dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 374
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 2-03-2017, 11:32
2-03-2017, 11:32

Корніюк Володимир Зотікович

Категорія: Публікації

Я працюю у Володимирі з січня 1955 року.
Закінчив сільськогосподарський інститут. Працював спочатку в Іваничах на тракторній бригаді у МТС. А потім перейшов у профтехучилище. Директором був Кужіль. Мені на той час було 25 років.
Цей навчальний заклад розпочав роботу в 1948 році. В училище механізації сільського господарства почали набирати учнів, які вже закінчили 7 класів. Часто приймали і без освіти. Головне, щоб людина хотіла вчитися і отримати професію. Училище випускало причіплювачів тракторних агрегатів, трактористів і комбайнерів.
У післявоєнний період гостро не вистачало кваліфікованих робітничих кадрів.
У 1954 році було засноване Володимир-Волинське технічне училище № 3, що підпорядковувалось Житомирському міжобласному управлінню трудових ресурсів. 8 вересня був виданий наказ № 1 по технічному училищу № 3 міста Володимира-Волинського про, те що Дрогайцев Яків Омелянович, він же директор Володимир-Волинської школи механізації, приступив до виконання обов’язків директора технічного училища на підставі телеграми Житомирського обласного управління трудових резервів. А вже 23 вересня 1954 року відповідно до наказу, виданого на основі наказу начальника міжобласного управління трудових резервів від 17 вересня 1954 року, директором Володимир-Волинського технічного училища № 3 був призначений Кужель В’ячеслав Антонович. Він прибув і Ковеля із залізничного депо. Ходив у шинелі інженера залізничника. Його політичні переконання не завжди були зрозумілі для багатьох членів колективу. Але він був ерудитом у багатьох галузях, чудовий педагог, що приходив на допомогу у будь-який час як молодим педагогам. так і учням.
Почалася наполеглива та цілеспрямована організаторсько-підготовча робота в усіх напрямках створення навчального закладу. Навчальний рік повинен був розпочатися не пізніше початку жовтня – до відзначення 37 річниці жовтневої революції. Це було завдання місцевих і обласних органів компартії. На той час без подібних зобов’язань і звітів про їх виконання неможливо було уявити життя будь якої установи чи організації, будь-якого господарства, а особливо їхнього керівництва.
Спочатку для училища виділили споруди колишнього домініканського монастиря. У цих будівлях були півтораметрові стіни і тому влітку там було прохолодно, а взимку тепло. Стіни не промерзали. Потім виділили і інші будівля для навчання, але в занедбаному стані.
Почався набір учнів за спеціальностями: електромеханік сільської електро- і радіофікації, механік відділень і ферм радгоспів та нормувальників МТС. Разом з тим почали підбирати викладачів: інженерів-електриків, інженерів-механіків, та інших з вищою освітою, а також майстрів виробничого навчання. Майстри вчили теоретично і практично - тобто готували кваліфікованого робітника-спеціаліста. Майстер був і наставником-педагогом і фактично батьком для всіх учнів.
До середини жовтня був повністю сформований керівний склад училища. Посаду помічника директора з культурно-виховної роботи зайняв Гонтар О.Й., помічника директора з господарської роботи – Кошинов Ф.Я. Обоє були прикордонниками. Заступник директора з навчально-виховної роботи Чередниченко І.В. прибув із Донецька. Такий підбір керівного складу був не випадковий. Таким чином виконувалось головне завдання партійної влади стосовно населення західних областей України,особливо молоді. Весь керівний склад був російськомовний, вся документація, починаючи від наказів директора училища і закінчуючи оголошеннями про проведення позакласних заходів велася російською мовою. Викладачі спілкувалися з учнями російською мовою. Серед викладачів та майстрів значна частина розмовляла виключно російською. Ось так потихеньку здійснювалась русифікація. Педагогічний колектив у більшості був переконаний у прогресивності комуністичних ідей.
