dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 524
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 31-05-2017, 11:08
31-05-2017, 11:08

Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

Категорія: Публікації

Народилася я 1938 року на Покрову.
Наша сім’я належить до переселенців. Наш тато - з Грубешівського повіту. Мама - з Любомльського району, з села Бережці. В 6 років мама лишилась сиротою. Брат, на 20 років старший від неї, завів її до пана в Грубешівський повіт у найми. Потім по тому селу протягнули кордон. Так мама і виросла по наймах. Там зустріла нашого тата - Йосипа Ромащука. Там у 1939 році їх застала війна. Німці переслідували євреїв. Тато перевозив човном через Буг євреїв у Радянський Союз. Потім тата загнали в Німеччину на роботу. Три з половиною роки там був. Коли почалася війна, ми ще жили за Бугом. В нашій хаті певний час жили німці. Нас вони не зачіпали. Казали до мами: «Матко, не плач. Тут війни не буде. Ми підемо далі.» Часом давали дітям цукерки, але я боялась брати. Коли ж давали мамі, то з маминих рук брала.
Якось у селі в одної вдови вкрали свиню. Вона заявила про це коменданту. Німці пішли по селу шукати злодія. А в одній хаті батько з сином над плитою смалили те порося. Їх вивели на вулицю, зібрали всіх селян і привселюдно розстріляли. Та жінка падала на коліна, просила, що б їх лишили живими… Вона ж не знала який у німців порядок.
Коли фронт ішов через наше село, перед нашою хатиною впала бомба, утворилась величезна яма.
Мама склала речі у клунок. Маленьку Женю взяла на руки, а ми з братом йшли за нею. Йшли пішки через поля. Колоски вже були стиглі. На полі було багато «фугасок» і вони світились, як жаринки. Було багато осколків. То тут то там лежали вбиті німці. Неподалік була долина і ліс. Люди жили в землянках. Одного разу німці їхали на мотоциклах по дорозі. Зупинились і сказали, що батько і мама повинні з ними піти і дещо допомогти. Їхній старший офіцер був тяжко поранений у живіт і його треба було транспортувати до найближчого госпіталю. Батьки покинули нас у полі і мусили йти з німцями. Як мама побачила того німця, то почала плакати, бо вже нічим не можна було йому допомогти. Він розказав, що у нього десь там далеко лишилась жінка і діти. То інший німець, що привів батьків, сказав щоб мама йшла назад, бо в неї діти лишились самі. А батькові наказав лишитись. А ми, діти, гуляли по полю, то в землянки ховались. Тут літаки летять, а тут вибухи, хто підірвався, кому руки, а кому ноги відірвало. Страшно було…
Наша сім’я мусила втікати з села, бо поляки поставили ультиматум: або приймаєте католицьку віру, або виселяєтеся. Переселяли нас 31 грудня 1944 року. Мама плакала. В товарних вагонах, разом з коровою, ми добралися до Дніпропетровська. А вже влітку 1945 року люди казали татові, щоб забирав дітей назад, бо буде посуха. Спека стояла нестерпна. Земля потріскалась. У полі було багато ховрахів. Вони мали свої нірки, біля яких стояли і свистіли. Ми з братом ходили їх ловити. Виливали їх водою з нірок. Якраз у моду ввійшли шубки з їхнього хутра. Шкірки здавали за гроші, і так перебивались.
