dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 297
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 27-04-2017, 10:12
27-04-2017, 10:12

Грабарчук Наталя Назарівна

Категорія: Публікації

Народилася 12 травня 1933 року в місті Володимирі-Волинському.
Наша сім’я була невелика – мама, тато та я. Мама була вчителькою, а батько, за часів Польщі, - секретарем у адвоката Сапригіна. Він закінчив лише перший курс юридичного факультету Київського університету. Потім пішов «у революцію», був шифрувальником у Боженка. Трохи згодом він, цілковито розчарований в революції, був змушений втікати з Києва. Він поїхав у село Хмелівку Володимир-Волинського району. Його не хотіли пропускати через кордон. Він пояснював, що повертається додому, до батька. Один з солдат запитав у другого:
– І що з ним робити?
На що той відповів:
– Дай йому копняка і хай котиться додому!
Діставшись до рідної хати, він мимоволі став свідком розмови мачухи з його батьком. Мачуха переживала, що тепер син повернувся і захоче землі, то може його вбити поки ніхто не бачив, що він повернувся.
Мій батько не став слухати далі, швидко зібрався і пішов до Володимира, до знайомого адвоката, у якого проходив практику, і який взяв його до себе на роботу.
Я пам’ятаю себе десь років з чотирьох. Мама хворіла на туберкульоз кісток. За мною доглядала бабуся Цинкаловська Христина Павлівна та дідусь.
Мама мала діагноз такий самий, як у Лесі Українки. Вона перенесла дуже складну операцію у Львові. Їй поставили штучний суглоб. Лікування було успішне. По операції вона деякий час ходила на милицях. Коли я перший раз побачила її на милицях, злякалася і заплакала. Мені чомусь було дуже тяжко на це дивитись. А потім звикла. Головне тепер мама була зі мною. Вона читала мені книжки.
Дідусь, коли повертався з роботи, завжди приносив мені помаранчі і шоколадки, які називались «бомби». Дуже великі, десь п’ять чи шість сантиметрів в діаметрі. Тоді продавали дуже гарні шоколадні фігурки, наприклад, квочка в кошику сидить на яйцях. Все було з шоколаду навіть кошик. Мені не хотілося їх їсти, вірніше жаль було ламати таку красу. Дідусь працював в банку «Землі Польської». Він повертався з роботи о сьомій і тоді ми сідали обідати. На роботу йшов на одинадцяту.
У нас була прислуга Стефа з Маркостава. Ми часто разом з нею ходили до міста.
Коли мені було шість років, я часто не могла заснути і прислухалась до розмов дорослих, в сусідній кімнаті. Вважалося, що вони приходили до нас на чай, а насправді всі збиралися аби послухати радіоприймач, який був у мого дідуся. Вже був досить тривожний час. Всі хотіли знати, що робиться у світі. Двері були причинені, а я лежала і слухала. На цих зустрічах люди обговорювали різні теми. Але я була надто мала аби все зрозуміти. В моїй дитячій уяві виникали різні образи того, про що говорили дорослі. Так більшовики, то були такі велетенські люди, а меншовики маленькі, як гноми. Слухаючи про великі жертви, я думала для чого гинуть люди? Краще би зібрались воєначальники і бились між собою. Так би і визначили хто переможець.
Пам’ятаю, що дехто з тих, хто приходив до нас на чай, вірили в більшовиків. І тих більшовиків гарно зустрічали, поки не почалися вивози. Спочатку вивозили осадників, інтелігенцію, потім статечних господарів. Про них потім казали, що їх повезли на «білі ведмеді».
