dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 510
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 10-03-2017, 11:17
10-03-2017, 11:17

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна

Категорія: Публікації

Моя родина по батьковій лінії походить з великої селянської родини. Проживали вони в невеличкому селі Вєров Володимир-Волинського району, поблизу села Пузів і Селиски (поміж тими селами). Наскільки я знаю, з розповідей мого батька Лисюка Володимира Семеновича у його діда Івана було 14 дітей, хтось помер ще маленьким, але 10 синів і дочок дорослого віку досягли, і створили свої сім’ї.
Знову ж з розповідей батька, якого я запитувала як і чому він народився у м.Севастополі, він мені розповідав історію, яка започаткувала його життя, і тим самим колись на початку 20-го століття внесла корективи в життя сім’ї мого прадіда Івана. Як ми знаємо у Володимирі в ті часи будувались казарми, які і досі у нас називаються «царськими». В ті часи політика імперської Росії була така, щоб захистити свої західні рубежі. Адже Волинь знаходилась під гнітом Росії з 1795 р. після третього поділу Польщі. І тому у Волинській губернії, ростягаючись від Житомирщини до кордонів із Польщею, починаючи з кінця 19 століття у невеликих містечках розпочалося будівництво військових споруд, тобто казарм і відповідно розбудова інфраструктури. Не минуло це і Володимира-Волинського, який розташований майже на кордоні. Тут дислокувався 149 Чорноморський пок із Криму, солдати якого і виконували згідно плану Головного штабу військового міністерства царської Росії роботи по будівництву цих об’єктів. Саме туди на початку 20 століття були прийняті на роботу мій прадід Іван, який, як розповідав батько мав «золоті руки», бо окрім того, щоб щось змурувати, умів добре теслювати до чого привчав своїх старших синів з якими і працював на будівництві. Як розповідав батько, а йому вже звісно його батько, їхні руки були причетні до будівництва не тільки червоних казарм, а й церкви Юрія Переможця. А будувались казарми, як зі сторони Ковеля, так і в напрямку Устилуга. І коли, можливо, це був 1908- чи 1909 рік, згорталася ця Чорноморська частина на місце дислокації у Крим, головний інженер цього будівництва запросив Лисюків їхати у Крим, і там працювати. Видно дід, прадід і ще декілька синів прадіда, були добрими майстровитими будівельниками. Так сім’я прадіда Івана оселилася в кримському півострові в місті Севастополь. Будували там фортифікаційні споруди Чорноморського флоту, тим самим укріпляли оборонність імперії. Факт цей беззаперечний, про це свідчать фото. Я ще хочу сказати, а які ці будівлі, що будувались колись, яка там цегла, червона і вже більше сотню років стоїть і не міняє кольору, із плином часу не розлітається, і не розмило її кладку дощами і снігами. З метровими і більше підмурівками, цегла ця аж дзвенить. Не було тоді висотних кранів, спецмашин, електрики, щоб розчин мішати, але були люди, які знали свою справу, тож і цементний розчин досі не кришиться, і зберігається у своїй величі і красі, додаючи і старовини і шарму нашому древньому місту.
Але повернімося ще до історії моєї родини. Працюючи і проживаючи у Севастополі, мій дід Семен оженився в 1911 р. на моїй бабусі Софії –полячці за національністю, яка родом із Холмщини, але також у певний час приїхала до родичів. Там у 1912 році і народився мій батько. І хоч не довго там прожили, але батько будучи маленьким хлопчиком добре запам’ятав деякі уривки з дитинства, коли з батьками гуляв на набережній знаменитої Графської пристані. Розповідав, як годував ведмедя цукерками, а той на бажання перехожих, танцював, а тримав його на ланцюгу російський матрос.
А далі була революція 1917 року, громадянська війна, де брат вбивав брата, син піднімав зброю на батька. Як розповідав батько, а йому – його батьки, що тоді у Севастополі дядько бабусі Софії працював начальником жандармерії, а син їхній був – революціонером. Більшовики стратили дядька, а син був убитий від рук «білих».
