dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 637
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 2-06-2016, 15:09
2-06-2016, 15:09

Ірина Ігорівна Корбін

Категорія: Публікації

Народилася я у Володимирі у 1945 році. В 1952 році пішла в українську школу, першу жіночу.
Зараз як згадую, як воно було гарно. Ми носили коричневі за коліна сукенки з чорними
фартушками. А старші дівчата носили вже такі, які їм були до вподоби. Прикрашали сукні
білим комаірцем. На щодень заплітали волосся в одну косу і вплітали коричневий бант, стригти
коси нам не дозволялося. Тоді всі ходили з кісками. А вже на свято можна було дві коси і
кольорові банти.

В 1953 році жіночу та чоловічі школи об’єднали. Ми всі дуже засмутилися, пам’ятаю що
три дні плакала і не ходила до школи. І взагалі довго не могла до того звикнути. Відмінників
посадили наперед: з одного боку хлопці, з іншого дівчатка. Для старшокласників проводили
вечори і танці.

Директор школи Іщенко, як йшов по коридору, то всі повинні були оступалися до стіни, і
«не дай Боже» у кого з хлопців був розстібнутий ґудзик на комірці. Він обов’язково робив зауваження.
Цього не дозволялося, я вже не говорю про куріння. Це все перевірялося, були чергові
і вони відразу доповідали вчителям, як що було не так. Виховання було краще. Можливо,
час був інший.

Так, місто з того часу дуже змінилося. Пам’ятаю, там, де зараз універмаг, були магазинчики - склепи, так і казали, бо багато польського було. А тут, де площа, то один великий магазин стояв. Де
пам’ятник «шпиль», теж стояв продовольчий магазин. Навпроти стадіону була стара колишня
швейна артіль. Директором там була Клавдія Іванівна.
Швейну фабрику побудували вже пізніше. Директором фабрики був Пронський. А то такий
був директор, що чудово знав весь процес виробництва. Він міг сісти за будь яку швейну
машину і показати як і що робити. Моя мама працювала на швейній фабриці. Спочатку в три
зміни, а потім стало дві. Було дуже тяжко, адже садочків тоді не було, і мама брала мене з собою
на фабрику. Пам’ятаю як я спала прямо на тюках тканини. А тоді вже пізніше відкрили
дитячий садочок. Він був на вулиці Гноєнський, як іти до червоної лікарні, по праву сторону. А потім вже на Луцькій відкрили.

Я закінчила другу школу. Після дев’ятого класу поступила у педучилище, тут у Володимирі-
Волинському. Закінчила його дуже добре, і мала право перша отримати направлення. Це
було направлення в село Пульмо, на Світязі. Але разом зі мною вчилася донька полковника,
що мав високу посаду і те направлення отримала вона. Тоді Гудзенко і Яворський дуже протестували,
а я сказала, що поїду разом з усіма, і так опинилася в Донецьку. Нас з Волині було чоловік
п’ятнадцять. Зі мною разом поїхала дівчина з Шацька. Ми з нею потрапили до одного садочка.

Спочатку ми приїхали в Донецьк, звідти - в Красноармійськ. Нас прийняли в міськно і сказали, що на літо треба їхати в село. Завезли нас в село. Дитсадка там не було. Був невеликий будинок, куди батьки, як їхали на роботу, привозили дітей. Так ми там працювали. Люди були хороші, багато переселенців з західної України.

Це був 1966 рік. Там шахти були і дуже багато різних «жуликів». На шахти різні люди йшли,
і після тюрми також. Міліція з кийками ходила, такого ще ніде не було. Першу зарплату
у нас витягнули, ми залишились без жодної копійки. Нам пощастило, в Красноармійську був
дуже хороший завідуючий райво. Він нам дав грошей, і ми деякий час в нього жили. Пам’ятаю,
як зайшла мова за батьків, то я розповіла, що мій батько загинув в Польщі, а завідуючий розповів,
що воював на українському фронті і дійшов до Польщі. Пізніше він домовився, щоб нас перевели в Донецьк.