Люди, які приходили до нас, були різні за поглядами, різні за національністю. І це було дуже показово для Володимира того часу. В мене, маленької дівчинки, були друзями польки, сестри Гупаловські, єврейка Клара та її брат. Були подруги українки і росіянки. Всі ми, хоча й розмовляли різними мовами, чудово розуміли одне одного. Під час спілкування ми вчилися розмовляти різними мовами. Я до сьогодні добре розумію та розмовляю польською і навіть частково розумію єврейську.
Одного разу, моя подруга єврейка Клара принесла дуже гарне намисто. Це було дешеве намисто з нанизаними випадковими намистинами. Мені воно здалося надзвичайним і просто чудовим, і я дуже захотіла його мати. Я виміняла у Клари це намисто, віддавши їй маленькі срібні келишки на срібному підносі. Ввечері до моїх батьків прийшов батько Клари.
- Пані Льолю, тут моя Кляра принесла. То дуже дорога річ. То я вам їх приніс.
У нас був великий сад і дідусь з бабусею завжди дозволяли аби мої друзі пригощалися полуницями, яблуками чи грушами. Біля нашого будинку росли різні дерева, і не тільки садові. Вони розрослися і самі по собі створили гарну альтанку. Туди ставили стіл і стільці, виносили самовар. Ми пили там чай.
У кімнаті був великий стіл покритий гарною клейонкою. Приходили знайомі попити чаю, послухати радіоприймач. Наш знайомий Сотничук дуже гарно співав. Коли його просили заспівати, то ніхто не підтягував, всі просто слухали гарний спів. Збиралися мамині подруги, вони обмінювались новинами та рецептами, куштували «конфітюри», ну і, звичайно, оглядали як споряджений дім. Ми читали книжки, співали пісні. Дядя Альоша любив співати пісні з репертуару Вертінського. Гасили світло, запалювали свічки і він співав. Дядя Боря співав пісні з кінофільму «Веселые ребята». Мамі подобалися пісні з радянських кінофільмів. Вона розмовляла російською, а дядя Саша тільки українською. Тато казав, що вони наче Штепсель та Тарапунька.
У нас дні народження не святкували так яскраво, як прийнято зараз. Пили тоді дуже мало, маленькими келишками. Весело святкували Св. Миколая, Різдво. Мені дуже подобалася підготовка до Різдва. Ставили ялинку, ми разом з мамою робили іграшки. Мама фарбувала горішки в золото і срібло. Вішали на ялинку цукерки і печиво. Тоді всюди був кольоровий папір, ножиці, клей. Готували подарунки на Різдво, загортали їх в папір, клали під ялинку. Дарували солодощі та якісь приємні дрібнички. Інколи тато клав карбованця в мій черевичок, щоб я могла купити собі солодощі.
Бабуся пекла пироги і в цей час просила нас не бігати і голосно не кричати, бо тісто сяде. Обов’язково на стіл ставили самовар. Дідусь пив чай із склянки в срібному підстаканнику. Коли до мами приходила подруга, то дідусь, який сидів у вітальні в штанях, сорочці і жилетці, з такою кишенькою для годинника, відразу виходив і одягав маринарку. Зарошував на чай. Вони були дуже гостинні.
У нас збиралися різні люди. Тут було багато емігрантів. Вони змушені були втікати від більшовиків, часто залишивши всі статки. Грошей, аби їхати далі не було. Вони зупинялися у Володимирі, якомога ближче до річки Буг.
Я добре пам’ятаю Кедрова, який очолював «Русское благотворительное общество». Так само, як і «Союз українок» і «Просвіта», вони ставили п’єси. І вечорами я сиділа з бабцею, бо мама ходила на репетиції. Потім вона запрошувала на виставу тата. Одного разу, коли було дуже багато репетицій, тато на виставі з нетерпінням чекав появи на сцені його Льолі. А мама вийшла в самому кінці п’єси та сказала лише одну фразу:
- Я знаю, він з нашого села.
Тато тоді дуже сміявся.
У нас вдома були дуже гарні портрети І. Франка та Т. Шевченка гаптовані шовком. Я подарувала їх школі, в якій я навчалась в Луцьку.
