Народилася я на Смоленщині в Починківському районі в селі Слали у 1927 році. Школи в нашому селі не було і треба було добиратися в інше село за 5 кілометрів. В школі я встигла провчитися один рік. У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка. Це було неподалік від військового аеродрому. І батько влаштувався туди шефповаром. Там ми прожили 4 роки. І цю військову частину перевели в Білосток. Ми теж туди переїхали. Жили у парковій зоні на краю міста. За кілометр від нас був військовий аеродром. В Білостоці я вчилася у школі №13. У 1941 році закінчила сьомий клас. Мені дуже хотілося поїхати в піонерський табір. Але мрія моя не здійснилась. Почалася війна. На аеродром падали бомби. Горіли амбари, де стояли військові літаки. Один снаряд попав і в наш будинок у крайню квартиру. На щастя там ніхто не жив. Ми вибігли, та й питаємо, що відбувається. А військові і самі не знають, спочатку думали, що це маневри. Кругом все горіло, люди кричали. А моя мама у цей час приймала роди у своєї подруги. Народився хлопчик - Володя Новиков. Якраз 22 червня на початку війни. Зараз живе у Рівному. На другий день, коли трохи стихло, пішли в місто, взнати чи то війна. А там - руїна. Будинки зруйновані. Кругом лежать трупи…
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не повірив. Просив переодягнути його. Знайшли йому цивільний одяг і він пішов у ліс.
Із самого ранку по лугу вздовж річки ішла страшна орава ССесівців. Всі високі такі у військовій формі з закоченими рукавами з автоматами у руках. У кожного на ремені була пряжка з надписом «З нами Бог». Всіх повиганяли з будинків. Відібрали чоловіків і підлітків хлопців і погнали до лісу. Сказали взяти з собою документи. А ми на коліна падаємо, просимо відпустити наших рідних. Правда до вечора всіх відпустили. А мій тато прийшов додому з військової частини, щоб помитися і попрати одяг. Йому було вже за п’ятдесят і він був лисий. Німецький офіцер наставив на нього автомат і закричав: «Judas!» А я в 5, 6 і 7 класах вчила німецьку мову і кричу: «Kein Jude. Mein Vater Russisch». Німець спинився, глянув на мене. Йому було дивно, що дитина знає німецьку мову. Я побігла до батька і намагалась його прикрити собою. І німець пожалів нас, відпустив батька.
Почалася окупація. Їсти нічого. Ми з сестрою ішли в села і наймались на роботу в польські і білоруські господарства. Допомагали копати картоплю збирати моркву, буряк. За це нам давали овочі. Батько ходив косити жито, пшеницю і приносив додому трохи зерна. Так і виживали.
Німці ходили завжди такі горді. Тільки й чути було: « Russisch Schwein. Moskva kaput!» Для євреїв був створений окремий порядок. Їм не можна було ходити по тротуару, тільки по дорозі. На одязі вони носили шестикінечні жовті зірки спереду і на спині.
У мене була подруга Ванда, полька. Якось вона йшла по тротуару. А сама була чорнява. Німець прийняв її за єврейку наїхав на неї і розчавив. Ось так я похоронила подругу.
Перші німці, що були віддані Гітлеру пішли далі. За ними йшли прості рядові, які війні зовсім не раділи, але мусили виконувати наказ. З одним із таких ми навіть познайомилися. Його звали Август. Молодий, коло сорока років. Його відправляли у Смоленськ. А ми якраз зі Смоленщини. Казав: «Напевно я не повернусь. А в мене п’ятеро дітей». Мало не плакав. Отже не всі німці були задоволені війною.
В Німеччині у 1942 році була заснована організація «Біла Роза», членами якої були діти впливових багатих німців. Діяльність групи полягала в розповсюдженні листівок, які закликали до спротиву режиму Гітлера.
Ми помітили, що в німців настрій став понурим. Повивішували чорні прапори на адміністративних будівлях. Вияснилось, що в листопаді 1942 року німецька армія на чолі з Паульсом потрапила в облогу під Сталінградом. А в лютому 1943 року вони вже здалися.
