dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 230
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 21-04-2017, 08:49
21-04-2017, 08:49

Тимчишина Лідія Хомівна

Категорія: Публікації

Я була в молодіжній націоналістичній організації яка, як вважалося тоді, шкодила радянський владі. Це було, коли навчалась у 9 класі. Організацію розкрили 1950 року. Я легко відбулася на відміну від моїх однокласників. Забрали мою подругу найближчу Ларису Лисюк та Олександра Каліщука – відомого поета та композитора. Вислали їх в республіку Комі в місто Інта. Були вони в засланні до 1956 року. Коли повернулися – то все життя прожили у Нововолинську. Лариса вже померла. З Олександром зідзвонюємося часто. А ще одного однокласника зустріла в церкві. Я ходжу в собор Різдва Христового. Підходить до мене чоловік і каже:
- То ви, Ліда?
- Я вас не пізнаю, - відповідаю я.
- То я Міша Морозюк!
І так через 49 років ми зустрілися в церкві. Пригадую його високим, красивим, у вишиванці. Ми всі ходили в школу в чому хто мав. Я ходила у маминій спідниці. А у Міши була вишиванка. Ще досі пам’ятаю, яка вона була.
Я народилася у селі. За Луковом ще 7 км. Моє село зветься Зачернеччя. В нашому зачернецькому храмі хрестили нинішнього народного депутата Ігоря Гузя. Він сам родом з Смідина. У Луків я ходила в школу. Туди 7 км і назад. Ходили босі, а як доходили до Лукова, то взували черевики хто які мав, а як не було, то й босі. А коли ходили в вечірню зміну, то навіть страшно було, бо собаки гавкали на нас та лякали. То якраз було після війни. Діти з Зачернеччя покидали школу, а я ходила. Дуже хотіла вчитися. В 1 клас ходила повністю, у 2-й – може 2-3 місяці, 3, 4 класів в мене взагалі не було. А в 5 клас пішла вже в Луків.
Важкі тоді були часи. Прийшла похоронка з фронту, що тато помер від отриманих ран. Повезли його в Латвію. Там він і похований. Мама ходила збирала мерзлу картоплю і варила нам. Нас було 4 дітей. Я найстарша. Пам’ятаю, як одного разу зайшла до сусіда і там варили картоплю не мерзлу, то мені до цих пір пам’ятається запах цієї картоплі. І скільки б не пройшло часу, я пам’ятаю ці пахощі. Дитинство було складним. Мама хворіла і нас четверо.
Вчилась я дуже добре, але по закінченню школи мені дали атестат з одними трійками, бо я ж націоналістка. Але попри те, я все одно поступила в університет в Львів на німецьку філологію. Я мала стипендію. Із групи 30 чоловік лише 2-х мали стипендію. Провчилася тільки семестр. Мене виключили з університету за участь в націоналістичній організації. Я ходила до проректора та він сказав, що нічого не зможе вдіяти. Було дуже прикро та боляче.
Як виключили, змушена була їхати додому. Пішла я до Жуміка, який пізніше довгий час був директором 2-ї школи. Він мені порадив їздити по селах і читати лекції про міжнародне становище. Так я й стала читати лекції. Молодь приходила і слухала. А паралельно ще ходила в колгосп на роботу. Були й такі сусіди, що дорікали мамі: «А, що твоїй Ліді дали вовчий білет?». У колгоспі був агроном Ростік Католик, ходив за мною слідом. Я разом з усіма картоплю садила, гній накидала. Навчилася копи складати, жати, снопи носити. Мала багато трудоднів, плюс лекції ходила читала і знову пішла до Жуміка який робив в райкомі комсомолу другим секретарем. Василь Семенович написав мені хорошу характеристику і з нею я поїхала в університет. Я дуже хотіла вчитися, але на стаціонар вже не йшла, поступила на заочне. А на заочному не було німецької філології, а була лише українська мова. То я й пішла. Мене направили працювати в вечірню школу в село Окунин, що недалечко біля озера Сомин. Були в мене школярики більші за мене. Хлопці були старші за мене в два рази. Приїжджали до нас з перевіркою інспектори, то ті мої школярики так гарно відповідали. Тоді ще хотіли вчитися і старалися показати свої знання. На другий рік мене направили в звичайну школу в село Довгоноси.
Коли почали укріплювати села, робили переселення з хуторів і нас примусово заставили виселитись, мені з братом довелося важко працювати. Ми на конях кожної неділі їздили по пісок і вимощували хату. А будівельники тоді чомусь казали: «Кому, кому, а тобі, Лідо, ми зробимо все добре». І так ми з Женею перевезли як кажуть «хату» і почали там жити.
Одного разу прислали до нас вчителя, молодого, красивого математика. А я пісок вожу. Вся в роботі. І нема мені часу ходити в клуб та розважатися з молоддю. Але до цих пір в моїй пам’яті стоїть картина, як цей вчитель молодий танцює. Як же ж він гарно вальсував… Як красиво він танцював. І як виявилося саме він мій суджений.
До мене хлопців залицялося багато, і міліціонер, і однокласники. А я й не думала, що то треба виходити заміж. Але той танцюрист не давав спокою. Причепився до мене як смола. Більше двох років приходив. Пам’ятаю пір’я скубала на подушку, а він такий був жартівливий, розкинув все пір’я по кімнаті.