З тих часів в мене залишилось кілька картин. Одна з них належала ще моїй бабусі, я не знаю хто її написав. А друга намальована Маковським, він перемалював фрагмент з картини Шишкіна. Недалеко від нас жила художниця Медведєва Катерина Іванівна. Вона втекла з Радянського Союзу. Казали, що вона була членом РСДРП, що була знайома з Сталіним, що вона відмовила йому у взаємності, тому і змушена була втікати. Катерина Іванівна дуже бідувала, вона голодувала. Я носила їй їжу. Одного разу вона подарувала мені невелику картину, на якій була зображена голова дівчинки. Я зберігаю її, я дуже люблю цю картину, мені подобається вираз обличчя цієї дівчинки.
Мама мене не била, але для страху в кутку стояли різки. Коли я бешкетувала мама казала:
- Талю, різки!
Так було прийнято, що діти носили черевики. І влітку теж. Ми жили скромно. Деякі речі перелицьовувалися, та перешивалися. Мені пошили пальтечко з маминого пальто. Мама і бабця завжди носили капелюшки. Мама носила капелюшки з вуаллю і рукавички. Я теж носила капелюшок, влітку - солом’яний.
Тоді була неприйнятна показна розкіш. Найбагатша пані не могла собі дозволити піти на ринок у дорогому вечірньому вбранні. В ситцевій сукні, з гарною зачіскою, в гарному взутті з кошиком в руках. Так ішли пані на базар. Якщо треба було купити багато продуктів, то брали з собою служницю.
Там де зараз магазин Салют, була колись дуже хороша аптека Коломийського. Дідусь часто туди заходив коли йшов з праці, щоб купити «когутіка», це були ліки, які допомагали йому від головних болів. Під час війни в аптеку влучила бомба.
Там де зараз базар, були ряди магазинчиків «галі». Ряди магазинів були і на розі Ковельської та Колейової. Там ходили зазивали, які розхвалювали товар та запрошували до магазинів.
Власники магазинів (вони ж найчастіше і продавці) мали амбарні книги, куди записували товари дані в борг. Моя бабуся ходила до одного і того ж магазину і брала продукти. Коли дідусь отримував платню, вона платила за продукти та виплачувала додатково один процент від суми.
Недалеко від нас жив єврей, який збирав кості. Він мав підводу і щодень їздив по місту, збираючи ті кості. А його син навчався в Кембриджі.
Дуже велике враження на мене справляли китайські комівояжери. В своєму національному одязі з підносом, на якому були розкладені прикраси та шовки вони ходили по місту. Для мене це було справжнісіньке свято. Якось один з комівояжерів, пропонуючи мамі шовк, аби показати якість, проткнув його олівцем. На яскравій тканині олівець не залишив жодного сліду.
Стефця – то була бабусина служниця, а у нас була Ганя, вона приходила кілька разів на тиждень і допомагала мамі в господарстві. Свої особисті речі мама прала вечором аби того ніхто не бачив, що вона сама пере. Вона дуже гарно одягалася.
Магазини були і галантерейні, і бакалійні. Часто в одному магазині могли бути і продукти, і галантерея. Власниками магазинів найчастіше були євреї. Якось моя мама зайшла в крамницю по якісь дрібниці, а продавець каже:
- Пані Грабарчукова, я привіз дві сукні з Парижу. То одну вже купила пані меценатова, а друга то якраз буде по вас.
Мама прийшла додому та й каже татові:
- Назарій, ти знаєш, там таку гарну сукню привезли. Одну купила жінка Сапригіна, а друга ще є. Мені так сподобалась та сукня.
Тато вийняв гроші і сказав, що мамі треба конче купити ту сукню, особливо коли сукню купила пані меценатова.
Тістечка купували у Шуровського. Той магазин Шуровського був великий і довгий. Він, як мені здавалося, якось закручувався. Ми з мамою заходили з фронту, там де зараз заходять в дитячий світ. Мій знайомий розповідав, що коли він ішов у гімназію, то йому там купили мундирчик.
