dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 910
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 26-05-2016, 10:04
26-05-2016, 10:04

Стемпковський Володимир Антонович

Категорія: Публікації

Народився я 29 липня 1935 року в місті Володимир-Волинський, на вулиці Зимненській.
Там тоді жила батькова сестра, і деякий час наша сім’я теж. Цей будинок зберігся до сьогодні.
В 1945 році батькова сестра з чоловіком і донькою виїхала в Польщу.

Моя мама була з села Заріччя. Її матері, моїй бабусі, належала велика ділянка землі, яку
вона розділила між дітьми. Брат моєї мами в 1920 році загинув у бою під Замостям. Бабуся
отримала від польської держави пенсію і гектар землі. Цю пенсію вона отримувала до 1939
року. Померла бабуся в 1940 році, похована на Ладомирському кладовищі. Мама була безграмотною,
але знала єврейську, німецьку, російську і українську мови. Вона працювала прислугою
у німців та євреїв. Займалася господарством.

В 1939 році батько почав працювати начальником охорони бази НКО (народного комісаріату
оборони) на Льотничому. Може, він був замісником начальника, я вже не пам’ятаю. Тодівже всі казали, що скоро почнеться війна. Пам’ятаю, що тоді навпроти ресторану «Дружба»
був високий постамент, на якому стояв бронзовий Сталін. Він був обернений в бік площі.
Мабуть, його німці потім десь забрали. З 1944 по 1950 рік в тому ж скверику, перед рестораном,
було кладовище. Мого батька теж хотіли там поховати, та мама не дозволила. Виглядали
могили, ну ніби тумбочка така зверху, зірка і напис. Ще фотографія, здається, була. Там хоронили
голів сільрад, секретарів, інспекторів, вчительок. А потім в 1950 році їх перепоховали.

Страшне воєнне лихоліття залишилося в моїй дитячій пам’яті епізодами.

Згадую вересень чи жовтень 1939 року. В бік Зимного їде білий кінь, я тримаю куфер, батько,
стоячи, поганяє коня, а навкруги рвуться снаряди. Потім мама розповідала, що вона бігла
слідом з моєю сестрою, ми там в горах сховалися.

Пам’ятаю початок війни. В неділю на Заріччя завезли товари в кооперацію: цукор, цукерки,
і все таке інше. Рано мама мене розбудила, і ми пішли в магазин. І тут почули як по селі почали
вибухати снаряди. Тато вже був дома:

- Треба ховатися, війна, Маню, війна!
Ми сховалися в льохові. За якийсь час, за батьком прибігла посильна. Вона знайшла нас в
льохові. Батько вийшов до неї, мама теж вискочила за ним вслід. Посильна сказала батькові,
що він мусить іти на базу пального. Мама схватила його і не відпускала, кричала. А по селі все
рвалися снаряди:

- Стемпковський, підеш під трибунал! – почала казати посильна.
І вони з батьком побігли. Як вони через місто бігли, не знаю. Там скрізь кружляли літаки,
рвалися снаряди.
А ми з мамою пішли у Зимно, до родичів. Там сховалися в льохові. Багато людей так сиділо.
А я весь час вилазив, мені цікаво було подивитися, що там і як. До нашого льоху нас залізли
солдати у спідній білизні, але з гвинтівками і касками. Люди почали кричати і виганяти їх:

- Виходьте і йдіть здаватися німцям!

Вони вилізли, а я слідом за ними. Солдати зверху на штики насадили каски і пішли до німців,
які саме їхали по дорозі. Я потім чув: звідти куди вони пішли, лунали постріли.

Пізніше ми повернулися на Заріччя. В той час в центрі села було поставлено десять березових
хрестів з касками, я це місце пам’ятаю. І по полях березові хрести стояли. Я два таких
місця знаю де німецькі солдати закопані.

Пам’ятаю, як німці по селі ходили. А ще згадую, як мені мій двоюрідний брат розповідав,
що в 1939 році німецькі і радянські солдати в обнімку п’яні по селу ходили, пісні співали.

У Володимирі зробили концентраційний табір. Люди почали говорити, що місцевих випускають
з концтабору.

Де військові казарми, на Устилузьській вулиці, був концтабір, я ходив туди з мамою. Там
був тільки один ряд колючого дроту, за ним ходили полонені в своїй одежі, стояв вартовий.
Мама взяла яєць, ще там щось. Вона поговорила з вартовим на німецькій мові, назвала прізвище
батька. Вартовий взяв продукти, а потім ходив по табору і вигукував Стемпковського,
але батька там не було. Рятувати полонених допомагав архірей Еммануїл Тарновський, який
служив в соборі. До нього ходили мої тітки аби визволити знайомих солдат, з якими вони зустрічалися
в 1941 році. Еммануїл тоді видавав гарантії і полонених відпускали.

Сусід розповідав, що на Юріївській церкві був напівстертий напис з часів війни «….одод
погибла при побеге на волю». Може, йшлося про лікаря чи лікарку, яка загинула при втечі, зараз
вже і не дізнаєшся. З тієї сторони, на вулиці Ковельській, теж був концтабір. Вже після війни
розповідали, що там між колією і казармами лежали кістки, майже не присипані землею.

