dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1264
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 6-06-2013, 15:02
6-06-2013, 15:02

Патронацтво Василівської церкви

Категорія: Публікації

Патронацтво Василівської церквиПраво патронату – це церковне право за яким певній особі чи закладу надається сукупність прав і обов’язків. Це право застосовувалося якщо були певні заслуги перед церквою (пожертвування земельної ділянки, зведення церков). Особа, що мала патронат, мала право висувати свого кандидата на вакантну посаду в церкві, по відношенню до якої існує патронат. Римо-католицьке право патронату ділилось на патронат світський – коли право патронату належало світській особі, духовний – коли право патронату належало духовній особі чи церковному закладу. Патронат був наділений ще й почесними правами – це місце на хорах під час богослужіння, місце в церковних процесіях, поминання в церковних молитвах, нагляд за управлінням церковним майном та право на аліменти від церкви у разі бідності через несприятливі обставини, без власної вини.[8]
Якщо відбувалася заміна або продаж патронату, то це вказувало лише на матеріальну користь від патронату. Хоча сам патрон був зобов’язаний бути оборонцем монастиря чи церкви, але в дійсності патронат був звичайним джерелом доходів для патрона. Дійсно самі вже інтеркаляції – часи коли церква чи монастир не мали священика чи ігумена і патрон переймав церковні маєтності в свою управу, давали йому значні доходи. [3]
Право патронату не було нормоване якимось законом, воно розвинулось шляхом звичаю. За литовських часів право патронату було таким широким, що пани і шляхтичі самі призначали або скидали священиків без відома єпископів або просто присвоювали церковне майно.
У Великому Князівстві Литовському вельможі князі ставали протекторами церков. Більшість з них будували храми, дарували ікони, хрести, землі та гроші. В історії є ряд прізвищ, тих осіб, які піклувалися про церкви як справжні господарі. Це князі Ходкевичі, Острозькі, Гулевичі, Глинські, Олельковичі. Дехто з них, як, наприклад, Загоровські, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих і немічних.
Та з XV ст. патронат перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Патронати просто розпоряджаються ними як майновою власністю, тобто продавали, віддавали у посаг, заставляли, дарували та здавали в оренду. Великі князі Литовські, а згодом і польські королі, присвоїли собі «право подання», тобто роздання церковних посад. Кандидати на єпископів, владик та архімандритів за гроші отримували від князів і королів «подання» на ці посади. Хто більше платив за «чолобиття» або більше чимось прислужився королю, той одержував вищу церковну посаду та високий духовний титул. Посади єпископів та архімандритів посідали люди, котрі не мали духовного покликання і навіть нехтували традиціями церковних висвячень. Прибравши до своїх рук церковні та монастирські маєтки, вони неймовірно збагачувалися. [5]
Одержуючи в своє розпорядження церкву чи монастир, патрон, зазвичай, дбав лише про власну вигоду та прибутки, забуваючи про святині, які часто залишались без богослужінь та руйнувалися. Патрон іноді роками залишав церкву без настоятеля, щоб самому одержувати увесь прибуток від церкви. Право патронату стало спадковим і передавалося по заповіту. Найбільш болюче становище мали ті церкви, патронатами яких ставали особи, що не були православними, а перебували у католицизмі чи протестантизмі. В історичних джерелах є безліч таких випадків, коли патрон, замість опіки, зневажав та переслідував православних священиків і прихожан.
Яскравий слід патронацтва має Василівська церква, що у місті Володимирі-Волинському. Вперше в історичних документах про церкву згадується в першій половині XVI ст. 28 квітня 1523 року польський король Сигізмуд І видав князю Василю Михайловичу Сангушку-Ковельському грамоту, згідно з якою, йому надано патронацтво над церквою. Рід князів Сангушків був однією з найбагатших магнатських родин того часу. Володіючи значним капіталом та величезними латифундіями, вони користувалися значними привілеями.
В королівській грамоті писалося: «Бив нам чолом князь Василь Михайлович Сангушкович і повідав перед нами, що ця церква святого Василія у місті Володимирі опала, а би хто ту церкву святого Василія дав йому в подання; то і ми на його «чолобиття» цю церкву святого Василія в подання і оборону дали і цю церкву підтверджуєм цим нашим листом йому самому і його княгині і їх дітям, зі всім тим, що цій церкві здавна належить; якщо не має він від тої церкви Божої пожитків ніяких собі мати і в поданні і в обороні своїй її мати. І на то ми йому дали цей лист з нашою печаткою».[7]
Василівська церква на той період дуже занепала. Після отримання патронацтва Василем Сангушком, котрий був у православній вірі, церква знайшла хорошу підтримку і справжнього оборонця.
В 1554 році князь Василь Сангушко передав право патронацтва над Василівською церквою, відомому оборонцю православної віри – Петру Богдановичу Загоровському. Аристократична родина Загоровських, загалом, довго намагалася охороняти православну віру і відрізнялася значною культурною освітченістю та меценацтвом. Петро Загоровський займав важливі державні посади. Був ключником луцьким, городничим, маршалком та послом на польським сеймах. Продовж усього життя примножував свої статки і з дрібного землевласника став одним з найбільших земледерців на Волині. Був людиною досить побожною, жертвував гроші на храми, будував нові церкви та з Богом у серці прожив своє життя.
Приблизно у 1558 році церкву у Загоровського відібрали князі Радзивілли. Більше 12 років Петро Загоровський судився з Радзивіллами за церкву. В 1574 році князі Микола, Христофор, Юрій, Альбрехт і Станіслав Радзивілли уступили Луцькій єпископії приналежніїм «замок і село Фалемичі, що у Володимирському повіті та Василівську церкву у місті Володимирі». Взамін князі отримали від Луцького єпископа Івана Борзобагатого – церковний маєток Луцької єпископії Хорлупи. З того часу Василівська церква почала відноситись до Луцької єпископії. [7]
В 1585 році королівський комірник Микола Рокицький, вводячи ново назначеного єпископа Кирила Терлецького на єпископію Луцьку та Острозьку «подав» йому церкву Василівську у Володимирі.
Близько 1600 року князі Загоровські повернули собі право патронацтва над Василівською церквою і почали захищати її від греко-католицького духовенства. Багато зусиль було прикладено зі сторони Іпатія Потія, котрий хотів схилити прихожан церкви до уніатства. Доходило навіть і до побиття священика Василівської церкви о. Мартина. В ніч на Різдво Христове, коли відбувалося богослужіння, озброєні слуги митрополита Іпатія Потія, застосували силу і відтягли священика від престолу. Потім відвели його до митрополита, який позбавив його духовного сану і наказав цирульнику побрити йому голову. [1].
За таке грубе ставлення попечителі Василівської церкви Андрій та Олександр Загоровські жалілися на Іпатія Потія у 1601 році. Більше двох років тягнулася ця справа і закінчилася тим, що трибунал Люблінський, декретом від 30 травня 1603 році виправдав Іпатія Потія. Як свідчать перекази прихожани Василівської церкви відказувались від примусового нав’язування унії. У візиті 1695 року говориться, що церква знаходилась у запущеному стані адже стіни були потріскані (хоча на них ще залишалися сліди фрески). Також згадується дерев’яна дзвіниця і церковний дім в якому розміщувались училище і шпиталь. [4]
В XIX ст., а саме до 1859 року Василівська церква рахувалась приписною при самостійній прихожанській Введенській церкві. Коли у 1859 році Введенська церква згоріла, то Василівська – стала самостійною церквою. Таким чином, завдяки патронату й практиці «подання» православна церква стала спеціальним джерелом доходів для правительства й панства, що збагачувались за рахунок побожності православних людей. Протягом XVI ст. погляд на право правительства розпоряджатися церковними бенефіціями глибоко закорінився не тільки в управительських кругах, що як ми бачили – рішуче не погоджувалися попускати свого права подання, але також і серед самої православної суспільності, так що православні навіть у часи унії, не відважилися його забезпечити. [3]
Таке трактування «подання хлібів духовних» правительством у руки духовних і недуховних осіб, котрі обертають доходи церкви на свої приватні потреби є цілком зрозумілим. Таке роздавання церковних маєтностей своїм родичам чи приятелям, вказує лише на те, що власна жадоба сильніша за церковні канони.
Отже, система патронату, яка ґрунтувалася «на поданні столиць духовних і хлібів духовних», показала, те, що у гонитві за багатствами, вища ієрархія готова була зрадити і церкву і народ. Головні вожді церкви, її архіпастирі, утративши свою значимість як пастирі в очах пастви, тільки за іменем і зовнішнім одягом були духовними сановниками. А насправді вони були світськими панами, жили й поводилися як пани, турбувалися лише про власні маєтки і інтереси, через що вели постійну боротьбу як між собою, так і з своїми мирянами, здобували монастирі, переходили з однієї кафедри на іншу, багатшу й готові були жертвувати всім, навіть вірою. [6]
Становище, коли стара національна духовність, переживала гіркоту та випробування, що випали на її долю, відбилося не лише на релігії, а й на усьому культурному житті кількох поколінь українського народу.