У 1919 році вирішили повертатись на Волинь. Везли додому мішок керинок, червінців від збуту майна, що там нажили за 10 літ, але ті гроші нічого не були варті, тим більше тут на Волині, де влада мінялась. Приїхавши сюди почали з нуля обживатися. Прадід Іван невдовзі помер, а дід Семен поволі розпочав будівництво хати у Вєрові. Хату будував невелику, бо не було і землі, і статків, але на той час вже під черепицею.
Тисяча дев’ятсот сорок перший рік, травень місяць.
У повітрі, насиченому среготом танків і машин, що доносяться із-за Бугу, безкінечними перельотами німецьких літаків-шпигунів на нашу територію, віяло війною. Мабуть тому так поспішно йшла мобілізація чоловіків і хлопців з сіл Побужжя у Червону Армію. Брали для того, щоб отут в навколишніх лісах рити окопи, будувати дзоти. Тому і був у травні призваний на 45-денні збори мій батько Лисюк Володимир Семенович. Прикомандирували його до 19-го окремого кулеметного батальйону Володимир-Волинського укріп-району на радиста. Та недовго вчився азбуки Морзе. 20 червня приїхав старшина з укріпрайону і забрав назад в Устилуг. В суботу 21 червня в устилузькому клубі показували фільм «Чапаєв». І в кіно, і на танцях, було багато незнайомих міліціонерів, вони несильно встрявали в розмови. Лише потім стало відомо, що то вже були переодягнені диверсанти. Пізно скінчилися танці. Позаяк солдати-новобранці ще не приймали присяги, то жили вільно в полотняних палатках в центрі Устилуга у садку Стравінського. О 4-й годині ранку 22 червня вихор мінометного і артилерійського обстрілу по містечку зніс мов вітром намети. Вибухи снарядів і мін, мов град сипались навкруги. Роздягнені і беззбройні новобранці, опинившись в колі вогняного смерчу не знали, де подітись, групами, по одинці, хто як міг, відходили з Устилуга. Поблизу цегельні біля села Залужжя з лісу їм назустріч вийшов лейтенант у червоноармійській формі зраділи, що тут свої, та радість була даремною, порухом руки офіцер, а це був переодягнений диверсант, з лісу підкликав німецьких солдатів, які скомандували підняти руки і йти назад в Устилуг. Містечком на мотоциклах вже шастали німці. На шкільному подвір’ї (школа була там, де нині митниця), вже десь перед обідом, вишикували в ряди всіх узятих в полон людей. З одного боку стояли допризовники – юні хлопчики сімнадцяти-вісімнадцяти років, яких взяли на військову підготовку перед самісінькою війною, з іншого боку вишикували євреїв, котрих вспіли вже відловити в місті. Перпендикулярно до них стояло цивільне населення і військовополонені, такі як батько, якщо можна було його таким рахувати. Коли німці в лісі зупинили, то аргумент, що військовий був один, острижена голова на лисо. І тому тоді завернули. Від прикордонної застави німці пригнали близько двох десятків поранених і закривавлених прикордонників. Cеред них була жінка з двома дітьми. Один німець, видно старший, прикладом відігнав її від прикордонників до шеренги цивільних. Наказали зняти гімнастерки. Нагайками і прикладами били їх. Усім цивільним, допризовникам й іншим полоненим наказали лягти ниць на землю, а над прикордонниками ще довго глумились. Перекладач-німець оголосив б’ють їх за те, що вони вбили 5 крупних чинів німецьких офіцерів. За це буде винесена їм смертна кара. Не витримавши знущань, один із командирів-прикордонників кинувся на німця і став його душити. Гітлерівці тут же застрелили його, а потім ще довго глумились над розтерзаним тілом, кололи багнетом. Це був Лівенцов, жінка ця, була його дружина і діти. Вже після війни батько цікавлячись тим епізодом свого життя взнав: Лівенцов був начальник прикордонної застави № 4 в м.Устилузі, між іншим жінку прихистили устилужани, вона вижила і діти також, але як був рейд партизан О.Федорова і в мосирському лісі стояли ці партизани її з Коритниці переправили туди у загін.