У жовтні розпочалася робота по підготовці кабінетів і наочних посібників, матеріальної бази. Майстерні наповнювалися слюсарними інструментами – лещатами, верстатами, механічним устаткуванням та необхідними металообробними і контрольно-вимірювальними засобами. В радгоспах і в МТС а також на тваринницьких фермах у нашій Волинській області почали застосовувати нові на той час трудомісткі технології виробництва. Гостро не вистачало обладнання. Автотракторну техніку виділяли в мізерних кількостях. І то в поганому технічному стані. Навчання велося за трьома спеціальностями і було три потоки учнів : електромеханіки сільської електрорадіофікації, механіки відділень ферм і радгоспів,нормувальники МТС. Під кінець листопада в училищі вже вчилося 306 майбутніх робітників. Однією з серйозних проблем було забезпечення учнів житлом. Згодом міська рада виділила невеликий будинок по вул.. Зеленій, де після ремонту змогли розмістити близько 40 учнів. Одного разу в гуртожиток прийшли міські хлопці і сказали зібрати зі всіх по рублю, як ні, то буде бійка. Наші хлопці злякалися, а один прийшов і розказав директору, що в такій-то годині прийдуть за грошима. Директор послав туди майстрів. Вони були молоді, то ніхто не звернув уваги що вони не учні. Словом, вони половили здирників і завели їх у міліцію.
По іншому люди жили – бідно. Не мали хорошого одягу і взуття. Не мали вдосталь їжі, але якось старалися, допомагали один одному. Учні старалися не прогулювати уроки, вчилися. Викладачі трохи їх страхали, казали, що як не будуть вчитися, то відчислять з училища. То діти боялися. Викладачі часто ішли на зустріч учням. Як щось недовчив, давали можливість довчити, перездати. Різні сімейні обставини були і в дітей. Пригадую, був хлопчик з Локач. Ніяк не міг здати екзамен. Тож я вирішив його розпитати у чому справа:
- У тебе батько є?
- Є.
- Де працює?
- У колгоспі.
- Ким?
- Різноробочим. Що дадуть, те і робить.
- Мама є?
- Є.
- Де працює?
- Не працює.
- А що сталося?
- Мама вже два роки хворіє. Мама може зварити їсти, якщо тато все принесе до хати.
- Брат чи сестра є?
- Є молодший.
- А де вчиться?
- Вчився у школі. Вчителька вдарила указкою по голові і він став погано бачити. Зараз лікуються.
Ось така складна ситуація в дитини. Батько заробляв мало. Треба було допомагати мамі. А ще і брат хворий. Ну от і що в такій ситуації робити? Треба допомогти такій дитині. То я на педагогічній раді розказав про сімейні обставини того хлопця, і викладачі погодилися, що йому треба дати можливість довчитися.
Було багато дітей сиріт і дітей з віддалених районів, і навіть з інших областей – Рівненської, Хмельницької та Житомирської. Діти сироти, діти інвалідів Великої вітчизняної війни І і ІІ групи, вихованці дитячих будинків, батьки яких загинули під час війни, находячись у радянської червоної армії вчилися і жили за рахунок училища. Згідно документів, таких учнів лише за перший рік навчання було 43 особи, тобто кожен сьомий. Але це не стосувалося дітей, батьки яких були засуджені, вивезені до Сибіру, загинули в боях за національне визволення, вояків УПА, знищених каральними органами НКВС та польськими бойовиками. Вони вважалися людьми нижчого ґатунку і мусили терпіти всі приниження і молити Бога, щоб їх не зарахували до «ворогів народу». Такі діти мусили дбати самі за себе.
То був час після війни. Діти хотіли вчитися, щоб іти на роботу і заробити якусь копійку, адже жили бідно. Але діти є діти, і в них часом траплялися проколи. Пригадую, одна дівчинка Ніна ніяк не могла здати фізику. А в училище прийшла з атестатом, в якому були всі п’ятірки, і лише з української мови було чотири. Ну не може бути, що вона все позабувала, і нічого не знала. Я почав розпитувати інших хлопців, що з нею сталося. А вони кажуть, що її заманили до себе групка хлопців. Бо казали їй, що вона не товариська. То вона з ними почала дружити, випивати, прогулювати уроки, а вчитися вже не мала часу.
