий потенціал, а також прагну зацікавити учня творчим підходом до опрацювання кожної теми.
Творчий підхід до професійної справи надає мені можливість удосконалювати методичну роботу, глибше опрацьовувати і подавати дітям кожен розділ навчальної програми. Багато років я працювала за авторською програмою. Багатогранність образотворчого мистецтва спонукає дитину до постійного пошуку та вдосконалення. А це в свою чергу відіграє особливу роль у її моральному та духовному формуванні.
То мій оберіг
Візьму у дорогу лише рідну мову.
Візьму лише думку і мову степів.
Немов те причастя,-візьму рідну мову-
Для повного щастя- візьму оберіг.
Візьму у дорогу лише свою пісню.
Візьму у дорогу я вільних вітрів.
Гілля полинове із рідного дому,
І мову калини й калиновий спів.
Візьму у дорогу червону калину.
Візьму у дорогу червону калину.
Візьму лише пам’ять до рідних доріг.
Червона калина, червона калина,-
То пісня і мова,то мій оберіг.
Візьму у дорогу єдину молитву,-
Матусину мову, немов самоцвіт.
Для повного щастя візьму рідну мову,-
Бо мова матусі,-то мій оберіг.
Візьму у дорогу лиш пісню з собою.
Стеблину із степу і гомін вітрів-
Для повного щастя, для повного щастя
Сама вибираю я свій оберіг.
Візьму у дорогу родинне багаття.
Візьму лише пам’ять до рідних доріг,-
Родинне багаття, родинне багаття,
Життя то і доля,-то мій оберіг.

Спогади записала Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.