Восени 1943 року німці розпочали перепис населення. Брали відбитки пальців, а також записували певні особливості зовнішнього вигляду людини, наприклад шрами. Одних вивозили до Німеччини. А нас 16-річних дівчат забрали на швейну фабрику шити для полонених штани з товстої тканини. Спочатку були машинки з ножним приводом. Кожний виконував певну операцію з пошиття. Все треба було робити швидко і акуратно. За цим слідкувала німкеня. За неякісну роботу карали. Працювали в три зміни. Найважче було з 10 вечора до 6 ранку. Потім нас пересадили на конвеєр на електричні машини. Швидкість була шалена. Часто навіть пальці прошивали. В усіх були свої номери. У мене був 593. За роботу нам платили але дуже мало.
Мама і старша сестра ходили на заробітки в поле і таким чином ми мали хоч якісь овочі. Наші сусіди, коли виїжджали, залишили нам корову. Ми її називали пані Маньковська. От вона то нас і виручала.
26 липня 1944 року прийшли наші війська і звільнили нас.
Біля нашого будинку якось зупинилась вантажна машина з солдатами. Батько питає їх, хто звідки. Один з Москви, другий з Дніпропетровська і так далі. Ось один із солдатів зіскочив з машини, підійшов до батька і питає:
- Ви дядя Альоша?
- А ти хто?
- А я Ваш племінник Вася.
Ми так зраділи! Адже серед визволителів був наш двоюрідний брат.
У вересні була створена російсько-білоруська гімназія. Ми вивчали німецьку, польську, білоруську, російську і латинську мови. В гімназію ходили всі переростки. Декому було і 19 років. Серед предметів був «Закон Божий». Приходив священик. На початку уроку ми вставали, промовляли «Отче наш», а потім вивчали Біблію. Одна з дівчат дуже переживала, як буде молитися, адже її батько був комуністом.
Потім Білосток відійшов до Польщі. І ми вирішили повернутися на Смоленщину. Нам дозволили їхати у товарняку. Один вагон давали на дві сім’ї. Всі забирали з собою, що хто нажив. Для домашніх тварин і птиці був окремий вагон і пані Маньковська їхала з нами у Смоленськ. Також нам видавали м’ясні консерви з Америки. Ми виїхали 15 грудня 1944 року. Було дуже холодно. У вагоні стояла «чугунка», щоб хоч трохи зігрітися. Їхали цілий місяць.
Спочатку ми жили у свого дяді. А потім – у селищі Потьомкіно - колишньому помісті Потьомкіна. Там був великий гарний будинок, в якому жили дві сім’ї. Неподалік був спирт завод. А школа була за 16 кілометрів від села у місті Починок. Тож я змушена була жити на приватній квартирі. Сама готувала собі їжу. Якось давала собі раду. В суботу ходила додому, а в неділю поверталась назад. Часом сусід підвозив до школи. По закінченню школи вступила до у Смоленського інституту на природничо-географічний факультет. Після третього курсу нас возили по екскурсійному маршруту Смоленськ – Москва – Тбілісі – Батумі. Також ми підіймалися на вершину гори Казбек – 4 тис. км. Це Кавказькі гори. За це я отримала значок «Турист СРСР»
З 1952 до 1954 року працювала у місцевій школі. Потім вийшла заміж за військового і в 1954 році ми приїхали до Володимира.
У місті була страшна розруха. На місці ринку були самі руїни. На розі вулиць Ковельської і Шевченка залишились зруйновані єврейські магазинчики. Багато з них мали підвали. Неподалік від собору Різдва Христового стояв напіврозвалений кінотеатр. Ходили чутки, що Жеромський отримав великий спадок, і на ці кошти був побудований кінотеатр ім. Шевченка. П’ятиповерхових будівель ще не було. По вулиці Устилузькій були будівлі, де ресторан «Дружба», де центр зайнятості, там була наша 6-та школа, будівля вуглерозвідки. По вулиці Ковельській збереглася будівля, де зараз «Дитячий світ» та установи. По вулиці Шевченка, а тоді, Леніна, залишки синагоги. Збереглися всі культові споруди. У Соборі Різдва Христового був склад.