У вересні батько повернувся. Мама потім розповідала, що він під Житомиром чи Рівно три
рази потрапляв в оточення. Їх загін був невеликий, від тридцяти до шестидесяти чоловік. Їх начальник
Кисельов вирішив загін розпустити, сказав, що разом вони вийти не зможуть, краще
пробиратися меншими групами.

- А ти, Стемпковський, повертайся назад, помагай нашим людям. А ми повернемося, через
рік чи два, але повернемося, – сказав він моєму батькові, і дав йому якісь документи.
Мама потім розповідала, що батько як повернувся, то замурував їх у грубку. Не знаю, може,
там щось секретне було.
Десь на другий чи на третій день за батьком приїхали до нас на Заріччя. Пам’ятаю німців у
жовтій формі, на «бобику», і вони його забрали.
Мама ходила до архієрея Еммануїла і батька відпустили. Він нікуди не пішов, так і залишився
в селі.
В 1942 році я почав ходити до школи, яка знаходилася біля собору. Наталя Назарівна теж
туди ходила. Отак, як по східцям піднятися, відразу був наш клас. Нас тоді було кілька груп
учнів різного віку і одна вчителька. Пам’ятаю, спочатку нас завели в церкву, священик сповідав
нас і причащав, а вже потім ми пішли в школу. В школі розмовляли на українській мові, а
що викладали вже й не пам’ятаю. Тільки, що не було на чому писати.

Як ходив по місту, це під час війни було, то там, де зараз центр зайнятості, діти «кричали».
Це, скоріше за все, була єврейська школа. Там, де Луцька вулиця, трохи далі за фінським будиночком,
де текла річка Смоча, був дерев’яний міст, і по тій стороні були дерев’яні будинки. До
війни там був магазин, і після війни теж. Розбирати їх почали тільки в 1950-х роках. А вулиця
Луцька впиралася в музичну школу. Частина тієї вулиці залишилася за каплицею. Отак і йшла
по вулиці Роксолани і виходила на Устилузьку. За музичною школою є невеликий будинок,
там жив начальник тюрми, я з його сином дружив. Він вже помер. Зараз там живе його невістка,
старенька вже.

Я заходив тоді в синагогу. Дверей вже не було. Вона була велика, дуже велика. Чотири стовпи
стояло і підтримували височезне склепіння. Мені здається, що висотою не менше, аніж
чотирьохповерховий будинок. А збоку був вхід в погреб, я кидав туди камінь, довго він летів,
я думаю той погреб там так і залишився. А ще там різні написи були. Синагога була трохи
вище вулиці Роксолани, частково вона захоплювала те місці, де побудували будинок побуту, а
перед нею була ще одна вуличка. Вхід в синагогу був з заходу. А на розі стояв двоповерховий
будинок. Коли його розбирали, звідти випала «мумія». Той мертвий чоловік був у комині, і навіть
не розсипався, як його витягли. Він був весь чорний, ну, як мумія, на ньому був шнурок,
видно, він заліз в комин, а вилізти не зміг. При ньому були документи. Чоловік був 1924 року
народження. Там ще щось було, може, гроші, але все це швидко розхапали. Його десь потім
вивезли.

Від Заріччя недалеко до Зимно було. До війни дзвони Зимненського монастиря було добре
чути на Заріччі. І я бачив як під час війни горів Зимненський монастир. Довго горів, мабуть, з
тиждень, ніхто його не гасив. Люди боялися гасити. А розгорівся він під час бою з німцями.
Їх було троє, хлопців із «української партизанки». Довго стріляли. Одного поранили, інші
втекли. Пораненого потім розстріляли в П`ятиднях разом з батьком, який був старостою на
Заріччі.

Мені розповідали, як починалася війна і німці вже ввійшли і вільно ходили по місту, біля
військового складу поблизу конюшень в військовому містечку, продовжував стояти вартовий.
Люди вже кинулись туди, щоб розтягти той склад, а вартовий не дає. Прийшов німецький
офіцер з солдатами. Його він теж не впустив. Німець того вартового вбив, і на його місце поставив
свого вартового.

Навпроти другого військового містечка був вокзал. Там в казармах тримали молодь, яку
мали відправляти в Германію. Там же їх грузили у вагони і відправляли в Німеччину. Моєї
сестри чоловікового батька саме звідти відправили в Германію. Він не повернувся в Україну,
жив у Канаді.

Це вже було після того, як я пішов у школу. Українські поліцаї, повністю озброєні, пішли в
бік Новосілок. Саме після цього почався конфлікт між українцями та поляками. Пізніше поліцаями
у Володимирі були поляки.

А гетто було там, де колись була вулиця Чехова, зараз Степана Бандери. Люди з села приносили
продукти і продавали їх людям в гетто.

