dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 371
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 14-04-2017, 09:46
14-04-2017, 09:46

Козар Галина Аполлонівна

Категорія: Публікації

Народилася 1938 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Батько – учасник Великої Вітчизняної війни, працював директором школи, а мама – вчителем біології. Садочків тоді ще не було, то я цілий день з бабусею була, сиділа на печі.
У 1945 році пішла в школу у перший клас, а в 1955 році закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. А в 1957 році, коли був заснований Тернопільський медичний інститут, перевелася туди на 3 курс.
Упродовж 1961-1966 років працювала районним окулістом в Старовижівській районній лікарні. Коли Старовижівський район розформували, ми сім’єю переїхали до Володимира-Волинського. Тут якраз не вистачало лікарів. Мій чоловік був хірургом. Окулістом працювала одна єдина жіночка з 1908 року народження. Тож я легко отримала роботу. Окулісти і військкомат обслуговували, і в стаціонарі мали 15 ліжок, робили нескладні операції, і діток оглядали, бо дитячого спеціаліста не було.
У хірургічному відділенні 15 ліжок мав ЛОР, зо 10 місць мав травматолог, а також кілька ліжок мав уролог. І всі розміщалися у білій лікарні на другому поверсі, а на першому поверсі були дитяче відділення і терапевтичне.
До виходу на пенсію завідувала офтальмологічним відділенням цієї лікарні. Стаціонар скоротили. То вже було легше працювати. Прийшла на роботу дитячий офтальмолог. На прийомі для дорослих уже стало два лікарі.
З 1966 року і дотепер працюю лікарем-окулістом у Володимир-Волинській лікарні. Уже минуло 50 років.
Коли ми тільки приїхали до міста, то багатоповерхових будинків було мало. На площі стояв дерев’яний магазин. Через площу курсував автобус. Тут же була і зупинка. До поліклініки можна було під’їхати автобусом.
Пацієнтів було багато. Раніше лікар мав супроводжувати хворого з травмою і до лікарні в Луцьк і в інші міста. А зараз це клопіт самого хворого. Лікарняною швидкою безкоштовно доставляли пацієнта в медичний заклад.
Часто відправляли лікарів на курси підвищення кваліфікації. Три рази я була в Одесі, два рази у Києві, у Дніпропетровську, у Львові. Харкові. Була учасником республіканської та декількох міжобласних офтальмологічних конференцій.
Колишні методи лікування і сучасні дуже відрізняються. Збільшилась кількість захворювань на глаукому. Це пов’язано із поганою екологією, із забрудненням навколишнього середовища, радіаційним фоном, спадковістю. Дуже шкодить очам штучне освітлення.
Пам’ятаю, на курсах професор казав: «Бог дав око і сонце», тобто ми повинні жити і працювати при денному світлі. А зараз люди використовують штучне освітлення, довго працюють з комп’ютерною технікою. Очі втомлюються. Очі повинні самі справлятися з різними навантаженнями. Коли ми дивимось на щось зблизька – очі напружуються, а коли дивимось на щось здалеку – очі розслабляються. Коли ж цілий день сидіти перед монітором, з часом око втрачає здатність розслаблятися. Наступає короткозорість. Людина добре бачить тільки те, що близько. На початковій стадії захворювання призначають краплі для очей, таблетки, вітаміни, вправи для очей. І таким чином, на певний час, можна стримати розвиток хвороби. За рахунок органу зору людина отримує 93 % інформації.
Пам’ятаю жінку з Ворчина. Вона працювала дояркою. Під час медогляду у неї виявили глаукому. Вона далі продовжувала працювати, аж поки зовсім не осліпла. Їй дали групу по інвалідності. Спочатку та жінка жила з сестрою, а потім з сім’єю племінника. Доглядала його дітей, клопоталася по господарству. Сусіди навіть у такому випадку їй заздрили, мовляв, так все сама робить, а їй ще й групу дали… Не раз бачу того її племінника, то каже, що тітка ще непогано почувається.
А бували й інші випадки. Якось жінку із Сельця, чи з Бубнова, вже не пам’ятаю, оформляли в інтернат для престарілих, і направили туди окуліста, терапевта та інших лікарів. Приїхали ми в село. Хатинка невелика, дві кімнати. Є піч з лежанкою, і тій жінці там відведено місце. Жінка абсолютно сліпа ще з молоду, а сама вже в літах. Спочатку жила при рідній сестрі. По смерті сестри, вона стала лишньою племіннику, і він вирішив її позбутися – здати в інтернат. А вона плакала і просилася, щоб її лишили, бо ж вона все робить, допомагає їм, її руки у мозолях. І вже ми, лікарі, почали з ними говорити, щоб пожаліли її. Не знаю, як поступили ті родичі. Дуже болісний випадок.
Працювати доводились на всю віддачу. Був у нашій лікарні хор. Лікарі і медсестри гарно співали. Їздили з виступами у Білорусію і навіть в Польщу.
За багато літ роботи нагороджена медаллю «Ветеран праці», знаком «Переможець соціалістичних змагань», грамотами облздороввідділу, лікарні, міської ради, занесена в «Книгу пошани центральної районної лікарні».
Зараз я приймаю участь у громадській організації «Союз українок». Ми їздимо по селах, по містечках вивчаємо історію краю, зокрема про діяльність УПА. Раніше ця історія замовчувалась, і нинішнє покоління не знає всієї правди. Ось якраз в нашій організації і є старші люди, які можуть багато чого розповісти молоді. На свята ми відвідуємо військовослужбовців.
Козар Галина Аполлонівна
Козар Галина Аполлонівна
Козар Галина Аполлонівна


Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.