Решту прикордонників вишикували і повели в сторону Русова. Недалеко від яру, біля дороги поодинці розстрілювали. Військовополоненим наказали зносити трупи прикордонників у свіжовириту яму. Носили ще зовсім теплі тіла, лише бездиханні, кров вихлюпувалась з них і цівками текла по траві, руки звисали, мов живі, ворушились і тягнулись до землі. Батько був роздягнений, в спідній білизні, босий, то німець сказав зняти чоботи, штани з мертвого прикордонника. Але він не зміг цього зробити - з мертвого, одягнути на себе. Коли вбитих присипали, привели назад до школи. Під вечір перегнали по понтонному мосту за Буг, допризовників відпустили, цивільних також, євреїв ймовірно розстріляли.
А за Бугом, де польська територія ніби не було війни, люди працювали у полі. Щоб ніхто не виходив із строю, зразу вбили декількох, щоб не виходили в бік і попередили. Перша зупинка Лушков, потім Грубешов, там перша ночівля серед поля. Притулившись один до одного, щоб тепліше було, спали, бо вночі роздягненим було холодно, а вдень була спека, то прикладав гілки з дерев до тіла, щоб був якийсь холодок.
У селі Жмудь німці зробили зупинку серед картопляного поля, полонені виривали її, запасались в дорогу, гризли і сиру бо дуже хотілось їсти. В Хелмі полоненим дали хліб, але його не можна було їсти, таким був поцвілий, коли його розламували з середини випурхував сизий дим.
У Хелмі німці вже зконцентрували багато полонених зі Сходу. Не сотню, не тисячу, а десятки, а може сотні тисяч. Почали підходити ешелони для відправлення полонених. Між іншим родичі, які взнавали про своїх рідних в полоні у Хелмі, мали можливість забрати. За батьком ніхто не приїхав певне не знали де він. Батько попав у перший же ешелон. Куди везли не знали. На 5 днів видали буханець хліба і то пліснявого. Завезли у Краків, а там дівчата в українських вишиванках, в білих косинках з червоним хрестом біля вагонів нагодували кашею не тільки українців, а й усіх бранців. Дівчата ці – це був Український Червоний Хрест в еміграції. Знов позаганяли в вагони, що ніде голці впасти і далі повезли. Тіснота і сморід у вагоні – і сплять і по нужді ходять тут, перед бідою всі рівні. Опинились аж у Голландії. У таборі різних національностей люди - поляки, чехи, греки, французи, англійці, італійці. До радянських ставились зовсім не так, як до інших. З місяць жили в бараках без нар, спали на тринні, яке ранком підгортали в купки. На болоті будували якісь будівлі, говорили, що місто, носили вручну каміння, забивали палі. Неділя була днем відпочинку. Але що то за відпочинок, якщо цілий день потрібно непорушно стояти на плацу. Сонце пече голову, голі плечі, ноги підкошуються, а сядеш, будеш сперезаний гарапою так, що більше не сядеш, або вже й не встанеш. Батька лише в Голландії одягнути в спеціальну полосату робу. Їсти хотілось. Баландою з гнилої брукви, яку давали, не наситишся. Правда місцеве населення, чи це німці, чи голландці, як вели, було лояльно до нас, згадує батько, по можливості підгодовувало, кидало хліб. Потім всіх оглянули польські лікарі. Відсортували слабших, а тим, у кого не було одягу, нарешті видали синю робу таку ж пілотку з написом «SU», дерев’яні колодки, шинелі. Наближалась осінь і цей одяг вже зігрівав тіло.