Одного разу мама купила дуже дорогий чай, який продавався в металевих коробках з пломбою. Відкрити ту коробку міг тільки той, хто її купив. В ту коробку був вкладений золотий годинник.
Пам’ятаю, що в магазині цукерки були під склом. Найдешевші і самі ходові називалися ляндринки. Тоді в магазинах все було: цукор, крупи, спеції, оселедці в бочках. Як приїжджали люди з села, то обов’язково купляли ті оселедці. Треба сказати, що вони були дуже смачні. Мама любила маринувати оселедці. Вона їх чистила, скручувала. Я зчищала сірку з сірників. Цими сірниками вона скріплювала оселедці. Далі накладала їх в банку і заливала маринадом. Цей маринад був з оцтом. Мама давала мені маленький шматок і казала, що більше не можна, бо з оцтом. Вдома крупи зберігалися в полотняних мішечках. На мішку з борошном була печатка і там було написано хто її виготовив. Були гречка, рис, манка, готували ще ячмінну кашу.
Молоко приносили на базар в бідонах молочниці. За молоком ходили з бідончиками чи літровими пляшками. У Володимирі був дуже відомий лікар Сятецький. Дуже хороший лікар, про якого знали навіть в Варшаві. Сятецький дуже поважав молочниць і якщо бачив яку з них, зупиняв свій фаетон та відвозив куди вже тій було треба. А все тому, що якось захворіла його донька і саме молочниця порадила йому поїхати в поліське село до однієї жінки. Та жінка і справді зуміла вилікувати його дочку.
У нас був маленький собачка Пік. Він був дуже потішний, ставав на задні лапки. По сусідству жив граф Людоховський, син якого ледве закінчив гімназію і без діла вештався по місту з револьвером. Це був дуже неприємний парубок. Якось Пік підбіг до нього і став на задні лапки. І він його застрелив. Тато подав в суд на того парубка, і виграв. Йому присудили велику компенсацію. Ті гроші тато одразу передав товариству Червоного Хреста.
Де зараз пам’ятник Данилу Галицькому, стояв цілий ряд візників. Ми туди йшли, винаймали фаетон і їхали куди було потрібно.
Дуже поважно виглядали поштарі, вони ходили у формі. Пошта мала свою машину.
Мій дядя Володя був столяр «краснодеревщик». Мені дуже подобалось спостерігати за ним коли він працював. Я казала:
- Дядя Володя, давай будемо «роятись».
У нього була велика коробка з різними гвинтиками, цвяшками. І ми починали "роятись" - перебирати різні речі в тій коробці. Якось він подарував мені іграшковий літак. Пам’ятаю я сильно здивувалась, чому такі дивні іграшки. Ця іграшка, здавалося, пахла війною.
Був вересень 1939 року. Під вечір, якраз було свято, Усікновення голови Іоана Предтечі. Люди виходили до хвірток, розмовляли між собою. Поверталися з церкви, заходили на чай, або послухати радіоприймач. Навпроти, на розі вулиць Луцької та Островецької жив єврей на прізвище Сокулер, у нього була дочка Ривка. Біля його дому був великий сад, чи радше парк. На вулиці, біля того парку, саме стояли дуже гарні автобуси і люди подейкували, що там знаходиться Польська скарбниця. Навколо тих автобусів було багато охоронців у формі. Вони лежали на траві, відпочивали. Раптом налетіли німецькі літаки. Вони скинули на вулицю Островецьку, частково на вулицю Луцьку вісім бомб.
Коли все скінчилось, на якусь мить запанувала тиша, а потім почулися зойки, крики та плач. Раптом я побачила, як по доріжці котиться людська голова. І тоді я вперше зрозуміла, що таке війна. Повз мене пройшов Сукулер, на руках він ніс свою дочку Ривку, а за ним волочились її нутрощі. На проводах висів шлунок Липіни, а його дружина була дуже сильно поранена. Діти нашого сусіда Жолковського - Славця і Галя були вбиті осколками бомб. Були вбиті Василь і Ніна Стахурські. Було вбито багато незнайомих людей, які поверталися з церкви. Я це запам’ятала на все своє життя. Після того, як все скінчилося, я кричала цілу добу, такий був переляк.