Був хлопчик після 10-го класу з Горохова. Я його один раз запитав матеріал, а він не знає, другий раз запитав – теж саме. Хлопець спокійний, слухняний, що скажеш, те зробить. Залишив його після уроків, та й розпитую:
- У тебе батько є?
- Є.
- Ким він працює?
- Підвожчиком кормів.
- Мама є?
- Є.
- Що робить?
- В ланці на буряках.
- Брат чи сестра є?
- Ні немає.
- Тож ти закінчив 10 класів, то як ти нічого не знаєш?
- Я цілий час з мамою на буряках, бо треба гроші. У вечірню школу ходив раз на місяць, бо не мав коли. Я не тільки з вашого предмету маю двійку, але і з інших. Я покину училище і піду в колгосп.
Шкода стало хлопця. Бо ж таки був дисциплінований і все вмів зробити. Тож я поговорив з майстром, а він з іншими викладачами. І вони трохи підтягнули оцінки.
У профтехучилищі організували технічну творчість. Самі робили наочність у кабінети. Майстри з учнями зробили діючі моделі тракторів, екскаваторів з електрокеруванням та пультом керування. Екскаватор набирав у ковш пісок і їхав. Бульдозер нагортав землю. Були моделі техніки на гусеницях. Це була чудова виставка діючих моделей, яка експонувалась у багатьох містах. А потім цю виставку попросили в Афганістан, і в училище ці моделі машин більше не повернулись.
Учні отримували стипендію у розмірі 10 карбованців, відмінники на 25 відсотків більше. Були і такі учні, яким за неуспішність знімали стипендію на наступну чверть.
Для учнів старалися організувати дозвілля. Училище перечислило гроші, і діти ходили в кіно безкоштовно.
Під керівництвом партії в училищі була створена комсомольська організація. Вона відігравала важливу роль в усіх сферах молодіжної діяльності. Комсомольська організація була організатором проведення вечорів відпочинку для учнів, створення гуртків художньої самодіяльності і технічної творчості, проведення читацьких конференцій, спортивних змагань. Треба віддати належне, вони мали значний вплив і на підтримання на належному рівні учнівської дисципліни та етики.
Учням після двох років навчання необхідно було закріпити теоретичні знання практичними. Але прийняти відразу таку кількість молодих людей сільськогосподарські підприємства, такі як МТС, радгоспи, колгоспи та ще й з конкретних спеціальностей просто не могли. Молоді фахівці мали проходити практику і в інших областях, що утруднювало майстрам контроль над ними. Оскільки працевлаштувати таку кількість випускників на Волині не можна було, то молодь направляли на виробництва в інші області – Рівненське, Тернопільське облуправління сільського господарства, Житомирське «Цукробурякотраст», Херсонське облуправління радгоспів. Не всі хотіли покидати Волинську область, і тому перед випускним дівчата почали одружуватись, щоб не довелося відправлятися у віддалені райони, бо відповідно до законодавства залишалися зі своїми чоловіками за місцем їх проживання.
У подальші роки переглядали систему підготовки кваліфікованих робітничих кадрів для роботи у селі; якісний склад інженерно-педагогічних кадрів, матеріальн0-технічну базу, застосовували всі можливості для оснащення кабінетів наочними посібниками теоретичної підготовки і устаткування для виробничого навчання. Не вистачало навчальних кабінетів. Житомирське міжобласне управління трудових резервів не приділяло належної уваги щодо розвитку училища. За два з половиною роки жодного разу тут не побував начальник управління. Все це призвело до зміни підпорядкування.
