Народилася 1938 року в селі Волосківці Менського району Чернігівської області. Батько – учасник Великої Вітчизняної війни, працював директором школи, а мама – вчителем біології. Садочків тоді ще не було, то я цілий день з бабусею була, сиділа на печі.
У 1945 році пішла в школу у перший клас, а в 1955 році закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. А в 1957 році, коли був заснований Тернопільський медичний інститут, перевелася туди на 3 курс.
Упродовж 1961-1966 років працювала районним окулістом в Старовижівській районній лікарні. Коли Старовижівський район розформували, ми сім’єю переїхали до Володимира-Волинського. Тут якраз не вистачало лікарів. Мій чоловік був хірургом. Окулістом працювала одна єдина жіночка з 1908 року народження. Тож я легко отримала роботу. Окулісти і військкомат обслуговували, і в стаціонарі мали 15 ліжок, робили нескладні операції, і діток оглядали, бо дитячого спеціаліста не було.
У хірургічному відділенні 15 ліжок мав ЛОР, зо 10 місць мав травматолог, а також кілька ліжок мав уролог. І всі розміщалися у білій лікарні на другому поверсі, а на першому поверсі були дитяче відділення і терапевтичне.
До виходу на пенсію завідувала офтальмологічним відділенням цієї лікарні. Стаціонар скоротили. То вже було легше працювати. Прийшла на роботу дитячий офтальмолог. На прийомі для дорослих уже стало два лікарі.
З 1966 року і дотепер працюю лікарем-окулістом у Володимир-Волинській лікарні. Уже минуло 50 років.
Коли ми тільки приїхали до міста, то багатоповерхових будинків було мало. На площі стояв дерев’яний магазин. Через площу курсував автобус. Тут же була і зупинка. До поліклініки можна було під’їхати автобусом.
Пацієнтів було багато. Раніше лікар мав супроводжувати хворого з травмою і до лікарні в Луцьк і в інші міста. А зараз це клопіт самого хворого. Лікарняною швидкою безкоштовно доставляли пацієнта в медичний заклад.
Часто відправляли лікарів на курси підвищення кваліфікації. Три рази я була в Одесі, два рази у Києві, у Дніпропетровську, у Львові. Харкові. Була учасником республіканської та декількох міжобласних офтальмологічних конференцій.
Колишні методи лікування і сучасні дуже відрізняються. Збільшилась кількість захворювань на глаукому. Це пов’язано із поганою екологією, із забрудненням навколишнього середовища, радіаційним фоном, спадковістю. Дуже шкодить очам штучне освітлення.
Пам’ятаю, на курсах професор казав: «Бог дав око і сонце», тобто ми повинні жити і працювати при денному світлі. А зараз люди використовують штучне освітлення, довго працюють з комп’ютерною технікою. Очі втомлюються. Очі повинні самі справлятися з різними навантаженнями. Коли ми дивимось на щось зблизька – очі напружуються, а коли дивимось на щось здалеку – очі розслабляються. Коли ж цілий день сидіти перед монітором, з часом око втрачає здатність розслаблятися. Наступає короткозорість. Людина добре бачить тільки те, що близько. На початковій стадії захворювання призначають краплі для очей, таблетки, вітаміни, вправи для очей. І таким чином, на певний час, можна стримати розвиток хвороби. За рахунок органу зору людина отримує 93 % інформації.
Пам’ятаю жінку з Ворчина. Вона працювала дояркою. Під час медогляду у неї виявили глаукому. Вона далі продовжувала працювати, аж поки зовсім не осліпла. Їй дали групу по інвалідності. Спочатку та жінка жила з сестрою, а потім з сім’єю племінника. Доглядала його дітей, клопоталася по господарству. Сусіди навіть у такому випадку їй заздрили, мовляв, так все сама робить, а їй ще й групу дали… Не раз бачу того її племінника, то каже, що тітка ще непогано почувається.
А бували й інші випадки. Якось жінку із Сельця, чи з Бубнова, вже не пам’ятаю, оформляли в інтернат для престарілих, і направили туди окуліста, терапевта та інших лікарів. Приїхали ми в село. Хатинка невелика, дві кімнати. Є піч з лежанкою, і тій жінці там відведено місце. Жінка абсолютно сліпа ще з молоду, а сама вже в літах. Спочатку жила при рідній сестрі. По смерті сестри, вона стала лишньою племіннику, і він вирішив її позбутися – здати в інтернат. А вона плакала і просилася, щоб її лишили, бо ж вона все робить, допомагає їм, її руки у мозолях. І вже ми, лікарі, почали з ними говорити, щоб пожаліли її. Не знаю, як поступили ті родичі. Дуже болісний випадок.
Працювати доводились на всю віддачу. Був у нашій лікарні хор. Лікарі і медсестри гарно співали. Їздили з виступами у Білорусію і навіть в Польщу.
За багато літ роботи нагороджена медаллю «Ветеран праці», знаком «Переможець соціалістичних змагань», грамотами облздороввідділу, лікарні, міської ради, занесена в «Книгу пошани центральної районної лікарні».
Зараз я приймаю участь у громадській організації «Союз українок». Ми їздимо по селах, по містечках вивчаємо історію краю, зокрема про діяльність УПА. Раніше ця історія замовчувалась, і нинішнє покоління не знає всієї правди. Ось якраз в нашій організації і є старші люди, які можуть багато чого розповісти молоді. На свята ми відвідуємо військовослужбовців.