З роботою мені повезло. Якраз в залізничній школі № 42 було місце географа. Пізніше я перейшла в школу № 6 (нині - 4).
У 1964 році школу № 6 та школу № 42 об’єднали. А потім і школи №3 та №2 об’єднали. Третій номер випав і школі №6 дали №3. Вчителі були різної національності: мордвини, марійці, росіяни, грузини, євреї, а також одна татарка і гречанка. Електрики не було і вчилися при керосинових лампах. У класних кімнатах були грубки. Діти часто пиляли дрова, щоб було чим пропалити грубу. На той час школі давали 6 га землі. Дітей знімали з уроків обробляти і збирати цукрові буряки та картоплю. Одного разу нас привезли на поле, а вся картопля померзла, а ще й сніг падав. А директор школи Товкач наказав копати картоплю. Всі збунтувалися і не стали цього робити. А було і таке, що треба було навантажити на вантажну машину гній і вивезти його на поле та розкидати. Школярі також садили дерева коло річки біля Василівської церкви. Багато різної роботи виконувалось руками дітей. Жили бідно. Спочатку до школи ходили хто в чому мав. А вже пізніше у дівчаток появились коричневі платтячка з білими і чорними фартушками. Всі радянські свята відмічали концертами. Усі виходили на паради, на демонстрації. Пам’ятаю на День перемоги Голодова – наша вчителька зображала Матір Перемогу. Щоб усім було її видно, вона їхала верхи на вантажній машині. Часто організовували зустрічі з ветеранами війни.
У школі проводились тижневики, присвячені якійсь темі. Протягом тижня географії я читала лекції, а потім проводився географічний вечір. Наприклад, треба було провести віртуальну подорож. Для цього готували стенди з маршрутами, картами, альбоми з фотографіями. Учні розказували про походи, про свої спостереження, про цікаві пригоди. А на завершення були танці.
Якось ми з учнями 5-их класів пішли на свято Зими до лісу. Назбирали сухих гілок, розпалили вогнище. Діти грілися, а потім стрибали через вогонь. Ліпили снігову бабу, крокодила Гену. Напекли картоплі. Цікаво було.
У 60 – 70 роках у школі я теж займалася туризмом. Сформувала три команди; 5-ті – 6-ті класи, 7-мі – 8-мі класи та 9-ті – 10-ті класи. Ходили по заданому маршруту з палатками, з рюкзаками, з компасами. У той час популярним було спортивне орієнтування. Спочатку ходили по селах. А потім ходили навіть на Світязь. Відпочинкових будиночків ще не було. Ми розбивали палатки на березі озера і так жили кілька днів. Навчилися ловити рибу.
Одного разу ми пішли в похід до Пісочного озера. Там були старі напіврозвалені будиночки. То ми палатки не ставили, а розмістилися просто у тих будиночках. Я прилягла відпочити. А учні подумали, що я сплю. Вони тихенько пішли до човнів. А я за ними. Встигла їх зупинити. Прогулянки на воді човном досить небезпечні. Страшно було їх пускати у воду. Спочатку я ходила сама з дітьми, а потім у похід обов’язково мав хтось іти із чоловіків. Сінкін, Заклекта, Балабай ходили з нами. За організацію та проведення екскурсій не доплачували, але нагороджували грамотами і давали путівки в санаторій або в будинки відпочинку.
У школі № 3 я працювала разом з вчителькою географії Гаврилюк Оленою Костянтинівною. Коли вона пішла у декретну відпустку, мені довелось самій організовувати та проводити екскурсії та походи, а ще треба було влаштувати географічний майданчик. Організувала три екскурсії по Закарпаттю. Важко було, але цікаво.
На пенсії працювала у ветеранській організації. Я член президії ради ветеранів. Очолюю комітет організаційної роботи. Повідомляю учасників ветеранського хору про репетиції. Уже 15 років співаю у ветеранському хорі «Мужність».