І знов новий табір, пересильний пункт у місті Лінбург. На той час багато полонених хворіло дизентерією. Ніхто не лікував, навпаки виявивши хворих, зразу тих людей відбирали. Дороги вже далі їм не було. А як всім хотілося жити. В таборі м. Лінбург мій батько Володимир Лисюк навіки розпрощався зі своїм односельчанином Миколою Микитюком. Скільки раз домовлялись ставати в шеренгу не поряд, а через одного. Щоб, як будуть рахувати, (айн,цвай), тобто, «один, два», не роз’єднали в різні групи. А тут так трапилося, що став Микола поряд. Гірко плакав, але вже нічим зарадити не можна було. Більше його не бачив, і не повернувся додому він.
Далі дорога для тих, хто залишився, пролягла на межу умовного французького кордону у місто В’єнн, згодом перевезли у іншу місцевість. Добре запам’ятав, називалась Манженозен фріде, місто Ландау, район Бергцабельн, село Цойнштабен. Ось там і довелось прожити решту часу, поки йшла війна. Ця територія «За Рейном», як у нас область. В 1942 р. дозволили німецьким бауерам брати собі полонених на роботу. З тих пір удень працював на хозяїна, а наніч, обов’язково на вечірню перевірку явитись у табір. Проте на роботі в бауера стало легше з їжею. Працював у полі з кіньми, на стайні, в хлівах, доїв корови, зразу ставились з холодком, виставляли спеціальні пастки, чи не краде. А потім міг носити хліб, молоко, яйця іншим у табір. Ніхто не перевіряв. Не всі таборяни потрапили до бауерів, були такі, які працювали на заводі. Тож пайки, які потайки, щоб і варта не бачила, приносили і ділили порівну на всіх голодних. Особливо важко було з куривом. І заядлий курець віддавав останню скоринку хліба за те, щоб затягтися цигаркою. Були німці, які давали самі куриво. Були люди і нелюди. Того бауера в якого працював мій батько, зять і син знайшли смерть свою на теренах колишнього Радянського Союзу. Один під Ленінградом на Пулковських висотах, на Красній Горці. У фільмі «Ленінград» про блокаду Ленінграда про цю Красну Горку згадується. А інший на Дніпрі біля Корсуня Черкаської обл. Батько добре запам’ятав ці назви. Але навіть ці походеньки не озлобили німців до бранця, навпаки люди зневірились в Гітлерові і потайки проклинали його, як і Сталіна. Говорили, що їм обом «Капут».
Настав перелом у війні. Фашиста гнали назад у Німеччину. На Заході теж заметушились. В червні 1944 року американський десант висадився у Франції і просувався по французькій території переможно і швидко. Німці почал поспішно евакуйовуватись в глиб Німеччини через річку Рейн. Хвіст табірного обозу відкраявся від головного і поїхав навскоси. Використавши момент 15 чоловік відстали, залишившись по той бік Рейну, там був і батько. Переночували в лісі, а в день, розбившись групами і домовившись про місце зустрічі, пішли в ближче село просити їсти. Селяни не відмовляли в їжі, навіть радили пересидіти в стодолі день-другий, поки американці не прийдуть. Та полонені боялися залишатися, вірили і не вірили німцям. Раптом нагряне який загін есесівців. Зустрівшись у лісі, вирішили далеко не йти. Під містком невеликої річечки очікували визволення. Над ранок, коли американська колона з солдатами на машинах і танках проїжджала через міст, повиходили з схованки. Американці тисли бранцям руки говорили «русо камрад». А в них текли сльози по щоках від радості. Потім потрапили в спеціальні такі «відстійники», де утримували, поки не відбулась перемога над Гітлером. Американці проводили певну обробку колишніх в’язнів, намовляли не повертатись в Союз, а виїхати в Америку. Були такі, що зголошувались по добрій волі. Проте більшість на це не клюнула, навіть погрози, що відправлять в Сибір, не діяли. Додому до рідних. Кожен надіявся, що там його чекають. Батько надіявся, що дома, хоча б залишився батько, а матір і не надіявся застати живою, бо вона ще до початку війни була важко хвора, так і було, що матір померла ще у 1941 році. Але він і не знав, що і батька немає, у 1944 р. забили поляки, незважаючи на те, що жінка була полячка. Згодом «незговірливих» передали радянським військам. Після перевірки, як і чому попав у полон, мали бути мобілізовані на Далекий Схід – на розгром Японії. Та полки формували з колишніх бранців армію, закінчилась війна і там. Тож з Німеччини ешелонами відправили на відбудову Донбасу, на шахти. Працював біля Горлівки, селище Нікітовка. Звідти написав листа додому. Прийшла відповідь від чужих людей, що батьків немає, а хата стоїть ціла.
