dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 518
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 12-01-2017, 09:38
12-01-2017, 09:38

Захарова Мирослава Іванівна

Категорія: Публікації

Моя мама походила з аристократичної сім’ї, а батько був польським осадником. Жили ми у Несвічі. Там я ходила до школи. Першого вересня мене одягнули у біле гарне платтячко, на голові зав’язали великий білий бант, одягнули гарні туфельки. Так батьки повели мене до школи у перший клас. Дуже гарне село було, а в ньому була польська колонія «Анатолія». Там була комендатура, аптека, школа. На горбочку стояв дуже гарний костел, до якого вели чудові сходи, а навколо росли величезні дуби. У війну його спалили.
Окремого приміщення для школи не було, і один чоловік відступив у своєму будинку кілька кімнат, і ми там вчилися. До обіду одна зміна, а після обіду – друга. Там я провчилася до третього класу, а потім мене перевели в іншу школу у селі Чаруків (25 км від Луцька). В батька були коні, і взимку він мене завозив до школи і забирав після уроків додому. В неділю всі учні збиралися біля школи, і парами, взявшись за руки, йшли – українці до церкви, а поляки до костелу. У школі в нас були уроки релігії. До римо-католиків приходив ксьондз, а до православних – батюшка. Ніякої дискримінації не було. Ніхто через це не сварився. Так нас на той час виховували. Мені було цікаво, то я ходила і сюди, і туди. Неподалік від костелу жили чехи, а трохи далі – німці. Ми з дітьми разом гралися, і я навчилася «шварготати» по-німецьки.
З першим чоловіком – Тунським мама розійшлася і жила в Боратині у тітки. Мала 2 гектари землі. Я була маленькою і мама у 1939 році забрала мене до себе. Мама була вправною рукодільницею: вишила для мене чудову льняну білу сорочечку і спідничку гарними квітками різного кольору. А в мене була біла коса до пояса, і я зав’язувала собі гарний бант. Тоді в моді були босоніжки на дерев’яній підошві, що згиналась посередині. Ось такою я себе пам’ятаю.
Батько на той час уже був жонатий другий раз. Його дружиною стала пані Марія. У батька був похресник Стах Тарасюк. Він жив по сусідству, через межу. Садиба мого батька була в Несвічі, а його – в Чарукові. Він часто до нас приходив. Ми з ним до школи ходили разом. Він був провідником УПА. У нього вдома проводились збори. Одного разу, перед зборами, свою матір він загнав на піч, щоб не заважала. А його поплічники вже намічали собі до кого мають іти. Першими у списку були Тунські. Та мати його якось втекла з хати, прибігла до мого батька, і каже: «Втікайте!» А батько: «А що я кому поганого зробив? То ж я всім допомагав!» Швидко зібрали речі на підводу. Трошки від’їхали, а татова мама каже: «Ви почекайте, а я вернусь заберу корову». І вже більше не повернулась. Її живцем кинули у вогонь. Через кілька днів батько поїхав подивитися, що там вдома робиться. А там одне згарище. Знайшов шмат материної спідниці.
Сім’єю втікали до Луцька. І там батько попав під німецьку облаву. І всю його нову сім’ю забрали в Німеччину. Як закінчилась війна, батько приїхав до Польщі.
Мама вийшла заміж вдруге – за Кубіцького. Він був директором школи у селі Мар’янівці Богушовицькій, а вона - вчителькою співів. Жили на квартирі у Мар’янівці. Дуже гарне село було. З одної і з другої сторони хати стояли, а посередині – сад. Весною, як зацвітуть дерева, все біле, очей відвести не можна. У мене там було багато подруг.
Однієї ночі на нас напали. Ми ховались на горищі, і я спостерігала з малесенького віконечка. Хлопці розбили наше вікно, залізли в кімнату і забрали золотий годинник та перстні з сережками, що лежали на етажерці, та кращий одяг. То було десь о 5–ій годині ранку. Господиня дуже злякалася, закрила двері на засув. А хлопці кричали, щоб відкрила двері, що зачіпати її не будуть, а заберуть тільки поляків. Але, оскільки то був ранок, почали ходити люди, ті хлопці вирішили піти геть. Загубили вітчимові сорочки під вікном. Вранці вітчим пішов до голови сільради. Він дав нам підводу, ми погрузили наші речі і поїхали в Рожище.
