dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 469
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 15-02-2017, 12:24
15-02-2017, 12:24

Толкаченкова Любов Олексіївна

Категорія: Публікації

Народилася я на Смоленщині в Починківському районі в селі Слали у 1927 році. Школи в нашому селі не було і треба було добиратися в інше село за 5 кілометрів. В школі я встигла провчитися один рік. У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка. Це було неподалік від військового аеродрому. І батько влаштувався туди шефповаром. Там ми прожили 4 роки. І цю військову частину перевели в Білосток. Ми теж туди переїхали. Жили у парковій зоні на краю міста. За кілометр від нас був військовий аеродром. В Білостоці я вчилася у школі №13. У 1941 році закінчила сьомий клас. Мені дуже хотілося поїхати в піонерський табір. Але мрія моя не здійснилась. Почалася війна. На аеродром падали бомби. Горіли амбари, де стояли військові літаки. Один снаряд попав і в наш будинок у крайню квартиру. На щастя там ніхто не жив. Ми вибігли, та й питаємо, що відбувається. А військові і самі не знають, спочатку думали, що це маневри. Кругом все горіло, люди кричали. А моя мама у цей час приймала роди у своєї подруги. Народився хлопчик - Володя Новиков. Якраз 22 червня на початку війни. Зараз живе у Рівному. На другий день, коли трохи стихло, пішли в місто, взнати чи то війна. А там - руїна. Будинки зруйновані. Кругом лежать трупи…
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не повірив. Просив переодягнути його. Знайшли йому цивільний одяг і він пішов у ліс.
Із самого ранку по лугу вздовж річки ішла страшна орава ССесівців. Всі високі такі у військовій формі з закоченими рукавами з автоматами у руках. У кожного на ремені була пряжка з надписом «З нами Бог». Всіх повиганяли з будинків. Відібрали чоловіків і підлітків хлопців і погнали до лісу. Сказали взяти з собою документи. А ми на коліна падаємо, просимо відпустити наших рідних. Правда до вечора всіх відпустили. А мій тато прийшов додому з військової частини, щоб помитися і попрати одяг. Йому було вже за п’ятдесят і він був лисий. Німецький офіцер наставив на нього автомат і закричав: «Judas!» А я в 5, 6 і 7 класах вчила німецьку мову і кричу: «Kein Jude. Mein Vater Russisch». Німець спинився, глянув на мене. Йому було дивно, що дитина знає німецьку мову. Я побігла до батька і намагалась його прикрити собою. І німець пожалів нас, відпустив батька.
Почалася окупація. Їсти нічого. Ми з сестрою ішли в села і наймались на роботу в польські і білоруські господарства. Допомагали копати картоплю збирати моркву, буряк. За це нам давали овочі. Батько ходив косити жито, пшеницю і приносив додому трохи зерна. Так і виживали.
Німці ходили завжди такі горді. Тільки й чути було: « Russisch Schwein. Moskva kaput!» Для євреїв був створений окремий порядок. Їм не можна було ходити по тротуару, тільки по дорозі. На одязі вони носили шестикінечні жовті зірки спереду і на спині.
У мене була подруга Ванда, полька. Якось вона йшла по тротуару. А сама була чорнява. Німець прийняв її за єврейку наїхав на неї і розчавив. Ось так я похоронила подругу.
Перші німці, що були віддані Гітлеру пішли далі. За ними йшли прості рядові, які війні зовсім не раділи, але мусили виконувати наказ. З одним із таких ми навіть познайомилися. Його звали Август. Молодий, коло сорока років. Його відправляли у Смоленськ. А ми якраз зі Смоленщини. Казав: «Напевно я не повернусь. А в мене п’ятеро дітей». Мало не плакав. Отже не всі німці були задоволені війною.
В Німеччині у 1942 році була заснована організація «Біла Роза», членами якої були діти впливових багатих німців. Діяльність групи полягала в розповсюдженні листівок, які закликали до спротиву режиму Гітлера.
Ми помітили, що в німців настрій став понурим. Повивішували чорні прапори на адміністративних будівлях. Вияснилось, що в листопаді 1942 року німецька армія на чолі з Паульсом потрапила в облогу під Сталінградом. А в лютому 1943 року вони вже здалися.
