dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 815
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 14-12-2016, 11:33
14-12-2016, 11:33

Хорунжий Микола Йосипович

Категорія: Публікації

В житті кожної людини, особливо тієї, що вже пройшла свій віковий тест, настають і неодмінно часи, коли необхідно оглянутись назад, віднайти все те, що врізалось у пам’ять і що викристалізувало певну громадянську позицію. Людська пам’ять має два реальні прояви - вона або креативна, або, що найстрашніше, вона може бути мстива. Якщо перший прояв робить людину щоразу доброзичливою та миролюбивою, то другий – породжує протиріччя, сварки і навіть бажання помститись, не забути про минуле, а використати його як розплату.
Слід відразу зауважити, що спогади і спомини окремої людини, це не офіційна точка зору, яка часто формується не на об’єктивних фактах, а на тих припущеннях, які вигідні тому чи тому політичному режиму задля вдаваного утвердження в суспільстві. Але у спогадах людська пам’ять і особливо дитяча, відкриває сторінки, які або замовчувались, або просто стирались із пам’яті. І чим більше буде таких особистих згадок, підкреслюю згадок, а не нав’язаних офіційних думок, тим багатшою і фундаментальною стає історія твого міста, краю, батьківщини. Головне не втратити цю можливість і не викреслити її із людської пам’яті, це по-перше. По-друге, наголос слід робити на реальні факти, уникаючи коментарів і самовизначень, що інколи виходить за рамки істинної правди, а стає оманливою спробою виділитись з-поміж людей, навіть близьких. І, по-третє. Максимально слід бути об’єктивним, тобто утриматись від власних припущень, здогадок і видумок. Лише за таких умов згадки про минуле аж ніяк не можуть стати основою розбрату та взаємних претензій, чого ніяк не можуть позбутисьсучасні недолугі політики. Народна мудрість гласить: «хто стріляє в минуле із гвинтівки, в майбутньому йому загрожує гарматний постріл».
Виходячи із таких засадничих застережень, спробую «викопати» із пам’яті ті реальні події, які мали своє місце безпосередньо у Володимирі. (До речі, я звик наше місто називати просто Володимир, бо в нашому лексиконі ми ніколи не користались другою складовою офіційної назви - Волинський).
Оскільки ці згадки не мають єдиної сюжетної лінії, то і виклад їх буде епізодичний, такий як випливає із архівів моєї пам’яті.

До возз’єднання Західної України в Єдиній Українській державі Володимир, як і вся Волинь, перебував у складі Польщі. Тоді населення міста було представлене українцями, поляками і євреями. Важко згадати про кількісне співвідношення в структурі цивільного населення. Але фактом є те, що торгівля, освіта, медицина та сфера управління належали полякам та євреям, а матеріальне виробництво - етнічним українцям. У Володимирі тоді був діючий костел, українські (греко-католицького напряму) церкви, та дві єврейські синагоги (які в народі називали - божниці). Центр міста та вулиці, які до нього прилягають, були обжиті поляками та євреями. Було і три на той час кладовища: на нині закритому - зліва польське, справа - українське. Там, де зараз знаходиться парк (ім. Гагаріна), було єврейське кладовище, яке називали окописько. Це було особливе поховання, бо могил у нашому розумінні не було, а на кожному захованні був невеликий насип і великий окантований камінь з граніту, на якому на іврити був напис.
Варто також зазначити, що у Володимирі на той час було дислоковане і польське військо - в казармах по вулицях Ковельська (на виїзді), Топольова і Устилузька (також на виїзді). Крім поляків у війську служили місцеві українці (в тому числі і мій батько). Принагідно також згадати, що території розміщення війська були обгороджені досить акуратним штахетним парканом висотою десь 2 м. Без перебільшення варто наголосити, що штахети були так вистругані, що здавалося ніби то зуби гребінця. В спеціальних влаштованих за парканом вольєрах вільно розгулювали пави і павичі, олені і серни. Неодмінною рисою польського вояка була досить вишукана уніформа та справжня інтелігентність.
На що слід ще наголосити, так це те, що до 1939 р. (та ще й трохи на початку війни) центр міста являв собою типову картину провінційного містечка Європи. Тут були збудовані 3-4-5 поверхові будинки, по вулицях, прилеглих до центру, були викладені пішохідна тротуари з різного розміру квадратних бетонних плит (ходніки), а проїжджа частина була покрита бруківкою. Все це підтримувалось в ретельній чистоті. Перший поверх будівель центру був відданий торгівлі, дрібним ремісникам, різним службам. На той час у місті було 2 магазини, в яких постійно продавались екзотичні продукти (помаранчеві, кокоси, ананаси, спеції). По вул. Устилузькій (від колонки аж до Федорівки) було тоді 5 магазинів. Продукти можна було придбати і в кредит. Як правило, всі вікна і вхідні двері цих приміщень були уже тоді оснащені так модними тепер ролетами.