А пізніше звідти добиралися пішки на Волинь. Мама казала, що на Волині навіть дерева по іншому ростуть. Корова тягла воза замість коня. Важко було… Так і жили в полі біля підбитих танків під відкритим небом. І їсти готували на вогнищі. А ще брат розказував, що якійсь бабі захотілося в танкові переночувати. Прийшла з подушкою. А сама товста така! Ну подушку в танк кинули, бабу туди якось запхали, а вранці не можуть витягнути! Сміху було! А дощ який періщив! Недалечко циганський табір стояв. Вони ховалися в кібітках від дощу. А ми не мали де, тож мокли.
Ми, дітвора, трохи їхали на возі, а трохи йшли пішки, щоб корові не було так важко. Під час тієї подорожі народилося телятко і я сплела йому віночок з жовтих кульбабок. А ще було одна курка. Сиділа у кошику. Під час перепочинку вона бігла пастися, а як тільки підвода рушала, вона стрибала у кошик.
Біля нас згуртувалися люди, бо великим гуртом йти було безпечніше. З Дніпропетровщини на Волинь ми добиралися 6 тижнів.
Коли нас виселяли - забрали документи, як вертались на свою Батьківщину, на Волинь, документів не видали. В місто не можна було потрапити без документів. Міліція стояла по дорогах. То ми жили спочатку по селах (1946). В Блаженику жили у клуні в баби Горпини. Діти в полі збирали колосочки. У тата були жорна: він перемелював зерно і мама робила невеличкі коржі. Одного разу ми з внучкою баби Горпини збирали колоски, а за нами йшов собака. А потім вияснилось, що то був вовк. Дорослі не збирали колосків, бо за це можна було втрапити до в’язниці, а до дітей ставилися більш лояльно. Але не було солі. Мусили обходитись так. У нас була корова, було молоко. Назбираємо коли грибів, і мама їх зварить у молоці без солі. І так ми не хотіли їх їсти. Бо вони були солодкі, ніякі. А ще пам’ятаю, як ранньою весною прилетіли ластівки. А було дуже холодно і вони замерзали і падали. Ми їх збирали і носили в хату до баби Горпини. А там було нова небезпека – кіт. Треба було стерегти, щоб не зробив шкоди.
В селі було неспокійно. По лісах переховувались якісь люди. Злодії часто приходили з лісу. Їх називали «брянськими». Мама боялася, щоб не вкрали корову. Одного разу вночі, коли всі спали, я виглянула у вікно, а там хтось стоїть біля фіри (воза) і мамині туфлі оглядає. Я розбудила маму, мама – тата, тато схопив якогось кийка, але страшно було виходити, бо могли всіх побити. А замість коня виконувала всю роботу корова. Вона була і робоча сила і годувальниця. Батько обв’язував їй копита якимось ганчір’ям, щоб не так стиралися. Вона у нас прожила 14 років.
Тепер у мене про ці важкі часи народився вірш:
Я пам’ятаю роки повоєнні,
Коли не мала хліба на столі.
У полі ми збирали колосочки
Щоб вижить, жити і рости.
Кругом нас ліс стояв дрімучий
А в нім голодні злі вовки
А ще росли у них дуби - дубочки
І разом з ними діти, ми, росли
Батькам своїм ми дякуєм за все
Що берегли від лиха і біди
Господь послав усім здоров’я
І ми тепер живемо на землі
Пройшли роки і стали ми дорослі
Батьки пішли у вічність назавжди
Збираємося ми у отчого порогу
Ми їхні діти, діти ми війни