Восени 1943 року німці розпочали перепис населення. Брали відбитки пальців, а також записували певні особливості зовнішнього вигляду людини, наприклад шрами. Одних вивозили до Німеччини. А нас 16-річних дівчат забрали на швейну фабрику шити для полонених штани з товстої тканини. Спочатку були машинки з ножним приводом. Кожний виконував певну операцію з пошиття. Все треба було робити швидко і акуратно. За цим слідкувала німкеня. За неякісну роботу карали. Працювали в три зміни. Найважче було з 10 вечора до 6 ранку. Потім нас пересадили на конвеєр на електричні машини. Швидкість була шалена. Часто навіть пальці прошивали. В усіх були свої номери. У мене був 593. За роботу нам платили але дуже мало.
Мама і старша сестра ходили на заробітки в поле і таким чином ми мали хоч якісь овочі. Наші сусіди, коли виїжджали, залишили нам корову. Ми її називали пані Маньковська. От вона то нас і виручала.
26 липня 1944 року прийшли наші війська і звільнили нас.
Біля нашого будинку якось зупинилась вантажна машина з солдатами. Батько питає їх, хто звідки. Один з Москви, другий з Дніпропетровська і так далі. Ось один із солдатів зіскочив з машини, підійшов до батька і питає:
- Ви дядя Альоша?
- А ти хто?
- А я Ваш племінник Вася.
Ми так зраділи! Адже серед визволителів був наш двоюрідний брат.
У вересні була створена російсько-білоруська гімназія. Ми вивчали німецьку, польську, білоруську, російську і латинську мови. В гімназію ходили всі переростки. Декому було і 19 років. Серед предметів був «Закон Божий». Приходив священик. На початку уроку ми вставали, промовляли «Отче наш», а потім вивчали Біблію. Одна з дівчат дуже переживала, як буде молитися, адже її батько був комуністом.
Потім Білосток відійшов до Польщі. І ми вирішили повернутися на Смоленщину. Нам дозволили їхати у товарняку. Один вагон давали на дві сім’ї. Всі забирали з собою, що хто нажив. Для домашніх тварин і птиці був окремий вагон і пані Маньковська їхала з нами у Смоленськ. Також нам видавали м’ясні консерви з Америки. Ми виїхали 15 грудня 1944 року. Було дуже холодно. У вагоні стояла «чугунка», щоб хоч трохи зігрітися. Їхали цілий місяць.
Спочатку ми жили у свого дяді. А потім – у селищі Потьомкіно - колишньому помісті Потьомкіна. Там був великий гарний будинок, в якому жили дві сім’ї. Неподалік був спирт завод. А школа була за 16 кілометрів від села у місті Починок. Тож я змушена була жити на приватній квартирі. Сама готувала собі їжу. Якось давала собі раду. В суботу ходила додому, а в неділю поверталась назад. Часом сусід підвозив до школи. По закінченню школи вступила до у Смоленського інституту на природничо-географічний факультет. Після третього курсу нас возили по екскурсійному маршруту Смоленськ – Москва – Тбілісі – Батумі. Також ми підіймалися на вершину гори Казбек – 4 тис. км. Це Кавказькі гори. За це я отримала значок «Турист СРСР»
З 1952 до 1954 року працювала у місцевій школі. Потім вийшла заміж за військового і в 1954 році ми приїхали до Володимира.
У місті була страшна розруха. На місці ринку були самі руїни. На розі вулиць Ковельської і Шевченка залишились зруйновані єврейські магазинчики. Багато з них мали підвали. Неподалік від собору Різдва Христового стояв напіврозвалений кінотеатр. Ходили чутки, що Жеромський отримав великий спадок, і на ці кошти був побудований кінотеатр ім. Шевченка. П’ятиповерхових будівель ще не було. По вулиці Устилузькій були будівлі, де ресторан «Дружба», де центр зайнятості, там була наша 6-та школа, будівля вуглерозвідки. По вулиці Ковельській збереглася будівля, де зараз «Дитячий світ» та установи. По вулиці Шевченка, а тоді, Леніна, залишки синагоги. Збереглися всі культові споруди. У Соборі Різдва Христового був склад.
З роботою мені повезло. Якраз в залізничній школі № 42 було місце географа. Пізніше я перейшла в школу № 6 (нині - 4).