Відстань від нинішньої кірхи аж до ресторану «Дружба» називалась фарною і призначалися основному для розміщення тут елітних магазинів та вечірніх прогулянок місцевої інтелігенції. Це був просто обов’язковий ритуал. Офіційною мовою була, звичайно, польська (українська як і єврейська застосовувались на побутовому рівні). Згадуючи про сусідське оточення, можу стверджувати, що ніяких етнічних чи інших претензій не було.
***
Починаючи з 1939 р. етнічний склад населення Володимира змінився докорінно - стрімко зросла чисельність росіян. Вони почали обіймати посади і сфери, які раніше належали полякам і євреям. Чисельність росіян особливо збільшилась за рахунок військових, які були зосереджені по всіх казармах і військових містечках. Українці, які і за Польщі, лишились обділеними, їм належала фізична робота.
Почались гоніння греко-католицької Конфесії та насаджування російського православ’я. Як за Польщі, так і в той час, в церквах українська мова не звучала, всі керівні посади у сферіуправління обіймали заїжджі росіяни. Почалось масове зросійщення населення. Слід згадати й таке: за союзу Юріївська церква стала Будинком офіцерів (для танців і розваг), церкву Різдва Христового перетворили на господарські склади така ж доля спіткала і Миколаївську церкву.
В ті роки у Володимирі відкрили дві російські школи. Викладачі російських шкіл мали вищу оплату. Також доплачували викладачам російської мови і літератури в українських школах.
З перших же днів радянської влади українці почали відчувати масований тиск, патріотично налаштовані містяни, а також хазяйновиті селяни прилежних сіл підпадали під певні репресії, в тому числі і виселенню з України.
Така політика радянської влади не могла не породити певні сумніви, острахи і навіть супротив. Водночас, не можна не згадати, що в той час у Володимирі успішно працювала місцева промисловість, була висока зайнятість населення.
***
Філософія нашого життя переконує, що з роками в пам’яті залишають свій слід події і явища неординарні, частіше всього ті, що мали радикальний, незвичний і просто болісний характер.
Все позитивне, приємне і чисто людське часто губиться в пам’яті. І як це не парадоксально, а в дитячій пам’яті особливий слід лишають саме негативні, трагічні події і невигойні рани викликають щем.
Ця риса є цілком характерною для нас, так званих дітей війни, які своїм дитячим сприйняттям і розумом були свідками жорстоких таких подій під час війни 1941-1945 рр.
Дехто вже з трьох років, а більшість з старшого віку 5-7-9 років своїми очима бачили і відчули те страхіття, яке в собі несе війна. Війна завжди ламає слабких, морально знедолених людей і навпаки - вона додає сил, загартовує в життєвому двобої тих, хто має тверді переконання, силу волі і вірить в добре і світле прийдешнє. Переконаний, що зі мною погодяться всі мої ровесники - діти війни, яким доля в ті страшенні роки принесла фізичні та психологічні рани, почуття страху та зневіри, позбавила на довгі роки відчуття дитячої радості та батьківської щирої любові, можливості відчути свою інтелектуальну та моральну силу.
***
Думаю, що життя мешканців Володимира під час війни та окупації є якраз тим свідченням, що достеменно розкриває трагічну суть та поневіряння населення нашого міста, по якому війна прокотилася два рази - на початку із заходу на схід, а потім із сходу на захід.
Архіви дитячої пам’яті зберегли такі жорстокі і насильницькі події і невиліковні рани, викликані ними.
Для володимирчан війна справді була неочікуваною: ніщо навіть не нагадувало про можливий початок. У військових частинах більшість офіцерського складу була відправлена у відпустку, танки та інша великогабаритна військова техніка була поставлена в своїх ангарах на профілактику. Населення міста жило своїм буденним життям. В той день, тобто 22 червня 1941 р. мій батько збирався у відрядження в Ковель (там був офіс організації «Воєнбуд», де він працював муляром). Всі ми уже о 4 годині ранку налаштувались проводжати його. Але саме в цей час почулись гарматні вибухи і після цього в місто по вулиці Устилузькій ввійшли німецькі війська. Ввійшли, не вступили з боєм, бо практично по всьому місту вони не зустріли будь-якого військового спротиву,
Все виглядало так. В авангарді були мотоцикли з люльками, на яких встановлені кулемети, а за ними йшли невеликі танки (значно менші наших Т-34), які зупинялись проти казарм та кулеметними чергами просто розстрілювали їх.