Пам’ятаю, як до Володимира приїжджали «вожді». У 1954 році приїжджав Микита Хрущов. Усі виходили його зустрічати. Кидали у нього квітами. У певний момент з нього впав капелюх і всі побачили, що він лисий. Не було ніякої охорони, кожен охочий міг підійти до нього близенько. А в 1995 році приїжджав Леонід Кучма. Ми, хористи, мали виступати у нашій військовій частині. Збиралися неподалік на зупинці. Дивимось, їде величезний кортеж. Раптом одна машина зупиняється і виходить Леонід Данилович і питає «Ви мене зустрічаєте?» Ми і розгубилися. А Надія Онисимівна, голова ветеранської організації, каже: «Та ні. Ми ідемо у військову частину виступали. Але ми вітаємо Вас у нашому місті». Тоді президент відвідав Зимненський монастир і Собор Різдва Христового.
Спогади записала Кучерява Р.І.
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не повірив. Просив переодягнути його. Знайшли йому цивільний одяг і він пішов у ліс.
Із самого ранку по лугу вздовж річки ішла страшна орава ССесівців. Всі високі такі у військовій формі з закоченими рукавами з автоматами у руках. У кожного на ремені була пряжка з надписом «З нами Бог». Всіх повиганяли з будинків. Відібрали чоловіків і підлітків хлопців і погнали до лісу. Сказали взяти з собою документи. А ми на коліна падаємо, просимо відпустити наших рідних. Правда до вечора всіх відпустили. А мій тато прийшов додому з військової частини, щоб помитися і попрати одяг. Йому було вже за п’ятдесят і він був лисий. Німецький офіцер наставив на нього автомат і закричав: «Judas!» А я в 5, 6 і 7 класах вчила німецьку мову і кричу: «Kein Jude. Mein Vater Russisch». Німець спинився, глянув на мене. Йому було дивно, що дитина знає німецьку мову. Я побігла до батька і намагалась його прикрити собою. І німець пожалів нас, відпустив батька.
Почалася окупація. Їсти нічого. Ми з сестрою ішли в села і наймались на роботу в польські і білоруські господарства. Допомагали копати картоплю збирати моркву, буряк. За це нам давали овочі. Батько ходив косити жито, пшеницю і приносив додому трохи зерна. Так і виживали.
Німці ходили завжди такі горді. Тільки й чути було: « Russisch Schwein. Moskva kaput!» Для євреїв був створений окремий порядок. Їм не можна було ходити по тротуару, тільки по дорозі. На одязі вони носили шестикінечні жовті зірки спереду і на спині.
У мене була подруга Ванда, полька. Якось вона йшла по тротуару. А сама була чорнява. Німець прийняв її за єврейку наїхав на неї і розчавив. Ось так я похоронила подругу.
Перші німці, що були віддані Гітлеру пішли далі. За ними йшли прості рядові, які війні зовсім не раділи, але мусили виконувати наказ. З одним із таких ми навіть познайомилися. Його звали Август. Молодий, коло сорока років. Його відправляли у Смоленськ. А ми якраз зі Смоленщини. Казав: «Напевно я не повернусь. А в мене п’ятеро дітей». Мало не плакав. Отже не всі німці були задоволені війною.
В Німеччині у 1942 році була заснована організація «Біла Роза», членами якої були діти впливових багатих німців. Діяльність групи полягала в розповсюдженні листівок, які закликали до спротиву режиму Гітлера.
Ми помітили, що в німців настрій став понурим. Повивішували чорні прапори на адміністративних будівлях. Вияснилось, що в листопаді 1942 року німецька армія на чолі з Паульсом потрапила в облогу під Сталінградом. А в лютому 1943 року вони вже здалися.
Восени 1943 року німці розпочали перепис населення. Брали відбитки пальців, а також записували певні особливості зовнішнього вигляду людини, наприклад шрами. Одних вивозили до Німеччини. А нас 16-річних дівчат забрали на швейну фабрику шити для полонених штани з товстої тканини. Спочатку були машинки з ножним приводом. Кожний виконував певну операцію з пошиття. Все треба було робити швидко і акуратно. За цим слідкувала німкеня. За неякісну роботу карали. Працювали в три зміни. Найважче було з 10 вечора до 6 ранку. Потім нас пересадили на конвеєр на електричні машини. Швидкість була шалена. Часто навіть пальці прошивали. В усіх були свої номери. У мене був 593. За роботу нам платили але дуже мало.