У 1947 році повернувся додому. Послали на курси завклубів у Луцьку, працював завклубом у с. Селиски. Так доля розпорядилася, що у 1948 році стояв знову під наведеним дулом автомата, але вже повстанців українських. 18 жовтня 1948 р. батько зібрався іти до своєї дівчини, моєї в майбутньому мами, аж в село Олеськ (тоді Вербського району), сьогодні Любомльського. За його розповіддю вдягнувся, що було найліпше з одягу, військову маринарку і френч, з собою взяв гостинець кульок цукру, який купив на зароблені гроші. Коли зайшов з Вєрова у Селиски, його зустрів голова с/ради Тихон Кулюк і запросив на нараду. Саме приїхав уповноважений (Селиски підпорядковувались Устилузькому району). Це був Іван Степанюк - відповідальний секретар газети «Устилузька правда», якого направили провести нараду про підготовку колгоспного господарства до зими. Колгоспи зорганізували у 1947 році. Ось так випадково і потрапив на цю нараду мій батько. Всього присутніх було 7 чоловік. При гасовій лампі за столом стояв і говорив Іван Степанюк. Вмить брязнуло віконне скло і пролунав постріл. Упав смертельно поранений уповноважений. Попід вікнами чулося крики «Двоє під одне вікно, двоє під друге, третє..» А у двері зайшли троє: « Що тут за збіговисько, хто голова?» - перш спитали. «Ти нам і потрібен». Обірвали телефонний дріт, щоб не було зв’язку з районом. Підійшли до батька запитали, хто такий, чому тут, чому не по робочому вбраний? Врятував батька 18-річний Євген Андзілевич, котрий також ішов з роботи і його попросили зайти на ці збори. Він підтвердив, що Володимир Лисюк рядовий колгоспник, а йде до дівчини тому так одітий. Побачивши відтопирену кишеню де був цукор, забрали його і на щастя не перевірили документів, де була посвідка «завклуба». Хто зна що було б? Серед усіх присутніх була одна жінка, то у неї забрали куфайку. Голова с/ради зізнався, хто він такий. Його вивели на вулицю, наказали зняти чоботи і застрілили. Потім підпалили хліви і стодоли, де стояла вже спільна колгоспна худоба, перед тим її відв’язавши і вивівши. Колгоспних ферм ще тоді не було, то худоба стояла у людських хлівах і покинутих поляками. Тоді всіх решту прогнали. Це були «хлопці з лісу», як тоді називали. Із боївки «Шугая». Їх насправді було троє, під вікнами вони гукали лише для створення видимості своєї більшої чисельності. Згодом це підтвердив і парторг, котрий перед тим вийшов по «нужді», і побачивши біля сільради трьох з автоматами, почувши постріл, чимдуж побіг до Пузова (Зоря), повідомити, що діється. Вистежили цих бандерівців із літака аж в мосирському лісі, помітивши димок серед дерев. Батько завжди казав: «Хлопці пили чай з моїм цукром». Маючи орієнтир, прикордонники оточили повстанців. У ближньому бою був убитий один прикордонник, а бандерівці були знищені усі. Хоча можливо і самі пострілялися, щоб не здаватися живими, передбачаючи страшні тортури. Привезли їх тіла у Володимир. У місті вони напівлежали, сперті до стіни Домініканського монастиря, там тоді була прикордонна комендатура. Це робилося для залякування населення, мовляв ось як ми боремося з тими, хто йде проти радянської влади. Прізвища цих убитих бандерівців стали відомі, бо впізнати приходили багато люду. Перехожі жахалися, хтось ховав очі, щоб скоріше проминути страшне видовище, були й такі, які з презирством розглядали і цікавістю. Батька також приводили на впізнання. Не знаю чи впізнав, він чи ні, бо лежали вони там роздягнені. Говорив, що один з них мав руде волосся і вітер куйовдив його над чолом. Ходили тоді слухи, що батько одного із них, відрікся від сина. Так було потрібно у той час, заради порятунку сім’ї, яку могли відправити у Сибір чи до «білих ведмедів». Імена тих хлопців стали відомі завдяки дослідженням вже тепер Ярослава Царука «Шугай» - Павло Бучак із Мишева, Володимир Бадзюнь «Богдан» - із Соснини і хлопець із Новин на прізвище Милєшко «Малий». Тіла невідомо де поховані.