І тут же почались погроми, трощення магазинів, знущання над всіма, хто хоч чимось не догоджав окупантам. Особливо жорстокими в складі фашистської навали були румуни та угорці.
У перші ж дні по місту почались облави: хто не погоджувався підтримувати окупаційну владу, перед ним були два шляхи: або йти на службу до ворога, або ж бути насильно вивезеним у Німеччину. Саме через це деяка незначна частина містян з українців і поляків подались на службу до окупаційної влади. Хто був перший і кого було більше серед тих колабораціо-ністів, ніхто не знає. Але моя сім’я достеменно знає, що про мого батька німцям повідомили наші сусіди-поляки. І батько аж до закінчення війни знаходився у концтаборі спочатку в Дахау, а згодом - у Лінці (за спробу утекти). Щодо єврейського населення, то воно було в перші дні помарковане (на спині одягу нашиті жовті клаптики) і заключене у гетто, куди ввійшов центр міста та близько прилеглі до нього вулиці, тобто ті, де було сконцентроване єврейське населення.
Важливо ще зазначити, що були зруйновані синагоги, в центрі зведена шибениця, збудована ще до початку німецька кірха.
А на західній околиці Володимира створили концентраційний табір. Якщо гетто було обнесене лише колючим дротом та охоронялось колабораціоністами, то концтабір являв собою територію з казармами, оповиту високими парканами у два ряди з колючим дротом, між якими ходили німецькі солдати з вівчарками. Водночас був установлений комендантський режим.
Ось така була організована підготовка до подальших поневолень як володимирчан, так і полонених, що періодично прибували на поїздах та автомашинах.
Важко згадати, що було першим, а що другим у часі окупації, але факти дають підставу стверджувати, що містяни не зустрічали загарбників квітами, як це намагаються нам показати глашатаї п’ятої колони і ті ветерани Червоної Армії, які не нюхали пороху, а сиділи в штабах та в тилу.
У перші дні окупації досить інтенсивними були облави - по будинках, на базарі, в кінотеатрі. Основна мета була - відфільтрувати євреїв, а з слов’янського населення працездатних тих, хто піде на службу до німців. Власне через фільтрацію були відсіяні євреї, завербовано було і чоловічу і жіночу стать серед українців, росіян і поляків, які погодились на співпрацю з окупантами. Тих, хто відмовився, тут же вантажили у вагони (телятники) і відправляли в Німеччину на підневільницькі роботи. Того, хто цьому противився, чекала шибениця або розстріл при спробі втеч. Місто залишилось без дорослої чоловічої статі. Деяка частина чоловіків і жінок зуміли утекти до лісу і поповнити ряди месників, які уже давали про себе знати.
В той же час окупаційна влада здійснювала ще інші заходи (євреїв на машинах вивозили у П’ятидні копати собі майбутню братську могилу). А увечері знову повертали у гетто. Жінок і підлітків слов’янського населення виганяли копати окопи вздовж крутого берега Луги, а також прокладати траншею через все місто (із заходу на схід), в яку закладали якийсь кабель (чутки були, що його тягнули аж до Вінниці, ставки фюрера). Поліцаї та румунсько-угорські окупанти шугали по селах, грабуючи сільське населення та виловлюючи чоловіків. Тих, хто тікали, виловлювали в нічний час (коли вони виходили з лісу), вішали на шибениці з обов’язковою табличкою - партизан.
Спливає ще один сумний факт. Вже після якогось часу окупації почались протиріччя між українцями і поляками. Важко встановити - хто затіяв цю колотнечу. Але свідчення було одне: щовечора горіла хата чи то поляка, а чи українця. Не могло це статись стихійно, без докладання сторонніх зусиль, адже до початку війни у місті не було жодного натяку про національну ненависть. Мир панував між сусідами, між різними прошарками населення.
***
Ворушити минуле, переносити його в наші дні - це, принаймні, ворожа затія, яка має на меті посіяти зло і ненависть між слов’янськими сусідами, що було з успіхом вчинене німецько-фашистськими загарбниками.
Але є ще сторінки минулого, які не можна не згадати і в яких закарбоване людське горе та трагедія володимирчан. Йдеться про наступне, те, що виявилось просто трагічним, жорстоким і не підлягає ніякому виправданню чи навіть заспокоюванню. Ці події почались майже одночасно, але тривалість була їх різна.
Для володимирчан, які звикли до співжиття з євреями, став надзвичайно жахливим і просто нелюдським факт насильницького винищення єврейського населення, коли протягом кількох днів вантажними машинами під посиленою охороною мешканців гетто вивозили у п’ятиденську яму, викопану самими євреями, і там примушували їх роздягатись. З них просто здирали або виривали якісь прикраси (перстні, золоті зуби) і розстрілювали чергами кулеметів. Розстрільниками в переважній більшості були завербовані місцеві зрадники. Будь-яка спроба утечі тут же каралась смертю.