У 1964 році школу № 6 та школу № 42 об’єднали. А потім і школи №3 та №2 об’єднали. Третій номер випав і школі №6 дали №3. Вчителі були різної національності: мордвини, марійці, росіяни, грузини, євреї, а також одна татарка і гречанка. Електрики не було і вчилися при керосинових лампах. У класних кімнатах були грубки. Діти часто пиляли дрова, щоб було чим пропалити грубу. На той час школі давали 6 га землі. Дітей знімали з уроків обробляти і збирати цукрові буряки та картоплю. Одного разу нас привезли на поле, а вся картопля померзла, а ще й сніг падав. А директор школи Товкач наказав копати картоплю. Всі збунтувалися і не стали цього робити. А було і таке, що треба було навантажити на вантажну машину гній і вивезти його на поле та розкидати. Школярі також садили дерева коло річки біля Василівської церкви. Багато різної роботи виконувалось руками дітей. Жили бідно. Спочатку до школи ходили хто в чому мав. А вже пізніше у дівчаток появились коричневі платтячка з білими і чорними фартушками. Всі радянські свята відмічали концертами. Усі виходили на паради, на демонстрації. Пам’ятаю на День перемоги Голодова – наша вчителька зображала Матір Перемогу. Щоб усім було її видно, вона їхала верхи на вантажній машині. Часто організовували зустрічі з ветеранами війни.
У школі проводились тижневики, присвячені якійсь темі. Протягом тижня географії я читала лекції, а потім проводився географічний вечір. Наприклад, треба було провести віртуальну подорож. Для цього готували стенди з маршрутами, картами, альбоми з фотографіями. Учні розказували про походи, про свої спостереження, про цікаві пригоди. А на завершення були танці.
Якось ми з учнями 5-их класів пішли на свято Зими до лісу. Назбирали сухих гілок, розпалили вогнище. Діти грілися, а потім стрибали через вогонь. Ліпили снігову бабу, крокодила Гену. Напекли картоплі. Цікаво було.
У 60 – 70 роках у школі я теж займалася туризмом. Сформувала три команди; 5-ті – 6-ті класи, 7-мі – 8-мі класи та 9-ті – 10-ті класи. Ходили по заданому маршруту з палатками, з рюкзаками, з компасами. У той час популярним було спортивне орієнтування. Спочатку ходили по селах. А потім ходили навіть на Світязь. Відпочинкових будиночків ще не було. Ми розбивали палатки на березі озера і так жили кілька днів. Навчилися ловити рибу.
Одного разу ми пішли в похід до Пісочного озера. Там були старі напіврозвалені будиночки. То ми палатки не ставили, а розмістилися просто у тих будиночках. Я прилягла відпочити. А учні подумали, що я сплю. Вони тихенько пішли до човнів. А я за ними. Встигла їх зупинити. Прогулянки на воді човном досить небезпечні. Страшно було їх пускати у воду. Спочатку я ходила сама з дітьми, а потім у похід обов’язково мав хтось іти із чоловіків. Сінкін, Заклекта, Балабай ходили з нами. За організацію та проведення екскурсій не доплачували, але нагороджували грамотами і давали путівки в санаторій або в будинки відпочинку.
У школі № 3 я працювала разом з вчителькою географії Гаврилюк Оленою Костянтинівною. Коли вона пішла у декретну відпустку, мені довелось самій організовувати та проводити екскурсії та походи, а ще треба було влаштувати географічний майданчик. Організувала три екскурсії по Закарпаттю. Важко було, але цікаво.
На пенсії працювала у ветеранській організації. Я член президії ради ветеранів. Очолюю комітет організаційної роботи. Повідомляю учасників ветеранського хору про репетиції. Уже 15 років співаю у ветеранському хорі «Мужність».
Пам’ятаю, як до Володимира приїжджали «вожді». У 1954 році приїжджав Микита Хрущов. Усі виходили його зустрічати. Кидали у нього квітами. У певний момент з нього впав капелюх і всі побачили, що він лисий. Не було ніякої охорони, кожен охочий міг підійти до нього близенько. А в 1995 році приїжджав Леонід Кучма. Ми, хористи, мали виступати у нашій військовій частині. Збиралися неподалік на зупинці. Дивимось, їде величезний кортеж. Раптом одна машина зупиняється і виходить Леонід Данилович і питає «Ви мене зустрічаєте?» Ми і розгубилися. А Надія Онисимівна, голова ветеранської організації, каже: «Та ні. Ми ідемо у військову частину виступали. Але ми вітаємо Вас у нашому місті». Тоді президент відвідав Зимненський монастир і Собор Різдва Христового.

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.