В Донецьку в садочку я працювала музичним керівником, бо вміла трохи грати, і вихователем.
Дітей було дуже багато, вихователів не вистачало. Зарплата була дуже мала, всього 45
карбованців. Спочатку в групі було 48 дітей, а потім стало 53. Було дві групи на одного вихователя,
тому нам платили подвійну зарплату. Недовго, бо вирішили що це забагато, і стали
платити півтори. І так я працювала майже рік. А потім приїхала комісія з Москви, заборонила
так працювати. Нам наказали повернути всі виплачені понаднормово гроші. Ми дуже плакали.

Нам тоді пощастило, що начальник шахти був дуже хорошою людиною. Мені взагалі щастило
на гарних людей. Він сказав, що не треба платити, що все погасить. Він справді був добрий.
На всі свята обов’язково видавав нам премії. Казав, що діти приїхали здалеку, то треба
гроші. Спочатку, як приїхали ми з Іванною, як тільки вихідний чи свято, то обов’язково йшли
на вокзал, сідали на лавочку, дивилися як від’їжджають на Львів потяги і плакали, плакали.
А вже як виплачемося, то поверталися додому. Так місяців три ходили, та з часом призвичаїлися.
З’явилися нові друзі. Нам дали дуже хорошу кімнату в гуртожитку. І ми старалися, щоб
у нас було гарно, все поприбирали, купили килимок. Казали, що ми українки, що дуже гарні
хазяйки, а спочатку «бандерівками» звали. Начальник шахти дав гроші на підлогу. Казав, що
у нас дуже затишно, що ми дуже хороші хазяйки.

Пропрацювала я в Донецьку майже два роки. А там шахти, терикони і мені було тяжко
дихати, я часто хворіла. Начальник шахти це все бачив. Він мені сказав: «Дитино, тобі тут не
можна, ти рак заробиш». А я ще тоді не відпрацювала два роки, а він каже: «Дитино, не хвилюйся
я дам тобі відкріплення». І так я поїхала додому.

У Володимирі роботи не було. Я влаштувалася в Нововолинську, тоді відкривався гарний
великий тринадцятий садок. Я думаю, що була хорошим вихователем. Гарно малювала,
оформляла в дитсадку все, що там було треба. Сім’ї тоді не мала, то весь час віддавала роботі.
В садочку був дуже хороший керівник, його прізвище було Лінкін. І завідуючий райвно був
гарний. Пам’ятаю, якось він прийшов з перевіркою, а я з дітьми граюсь, сама маленька, мене і
не видно було серед дітей. Я тоді навіть злякалася, так несподівано він зайшов. І потім, як організовували
екскурсії до Львова чи Закарпаття, він обов’язково казав, що треба ту малу взяти.

Потім працювала у Володимирі. Спочатку у першому садочку, потім у третьому новому, а
потім на швейній фабриці.

Вийшла заміж за військового і поїхала з ним до Яворова. Роботи там теж не було, та й не хотів
мій чоловік, щоб я працювала. Зарплата у офіцерів непогана була. Нам кімнату дали. Але я
не вміла дома сидіти. Там у нас льотна частина була, і я домовилась про роботу в садочку. Але
чоловік не хотів, щоб я їздила, а там треба було автобусом їздити. То весною він домовився і
мене взяли на роботу в садочок. Складно було, я ж українка, а мене там вважали за «москальку».
Я як приїхала в Донецьк, то швидко призвичаїлася до розмови, мала багато знайомих, багато
спілкувалася. Писати було трохи складніше, деякі літери плутала. Потім у Володимирі
знову призвичаїлася до української, але у нас тут і російські, і польські слова вживаються, то
непомітно було. А як вже приїхала до Яворова, то мусила за кожним словом слідкувати. Бо
там така чиста мова була, ще й колоритна: «пані вуйна, пан вуйко».

Пам’ятаю якось поїхала з чоловіком до Львова і в магазині побачила гарний перстень. Я
попросила продавщицю показати мені «колечко». Людей в магазині не було, але продавщиця
ніяк не зреагувала на моє прохання, і мовчала. Вже потім, як я з чоловіком вийшла з магазину,
мене наздогнала якась жіночка. Вона каже, я бачу ви не місцева і порадила, що треба попросити
показати «перстеника». Продавчиня подивилася недобрим оком, але показала. Я вже не
витримала, і кажу їй, що я теж українка, просто у нас мова трохи інша.