Протягом всієї окупації міста ще жахливішим був факт поповнення концтабору радянськими військовополоненими. В міру наступу німецьких військ на схід потоки полонених збільшувались. Важко зараз згадати звідки взялась ця ініціатива, але коли на станцію прибував черговий ешелон із черговою партією військовополонених, по всьому маршруті від вокзалу до концтабору нами, підлітками, передавалась зрозуміла усім естафета - «ведуть». Це означало, що по всій цій дистанції містяни на рушниках чи просто на звичних кусках матерії розкладали що було: хліб, варену картоплю, бутерброди, кашу, варення, аби нещасні полонені могли що-небудь вхопити. Саме нещасні, бо серед них рідко хто був цілком здоровий, переважали поранені, напіводягнені, забинтовані, часто один одного підтримували. Траплялось, що караул, який їх супроводжував, дозволяв схопити ці пожитки. Якщо ж вели їх румуни чи угорці, то це було неможливо, полонених просто били прикладами і навіть на місці розстрілювали. І це все робилось на наших дитячих очах.
Що робилось у концтаборі невідомо. Але пам’ять повертає до того, що серед полонених, тих, хто фізично був здоровий, виводили за межі табору копати кілька глибоких і великих за розміром ям (навпроти сучасного пам’ятника жертвам фашизму). Тих, хто був уже надто заморений, вивозили з табору і напівживим скидали в ці ями. Особливо інтенсивним був цей процес після того, як пара десятків чи більше полонених зробили спробу втечі. Тих, кого спіймали, і ініціаторів замкнули в одному із ангарів, будівлю облили бензином і живцем усіх спалили. Людські стони, крики, зойки було чути на великі відстані.
Офіційна цифра засвідчує, що в цьому концтаборі було замордовано 56 тисяч офіцерів, але виходячи з того, що потоки їх наростали, можна допустити, що їх було набагато більше.
Згадується ще одна дитяча проста таки ініціатива, коли ми шматки, окрайці, скибки хліба перекидали полоненим через ці високі загороди. Інколи вдавалось це робити, бо охорона була поставлена і ззовні. Цікава і така деталь: часом з-за колючого дроту наші полонені перекидали нам бруски звичайного господарського мила, якісь ручні вироби.
Десь з кінця 1942 року значно посилились репресії окупантів. Почались нові облави, чистки, які охопили і ближні села, все шукали вояків доблесної УПА, яка почала добре дошкуляти окупантам. Часто на шибениці почали з’являтись нові жертви.
І якщо у когось повертається язик стверджувати, що УПА служила у німців, то це можуть казати люди, в душі яких немає святого чуття бути українцем. Хай це не буде в дивовижу, але й моя сім’я допомагала воїнам УПА. Нас троє, мої старші сестра і брат були залучені (невідомо як) до викрадання патронів у німців. Ми з братом підкопували паркан, я як найменший пролазив через дірку і цупив пачку-дві патронів (їх було по 100 штук в кожній упаковці). Сестра все це приймала і зберігала в хаті під ліжком так, щоб і не здогадувалась мама. Періодично приходив до нас її однокласник (звали його Женя) і передавав ці набої за призначенням. Такі наші дії були доти, поки ми з братом не погоріли: нас на гарячому піймав німецький офіцер, добре відлупцював і довів до дому, де ще й мама добряче доклалась. На такий результат наших дитячих дій мабуть вплинуло ще й те, що наша мама працювала на кухні німецької військової частини, яка була дислокована поруч з нашою хатою. З позицій сьогодення мамину роботу можна оцінювати по різному, але що залишалося робити, коли треба було годувати четверо дітей, діда і бабу, які жили з нами (батько ж був у Німеччині). Багато жінок змушені були також працювати в окупаційних закладах, бо потрібно було якось виживати міському населенню.
Місцева промисловість, яка була створена в минулому, через воєнні дії припинила свою діяльність (йдеться, про молочний завод, бойню, ковбасний цех, грабарню, млини, які просто зруйновані).
Після знищення єврейського населення та чистки серед працездатних українців і поляків, практично в місті не було робочої сили. А наростання репресійних акцій призвело до того, що місто показувалось обезлюдненим. І тільки тоді, коли окупаційна влада в черговий раз використовувала шибеницю для розправи з патріотом, всіх зганяли до центру і прилюдно страчували героя.