Якось мама пробралася до міста та розговорилася з одним чоловіком. І він сказав привести свого чоловіка до нього, бо у школу глухонімих потрібен був конюх. І як тата прийняли на роботу, то нам дали хатину по вулиці Луцькій. Тато пропрацював місяць, і заробив чи то аванс, чи то зарплату і купив пів хлібини. Поки дійшов додому, він її з’їв. Голодний був. Мама ходила по людях: кому попере, кому побілить хату, за те дадуть якийсь одяг. Міські жителі жили трохи краще, їздили в Ригу, привозили трохи кращі речі і продавали. А ми вже доношували їхній одяг.
Тато все вмів робити. Якось мама знайшла яскраво розмальовані банки з під варення. Тато зробив до них ручки, і мама понесла їх продавати. По війні все було чорно-сірим, а тому ті кружки швидко спродала. З дерева тато робив дерев’яні ложки. Жені її вистачало тільки на тиждень, бо вона її згризала разом з їжею. Як хтось багато говорив за столом, то діставав по лобі ложкою. Добре хоч ложки дерев’яні були!
Коли почали будувати Нововолинськ, тато знайшов там роботу. Разом з будівельниками батько їздив на відкритій машині, або йшли пішки. Якщо машина не могла далі їхати, всі виходили з машини і починали її пхати під гору. От так цілу дорогу: трохи їхали, трохи йшли.
З продуктами було тяжко. Пам’ятаю, як у 8-му класі, вночі займали чергу за хлібом. Магазин був там, де зараз «Ельф». Купити можна було тільки певну кількість хліба. На нашу сім’ю виходило дві з половиною буханки. А зранку в школі насамперед цікавилися:
- Ти ходила за хлібом?
- Ходила.
- А ти?
- Ходила. Але мені не вистачило.
- А я була в четвертій годині і принесла додому хліб.
А черги які були! А тиснява яка була! Одного разу Женю мало не задушили в тому магазині. Ми її ледве витягнули звідти. А на ранок її болів живіт. В школі вона не виходила на перерву погуляти, потім не могла встати, коли вчителька викликала до дошки. А потім з’ясувалося, що в неї апендицит. Оперував її Михайло Михайлович - військовий лікар.
Після війни на великі релігійні свята біля Успенського собору під старими липами було дуже багато жебраків, калік. Хто без рук, хто без ніг. Бомжували тяжко, бо житла не мали. А жили з того, що люди давали. Серед них була дуже гарна жінка Палажка. Вона була з бідної родини, а її коханий – з багатої. Він на ній не женився і Палажка з того розпачу збожеволіла. Весь час ходила босою і взимку і влітку. Не відчувала холоду.
Вікна нашого житла виходили на вал, де багато років було тюрма. І вночі було чути постріли. Весь вал по верху був увінчаний колючим дротом. Там де зараз кафе «Зустріч» біля автостанції росли великі дерева, на яких гніздилось багато ворон. А під деревами були кургани, з яких виглядали кості. Ми там неподалік пасли корову.
Неподалік від Успенського собору була військова частина. Вулиця Соборна у той час називалася Прикордонною. Влітку, коли смеркне, військові на стіну будинку проектували фільм. А ми, діти, мостилися на плоті під валами собору, що б дивитися кіно. Мама теж завжди з нами ходила. Я пам’ятаю фільм «Тарзан». Як ми, діти, раділи з можливості подивитися кіно, та ще й безкоштовно. Поверталися додому вночі, після перегляду кіно, під сильними враженнями. Навіть мама колись туди приходила подивитися фільм «Падение Берлина». Згідно тодішньої ідеології всі фільми мали бути героїчними і патріотичними і в основному на російській мові.
Коли я вчилась у 4-ій школі, нам також показували кіно. Лавки ставили в коридорі, де зазвичай відбувались шкільні лінійки і збори. На стіну чіпляли екран і дядя Вася крутив кіно. Не всі діти мали гроші, щоб заплатити. То старалися якось сховатися, щоб таки дивитися те кіно.
У 1956 році я закінчила школу. 18-ти років мені ще не виповнилось, але я все ж таки пішла працювати на швейну фабрику. У Володимирі-Волинському фабрика працювала з 1946 року. Цілий місяць ходила просила, щоб прийняли на роботу. Спочатку я забирала крій в закрійному цеху і роздавала кожній швачці, виписувала талони, робила реєстрацію у спеціальному зошиті, видавала фурнітуру: ґудзики, нитки, стрічки, застібки, кнопки, резинки. Машинки були старі, зношені, майстри від них не відходили. Робота була важкою для кожного працівника.
Швейна фабрика мала два корпуси. Один із них був на розі вулиць Ковельської та Д. Галицького. А другий корпус – там де і тепер знаходиться швейна фабрика - по вул. Драгоманова. Крій возили підводою з корпусу по Ковельській в корпус на Драгоманова. Закрійний цех був на першому поверсі. А швейний цех був на третьому. З першого поверху розкроєні деталі носили на третій поверх по сходах.
Я працювала при шести директорах. Перший директор був Промський. Другий – Копелєв – спеціаліст по легкій промисловості. Був дуже елегантним чоловіком.
При директору Салагоцькому був добудований третій корпус, бібліотека, столова, дитячий садочок. Через багато років був побудований ліфт. Вантажник внизу загружав крій, а я на третьому поверсі його забирала. Після директора Салагацького на фабрику прийшов Зінкевич Іван Броніславович. Потім була Іваньоха Ніна Олександрівна, Хомюк Віра Петрівна.
У післявоєнні роки було важко. На базарі не було що купити. Швейна фабрика заключала договір з якоюсь столовою, і вона нам постачала простенькі обіди. На дворі ставили довгі столи. І кожен старався там щось собі купити попоїсти. Фабрика працювала у дві зміни. Друга зміна закінчувала роботу о пів на другу ночі. На фабриці працювало понад дві тисячі людей. Був також філіал у Нововолинську, де працювало близько чотирьохсот людей. Туди возили крій і забирали готову продукцію.