Мама і старша сестра ходили на заробітки в поле і таким чином ми мали хоч якісь овочі. Наші сусіди, коли виїжджали, залишили нам корову. Ми її називали пані Маньковська. От вона то нас і виручала.
26 липня 1944 року прийшли наші війська і звільнили нас.
Біля нашого будинку якось зупинилась вантажна машина з солдатами. Батько питає їх, хто звідки. Один з Москви, другий з Дніпропетровська і так далі. Ось один із солдатів зіскочив з машини, підійшов до батька і питає:
- Ви дядя Альоша?
- А ти хто?
- А я Ваш племінник Вася.
Ми так зраділи! Адже серед визволителів був наш двоюрідний брат.
У вересні була створена російсько-білоруська гімназія. Ми вивчали німецьку, польську, білоруську, російську і латинську мови. В гімназію ходили всі переростки. Декому було і 19 років. Серед предметів був «Закон Божий». Приходив священик. На початку уроку ми вставали, промовляли «Отче наш», а потім вивчали Біблію. Одна з дівчат дуже переживала, як буде молитися, адже її батько був комуністом.
Потім Білосток відійшов до Польщі. І ми вирішили повернутися на Смоленщину. Нам дозволили їхати у товарняку. Один вагон давали на дві сім’ї. Всі забирали з собою, що хто нажив. Для домашніх тварин і птиці був окремий вагон і пані Маньковська їхала з нами у Смоленськ. Також нам видавали м’ясні консерви з Америки. Ми виїхали 15 грудня 1944 року. Було дуже холодно. У вагоні стояла «чугунка», щоб хоч трохи зігрітися. Їхали цілий місяць.
Спочатку ми жили у свого дяді. А потім – у селищі Потьомкіно - колишньому помісті Потьомкіна. Там був великий гарний будинок, в якому жили дві сім’ї. Неподалік був спирт завод. А школа була за 16 кілометрів від села у місті Починок. Тож я змушена була жити на приватній квартирі. Сама готувала собі їжу. Якось давала собі раду. В суботу ходила додому, а в неділю поверталась назад. Часом сусід підвозив до школи. По закінченню школи вступила до у Смоленського інституту на природничо-географічний факультет. Після третього курсу нас возили по екскурсійному маршруту Смоленськ – Москва – Тбілісі – Батумі. Також ми підіймалися на вершину гори Казбек – 4 тис. км. Це Кавказькі гори. За це я отримала значок «Турист СРСР»
З 1952 до 1954 року працювала у місцевій школі. Потім вийшла заміж за військового і в 1954 році ми приїхали до Володимира.
У місті була страшна розруха. На місці ринку були самі руїни. На розі вулиць Ковельської і Шевченка залишились зруйновані єврейські магазинчики. Багато з них мали підвали. Неподалік від собору Різдва Христового стояв напіврозвалений кінотеатр. Ходили чутки, що Жеромський отримав великий спадок, і на ці кошти був побудований кінотеатр ім. Шевченка. П’ятиповерхових будівель ще не було. По вулиці Устилузькій були будівлі, де ресторан «Дружба», де центр зайнятості, там була наша 6-та школа, будівля вуглерозвідки. По вулиці Ковельській збереглася будівля, де зараз «Дитячий світ» та установи. По вулиці Шевченка, а тоді, Леніна, залишки синагоги. Збереглися всі культові споруди. У Соборі Різдва Христового був склад.
З роботою мені повезло. Якраз в залізничній школі № 42 було місце географа. Пізніше я перейшла в школу № 6 (нині - 4).