В уцілілих будинках центру та неподалік від нього кращі помешкання були заселені німецькими офіцерами. Слід зауважити, що і серед німців були окремі, які не проявляли властивого для фашизму звірства. Ми, діти, від деяких з них одержували навіть ласощі (цукерки або в тюбиках так званий білий мед). Цікава й така деталь: серед окупантів в казармах, які зараз ще збереглись по лівий бік дороги на Устилуг, жили італійці. За цукерки ми, хлопчаки, ловили їм на Лузі жаб, їхній особливий делікатес.
За час окупації значно були пошкоджені тротуари, будинки та дороги, бо, крім вирв від снарядів і гранат, бруківку та тротуари добре понівечила важка воєнна техніка, яка постійно рухалась на схід.
До самого звільнення Володимира від окупантів безперебійно функціонував смертний конвеєр концентраційного табору.
***
В історію міста свої особливі сторінки вписала і поновлена після війни радянська влада.
Здавалося б, що контрнаступ Червоної армії та звільнення Володимира від окупантів повинні були принести містянам радісну ейфорію та так довго очікувані світлі сподівання. Проте вони були затьмарені уже в перші дні.
Коли радянські війська вступили, звичайно, з боєм у місто, то разом з цим було насаджено і нову владу: керівні посади в органах управління та в силових структурах посіли не місцеві інтелігенти, а такі, що прибули разом з військами. Нова влада відразу містянам прищепила ярлик - бандерівці. Почались суцільні перевірки лояльності осіб, які були в лавах УПА, їх заарештовували, місцеву інтелігенцію перешерстили, в школи був залучений не місцевий вітчизняний персонал, знову підпали під гоніння греко-католицькі священики, в українських православних церквах служба правилась російською мовою, в структурах управління також домінувала російська мова.
Про нові порядки переконливо свідчить і такий факт. Школярі та студенти технікуму були залучені до «розчищення» єврейського кладовища. Надгробні плити вивезли для вимощення доріг, а на захороненнях заклали парк і збудували танцювальний майданчик. Приміщення кірхи стало міським спортивним залом, а католицький костел перетворили на кафе.
Як і в 1939 р., всіх, хто виявляв будь-який супротив, вантажили в телятники та висилали в Сибір.
Для боротьби з так званими бандерівцями, особливо в сільській місцевості, у Володимирі був створений винищувальний батальйон, який мав дві групи: перша - це з росіян та завербованих українців, а друга - з росіян та осіб національних меншин.
Цей батальйон містяни називали «істребки». Його завданням було: виловлювати і карати воїнів УПА або зв’язаних з ними людей, здійснювати провокації і диверсії серед сільського населення від виглядом бандерівців (для чого у них була і відповідна упівська форма), що проявлялось у отруєнні колодязів, підпалі господарських будівель, пограбуванню житла, до того ж такі рейди стали досить частими, бо був взятий офіційний курс на повну ліквідацію будь-якого спротиву місцевого населення (варто згадати суть указу за підписом Берії та Жукова). Власне аж до 1955 р. тривав цей державний шабаш, бо супротив здійснювали ще й хазяйновиті селяни, які не хотіли вступати в колгоспи. Найбільш активні разом із сім’ями були етаповані до Сибіру.
Є одна неординарна деталь: колективізація на Волині була завершена у 1955 р. і того ж року у Володимирі були виставлені на загальний огляд останні 5 упівців, яких вдалось енкаведистам захопити в районі П’ятиденського лісу лише за допомогою собак (надресированих виривати горло). Трупи цих героїв під суворою охороною пролежали на землі у дворі колишньої прикордонної служби, але ніхто із володимирчан так і не виказав їх.
До подій, що лишили в пам’яті слід, належить також той безпорядок органів нової влади, який був під час репатріації українського і польського населення (з Польщі в Україну і навпаки). Відсутність будь-якої елементарної організації породило нові суперечки, претензії, непорозуміння, в які також вклали свої зусилля правоохоронні служби.
В той період репатрійоване населення не завжди поверталось у свої хати. Натомість на місці згорілих хат почали виникати землянки, які були в користуванні ще довгий час.
Масові безпорядки викликані були також і тим, що в зоні колишнього концтабору (там, де зараз знаходиться меморіал пам’яті жертв фашизму), було створено фільтраційний пункт для жінок, які повертались із Німеччини, куди були під час окупації насильно вивезені для використання на фізичних роботах. На цей пункт щоденно прибували нові партії жінок, з якими вчинялись фільтраційні операції - хто в Сибір на поселення, хто на відновлення промисловості Донбасу, а хто (найгарніші і наймолодші) для втіх офіцерського складу, для чого по вул. Ковельській було відведено окремий (напівзакритий) будинок. А в Володимирі на той час знову всі казарми були заселені військовими, що також не зовсім лояльно сприймались населенням.