А далі вже вступили у Володимир-Волинський радянські війська. Солдати в будьонівках, довгих шинелях, на ногах черевики та обмотки. Мене тоді вразило, як багато з них мали вузький розріз очей. Були люди які виходили їх зустрічати, були такі, що ховалися. На тому, фактично, ті військові дії, з якими я була знайома, закінчились.
Коли прийшли радянські війська, єврейські крамнички - бакалії зачинилися. Весь товар кудись подівся. Ніхто не знав, що буде далі, а магазини вже були заповнені радянськими товарами: резиновими галошами, та пляшками з питвом, на всі смаки. І горілка, і настойки, і наливки, і спотикачі, і вино. І всього цього було дуже багато.
Повідкривалися школи. Була російська, українська, єврейська, польська школи. Якось моя «колежанка» Роза Нусь, дочка комісара запитала мене:
- А то правда, що пани вас у віз замість коней запрягали і каталися?
Я подивилася на неї, та і кажу:
- У нас були візники, вони нас по місту возили.
Я ходила в перший клас четвертої школи. Це була семирічна школа. Вчителями працювали, як місцеві жителі та і ті, хто приїхав сюди на роботу. Не всі вони мали вищу освіту. Мама моя тоді теж працювала вчителем, а батько був у педучилищі секретарем. За перших «совєтів» мама добре заробляла. Вдень працювала в четвертій школі, ввечері в лікбезі.
Завучем в четвертій школі працював Голуб, він закінчив лише чотири класи. Він казав моїй мамі:
- Ви неправильно кажете «падеж», треба казати падьож.
Мама казала, що вона в думках тоді додавала – «скота»
Я знала, де вдома лежать гроші, і одного разу вирішила пригостити дівчаток з мого класу. Взяла «червінця». Мене тоді навіть не видно було з-за прилавку, тільки руку в якій я тримала гроші. Коли я купувала різні смаколики в столову зайшла моя мама. Побачила все те і тихо вийшла, аби я її не побачила. А ввечері запитала, де я взяла гроші. Я їй пояснила що там, де всі беруть.
- Але ми ці гроші заробляємо, а ти просто вкрала.
Пам’ятаю я тоді дуже переживала, мені було соромно.
У той час в нас переховувався поміщик Караваев і жив Женя Коровіцкий. Ввечері мама приносила додому зошити і вони разом їх перевіряли. Потім мама готувала вечерю накривала на стіл.
Якось до нашого дому прийшов енкаведист, почав вимагати будинкову книгу. Микола Федорович Караваєв саме стояв біля плити, мама за столом перевіряла зошити, я гралася поряд з нею. Офіцер відкрив будинкову книгу і тикаючи пальцем перелічив:
- Вы, ваш муж и ребенок.
В той час Караваєва шукали, і мабуть сусіди десь щось сказали. Після того як офіцер пішов, Миколу Федоровича ще довго трясло. Коли почалася війна, то він поїхав до себе в Кречів.
Перед війною в магазинах продавали галоші і шапки з такими довгими вухами, а ще светри. Мені купили такого светра.
А пізніше почали вивозити людей. То було жахливо. В першу чергу вивозили польських «осадників». Потім вивозили куркулів, далі українську інтелігенцію. Вивозили всіх хто був «неугодный». В цьому плані показовою може бути доля сім’ї Річинських. Арсен Річинський був лікарем. Він жив по вулиці Луцькій. Його арештували та вислали до Казахстану. Його дружина Ніна Павлівна працювала в школі вчителем. Вони мали двох доньок. Старша Славця, а менша, якій тоді було ледве два місяці - Люда. Якось, одного дня, директор школи, в якій працювала Ніна Павлівна, його прізвище було Дудін, попросив її