Спогади записала Кучерява Р.І.
У 1945 році пішла в школу у перший клас, а в 1955 році закінчила школу із золотою медаллю і вступила до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця. А в 1957 році, коли був заснований Тернопільський медичний інститут, перевелася туди на 3 курс.
Упродовж 1961-1966 років працювала районним окулістом в Старовижівській районній лікарні. Коли Старовижівський район розформували, ми сім’єю переїхали до Володимира-Волинського. Тут якраз не вистачало лікарів. Мій чоловік був хірургом. Окулістом працювала одна єдина жіночка з 1908 року народження. Тож я легко отримала роботу. Окулісти і військкомат обслуговували, і в стаціонарі мали 15 ліжок, робили нескладні операції, і діток оглядали, бо дитячого спеціаліста не було.
У хірургічному відділенні 15 ліжок мав ЛОР, зо 10 місць мав травматолог, а також кілька ліжок мав уролог. І всі розміщалися у білій лікарні на другому поверсі, а на першому поверсі були дитяче відділення і терапевтичне.
До виходу на пенсію завідувала офтальмологічним відділенням цієї лікарні. Стаціонар скоротили. То вже було легше працювати. Прийшла на роботу дитячий офтальмолог. На прийомі для дорослих уже стало два лікарі.
З 1966 року і дотепер працюю лікарем-окулістом у Володимир-Волинській лікарні. Уже минуло 50 років.
Коли ми тільки приїхали до міста, то багатоповерхових будинків було мало. На площі стояв дерев’яний магазин. Через площу курсував автобус. Тут же була і зупинка. До поліклініки можна було під’їхати автобусом.
Пацієнтів було багато. Раніше лікар мав супроводжувати хворого з травмою і до лікарні в Луцьк і в інші міста. А зараз це клопіт самого хворого. Лікарняною швидкою безкоштовно доставляли пацієнта в медичний заклад.
Часто відправляли лікарів на курси підвищення кваліфікації. Три рази я була в Одесі, два рази у Києві, у Дніпропетровську, у Львові. Харкові. Була учасником республіканської та декількох міжобласних офтальмологічних конференцій.
Колишні методи лікування і сучасні дуже відрізняються. Збільшилась кількість захворювань на глаукому. Це пов’язано із поганою екологією, із забрудненням навколишнього середовища, радіаційним фоном, спадковістю. Дуже шкодить очам штучне освітлення.
Пам’ятаю, на курсах професор казав: «Бог дав око і сонце», тобто ми повинні жити і працювати при денному світлі. А зараз люди використовують штучне освітлення, довго працюють з комп’ютерною технікою. Очі втомлюються. Очі повинні самі справлятися з різними навантаженнями. Коли ми дивимось на щось зблизька – очі напружуються, а коли дивимось на щось здалеку – очі розслабляються. Коли ж цілий день сидіти перед монітором, з часом око втрачає здатність розслаблятися. Наступає короткозорість. Людина добре бачить тільки те, що близько. На початковій стадії захворювання призначають краплі для очей, таблетки, вітаміни, вправи для очей. І таким чином, на певний час, можна стримати розвиток хвороби. За рахунок органу зору людина отримує 93 % інформації.
Пам’ятаю жінку з Ворчина. Вона працювала дояркою. Під час медогляду у неї виявили глаукому. Вона далі продовжувала працювати, аж поки зовсім не осліпла. Їй дали групу по інвалідності. Спочатку та жінка жила з сестрою, а потім з сім’єю племінника. Доглядала його дітей, клопоталася по господарству. Сусіди навіть у такому випадку їй заздрили, мовляв, так все сама робить, а їй ще й групу дали… Не раз бачу того її племінника, то каже, що тітка ще непогано почувається.
А бували й інші випадки. Якось жінку із Сельця, чи з Бубнова, вже не пам’ятаю, оформляли в інтернат для престарілих, і направили туди окуліста, терапевта та інших лікарів. Приїхали ми в село. Хатинка невелика, дві кімнати. Є піч з лежанкою, і тій жінці там відведено місце. Жінка абсолютно сліпа ще з молоду, а сама вже в літах. Спочатку жила при рідній сестрі. По смерті сестри, вона стала лишньою племіннику, і він вирішив її позбутися – здати в інтернат. А вона плакала і просилася, щоб її лишили, бо ж вона все робить, допомагає їм, її руки у мозолях. І вже ми, лікарі, почали з ними говорити, щоб пожаліли її. Не знаю, як поступили ті родичі. Дуже болісний випадок.
Працювати доводились на всю віддачу. Був у нашій лікарні хор. Лікарі і медсестри гарно співали. Їздили з виступами у Білорусію і навіть в Польщу.
За багато літ роботи нагороджена медаллю «Ветеран праці», знаком «Переможець соціалістичних змагань», грамотами облздороввідділу, лікарні, міської ради, занесена в «Книгу пошани центральної районної лікарні».
Зараз я приймаю участь у громадській організації «Союз українок». Ми їздимо по селах, по містечках вивчаємо історію краю, зокрема про діяльність УПА. Раніше ця історія замовчувалась, і нинішнє покоління не знає всієї правди. Ось якраз в нашій організації і є старші люди, які можуть багато чого розповісти молоді. На свята ми відвідуємо військовослужбовців.
Спогади записала Кучерява Р.І.