Коли я вийшла заміж і в мене вже було двоє дітей, чоловік був директором школи в с. Торговище. Брат пішов в армію. Залишилися в мене мама і бабуся, треба було за ними доглядати. Я почала просити, щоб мене перевели в школу в моє рідне село Зачернеччя. Знаходились і такі, яким цікаво було як я веду уроки, адже всі вважали мене колишньою націоналісткою. Мені не давали викладати українську мову, хоч я і вчилась на українській філології, а давали німецьку та російську мови. Діти молодці, завжди гарненько відповідали, коли на уроках був заврайонно.
Міша, мій чоловік, був родом з Іваничівського району. Його батьки якраз повернулися з Сибіру. Він хотів жити ближче до них. А у місті Володимирі жив його найкращий, «найлєпший» (як казав Міша), друг і він працював в райкомі партії першим секретарем. Мій чоловік був дуже гарним математиком і його взяли на роботу в технікум. І так ми почали жити в Володимирі з 1962 року. Рік знімали квартиру, а на другий – нам дали квартиру в будинку де живу й досі. В сусідньому будинку жив Скибенюк Денис Андрійович, він працював в народному контролі і ми з ним дружили. Саме він заставив мого чоловіка піти працювати в школу з технікума. Направили чоловіка у с. Суходоли, де він був директором школи.
Полюбила я своє місто, хороші сусіди в мене. В школі № 3 я пропрацювала 37 років. Викладала українську мову. Були різні випадки. Бувало й таке, що в класі 45 учнів і з них було 9 «ізучающих українский язик», решта – «освобаждєни».
Розкажу вам про Радецького. Ви знаєте хто такий Радецький? Генерал! У Володимирі він був командиром дивізії. А потім був міністром оборони. А його син Руслан ходив до нас у школу. І генерал часто з жінкою приходив до нас у школу. Його жінка зимою ніколи не носила головний убір. Вони ніколи не заходили в учительську. Бо, зазвичай, батьки заходять в учительську, коли їх щось цікавить. А вони чекали в коридорі. Їх син Руслан тікав з уроків, адже він був «асвабаждьон». Коли пожалілися батькам, що син втікає з уроків, вони прийшли в школу. І цей генерал сказав до вчительки, моєї колеги: «А мой син ваш телячий язик ізучать нє будєт». То я дослівно передаю вам слова. Непросто було працювати з таким відношенням батьків до української мови. Але й були такі котрі, попри звільнення з української мови, ходили на урок. У випускному 8 класі (тоді 8 та 10 класи були випускними) Цюрко Вікторія написала контрольну роботу з української мови на відмінно. Мені було дуже приємно.
Вже багато моїх школяриків пенсійного віку. Багато часу пройшло. У мене була школа і дім.
80
То були всі мої клопоти. Разом з школяриками ми багато разів їздили на екскурсії. Їздили в Брест, по літературних місцях України. Були на могилі Олександра Сухомлинського, їздили в Київ на балет, на Байкове кладовище. Хлопцям було цікаво кататися на ліфтах. В нас тоді в місті не було ліфтів. Діти люблять мандрувати і після школи пам’ятають ще довго екскурсії. Було в мене багато розумних дітей. Були й такі, що зовсім не хотіли вчитися, але стали хорошими людьми. Мені приємно, що мої учні пам’ятають про мене. Завжди підходять, коли бачать у місті. Є й такі, які телефонують, щоб поцікавитись як у мене справи.
Дуже добре пам’ятаю війну. 22 червня 1941 року була дуже гарна погода. Ми жили на хуторі. Тато мій був будівельником і збудував велику гарну хату. Жили в нас на квартирі радянський офіцер з сім’єю: жінка і дочка Тоня. В неділю ми вийшли надвір. Майже над самою вишнею пролетів літак. То вже були німецькі літаки. Вони в нас не стріляли. Той офіцер, що жив в нас пішов з дому і більше не повернувся. Але я його бачила, коли німці вели полонених. Їх привели до нашої криниці пити воду. А жінка його і Тоня одразу поїхали вглиб країни на Схід. Але німецькі літаки налетіли на поїзд і закидали його бомбами. Ніхто не вижив.
Потім німці жили в нашій хаті. Нам дали одну кімнату. Бабуся спала на печі і всю дорогу кляла німців. Бабуся Харитина їх не боялася. Німців в хаті було багато. Десь до сотні. Зробили собі ярусні ліжка і спали. Вони довго в нас жили. Їздили звідси до Ковеля, бо там була лінія фронту. Навіть один німець подарував мені вишиванку. Я довго в ній ходила. Були німці й хороші, й культурні. Одразу видно по людині, яка вона. А були й погані. Я цих німців добре запам’ятала у своїй хаті. Більшість з них негарно себе вели. Соломи понакидали в хаті. А я мусила в них замітати. Вже тоді у 9 років я в’язала нашим солдатам шкарпетки на фронт. Люблю я в’язати. І от вирішила теперішнім хлопцям, мужнім солдатикам хоч якось помогти. Я вже зв’язала 153 пари шкарпеток, які відправили на схід. Я мушу їм допомагати, адже вони воюють за Україну.

Спогади записала Вознюк О.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.