прийти до нього в кабінет. Вона прийшла. Дудін запитав, як вона почувається. На що Ніна Павлівна відповіла, що погано, що хворіє. Він ще про щось розпитував, питав хто є вдома. Потім рвучко повернувся до вікна, і сказав щоб вона йшла додому. Вона пішла. Вночі під’їхала машина і її разом з дітьми забрали. Сусідка казала, щоб вона віддала їй меншу дівчинку, що та не витримає довгої подорожі. Та пані Річинська була непохитна, вони поїдуть всі разом. Людей вивозили в «телячих» вагонах. Умови були жахливі. Ніна Павлівна попросила конвоїра трохи теплої води, щоб помити дитину. Їй дали холодної, в якій плавали крижини:
- Все равно подохнет, – сказав конвоїр.
Взяла ту воду перехрестила і помила дитину. Дитина навіть не захворіла.
Мамі в 1941 році дали путівку в Сочі. Вже були зібрані чемодани. На ранок мене мали відправити до дяді Саші. Серед ночі почулися постріли. Тато сказав, що то мабуть маневри. Я тоді власними очима бачила, як вночі в одній лише спідній білизні втікали по Луцькому тракту радянські офіцери. Втікали, навіть залишаючи тут, у Володимирі, свої сім’ї. Так залишились у Володимирі дружини прикордонників - Сіваковська та Снегирева. Були звичайно і такі офіцери, що приймали вогонь на себе. Все залежало від людини та обставин.
А потім була німецька окупація.
Там де зараз районна рада був Ґебітскомісаріат.
Там поряд була могила невідомого польського солдата, не можу згадати коли її знищили. Там вішали німецький прапор. На два метри нижче - український – жовто-блакитний. Потім, іду я до школи, і бачу як знімають жовто-блакитний прапор і вішають польський. Це дуже тяжка для мене тема, бо і ті і інші поліцаї знущалися над людьми.
А потім було винищення євреїв. Це було страшно. Після розстрілів євреїв все місто було засипане іудейськими книжками та листками з текстами.
Я ходила до професійно-фахової школи, що розміщувалася в єпископському замочку. Там нас вчили як робити свічки, пасту для чищення взуття, дубити шкіри і писати ділові папери. Вулиця Соборна по обидва боки була загороджена колючим дротом. Зліва було єврейське гетто, а праворуч філіал концентраційного табору НОРД 365, для радянських військовополонених офіцерів. Це був листопад місяць. Люди в подертих, багато раз прострілених шинелях на голе тіло простягали до нас руки.
- Деточки, помилосердствуйте, хлебушка!
А зліва, за колючим дротом єврейського гетто стояли жінки. Вони вже нічого не просили, та в їхніх очах була така туга, що руки самі тягнулися за шматком хліба. Той хліб, який ми їли був ячмінний, помазаний зверху патокою, аби була шкоринка. Він розсипався в руках.
До нашого дому сусіди приводили дітей аби мама їх навчала. Як плату приносили крупи. Ті крупи варили у великому казані у нас дома. Каша була дуже густа, не розсипалася. Її розламували на грудки складали у великий, такий як на картоплю кошик. І ставили по ходу колони військовополонених. Коли німці гнали колону, то в ув’язнених була можливість взяти грудку каші.
Під час війни з продуктами було погано. Під час окупації продавали молоко аж синє. З нього не тільки знімали вершки, те молоко ще й переганяли. А хліб, був глевкий поки свіжий, а черствий ставав розсипчастим. Я кришила той хліб і заливала тим молоком, робила тюрю. За молоком ходив дідусь. Він ніс його обійнявши, дуже обережно. В центрі біля костелу був гучномовець, дідусь захотів почути, що робиться у світі, і пляшка з молоком впала та розбилась. До мами прибігла жінка сказала, що її батько біля гучномовця на колінах повзає. Виявилося, що дідусь збирав скло аби ніхто не поранився бо було дуже слизько. Батько десь роздобув патоку, вона була гидка але солодка.