Не можна оминути ще й таку річ. Відразу з поверненням радянської влади та гонінням патріотично налаштованого населення всі мешканці Володимира були віднесені до так званої заборонної зони №2, штамп про, що виставлявся на окремій сторінці паспорта. На цьому штампі зазначалось: «Житель запретной зоны 2». Для містян це означало, що на таке тавро мали звертати увагу відповідні служби за межами міста, в свою чергу в’їзд у місто без цього тавра був жорстко контрольований, вхід на перон станції був заборонений, а як тільки прибував поїзд, тут же прикордонники ретельно перевіряли прибульців. Така карантинна акція тривала досить довго, допоки не було завершено цілковиту чистку населення на кшталт - свої не свої. В усякому разі в 1954 р. в моєму паспорті ще був цей штамп.
Спадає на спомин також 1947 р., коли у Володимирі особливо гостро відчутним став голод. Розорене з часу війни місто та його господарство лише почало спинатись на ноги, як накотилась просто Божа кара. З самої осені 1946 р. не було жодної краплини дощу, безсніжною виявилась також зима, а по тім - знову бездощів’я, люта спека, земля вкрилась тріщинами, посуха виснажувала рослини, які віддавали свою вологу землі.
У Володимирі почався справжній голод: в магазинах стало пусто, хліб продавався мізерними порціями і за відповідними хлібними карточками, щоб їх отримати, потрібно було з ночі стояти в чергах і все рівно його не вистачало. У домашніх умовах випікали власний «хліб» з м’якини, тирси та полови. На харчування пішли кропива, будяки та інша ще жива зелень. У місті щезли собаки і коти. Люди падали на коліна і благали Бога послати дощ.
Містяни вдавались до пошуку всіх можливих джерел - збирання минулорічних колосків, залишків у землі картоплі. Якщо це здійснювалось на колгоспних полях, то такі збирачі карались.
Певним порятунком було ще село: володимирчани пішли по селах, аби знайти якусь роботу чи обміняти будь-що на хліб, який в ті часи був на вагу золота. Виручали також дні ярмарку, який діяв у центрі, де зараз знаходиться автостанція і універмаг. Тут також переважали обмінні операції. Крім того, після закінчення ярмарку селяни на своїх возах верталися додому, а тому перед виїздом у село Заріччя ми, підлітки, забезпечували напування коней: супроводжували по з’їзду з шосе до Луги, а наші мами відрами набирали воду і поїли коней. І тут головною платою був хліб.
А ще, уже під зиму 1947р. на цукровий завод з навколишніх сіл возили цукрові буряки. І знову дітвора збирала корені, які випадали з машин чи воза, а мами готували з них сироп (замінник цукру), а виварені пластівці ставали делікатесом у харчуванні, яке зводилось практично до одноразового споживання харчів. Саме в той час у Володимирі виникла місцева торгова міра - сир - склянками, а сметана - столовими ложками.
Вагомою підмогою для родинних раціонів були дикорослі плоди і ягоди лісу та риболовля. Дітвора особливо під час шкільних канікул шастала по лісах, аби вишукати малину, чорницю, суницю, ожину, терен і звичайно гриби. На р. Лузі вдавалось завдяки спеціальним засобам ловлі (підривка і кломля) добувати щуку, карася, линка, окуня, в’юна і навіть вугра. Виручав також і луговий щавель.
Слід зауважити, що у тому ж 1947 р. володимирчани не відчули ніякої зовнішньої продовольчої підмоги. Клеймо західняків, бандерівців, очевидно зіграло тоді свою роль.
І на тлі такого голодного страждання населення цинічною наругою виглядав факт, коли в дитячому садку дітей заставляли молитись Богу і водночас Сталіну і якщо згадування Бога не давало ніякого результату, то коли взивали до Сталіна, тут же вносились якісь харчі. Такий був державний цинізм.
Що ще лишилось у пам’яті - так це загати. Впродовж кількох років по війні гострою була проблема палива, основним видом якого лишались дрова. Щоб якось уберегти тепло всередині хат, довкола по всьому периметру створювалась загата - з хмизу, сухого бадилля, буряну і т.д.
***
Із усієї сукупності спогадів, що врізались у дитячу пам’ять, дозволю собі зупинитись на наступному. Його виокремлення із загалу пояснюється тим, що комуністична мораль за своєю суттю нічим не відрізнялась від нацистського фашизму.