У 1957 році Володимир-Волинське технічне училище №3 передали Львівському міжобласному управлінню трудових резервів. Поступово змінювалися і напрямки навчання. У 1957 році відбувся останній випуск машиністів паросилових установок. Фактично ця професія була відлунням дореволюційного часу.
У колгоспах Волині розпочалася електрифікація і радіофікація колгоспно-промислових об’єктів та індивідуальних господарств. Отже молоді спеціалісти, сповнених трудового ентузіазму без проблем влаштовувалися на роботу за спеціальністю.
На початку 60-х років на Волині починається меліорація земель, а у південних областях – будівництво зрошувальних систем. Це потребувало великої кількості кваліфікованих робітників. Нашим училищем зацікавився республіканський Комітет Держводгоспу. Їхній начальник управління кадрів К,І,Остапук запропонував, щоб училище стало базовим закладом у підготовці робітничих кадрів трестам: «Укрспецводмонтаж» (Запоріжжя), «Кримканалбуд» (Сімферополь) і «Київводбуд» (Бориспіль). Училище, яке спеціалізувалося на випуску кваліфікованих слюсарів з ремонту автомобілів, перепрофілювало їх на машиністів бульдозерів, скреперів і грейдерів і на електрогазозварювальників. Почали укладати угоди з трестами: училище готувало робітничі кадри а трести зобов’язувалися дбати про зміцнення та розширення матеріально-технічної бази.
В середині 60 років наш заклад лише для практичної роботи мав понад 10 бульдозерів, скреперів з відповідними тракторами і один автогрейдер, електроустаткування і газове устаткування для обладнання майстерень і лабораторій. З часом техніка надходила все потужніша. Навчання з кожним роком ставало все більш складним і наближеним до виробництва. Навчальний процес став цікавішим і результативнішим.
У 1965 році розпочалося будівництво нового навчального корпусу. Будівництво велося, як «мокре горить». На початку 1967 року, при новому директору – Хомюку М.Н., будівельний майданчик навчального корпусу відвідала на численні клопотання перед різними інстанціями республіки солідна комісія на чолі з заступником голови Ради Міністрів УРСР П.Т. Троньком та головою Волинського облвиконкому Ю.А. Ярощуком. Поява такої делегації у Володимир-Волинському на будівельному майданчику профтехучилища сприяла тому, що корпус був завершений у третьому кварталі цього ж року.
Аби вдосконалювати майстерність учнів, училище бралося за виконання підрядних робіт. Учні відразу бачили результати своєї роботи. Такі роботи виконувались або на прохання замовника або за вказівкою місцевих партійних органів влади. Першим об’єктом без будь якої оплати був музей прикордонної слави у м. Устилузі - розробка і будівництво майданчика з усіма дорожніми під’їздами на своєрідному пагорбі – городищі. Цікавим було впорядкування Державного кордону, включаючи контрольні смуги.
Часом домовлялись виконувати роботу по бартеру. Училище, відповідно до угоди з головою колгоспу «Комсомолець», виконувало своєю технікою і своїми силами земляні роботи у селі Березовичі – насипали три великі греблі для утворення водоймищ. Натомість колгосп своїми бригадами із Закарпаття оштукатурив навчальний корпус і безкоштовно виділив 65 тисяч цегли, яку використали на будівництво гаражів для землерийної техніки.
За рахунок виробничої діяльності училище вже мало власні кошти. В училищі появились нові професії – штукатурів-малярів і швачок. В училище почали набирати на навчання дівчат. Появилися і нові вчителі.
Приклавши масу зусиль, у 1982 році училище отримало добротний гуртожиток на 220 чоловік. Також у 80-х роках споруджено автомобільний гараж з механічним відділенням і естакадою для миття автомобілів.
З 1969 року заклад перевели у підпорядкування Волинського обласного управління профтехосвіти.
Якраз на 40 річчя закладу, у 1994 році директором став Смоляр В.А.

Спогади записали: Кучерява Р.І., Гринчук П.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.