Тато працював секретарем міської управи. Міська управа була там де педучилище. Він ще за німців сидів, бо допомагав євреям. У нього були добрі знайомі євреї - лікар та юрист. Батько ховав їх на горищі. Носив їм туди їжу. Потім він допоміг їм втекти з міста. А пізніше прийшла звістка, що їх піймали і розстріляли, десь в іншій області.
Під час німецької окупації у сусідів жив німецький полковник разом з дружиною – естонкою та сином. Полковник ходив в гарній формі. Його син теж ходив у формі. Ми з ним познайомилися, разом гралися. Він навчив мене і моїх подруг робити самопали. Для цього в ключ насипали сірку з сірників, вставляли туди ж цвях. Аби самопал спрацював потрібно було вдарити по тому цвяху молотком.
В той час я добре розбиралася який літак летить, винищувач чи бомбардувальник. Той тяжко летів, відчувалося, що він заповнений вщент. Літаки летіли в бік Ковеля і там скидали бомби.
В нашому будинку жив німецький офіцер. Він був лікарем. В нього була чудова собака на призвістко Люкс. В нього була дружина, але дітей не було. Він дуже добре до мене ставився. Коли отримував з дому посилки, а це було досить часто, завжди мене пригощав чимось смачненьким. Одного разу він посадив тата і маму за стіл і каже:
- Віддайте мені свою дитину. Зараз німці під Москвою, але «Гітлер капут»! Ви будете країна переможець, а ми країна переможена. Але ми відродимось як «фенікс із попелу». А у вас ніколи не буде порядку. У мене в Берліні є чудовий особняк, та його не буде. В Швейцарії є вілла і там моя дружина з вашою дитиною зможе пережити це лихоліття.
Моя мама з обуренням відмовила.
Там, де колишня третя школа був парк, а за ним готель. Там австрійці побудували кінотеатр. У фойє, ліворуч від входу, було щось на кшталт барної стійки. Там продавали смаколики: морозиво, ситро, тістечка. Заходили кавалери і пригощали своїх супутниць. В глядацькому залі була ложа. За часів німецької окупації ложа і центральні ряди були тільки для німців.
Що стосується польсько-української, чи українсько-польської різанини, то так, вона була, була тут. Мій дідусь Цинкаловський, бабця Христина Павлівна Нітецька, мій дядя Володя і дядя Боря пішли до дяді Альоші в село. Їх зустріли бандити і порубали лопатами. Це трагедія моєї родини.
В 1944 німці вивезли нашу родину в Грубешів. Одного разу ми з подругою почули гомін і пішли туди, де збиралися люди. Посеред площі лежали діти, жінки і чоловіки, літні люди, обмотані колючим дротом, і мертві… Старша пані підійшла до нас, а ми досить голосно розмовляли на українській мові, і відвела подалі від обуреного натовпу.
- Ідіть додому діти, до батьків, – порадила вона нам.
Ми повернулись у Володимир коли сюди прийшла радянська армія. Вулицю, де я живу, перейменували на 20-те липня, в честь визволення міста в 1944 році.
Як зараз пригадую, тато сидів за столом і тільки вмочив ложку в борщ, як прийшли два солдати, працівники КДБ і мого тата арештували. Його посадили в в’язницю у Володимирі-Волинському. Жінки прикордонників, яким він допомагав під час німецької окупації ходили і просили за батька. Вони казали, що їх залишили тут чоловіки а тато їм допоміг, дав квартири, то ж за що його посадили? Їм відповіли, що тому йому дали десять років і сидіти він буде в Естонії, а інакше було б 25 років в Сибіру.
Ми з мамою носили йому передачі. Потім я казала мамі:
- Ти не ходи, ти вчителька, тобі не можна під в’язницею стояти. Краще я буду туди ходити.