Через якийсь час до нас приїхав сусід з Мар’янівки. Казав, що підвезе мене у село, щоб я забрала речі, які там залишились. І наступного дня я поїхала з ним. У цьому селі люди жили дружно між собою. Ділилися всім, чим мали. Вчителів на той час дуже поважали, а тому жодне весілля чи хрестини без нас не обходилися. То я і рада була оказії провідати своїх знайомих. Село ділилося на верхнє і нижнє. Верхнє називалося Піски. Я і пішла на ті Піски до подружки переночувати. Зранку вони копали картоплю. І я з ними пішла до роботи. А ввечері ми зібралися на вечерю за столом на дворі. Її мама поставила вареники та іншу їжу. Аж тут заходять четверо дужих бородатих чоловіків у шапках зі зброєю. Оперлися на рушниці, дивляться на нас і питають:
- А що ви тут робите?
– Вечеряємо. З поля приїхали.
– А тут поляків у вас немає? Як ви живете?
– Ні поляків немає. Це мої діти з поля приїхали.
Мене аж затрясло. Так страшно стало.
– Ну дивіться, як десь будуть, то скажете нам.
І пішли.
Після вечері постелили мені в кімнаті, а я заснути не можу. Глянула у вікно, а там помістя якогось пана горить біля польської колонії. У мене був знайомий хлопець з тієї колонії. Він якось приходив до нас додому і просив, щоб батьки відпустили мене на свято. Там збиралася молодь. Розважалися різними іграми. Треба було вгадати у якій руці був перстень, а як не вгадав, то був штраф: треба було вийти за двері і поцілувати хлопця в щоку. Мама мене відпустила з умовою, що я в одинадцятій годині прийду додому. Ми добре повеселились. Одна з дівчат запросила мене додому на вечерю. Я глянула на годинник – а вже по одинадцятій. Кажу, що мушу бігти додому, бо мамі обіцяла. А мене не пускають, бо треба йти через ліс, а потім через поле. Взяла я босоніжки в руки і побігла босоніж через переоране поле в сторону лісу, а там я знала всі доріжки, і швиденько дісталася до хати. Світло ніде не горіло. Я постукала – мама вийшла і каже: «Та ж треба було там переночувати, чого ж по ночі йти?» А на ранок взнали, що вночі ціле село згоріло. Нікого живого не лишилось.
Скільки то всяких страхів треба було пережити.
Якось восени батьки поверталися з села Переспа. Дивляться, а на дорозі лежить згорток. Підійшли ближче – а там дитина. Поблизу нікого не було. Вони трохи почекали і забрали її до себе. При хлопчику була записка з його іменем та рік народження. Звали його Рисік. Народився у 1941 році.
Він був добре загорнутий у пелюшки і закутаний в бецик. Батьки повідомили у сільську раду. У Рожищі був лікар – чех. Він оглянув хлопчика і сказав, що він цілком здоровий і, що з нього виросте мужній чоловік. Оскільки справжні батьки не знайшлися, то мої батьки записали його на своє прізвище і виховали як свого сина.
В Рожищі ми прожили майже рік. Коли почалася війна, німці евакуйовували деякі сім’ї і ми попали в те число. Нас посадили у машини і відправили спочатку в Торчин, а потім до Володимира. Була зима, лежав сніг. Так ми і лишилися тут. Щоб прожити, мама в’язала спідниці, сукні, кофтини, шкарпетки. До неї приходили жінки, приносили пряжу і замовляли речі, а за це приносили продукти. Вітчим ходив підробляти, щоб щось заробити. Постійного заробітку не було. Якось мама познайомилася з німкою, чоловік якої працював у ковбасному цеху. Зараз у цьому будинку розміщується редакція «Слово правди». Вони допомогли мені влаштуватися туди на роботу. Я мила підлогу, столи, для робітників готувала їжу. М’ясо йшло на виробництво ковбас, а ребра і крупу кидали у казан, що стояв на дворі на двох цеглинах і так варили щось для себе. Якось одного разу неподалік від того котла стояв начальник цеху – німець. Зненацька стався вибух – впав снаряд. Йому відірвало ноги, а мене поранило. Приїхала німецька машина швидкої допомоги і нас забрали в госпіталь. Зараз там знаходиться педучилище. Мені зробили наркоз, витягли осколок, і відправили у цивільну лікарню – білу. Це було в літку 1944 року. Мама приходила мене відвідувати.