Література:
1. Архив юго-запад. России, ч. 1., Т. 1., с. 203
2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Репринтне видання: У 4 т. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. – 296 с.
3. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 5. – Львів, 1905. -688 с.
4. Дверницький Е.П. Пямятники древнего православиа в г. Владимире-Волынском. К., 1889
5. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник. А.М. Колодний, П.Л. Яроцький. К.: Т-во «Знання», 1999.- с.735
6. Макарий Булганов. История русской церкви. В 12 т. – Спб., 1882-1884. Т. ІХ. –с.235
7. Теодорович М.І. Місто Володимир Волинської губернії у зв’язку з історією Волинської єпархії: Історичний опис. Репринтне видання. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. -248 с.
8. Патронат церковний. [Електронне джерело]: www.wikiznanie.ru/ru-wz/index.php



Орися Вознюк
науковий співробітник
відділу обліку, паспортизації та наукових
досліджень Державного історико-культурного
заповідника « Стародавній Володимир»
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
<
Ярослава

22 вересня 2013 14:51

Інформація по коментарю
  • Група: Посетители
  • ICQ:
  • Реєстрація: 22.09.2013
  • Статус: Користувач offline
  • Публікацій: 0
  • Коментарів: 4
Оце були колись меценати не те що теперішні благодійники. Дадуть на гривню, а подяк хочуть на тисячу.
<
ОЛЯ

6 жовтня 2013 13:27

Інформація по коментарю
  • Група: Посетители
  • ICQ:
  • Реєстрація: 21.09.2013
  • Статус: Користувач offline
  • Публікацій: 0
  • Коментарів: 7
Дуже подобається мені ця церква, її стіни ніби тримають у собі всі таємниці минулого!!!Всередині так спокійно і тихо. Цікава стаття winked
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2018 (4)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
Березень 2018 (3)
Лютий 2018 (7)
^