І я ходила, носила йому передачі. Потім нам сказали, що тата будуть вивозити, і ми пішли на вокзал. Там стояли товарні вагони, і в них було повно людей. Мені чомусь здалося, що люди сиділи в клітках. Насправді це були лише решітки на вікнах вагонів.
Тата посадили на десять років. Коли мені було одинадцять років я сама їздила до батька в Київ, в арсенал. Я їхала з маминим знайомим, який віз борошно для своєї родини в Київ. В Сарнах його зарештували, сказавши що він спекулює борошном. Я залишилась в потягу одна з мішком на спині, де був хліб, сало і сухарі. Назад повертатися не було як і я поїхала до Києва. В поїзді було дуже багато людей. Я стояла в проході. А в самому вагоні їхали демобілізовані радянські офіцери. Один з них лежав на нижній полиці, на розкішному, як мені тоді здалося, хутрі. Він побачив мене і запитав з ким я їду. Коли я оповіла, що їду одна провідати батька, він уступив місце, сказав що мені треба відпочити. Я лягла, а він сидів. Я бачила як у нього від напруги ходили скули, настільки він був обурений… Коли ми приїхали до Києва, він дав мені два помаранчі, що було тоді справжнісіньке чудо.
- Я не можу тут зупинитися, але я візьму тобі на вечір зворотній квиток.
Там були страшенні черги, а він купив і дав мені квиток.
Дісталася я арсеналу, передала передачу і мені захотілося побачити батька. Люди підказали мені піти на вулицю Зелену. Там давали дозволи, ну чи не давали. Мені пощастило, дозвіл я отримала.
Коли я повернулася, виявилось, що хтось дізнався, що я поїхала до батька. Приходили до нас додому, та мама сказала, що я хвора і нікого не пустила. А один вчитель Максимчук сказав, що я «козир дівка».
Люди відновлювали місто, люди працювали. З’явилися підприємства, яких не було за Польщі: маслозавод, плодоконсервний завод, завод, де вироблялося вино, фабрика меблів, швейна фабрика. Не можу сказати однозначно: з одного боку - бідність, майже злидні, а з іншого - післявоєнне піднесення і відродження. Почали працювати школи.
Пройшов деякий час я закінчила десятирічку. Завуч школи, де працювала мама, попередила її, що вона в списках на вивіз і у неї є лише два дні. Ми з мамою втекли від вивозу до Луцька.
Після закінчення школи я поступила в Львівський медичний інститут. В інституті запропонував написати, що я відрікаюсь від власного батька, від ворога народу. Я відмовилась. Мене виключили звідти, як дочку ворога народу. Ректор сказав, що таким, як я не місце в інституті, бо такі, як я вбили Галана. А начальник спецчастини, до якого він мене направив за документами, сказав мені:
- Деточка! Дорогая девочка, ты на восток езжай, ты там поступишь, а здесь нет. Посмотри, что вокруг твориться.
Я вступила у Луцький педінститут, на факультет російської філології.
Після інституту за власним проханням мене направили працювати в село.

Споради записала Федосєєва С.А.
Грабарчук Наталя Назарівна

1937 рік. Вул. Соборна. Наталя з мамою
Грабарчук Наталя Назарівна

Грабарчук Назар Васильович - тато Наталії
Грабарчук Наталя Назарівна

Дворічна Наталя з батьками
Грабарчук Наталя Назарівна

Катя Скуркович, Наталя та Стефця з Маркостава, 1936 рік
Грабарчук Наталя Назарівна

Мама Олена Цинкаловська, вулиця Фарна
Грабарчук Наталя Назарівна

Мама, 1945 рік
Грабарчук Наталя Назарівна

Мама, 1953 рік
Грабарчук Наталя Назарівна

Микола Цинкаловський -дідусь
Грабарчук Наталя Назарівна

Наталя з бабусею Христиною Павлівною Цинкаловською-НітецькоюГрабарчук Наталя Назарівна
Різдво, 1937 рік
Грабарчук Наталя Назарівна

Грабарчук Наталя Назарівна

З дядею Борисом Цинкаловським







Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.