Коли я тільки влаштувалась на фабрику, то шили шкільні вельветові костюмчики для хлопчиків, чоловічі штани і робочий одяг. Згодом вже шили чоловічі костюми. А пізніше в експериментальному цеху почали розробляти фасони чоловічих і дитячих сорочок. Тканину отримували з Херсону, дещо з Молдавії з Тирасполя. Замовлення були також з Москви і навіть з Казахстану. Готову продукцію прасували, фасували і складали у коробки. Колись і
субота була робочим днем. А деколи приходилось і на Пасху, і на Проводи виходити. У той час було дуже популярно допомагати колгоспам. Якщо шили в першу зміну, то після обіду їхали збирати буряки, або льон. Були випадки, що навіть ночували у якомусь клубі, щоб вже з самого ранечку йти на поле. Найчастіше їздили обробляти буряки у Стенжаричі, Березовичі. Брали з собою щось попоїсти, бо там нас обідами не кормили.
На фабриці я пропрацювала 36 років. Важко було у ті часи. Вулиця Тельмана, тепер Драгоманова вся була у вибоїнах, яма на ямі, світла не було. На роботі постійний гул машин… Влітку було душно, а взимку дуло з величезних вікон. Мені пощастило працювати в одній і тій самій бригаді.
З часом появилися нові машини, що виконували різні операції. Одна з них зшивала тканину і обметувала одночасно. Обладнання було японське. На фабриці почали моделювати і шити жіночі блузи з рюшами, спіднички, нічні сорочки, халати і простирадла. Тоді якраз в моду ввійшли нейлонові халатики. Їх привозили з Польщі. І так в тих халатиках на роботу ходили.
Керівництво фабрики організовувало для нас різноманітні поїздки та екскурсії. Ми були в Києві, їздили у Прибалтику і ще багато куди.
На державні свята – Жовтневі, Травневі ходили на паради. Для цього з паперу робили яблуневий цвіт, наповнювали гелієм надувні кульки. Несли портрети вождів, прапори.
Любили всенародні свята. На старий Новий рік по цехах ходили перебіранці. Чоловіки переодягалися в жіночий одяг – ходили в панталонах, розмальовані були. Веселились самі і нас усіх звеселяли. Колядували, співали, щедрували, посівали. І до директора і по всіх начальниках ходили вітати. Весело було! І перед Різдвом збиралися на кутю. Дружний був колектив.
Молоді дівчата з фабрики брали участь у художній самодіяльності, співали в хорі у будинку культур по вул. Ковельській. Коли відмічали День легкої промисловості, біля Василівської церкви на березі річки влаштовували масові гуляння. Ставили ятки, де можна було купити щось смачне. Наш хор там співав.
Пам’ятаю свято врожаю. Зазвичай його організовували у парку ім. Гагаріна. Ставили ятки. З колгоспів привозили сільськогосподарську продукцію. А в Лобачині, біля колишнього маєтку, в саду проводили великі осінні ярмарки. На них можна було купити все, що хочеш. Під кінець дня ярмарок переростала у масові гуляння. Бо там можна було купити і горілку і до горілки.
Великий базар по неділях був там, де зараз профтехучилище. З сіл привозили гусей, курей, свиней, яйця, овочі. Можна було купити посуд, тканину, деякі старі речі.
Місто наше з року в рік ставало все красивіше, розбудовувалось. Кінотеатр ім. Шевченка побудований за моєї пам’яті. На тому місці були великі льохи, як і на всій території, де зараз площа Героїв. Ми в тих льохах збирали печериці. Появилися нові школи №3 і №5, профтехучилище, деякі підприємства. Але з часом Володимир знову змінюється, все переходить у приватну власність, і наша швейна фабрика також. Деякі підприємства зовсім знищили – цукровий, цегельний, консервний заводи і так далі.
Змінились закони, мінялась влада, але Володимир-Волинський все одно міняє своє життя на краще. І все було б добре, як в місті, так і в Україні, якби наш найближчий сусід, а це Росія, не почала агресію на нашу землю. На сході нашої країни іде справжня війна, що продовжується другий рік, гинуть наші люди, горять міста і села. Але прийде день, коли Божа сила зупинить ворога і наша земля, наше місто стануть кращими для наших дітей, внуків, і площа Героїв буде не лише для поминальних заходів, як в даний час, коли помирають наші бійці і на стендах вписані імена Героїв нашого Волинського краю. Я хочу щоб завжди був мир у нашій Україні і в усьому світі.
Вишивала мати синові сорочку,
Вишивала щастя на його життя.
Вишивала мати рушничок в дорогу, вишивала долю на його літа.
І молила мати в Господа за сина, щоб живий, здоровий повернувся він.
Щоб війна скінчилась і сини вернулись,
І на Україні запанує мир.
Молімось, люди, матері, молімось!
За нашу Україну, за її синів.

Спогади записали Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.

Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

1956 рік
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

Марія з подругами, 1957 рік
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

1957 рік
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

Швейна фабрика, 1980 рік
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

На площі
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

Парад, 1987 рік
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна

Парад, 7 листопада, 1970 року. Швейна фабрика
Лучинець (Ромащук) Марія Йосипівна
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.