Ми жили в досах і там багато було жінок з Росії, з Новосибірська. То ми на базар йшли
разом, а розмовляла тільки я. І розмовляти треба було на чисто українській мові, щоб нам
продавали.

Я вихователь-методист, відмінник народної освіти. Виховала багато дітей. У Володимирі я
пропрацювала 44 роки. Половина Володимира моїх дітей. Як потрапила в лікарню, то нарахувала
вісімнадцять лікарів, що ходили до мене в садочок.

Моя сім’я була родовита. Прізвище моє Корбен. Мій прадід був з Франції. Він був протестантом – лютеранином і втік з Франції, коли там почалася революція. Спочатку поїхав в Германію,
а потім в Росію. Тобто, він приїхав сюди, а це тоді була територія Росії. Тут він купив
помістя у Вєрові (нині село не істує). Там взагалі була дуже цікава історія. Поміщик, якому належав цей маєток,
був запеклим гравцем. Він програв і маєток, і навіть власну дружину. Її звали Вірою, в честь
неї і було названо маєток.

У Вєрові було дуже гарно, великий ліс, гарні ставки. У мене залишилися фотографії з
того часу. Бабуся була з Порицька, у неї було чотири сестри. У мого батька було чотири сестри і брат, це була
велика родина.
Батько - Ігор Володимирович Корбен. Вчився в гімназії у Володимирі. Гімназія була там, де
зараз педучилище. Батьки купили йому хату в місті, щоб було де жити. Потім вчився в університеті.
Ось тільки я не пам’ятаю у Кракові чи Варшаві. Здається, все ж таки у Варшаві. Знав він
п’ять мов, я пам’ятаю як дома батьки розмовляли по-французьки, по-російськи, по-польськи.
Грав на багатьох музичних інструментах. Вдома було піаніно і струнні інструменти. Гарно
співав. Гарно малював, у мене зберігається кілька його картин, написаних олійними фарбами.

Після закінчення університету повернувся додому і працював директором школи у Стенжаричах.
Час був воєнний, було багато дітей «переростків», він їх навчав. Вів українські гуртки.
В 1939 році, як прийшла радянська влада, виробляли нові документи і мого батька записали
Корбін. Бабуся тоді сказала, якщо так записали, то хай так і буде. Менше буде питань з боку
влади. А цих «питань» тоді вистачало. Тож моя тітка залишилася Корбен, а я Корбін. Це вже
не французьке, а щось наче російське.

Оскільки він був директором школи, то мав броню. Але мій батько сказав, що він йде «защищать
отечество». Бабуся, його мама, дуже не хотіла того. Вона хотіла аби батько висвятився
на священика. Оскільки, він мав вищу освіту, йому запропонували вчитися на офіцера. На
фронт його забрали в 1944 ріці, вірніше він пішов добровольцем.
Батько пропав безвісти у Польщі. Останній лист був з Кросно. Він писав «Стою на холме,
домой рукой подать...». Так тоді вже було або по-російськи, або французькою, чи польською,
розмовляли і писали. Мама як ходила в школу, то розмовляли там тільки польською, українською
було заборонено. Після того від батька не було ніяких звісток. Якось до мами приїхав
чоловік, що працював у маєтку, він розповів, що пан його вивіз з полю бою, коли той був поранений
у ногу:
- Як мене клали на віз, то я чув що пана Корбена поранили.
Той чоловік повернувся додому, а мого батька так і не знайшли. Мама навіть писала у Червоний
хрест, але все марно.
Маєток у нашої родини забрали. Тоді у всіх забирали, ще й людей вивозили. Моя тітка,
сестра мого батька, тоді втекла разом з дочкою, боялася, що її вивезуть. А бабуся з дідусем
залишились, вони не хотіли втікати. Казали, хай вже буде як буде. І коли приїхали з НКВД,
то зібралися селяни з трьох сіл і не дозволили їх вивести. Казали, що такої пані не було і не
буде більше. І їх не вивезли. Дідусь і бабуся були дуже хорошими. Бабусю звали Надія, а дідуся
Володя. Вони до селян гарно ставилися. Завжди платили
їм за роботу. На свята бабуся збирала всіх селян разом з дітьми до маєтку, там ліс і озеро. Був
великий сад, для якого дерева привозили з Франції. Був і виноград сорту «граф Чацький». Мені
завжди хотілося туди поїхати, але моя тітка, сестра мого батька, не хотіла. Вона мала дуже
багато неприємних спогадів про хату і маєток. Як почалася різня між поляками і українцями,
то всі втікали, а бабуся залишилася в своїй хаті, казала, що її прабабця була полька і сусіди
поляки і всі завжди дружно жили. Вона не хотіла вірити, що люди можуть так змінитися.
Казали, що пляки вирізали багато людей. Хоча точно не знаю, чи то правда. Але як все було
насправді вже, мабуть, ніколи не дізнаємось. А дідусь потім помер. Розповідали, що він дуже
любив мандрувати, казали, що я на нього схожа, бо дуже люблю мандри. Дід був начальником
пошти у Володимирі. Він був похований на Володимирському кладовищі.