Ось такі розповіді в дитинстві чула, і згодом я записала від тата. Доля відвела йому переживши різні жахіття, майже 92 роки життя. І досі вдома зберігається американська нержавійка-баклажка з написом «USA 1943», подарована американським солдатом Алексом, під час визволення батька з полону, а ще старі післявоєнні фотографії з Німеччини. Бережемо в родині, як сімейну реліквію, як спогад тих давніх літ.
А мій дід Семен у 1944 році був вбитий у Селисках поляками разом із іншими односельцями, незважаючи на те, що жінку мав полячку бабусю Софію.
Про період коли родина мого батька жила у Севастополі нагадують нам знімки. На жаль у війну загубили, знищились усі інші, що були у сім’ї мого батька. Фотографію бабці Софії зробленої у Севастополі, батько у 1963 році привіз із Польщі від родини, куди їздив на гостину і де перефотографував зі старої, такої, як і у діда Семена. А його фотографію переслали нам з Донеччини старенька тітка батька. Дати фотографування немає. Але це десь 1910 рік. Цим фото більше 100 років. І це наша пам’ять, і наша сімейна реліквія, яка дякуючи моєму батьку, збереглась і передалась мені. На зворотному боці є написи: «Придворний фотограф Єго Императорского Височества Великого Князя Александра Михайловича. М.П. Мазурь в Севастополе удостоен височайшей его Императорского величества государя імператора Николая 11 благодарности и подарка». Ось така родинна історія, переплітались у крові різні родини і національності; жили при російському царі Миколі ІІ, польському Юзефу Пілсудському, при Сталіні, і Гітлерівській Німеччині. Кожна сім’я має своє коріння, свою історію і пам’ять. З розповідей батьків, дідів, ми, діти, онуки, правнуки пам’ятаємо свій родовід, і не тільки його, а й ті добрі справи, які лишили для нас і прийдешніх поколінь наші предки. Батькові дядьки, які їхали разом до Криму і залишились в Криму і на Донбасі пропали безвісти в воєнному круговерті Другої світової війни.
А ще від себе, коли я була ще малою.
Кожна людина має свій родовід, який пускає глибоке коріння і гілля. Донедавна ми несильно шанували свої роди, не досліджували, якось було байдуже. А коли відходять у вічність не тільки бабусі й дідусі, а й батьки, тоді гостро відчуваємо потребу у спілкуванні з рідними і хочеться щось розпитати, а вже нема кого спитати, поговорити, врешті подякувати. Тож у нашій родині бережно зберігаються старі знімки, речі. Так і повинно бути, бо це сімейні родинні реліквії, а ще спогади і розповіді моїх батьків, які запам’яталися мені.

Продовження далі

Солодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна

Бабуся Софія, 1910 рікСолодуха-Лисюк Антоніна Володимирівна
Дідусь Семен, 1910 рік
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.