В липні сусіди між собою зговорилися і вирішили тікати до Польщі. Там було трохи спокійніше. Погрузили свої речі на підводи і поїхали. А німці стояли в Устилузі біля моста. Побачили, що їде багато молоді, спинили нас і загнали у якийсь засік. Ми дуже боялися, що нас постріляють або заберуть в Німеччину. Потім щось загуркотіло. Німці відступаючи підірвали міст. Через якийсь час прийшли рускі і випустили нас. Я і ще одна дівчина пробралися до Польщі. Я шукала своїх батьків, але так і не знайшла. Ми ще трохи там побули і вирішили повернутися назад до Володимира, але вже був кордон. Нікого не пропускали. Жінка, у якої ми жили допомогла нам перебратися через Буг на українську сторону. І так ми знову потрапили у Володимир.
Тут я познайомилась з Ніною Яворською. Її мама була чешкою. Я в них трохи жила. Ми з Ніною були подругами. Разом ходили на танці та в кіно.
Певний час, після війни я працювала в інтернаті. Діти були різні: хороші і не дуже хороші. З ними треба було говорити. До кожного треба було знайти підхід. І приголубити треба було часом, і цукерку тихенько дати, і відпустити в місто, щоб ніхто не знав. Треба було з ними ладити. В них нікого не було: ні батьків, ні родичів. Діти були озлоблені. На уроках не завжди слухали вчителя, кидалися папірцями, стоячи позаду вчителя перекривляли його.
Утримання цих дітей було за державний кошт. Жили вони у великих кімнатах по 5 – 6 чоловік. У кожного була своя маленька шафа. Вони мали однакову шкільну форму і змінний одяг. Кормили їх добре: давали вдосталь хліба, варили супи, борщі, робили м’ясні і рибні котлети, смажили рибу.
Для цих дітей завжди на Новий рік ставили ялинку. Директор привозив цукерки, горіхи, яблука і з цього складали подарунки, а Дід Мороз і Снігурочка їх роздавали. Учням, що мали хорошу поведінку, давали кращий подарунок. І це було стимулом для інших дітей, щоб покращити свою поведінку та підтягнутися в навчанні.
Потім я працювала в дитячому будинку-розподільнику МВС, по вулиці Шевченка. Туди привозили безпритульних дітей, розбиралися з ними і направляли кого куди. Одні попадали в інтернат. А бувало, що діти в місті когось грабували, або вламувались до чужих квартир. За скоєні важкі злочини треба було відповідати. Їхні справи передавалися до суду. І такі діти відбували покарання у дитячій колонії.
В інтернаті за порушення дисципліни також карали: не пускали в кіно, або в цирк, коли були вистави.
Діти любили ходити на паради, на демонстрації. Всі йшли в гарних формах, підстрижені, з прапорцями, з плакатами. Грав оркестр. Військові йшли маршем. Хлопці на них рівнялися. Всі мали піднесений настрій.
По закінченню навчання в інтернаті діти направлялись на роботу. За радянської влади їх забезпечували гуртожитками, а згодом – і житлом.
Біля собору Різдва Христового був кінотеатр. У будинку, поряд з собором розміщувались прикордонники. Також вони жили у казармах, що були вздовж вулиці Шевченка. Пізніше їх перевели у будинок, де зараз державна автоінспекція ДАІ (а ще там певний час був медвитверезник). Їхній штаб був у будинку нинішньої музичної школи.
Міліція розміщувалась там де і тепер. Контора здороввідділу була в глибині двору аптеки і магазину «Арго». Я там працювала секретаркою.
Потім я працювала в штабі винищувального батальйону у червоному будинку над річкою. Зарплату грошима не давали, але видавали продукти: буряки, моркву, картоплю, крупу…
Певний час працювала в домоуправлінні. Воно розміщувалось у будинку, де було кафе «Казка» - навпроти Поштового відділення. Домоуправління займалось питаннями будівництва, ремонту та підтримання порядку на вулицях. Ходили по будинках, стежили, щоб люди дотримувались порядку. Прибирали та ремонтували тротуари. Робили ремонти у під’їздах будинків. Відразу після війни нових будинків не будували, а ремонтували те, що вціліло.
А нові будинки почали будувати десь у 60-х роках, коли до влади прийшов Хрущов.
Новобудови росли як гриби. Неподалік від залізничного вокзалу був цех по виробництву вина. Тут виготовлялись «Вишневе», «Журавлинове», «Золота Осінь», «Смородинове», «Яблучне» вина, оцет та сиропи.