А ще вийшло так, що під час війни мою тьотю прикордонники попросили показати дорогу.
Вона вийшла і стала їм показувати, тих прикордонників розстріляли, а мою тьотю поранили в
руку. То ж вона дуже не любила маєток і не хотіла туди їхати. А мені дуже хотілося.

Мої тітки жили в Ленінграді, Києві, Севастополі. У тої, що жила в Севастополі, чоловік загинув,
захищаючи місто. А та тітка, що в Києві, так і не вийшла заміж. Її хлопець, як ішов на
війну, то залишив документи, карточки, все залишив і сказав:
- Якщо буду жити – повернуся.
Але так і не повернувся. Вона була дуже розумна, ми з нею ходили до картинної галереї, де
вона годинами розповідати мені про картини і художників. Обійшли з нею всі церкви Києва,
і про всі вона мені розповіла. Я могла годинами слухати, мені все було цікаво.

Я часто їздила до тітки в Ленінград. Її чоловік був ректором університету, вони мали чудову
бібліотеку. То я цілий день мандрую містом, а потім всю ніч читаю. Пам’ятаю, як ми з школи
поїхали групою в 30 чоловік до Ленінграда. І так вийшло, що нам не було, де жити. На суботу-
неділю тітка забрала нас до себе, всіх 30 чоловік, ну нас ще її сусіди розібрали, а потім поселили
в гуртожиток університету. Ленінградці дуже хороші люди.
Пам’ятаю, як приїжджав Цинкаловський. Наш дядя Саша. Вперше він приїхав, як я була в
п’ятому класі. Тоді в Зимно проводились розкопки. Він взяв мене на ті розкопки, ми з ним
спускалися в підземну церкву. Пам’ятаю, що там були гробниці, і що йти було небезпечно. Я
ледве вмовила його взяти мене туди. Він розповідав, що підземний хід веде до самого собору,
тільки йти туди небезпечно. Він багато розповідав про розкопки і навіть подарував мені
книжку. Вона і зараз у мене є, та книжка. Я попросила аби він її підписав для мене, на що він
відповів, що книжку не хоче псувати. Коли він приїжджав, то зупинявся у своєї сестри, а
до брата приходив і вони вечорами багато розмовляли. Дядя Льоша грав на гітарі, а я сиділа
тихенько і слухала. Звичайно, вони нічого такого при мені не розповідали, розуміли, що я
дитина і можу, не розуміючи, щось розповісти іншим дітям. Дядя Саша дуже хотів повернутися
на Україну. Свою працю "Стара Волинь і Волинське Полісся" він возив у Ленінград, хотів там
видати, але не вдалося. Потім її видали в Канаді.