Як уже згадувалось, всі військовополонені, що пройшли через концтабір Володимира, були чи мертвими чи напівживими, скинуті у ними самими викопані величезні ями (можете уявити, які вони були, коли там було засипано 56 тисяч людських душ). За політикою, яка тоді домінувала, полонені вважались такими, що не заслуговують не те що на якусь опіку, а взагалі на увагу. Невідомо хто прийняв відповідне рішення, але на ті братські могили почали вивозити сміття, фекалії і всякий інший непотріб. Зробили з них сміттєзвалище.
І як нетлінний докір фактор совісті, як крик людської душі в кожну весну з-під цього звалища виринали червоні маки і наче взивали до влади - не будьте звірі, вшануйте по-людськи тисячі тих, хто не пішов на цю землю карати, а став жертвою недолугої сталінської політики.
І лише після смерті Сталіна цей голос було почуто і зведено теперішній меморіальний комплекс, який уже потребує певної підтримки. А в перші роки, коли ти стояв на тому місці і мовчки перебирав у душі долі цих мучеників, з-під землі виривалася безсмертна українська мелодія «Степом, степом...», як незбориме свідчення щирості української душі.
***
Викладений тут фрагментарно огляд подій і явищ, що торкнулись життя Володимира, охоплює досить тривалий період, який характеризується не лише часовим виміром, а й зміною політичних режимів і державних влад. Без перебільшення можна стверджувати, що на долю володимирчан, як і всього українського народу, випало чимало пережити. Волиняни на собі відчули хиже засилля орла: двоголового Росії, білого Польщі і розхристаного чорного фашизму. В усякому разі наше місто відчуло на собі і польську владу, і зовсім нову радянську владу, яку невдовзі змінила жорстока фашистська потуга. І після цього знову вернулась радянська влада з новими намірами, діями та вчинками під червоним прапором, серпом і молотом.
І за всіх цих режимів український етнос ніколи не відчував себе господарем у своєму домі. Так було насправді і це є наша гірка правда. Але володимирчан вистояли і головне не втратили віру в себе, зберегли наше генне коріння - працелюбство, відвагу, чесність, щирість, відданість своїй землі і українську мову. Життєві і моральні чесноти, як головна риса українського народу, ніколи і ні за яких обставин не покидали володимирчан.
Нині ми живемо у незалежній українській державі, до якої так довго йшов наш народ. Цей факт зайвий раз переконує, що нам необхідно знати наше минуле, з якого всі ми вийшли. Це знання потрібне в першу чергу для того, щоб глибше вникнути в наше коріння, згадати тих, хто виборював нашу самостійність у минулому заради розуміння нашого поступу, а не помсти чи відплати, за минулі збочення, непорозуміння і навіть ворожнечу.
У цьому відношенні не слід вбачати в минулому лише голий негатив. І там були добрі речі, інакше ми б не вижили і не вистояли. Наша нація, в якій глибоко вкоренилось козацьке єство, довела, що і в умовах поневолення вона мужніла, зростала, набиралась нових сил для майбутнього поступу. Ми ніколи нікого не завойовували, а захищали рідний край, рідну землю, отчий поріг. І кожен раз самі намагались творити своє життя.
Повоєнний період для Володимира був досить складним. Треба було відновлювати буденне міське життя і розбирати завали, відбудовувати житло, упорядковувати вулиці, будувати нове, відроджувати понівечене війною міське господарство. Не слід забувати, що все це треба було робити в умовах значно скороченого міського населення, особливо чоловічої статі, насаджуваних нових порядків і посиленого силового контролю за лояльністю до радянської влади, яка сповідала одне - це бандерівський край.
Але володимирчан вистояли. Поступово, крок за кроком відродилась харчова, промисловість, повернули до ладу грабарню, вапнярню, цегельний завод, ковбасний цех, бойню. Запрацювали заклади освіти, медицини, відродилась торгівля, місто почало набувати ознак окультуреного і впорядкованого провінційного містечка.
Знаменною несподіванкою було будівництво на місці зруйнованого війною водяного млина міжколгоспної гідроелектростанції. Виробництво дешевої електроенергії, яка не потребує ні газу, ні вугілля, ані радіоактивного палива, значно сприяло зниженню затрат у сільському господарстві, особливо в час весняної посівної компанії та збирання врожаю. Значно оживилось середовище вздовж двох берегів Луги. Навіть нам, повоєнній дітворі, повноводна річка (під час накопичення води) стала ще ріднішою не лише своїм повноводдям, а й тим, що спад води під час роботи турбін, обезводнював затоплені береги, де просто руками ми ловили щуку, окунів, линів, попадались вугри і налими, не кажучи вже про в’юнів. Кому потім прийшло в голову зруйнувати цю фабрику дешевої електроенергії і натомість ліквідувати і міст, і відповідну шляхову мережу.
