dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 435
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 13-10-2016, 11:38
13-10-2016, 11:38

Яровенко Галина Дмитрівна

Категорія: Публікації

Родом я із села Юрківка Звенигородського району, що на Черкащині. Мій батько був вчителем історії, мама працювала в колгоспі. Мама походить із родини, що вимерла під час голоду 32-33 років. Батько мамин мав магазин. Із приходом радянської влади його магазин конфіскували, виселили з будинку, де жила вся родина. Жили в старенькій бабусиній хатині. Поля не мали, жили тільки за рахунок магазину. Коли все відібрали, мамин батько залишився без роботи, без засобів для існування. А ще було шестеро голодних дітей. Мама була найстарша. Разом з сусідами виїхала на Донбас. Працювала у їдальні: мила посуд. Таким чином вона врятувалась і вижила. Решта членів сім’ї померли від голоду. Прийшли більшовики. Всі були у шкіряних курточках. У селі відразу знайшлися такі, що примкнули до них, бо не мали ніякої роботи і ніяких турбот. Зрадити односельчан для них було дуже просто. Вони відразу видали всіх сільських патріотів. Коли незабаром прийшли німці, то вони переметнулися до них, бо ж знову мали можливість показати всіх: хто голова колгоспу, хто голова сільської ради, бригадир, секретар, – тобто всіх тих, хто працював на керівних посадах. А німцям того і треба було. Всіх скинули в загальну яму і живцем закопали. Територію охороняли. Але ми,діти, там ходили і бачили, що земля довгий час ворушилась. Мені це добре запам’яталося, бо закопали рідного дідового брата, який був головою сільської ради.
Батько мого тата був учасником війни 1914 року. Мав поранені ноги, все життя ходив на милицях. Коня, воза, плуга забрали під час розкуркулення. Отже, навіть не мав чим землю обробляти.
Комуністи ходили зі штирями. Нишпорили по хаті і по подвір’ю, щоб ще щось знайти і забрати. Навіть горшки з їжею з печі витягли і порозкидали по городі. Свої ж українці так поводились із односельчанами. Дід мав корову і завдяки цьому вижив. Корову як тяглову силу використовували: і землю орали і їздили в магазин, на базар. Іншого виходу не було. Двоє дітей померло під час голоду і під час чуми у 20-х роках. Вижили мій тато і дядько. Я ще пам’ятаю їхню стареньку хату: у ній ліжко, на ньому солома, застелена рядном, і більше нічого. Вкрива120
лися тим, у чому ходили. Були на всю сім ю одні шиті валянки з галошами, що самі клеїли з гуми. Ще до війни батько закінчив педучилище, а після війни – інститут. Мама не мала змоги вчитися, тож займалася господарством.
Я після закінчення школи вступила до Одеського університету. Захворіла на туберкульоз кісток… Отримати повноцінну освіту допоміг мені наш декан Дузь. І.М. Коли я лежала у лікарні, він приходив до мене щодня або ж присилав студентів. Дипломну роботу писала «по шматочках». Він приносив літературу, я її опрацьовувала, писала матеріал, а декан перевіряв, і так тривало доти, поки дипломна робота не була закінчена. У палаті було 12 чоловік, то декан домовився, щоб мені дозволили готуватися до екзаменів у їдальні, коли там нікого не було. На захист дипломної роботи декан забрав мене з лікарні до гуртожитку, бо я ж не могла ходити. І так я сидячи захищала свою дипломну роботу.
Далі він добився, щоб мені дали путівку в санаторій за 100 кілометрів від Одеси. Сюди мені присилали книги, і так я готувалась до екзаменів. Одного разу до мене вбігає група дівчат з університету і кажуть: «Приїхала комісія, то зараз будеш складати екзамени». І тут заходять викладачі. А головою державної комісії був професор з Академії наук із Києва. Всі вони приїхали у санаторій вантажною машиною. Голова комісії каже «Давайте попитаємо її дещо і поставимо оцінку». А викладач відповів: «Ні! Буде здавати. Нехай витягає квитки». Літературу я не здавала, бо писала дипломну роботу, з мови витягла квиток і в питаннях більш-менш розбиралась, а от квиточок по науковому комунізму дістався складним. Ну, думаю, почну з того питання, яке знаю, а там далі може зупинять. Відповіла я на всі питання, як могла, бо ж таки знання, які я отримала в університеті дуже відрізнялись від тих, що готувалася на лікарняному ліжку із журналів, де друкувалися змінені матеріали. Потім мене попросили вийти, щоб комісія мала можливість порадитись. Вирішили мені поставити оцінки «відмінно». А я до них: «Ви мені неправильно поставили оцінки, бо я п’ятірки не заслуговую!»