Довелось мені працювати в аптеці, ліки продавати. Зараз це приватний будинок за «Маяком». Це була одна єдина аптека на цілий Володимир. Черг не було. Люди так часто не хворіли. Усім всього вистачало.
А ще працювала в Будинку піонерів. Там було багато різних гуртків. У своєму розпорядженні мали невеликі ділянки землі і вчили дітей садити городину.
Також працювала у друкарні. Вона знаходилась неподалік від каплички та сірого двоповерхового будинку. Там друкувалась газета «Червоний Прапор».
Артіль по пошиттю одягу «Червона зірка» розміщувалась навпроти редакції «Слово правди», зараз там стоїть новий житловий будинок. Директором артілі був Волинець. По вулиці Поштовій був іграшковий цех від артілі. Там на станку робили туловища і голови для ляльок із пресованої тирси. А потім я їх продавала у ларьочку на базарі, де зараз автостанція. Це було десь у середині 50-х років.
Ще пам’ятаю роботу в хімчистці. Вона розміщувалась по вулиці Шевченка. Там працював один чоловік без руки. В хімчистці був котел з водою і бензин, яким власне і чистили одяг. А потім сушили його на вулиці. На той час багато хто приносив одяг до хімчистки: брюки, плащі, пальта.
Багато де приходились працювати, навіть санітаркою у червоній лікарні. Часто попадала під скорочення. Невеликі контори об’єднувались в одну, і багато робітників залишалось без роботи. Треба було заробити на кусок хліба. Таке було життя.
Пізніше попала в книготорг. З роботи мене направили вчитися у Київ у Республіканську книготоргову школу. Після навчання з дівчатами ми ходили в театр, в кіно, на концерти. У Києві мені пощастило побачити нашого космонавта Юрія Гагаріна. Дуже приємні спогади у мене залишились про Київ.
Після закінчення навчання працювала завідуючою магазину в селі Жовтневе. Потім перевелася до Володимира і працювала у магазині «Укркнига». На місці п’ятиповерхового будинку, що на площі, був ряд магазинчиків: канцтовари, книжковий магазин, столова. У будиночку, де РАЦС був дитячий садочок. Біля ресторану був магазин з технічною літературою. Коли було трохи вільного часу ходили на танці в залізничний клуб. Приймали участь у самодіяльності, декламували вірші. З молоді ніхто не курив на вулиці. Це було ганебно. У греко-католицькій церкві раніше був клуб – ми туди ходили на танці та співати в хорі, а потім там зробили спортивний зал.
Зарплата продавця була дуже маленька і я перейшла на роботу на швейну фабрику. Там пропрацювала 18 років. Фабрика на той час розміщалась у новозбудованій будівлі. У відділі кадрів працював Мінєєв, бувший начальник КДБ.
На пенсії працювала «Головою добровільного товариства по боротьбі за тверезість». Ми ходили обстежувати житлові та побутові умови життя неблагополучних сімей. Викликали батьків на комісії, проводили роз’яснювальну роботу, за потреби, направляли на лікування від алкоголізму. Товариство налічувало 180 чоловік. Ми організовували чудові вечори. Пам’ятаю, один з таких вечорів був присвячений Анні Герман. Накрили безалкогольний стіл: чай і печиво. Мали багато платівок з піснями Анни Герман, і з задоволенням їх слухали, а потім самі співали улюблені пісні.
Потім працювала у народному контролі. Ходили перевіряли ринки, магазини. Дивились, щоб був порядок. Бувало, що в магазині приховували якийсь товар. То пропонували продавцям взяти собі скільки чого потрібно, а решту виставити на прилавок, бо зіпсується і пропаде. То поза спиною питали, коли я вже на пенсію піду. Не дозволялося пиво пити на вулиці, а лише у столових, ресторанах і спеціальних павільйонах. У місті не продавали стільки пива, як зараз на кожному кроці, і молодь пива не пила. Горілка була дешева – 2 крб. 50 коп. і - 3крб. Але так багато не пили як тепер.
Захарова Мирослава Іванівна

Захарова Мирослава Іванівна

Захарова Мирослава Іванівна

Швейна фабрика, 1980 рік[center][/center]

Спогади записала Кучерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.