У 1964 році школу № 6 та школу № 42 об’єднали. А потім і школи №3 та №2 об’єднали. Третій номер випав і школі №6 дали №3. Вчителі були різної національності: мордвини, марійці, росіяни, грузини, євреї, а також одна татарка і гречанка. Електрики не було і вчилися при керосинових лампах. У класних кімнатах були грубки. Діти часто пиляли дрова, щоб було чим пропалити грубу. На той час школі давали 6 га землі. Дітей знімали з уроків обробляти і збирати цукрові буряки та картоплю. Одного разу нас привезли на поле, а вся картопля померзла, а ще й сніг падав. А директор школи Товкач наказав копати картоплю. Всі збунтувалися і не стали цього робити. А було і таке, що треба було навантажити на вантажну машину гній і вивезти його на поле та розкидати. Школярі також садили дерева коло річки біля Василівської церкви. Багато різної роботи виконувалось руками дітей. Жили бідно. Спочатку до школи ходили хто в чому мав. А вже пізніше у дівчаток появились коричневі платтячка з білими і чорними фартушками. Всі радянські свята відмічали концертами. Усі виходили на паради, на демонстрації. Пам’ятаю на День перемоги Голодова – наша вчителька зображала Матір Перемогу. Щоб усім було її видно, вона їхала верхи на вантажній машині. Часто організовували зустрічі з ветеранами війни.
У школі проводились тижневики, присвячені якійсь темі. Протягом тижня географії я читала лекції, а потім проводився географічний вечір. Наприклад, треба було провести віртуальну подорож. Для цього готували стенди з маршрутами, картами, альбоми з фотографіями. Учні розказували про походи, про свої спостереження, про цікаві пригоди. А на завершення були танці.
Якось ми з учнями 5-их класів пішли на свято Зими до лісу. Назбирали сухих гілок, розпалили вогнище. Діти грілися, а потім стрибали через вогонь. Ліпили снігову бабу, крокодила Гену. Напекли картоплі. Цікаво було.
У 60 – 70 роках у школі я теж займалася туризмом. Сформувала три команди; 5-ті – 6-ті класи, 7-мі – 8-мі класи та 9-ті – 10-ті класи. Ходили по заданому маршруту з палатками, з рюкзаками, з компасами. У той час популярним було спортивне орієнтування. Спочатку ходили по селах. А потім ходили навіть на Світязь. Відпочинкових будиночків ще не було. Ми розбивали палатки на березі озера і так жили кілька днів. Навчилися ловити рибу.
Одного разу ми пішли в похід до Пісочного озера. Там були старі напіврозвалені будиночки. То ми палатки не ставили, а розмістилися просто у тих будиночках. Я прилягла відпочити. А учні подумали, що я сплю. Вони тихенько пішли до човнів. А я за ними. Встигла їх зупинити. Прогулянки на воді човном досить небезпечні. Страшно було їх пускати у воду. Спочатку я ходила сама з дітьми, а потім у похід обов’язково мав хтось іти із чоловіків. Сінкін, Заклекта, Балабай ходили з нами. За організацію та проведення екскурсій не доплачували, але нагороджували грамотами і давали путівки в санаторій або в будинки відпочинку.
У школі № 3 я працювала разом з вчителькою географії Гаврилюк Оленою Костянтинівною. Коли вона пішла у декретну відпустку, мені довелось самій організовувати та проводити екскурсії та походи, а ще треба було влаштувати географічний майданчик. Організувала три екскурсії по Закарпаттю. Важко було, але цікаво.
На пенсії працювала у ветеранській організації. Я член президії ради ветеранів. Очолюю комітет організаційної роботи. Повідомляю учасників ветеранського хору про репетиції. Уже 15 років співаю у ветеранському хорі «Мужність».
Пам’ятаю, як до Володимира приїжджали «вожді». У 1954 році приїжджав Микита Хрущов. Усі виходили його зустрічати. Кидали у нього квітами. У певний момент з нього впав капелюх і всі побачили, що він лисий. Не було ніякої охорони, кожен охочий міг підійти до нього близенько. А в 1995 році приїжджав Леонід Кучма. Ми, хористи, мали виступати у нашій військовій частині. Збиралися неподалік на зупинці. Дивимось, їде величезний кортеж. Раптом одна машина зупиняється і виходить Леонід Данилович і питає «Ви мене зустрічаєте?» Ми і розгубилися. А Надія Онисимівна, голова ветеранської організації, каже: «Та ні. Ми ідемо у військову частину виступали. Але ми вітаємо Вас у нашому місті». Тоді президент відвідав Зимненський монастир і Собор Різдва Христового.
Спогади записала Кучерява Р.І.