На що голова комісії і каже: «Цікаво, хто в кого приймає екзамен! Я вперше чую, щоб студентка протестувала проти п’ятірки!» Усе це свідчить про людяність екзаменаторів і їхнє співчуття до долі студентки.
Ще один рік я пролежала у санаторії, потім рік в Одесі в лікарні, аж попала в Київську лікарню, де пройшла експериментальне лікування. Суворий лікарняний режим і посилене харчування зробили свою справу. Після лікування я мусила два роки ходити на милицях. Мене непокоїло, як я на милицях піду на роботу.
На той час завідуючим районним відділом освіти став колишній директор школи, де я вчилась. Він запропонував місце вчительки німецької мови у селі, де школа і квартира були поруч.
Згодом я переїхала на Волинь. Мама плакала: «Куди ж ти, доню, їдеш ? Там бандери!Заб’ють!», бо вірила неправдивій інформації, яку поширювала влада. Місто, Володимир-Волинський, справило на мене особливе враження: воно було своєрідне, зовсім відрізнялося від інших, де мені доводилося побувати. Ошатні невеликі будинки, Рівненькі, як стріла, вулиці. Воно купалося в зелені. У ньому було спокійно і затишно. Люди привітні, зустріли не вороже, а люб’язно. Моїми друзями стали справжні патріоти «бандерівці». Рік пропрацювала у Бубнові. Викладала російську мову.
За той час батьки переїхали в інше село. Коли я приїхала до них у гості, довго не могла знайти хату. Запитала якусь жінку, де живе мама. А вона і каже: «Та бандерівка?» Виходить, що коли я працювала на Волині, то я і мої батьки – бандери. Ось так влада намагалася пересварити людей між собою, і тримати над ними контроль.
Потім направили мене у школу-інтернат, де я викладала українську мову і літературу, а далі в школу №2. Познайомилася з Іщенком Д.Ф. – керівником літературного об’єднання району. Всі літературні твори, які писали учні інтернату, що йшли на конкурс, він перечитував і відбирав кращі. От він при зустрічі і каже: «То Ви вчителька з інтернату? Дивувався, чому це учні з міських шкіл не займають призові місця, а лише діти з інтернату?» Один з учнів інтернату – Черненко Микола став відомим журналістом.
Діти в інтернаті були особливі: сироти, напівсироти або з далеких сіл. Це або ті, яких залишили на вокзалі, або ті, чиїх батьків позбавили батьківських прав, тобто з неблагополучних сімей. Вони були розумними, кмітливими, але недолюбленими і вимагали особливої уваги. На них не можна було кричати, від них не можна було щось вимагати, бо в їхніх очах зразу з’являвся біль. Пригадую такий випадок. 6-й клас. Приїжджає мати однієї дівчинки. А та, побачивши її, заховалася під парту. Чомусь мама вважала її негарною через веснянки. І весь час їй про це говорила. Для дитини це була важка психологічна травма. Дівчинка навідріз відмовилася їхати з матір’ю.
Ще такий випадок. Я була редактором загальношкільної газети. Ми готували дитячу газету, в якій були поміщені творчі здобутки самих дітей: і ребуси, і загадки. і прислів’я, і вірші, і оповідання, словом все, що вони могли написати. Це давало їм можливість брати участь у районних конкурсах. А Толя Науменко допомагав мені: малював, складав ребуси краще від усіх учнів. Інші, зокрема, Дубицька Валентина, Кирпичек Мар’яна складали вірші, оповідання, казки.
Одного разу Толик приходить і гірко плаче. Виявляється, його мама написала листа директорові. Вона уже знову вийшла заміж і просить його дати довідку, що в неї в інтернаті є син. А про Толика навіть нічого не запитала, ніби він їй зовсім чужий. Звичайно, для дитини це було дуже боляче.
Змінив мою думку про бандерівців такий випадок. В інтернаті була дівчинка Галя Лебідь
з Устилуга, батька якої вбили нібито бандерівці. На суді її мама серед енкаведистів упізнала того, хто вбив її чоловіка. У неї просто на суді стався розрив серця. А потім почали ширитися чутки, що енкаведисти часто перевдягалися у чужу форму, і нападали на мирне населення, щоб дискредитувати українських патріотів.
Працювати в інтернаті було складно. Діти були своєрідні, слухняні і неслухняні, яких ніяк не можна було заспокоїти, але і кричати не можна було. Треба було знайти такий підхід до них, щоб їм було цікаво. На уроках літератури це було легше зробити. Якщо учні все встигали зробити за урок, то за кілька хвилин до дзвінка я переказувала їм зміст книжки, яку на той момент читала сама. Діти старалися, щоб час завжди лишався, бо їм було цікаво дізнатися що написано у ній. На уроках мови було складніше, бо там правила і вправи. Але за виконання додаткових завдань ставились додаткові бали, що для учнів на той час було престижно.