Дядя Льоша, його брат, був моїм хрещеним батьком. Він був одружений на моїй тітці, я навіть
деякий час жила в них. Дядя Льоша дуже багато розповідав, а я любила слухати. Я навіть
спеціально у них залишалася аби почути ті розмови. Я часто називала дядю Льошу татом, бо
він був моїм хрещеним, а мого батька не було. Пам’ятаю, якось діти обізвали мене байстрючкою.
Я прийшла додому плачучи. Спитала чи правда, що я байстрючка. А тітка каже.
- Ти не байстрючка, у тебе був чудовий батько, таких тепер просто немає.
Ще одна моя тітка вийшла заміж за Березовського. Це теж знана родина у Володимирі. Будинок
Березовських, дерев’яний по вулиці Цинкаловського. Іх багато в сім’ї було, здається
два брати і три сестри. Один брат виїхав до Америки, він потім допомагав своїм сестрам. Моя
тітка з Березовським жила в Польщі в Щеціні. Вони дуже хотіли, щоб я до них приїхала, зробили
всі потрібні документи.

Як сталася відлига, прийшов лист з Польщі. Рідна сестра дідуся виїхала в Польщу, вийшла
заміж за Ізмайлова, мала сина. Цей Ізмайлов царю «вверительную» грамоту возив. Вона приїхала,
коли мені було дев’ять років. Як я її вперше побачила, то була вражена її вродою. Але
тітка Ніна сказала, що її мама була ще вродливіша. І коли вона приїжджала на бал, то всі завмирали
як її бачили. В неї була чудова статура, вона була гордою, неприступною.

Ще одна тітка жила у Володимирі. В неї була тільки одна рука. Вона вирощувала георгіни,
займалася їх селекцією, вивела кілька нових сортів, і навіть отримала відзнаку в Києві. Вона
мала одну руку, але так любила квіти, що вирощувала їх дуже багато.

Ми з мамою ходили їй допомагати. З тими георгінами було дуже багато клопоту. Їх треба
було викопувати, підсушувати. З тієї пори я не люблю квітів. Дочка вирощує, і має їх багато, а
я не люблю, особливо георгінів.

В нашій сім’ї жінки і дівчата мали гарні коси. У мене теж були довгі гарні коси і голубі очі.
В нашій сім’ї зберігалися старовинні ікони. Одну з них, яка могла розганяти хмари, я подарувала
Василівській церкві.

Володимир був інший, тепліший і більш домашній, багато скверів. Кінотеатр
був дерев’яний, з дуже низькою стелею. Дивилися там кінофільми про Тарзана, про Мауглі. В
центрі теж був скверик, і навпроти ресторану «Дружби».
Де зараз редакція, був м’ясокомбінат, там робили дуже смачні ковбаси. Спочатку
м’ясокомбінат належав Вейку, у них ще будинок був навпроти швейної фабрики.

Бібліотека тоді була на Ковельській, за будинком де зараз магазин Чайковської, там в глибині
провулка. Навіть не знаю, чи є там зараз той будинок. Читали ми тоді дуже багато і часто
по ночам під ковдрою з ліхтариком. А за книжками ходили з такими сітчастими сумками, їх
ще називали «авоськами». По вулиці Ковельській тоді були одноповерхові будинки, а навпроти
кафе «4х4», була довга одноповерхова будівля пекарні. Там працював батько моєї подруги.
Ми підходили до вікна і нам передавали булочки, які були зроблені ще по старим польським
рецептам. Вони були дуже смачні, з корицею.

Після війни ми робили зошити зі старих афіш. Моя родина ще не дуже бідувала, в мене
мама була і тітка. А були дуже бідні родини, а ще було дуже багато дітей сиріт. Мама часто запрошувала
їх до нас додому.

В костелі дуже гарно. Пам’ятаю, як туди приводили дівчаток в довгих білих сукнях. В середині костел був розмальований, там був орган, а ще полаковані лави.

На розі недалеко від кінотеатру (тоді його ще не було) стояв трьохповерховий будинок. Ми тими вуличками часто бігали, як звичайно діти, тому я пам’ятаю, що там було. Той будинок
був не цегляний, а такий ніби зацементований. Його розібрали перед тим як побудували кінотеатр.
А кінотеатр стояв на підземних ходах, він і тріскався, і розвалювався.