Особливо хочеться згадати про свої перші «університети», тобто про рідну школу і таких доброзичливих та самовідданих учителів. Початкову освіту добував у підготовчій школі, на першому поверсі теперішнього педагогічного коледжу. Це була змішана школа, тобто разом вчились і дівчата і хлопці. Крім постійного рейваху та непорозуміння, нічого особливого не запам’яталось.
Подальша освіта, тобто з п’ятого і до десятого класу набувалась у чоловічій середній школі №2 (червона школа - так тоді вона називалась). З перших же днів тут відчувалась особлива обстановка, зовсім інший клімат, атмосфера поведінки та відповідальності, почуття дисципліни та гордості.
Незважаючи на загальні труднощі та слабке забезпечення учнівського життя (відсутність чорнил, зошитів, незабезпечення одягом та взуттям), писати доводилось чорнилом із бузини або хімічним олівцем, не в зошитах, а між рядками газет або іншого паперу, школа №2 стала другою домівкою.
Вважаю, що це була особлива заслуга тодішнього керівництва школи - директора Артема Антоновича Пальцуна, завуча Дем’яна Федотовича Іщенка та їх незмінної помічниці Євгенії Гервасівни Редзьо. їм вдалось сформувати той педагогічний колектив, який по праву слід називати архітекторами, зодчими дитячих душ. Хоч переважна частина вчителів була не з місцевих, але вони аж ніяк не проявляли якоїсь неприязні до нас, дітей бандерівців. Навпаки, вони зуміли знайти такі підходи до нас, що згодом самі говорили, що наче вони виросли тут, стали волинянами. Сьогодні є всі підстави стверджувати, що то були вчителі від Бога, бо в чоловічій школі, де тоді в повоєнні роки навчались хлопці різного віку, зуміли всіх об’єднати в єдиний працелюбний колектив, то треба було мати неабиякий педагогічний хист. У нас практично не було вільного часу, бо крім уроків, постійно працювали гуртки: фізичний, хімічний, природничий, літературний, драматичний, хоровий. У нас був власний духовий оркестр, футбольна, баскетбольна і волейбольна команди. Школа № 2 була досить відома не лише у місті, а й поза ним.
В пам’яті лишились наші недільники по збиранню металобрухту і макулатури, участь у сільськогосподарських роботах. Наша художня самодіяльність виїжджала по селах з концертами. Від нашої школи були відправлені десятки мішків із жолудями, які ми збирали для закладки лісосмуг у степу України.
З глибокою вдячністю і щирою теплотою закарбувалися в моїй душі ті вчителі, які не знали втоми і спокою, а торували наші життєві шляхи. Схиляю свою сиву голову вдячності та поваги тим, кого ще досі пам’ятаю: Батяєв Анатолій Тимофійович, Булавка Василь Степанович, Венжик Лариса Федорівна, Таран Олена Миколаївна, Губарі Марія Федорівна та Іван Гаврилович, Гудзенко Фаїна Григорівна, Гуковський Володимир Володимирович, Детюк Артем Лукич, Іщенко Дем’ян Федотович, Кандиба Анастасія Матвіївна, Кодій Домнікія Євдокимівна, Лопійчуки Євгенія Гервасівна та Михайло Васильович, Шльцун Артем Антонович, Пацай Ганна Миколаївна, Перельман Лія Григорівна, Стеценко Наталія Петрівна та Яким Костянтинович, Сотнічук Олексій Михайлович, Хиляк Юрій Максимович, Шелягов Михайло Юхимович, Шкурат Михайло Миколайович і Яворський Олексій Миколайович.
Вони нас вчили не лише дисциплінам шкільної програм, а й культурі поведінки, логічному мисленню, шанобливому ставленню до батьків і жінок, любові до рідного дому і своєї Вітчизни. І саме цим залишили в наших хлопчачих душах таку щиру і глибоку пам’ять.
Не допускаю, що і тепер у школі нема таких вчителів. Але хотів би їм від глибини серця побажати, щоб і їх по збіглих десятках років, так же тепло згадували і їх вдячні учні.

***
Я з рідного мені міста випурхнув ще в далекому 1954 р., коли закінчив мою alma-mater,
Володимир-Волинську середню чоловічу школу № 2. Життя склалось так, як мабуть і вчили мене та бажали мені мої незабутні вчителі.
І де б я не був, і що б не робив, але завжди в душі лишається отчий поріг, який є у Володимирі. Тут покояться мої батьки, діди, брати і сестри, живуть, слава Богу, ще брат і сестра, є роками випробувані вірні друзі.
І лишились два просто святі для мене місця - це те, де була колись наша хата і подвір’я та будівля колишньої школи № 2. Я тут з
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^