Потім, коли я перейшла працювати у загальноосвітню школу, я ніколи не ставила двійок, бо вважала, якщо учень нічого не знає, то це вина вчителя. У дітей також часом бувають складні ситуації. Деякі батьки за незадовільну оцінку в щоденнику лупцювали своїх дітей. Отже, треба було знайти вихід з цієї ситуації. Урок я починала з нової теми. Потім робили тренувальні вправи. Якщо треба було, пояснювала матеріал ще раз. Сильніші учні виконували додаткові завдання. Поки школярі писали вправи, я перевіряла домашнє завдання. Вивчити вірш з літератури в класі було неможливо. Якщо вдома хтось не вивчив, то на перший раз ставила крапку, на другий раз – нічого, а на третій раз – забирала сумку, а книжки і зошити зоставляла учневі. Їх треба було нести додому в руках. То була найгірша кара. Хлопці боялися, що з них будуть сміятися. Проте вони могли залишитись після уроків в школі, вивчити вірш, здати і отримати оцінку. А був такий учень - Коля Пасічник, який за сумкою так і не прийшов, так вона і лишилася в учительській.
Коли учні писали твори, завжди давала можливість виправити помилки і переписати протягом одного тижня. Сильніші учні завжди працювали над своїми помилками. А слабші – просто списували, та ще й питали: «А чого в мене трійка, а в тій роботі, з якої списав, - п’ятірка? То ж так само все переписано?». Пам’ятаю Іру Панасевич. При вступі до інституту вона написала твір на п’ятірку. Таке рідко трапляється.Вона закінчила аспірантуру в Києві (інститут мовознавства), захистила наукову роботу, стала науковцем, зокрема уклала словник українських фразеологізмів.
З 5-го по 8-й клас дітки писали елементарні твори, з 9-го по 10-й складніші літературні твори. Завжди проводився урок підготовки. Школярі вдома мали написати твір. У класі ми розбирали, що має бути у вступі, що в основній частині, і що у висновках. На наступному уроці вони читали свої твори, і ми аналізували, що не так написано, чого не вистачає. І таким чином учні вчилися писати твори правильно. У 10-у класі вони вже самі добре справлялися з творами.
Мені завжди щастило на керівників. Дуже добре було працювати в інтернаті при Потураї С.О. Він завжди мав свою думку, ніколи нікого не слухав. Завжди сам розбирався у різних ситуаціях. Прекрасний методист. Сам вчитель української мови і літератури. Завжди об’єктивно ставився до вчителів і до учнів.
Я завдячую співпраці з Іщенком Д.Ф. Справжній педагог. Усім серцем і душею був зі школою. Він привчив нас, учителів, розповідати про свою школу і про своїх колег тільки позитивне. Всі проблеми, всі суперечки, всі негаразди можна було вирішувати на профспілкових зборах і на педрадах так, що б поза межі школи вони не виходили. Коли вчителі оформляли кабінети, чи їздили на поле обробляти буряки, Іщенко завжди був із колективом. Коли були шкільні вечори, він не сидів у кабінеті, а був разом з учнями на заходах. Зранку, коли приходили на роботу, він уже був; ввечері, коли всі йшли додому, він ще залишався, тобто відкривав і закривав школу.
Разом з учнями, в яких я була класним керівником ми об’їздили всі застави у районі. Листувалися із прикордонниками застав Радянського Союзу. Зустрічалися із сестрою та братом Пархоменка, на честь якого названа застава. Вони розповідвали, що насправді робилося на заставі. Зустрічалися з родичами Левінцова. Відвідали музеї у Луцьку, їздили в Брестську фортецю. Діти листувалися з письменником Платоновим. Він запросив нас у Москву, зустрів і провів нас по всіх музеях, і навіть завів у Кремль. Також відвідали музеї, театри, церкви Петербурга. Їздили у Нагуєвичі на батьківщину Івана Франка. За виконану нами роботу голова колгоспу дав вантажну машину. Ми настелили туди соломи і поїхали по місцях, де бував Франко. Отже, учні на той час мали можливість відвідувати цікаві місця і вивчати історію рідного краю.

Яровенко Галина Дмитрівна

На параді
Яровенко Галина Дмитрівна

На площі
Яровенко Галина Дмитрівна

На урочистій лінійці
Яровенко Галина Дмитрівна

Яровенко Галина Дмитрівна

Яровенко Галина

Спогади записали:
Гринчук П.Г. та Кчерява Р.І.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.