Пам’ятаю, як був перший суд над УПА. Він проходив на Ковельський, де зараз школа водіїв.
Там був будинок культури. Там і проходив суд. Привели і нас, школярів. Всі не помістилися,
і на вулицю вивели гучномовець.

Ми каталися взимку з валів, хто на портфелі, хто на блясі, як у кого виходило. Пам’ятаю я
вже була в десятому класі, хлопці десь роздобули сани, посадили п’ятеро дівчат, самі впряглися
і катали нас навколо міста.

Ходили ми колядувати, хоч тоді це не дозволялося. Якось ми випадково натрапили на вчительку,
злякалися, а вона каже:
- Заколядуйте, я нікому не скажу і ви не кажіть.
Ходили ми і на всеношну.
На Гноєнській, як іти до лікарні, по ліву сторону магазин стояв. А навпроти фінський будиночок.
Там жили Равіцькі. Ми з тіткою до них ходили. На Поштовій жили Садовські. У них до будинку
був прибудований флігель. Там жила їхня далека родичка. Пам’ятаю, вона ходила в чепчику
й пенсне. Там, де санепідемстанція, навпроти педучилища, теж жила заможна родина, ми з
тіткою туди ходили. Моя родина продовжувала підтримувати зв’язки зі знаними родинами
Володимира.

Вдома мене навчали хорошим манерам, як правильно їсти, як розмовляти, як ходити, як сісти.
Вчили в’язати, вишивати. Я ходила до мами Наталі Назарівни, займалася з нею німецькою.

Якось моя знайома поїхала до моєї родини в Київ. Пам’ятаю, як вона дивувалася, казала що
раніше думала, що таке буває тільки в кіно. Гарно накритий стіл, велика кількість столових
приборів, суп в супниці. В нас колись теж підтримували такі звичаї.

Навпроти музею стояв одноповерховий дерев’яний будинок, за ним був великий садок,
який тягнувся аж до червоної школи. Великий гарний садок...

Всі маленькі магазинчики в центрі належали полякам і євреям. Як зайдеш туди, то там тобі:
«проше пані» і двері відкриють, і стільця запропонують. Тепер вже так не запрошують, і не
продають.

Як я пам’ятаю, там, де зараз універмаг і училище, був цілий ряд магазинчиків. Баня була за
жеком, там недалеко жили Стахурські.

Біля костелу доріжка була викладена плиткою. А дороги були забруковані. В скверику
стояв пам’ятник Сталіну, в повний зріст. У Миколаївській церкві був склад.

На танці ми ходили в будинок офіцерів, що був у Юріївській церкві. Ходили ми в "Жєлєзку", там
була літня площадка, а потім була літня площадка в парку ім. Гагаріна.

Я багато мандрувала. Дуже хотіла поїхати до Єгипту, побачити піраміди. Але мої документи
повернули. Це була капіталістична країна, а туди пускали тільки заміжніх жінок. Тоді я
поїхала в Болгарію, але лежати весь час на пляжі це не для мене. Я мандрувала по соціалістичних
країнах. У нас була екскурсія в Освенціум. Пам’ятаю, там була група з Німеччини, всі
трималися осторонь від них, а французи зробили їм бойкот, не випускали їх з табору.

Люди тоді були іншими. Вони раділи життю, багато спілкувалися, допомагали один одному.
Володимир тоді теж був інший, гарний, спокійний і близький серцю.

Спогади записала Федосєєва С.А.

Ірина Ігорівна Корбін

Бабуся Надія з родиною
Ірина Ігорівна Корбін

Ігор Корбін -батько Ірини, з сестрою
Ірина Ігорівна Корбін

У Вєрові
Ірина Ігорівна Корбін

Надія Корбін-Гордієвич
Ірина Ігорівна Корбін

Фото 1910 рік
Ірина Ігорівна Корбін

Олексій Цинкаловський з дружиною
Ірина Ігорівна Корбін

Олександр Цинкаловський
Ірина Ігорівна Корбін

Корбін Володимир і Надія, грудень 1909 рік
Ірина Ігорівна Корбін

Святки, 1912-1913 роки
Ірина Ігорівна Корбін

Прадід Ірини, який приїхав з Франції
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.