Якось я ішов у школу і переді мною ішов старий чоловік – єврей. Я почав підніматися нагору
до собору, і побачив натовп. Люди кричали. Дітей не підпускали. В натовпі я побачив маму,
вона мене відігнала. Потім дізнався, що цього старого чоловіка порубали сокирою, я живий
свідок того. Його вбивали українські поліцаї. Люди казали їм:

- Не мучайте його, краще пристреліть.
- Набоїв шкода, – відповіли вони.
Той чоловік довго лежав там, три чи чотири дні, люди боялися його чіпати чи закопувати.
Вже потім приїхали німці і наказали його закопати.
Пам’ятаю, як німці в бік Новосілок на машинах і на підводах їхали, а потім назад везли на
підводах зв’язаних людей. Ноги й руки у них ззаду були зв’язані. А я тоді пас корову на фільварку
недалеко через річку. Чув весь час поодиночні постріли звідти, куди їх везли, мабуть,
розстрілювали тих людей, хто його знає.

В 1943 році архірея Еммануїла повісили на фільварку. Мені про те розповідав мій двоюрідний
брат. Казав, що архірей виступав в церкві питаючи:

- Для чого починаєте братовбивчу війну?

Зараз пишуть про те, що він співробітничав з німцями. Але це неправда. Тих людей називали
«степанові» хлопці або українською партизанкою, якщо ти скажеш бандерівець, то на
другий день будеш в криниці. На Заріччі була польська колонія Комарівка, приблизно шістдесят
хат. Лудинська стара дорога і Нововолинська стара дорога, між ними були ті хати. Я бачив
як ті хати горіли. Спочатку була страшна стрілянина - одиночними вистрілами. Коли я вже
підріс, то запитав дружину свого двоюрідного брата:

- Що поляки оборонялися?
- Ні поляків не було вже давно. Між собою п’яні стріляли, хати палили.
Ті всі хати згоріли. Одна польська хата стояла на горбкові одразу за зарічанським мостом. Її
теж підпалили. На мосту в той час стояли німецькі вартові, але вони не звертали на це уваги.
Де тепер вулиця Стемпковського, це навпроти вулиці Рокицького і аж до Шистова), по тій
стороні три чи чотири хати стояло вперемішку з українським, а ще одна стояла за поворотом
зліва. Всі українці повтікали на той бік, до вулиці Рокицького. Дивлюся я через вікно, а там
через всю вулицю з факелом хтось підбіг до будинку і запалив, далі побіг і вже наступну хату
палить. Польські будинки були не те що українські, їх важче було палити. Це все було серед
білого дня і одна бабця на свою біду пішла доїти корову. Ту бабцю спалили разом з хатою і
хлівом з коровою.

Німців «степанові хлопці» не боялися. А що їм боятися, як вони союзники.
А як почали хати палити, там якраз недалеко, в районі Заріччя і Новосілок, як їхати на Лобачин
було весілля. Хазяїн того обійстя, де було весілля, Бондарук, почав питати:

- Для чого ви хати палите? Вони ж пригодяться для України.
- Ми Україну будуємо.
- Ви побудуєте Україну як у мене на долоні волосся виросте, – відповів їм Бондарук.
Через кілька днів ті «степанові хлопці» взяли родича Бондаруків, щоб хазяїн їм хату відкрив.
Всіх людей побили і в криницю повкидали, навіть служницю, яка невчасно нагодилася,
навіть кота і собаку.

Потім ще казали, що то німці з поляками їх побили. Але німці з поляками по ночах не їздили,
а кривавий слід від вбитих кабанів потягнувся в бік Лобачина.

А окупанти на Заріччі жодної хати не спалили.

Пішли ми якось на Зимно до тітки, туди, де я народився. Її чоловік був фольксдойче. Назад
верталися вже пізно, нас перестрів жандарм з бляхою. Аусвайс у батька був, але німець
побачивши, що він з Заріччя, сказав, що він бандит, і почав клацати автоматом. А там такі
рови були, шовковиці росли, ніхто і не знайде. Мама кинулась навперейми і почала говорити
по-німецьки. Німець був дуже здивований сказав: «Гуд мадам, – і батькові, - подякуй жінці,
вона тебе врятувала».

Мої дядьки по мамі в 1943-му, як по селі збирали мужиків, то теж туди потрапили. Їх муштрували
в лісі поблизу Новосілок, видали дерев’яні гвинтівки. Мої дядьки язикаті були, вміли
з людьми розмовляти. От один і каже їм:

- Мужики втікайте, вас після цього розстріляють.
Вони на коні і повернулися.
Жили деякий час на Поштовій, то єврейська вулиця була, там пустувало багато будинків.
Потім повернулися в село.

Влітку 1944 року, як вже гуло під Ковелем день і ніч. Багато літаків, вибухи, трасуючі набої...
Тоді німці відходили і вдень, і вночі. Вони виганяли чоловіків копати окопи у напрямку Іванич.
Ми з батьком вночі сіли на воза і поїхали в болота туди, де Комарівка. Ховалися в болотах.
Потім почули, як в казармах, вже наші солдати співали. Всі раділи, обіймалися, цілувалися.

Батько пішов в місто, я того не бачив, мені мама сказала. На другий чи на третій день були
проведені збори і він став головою сільради. Я не знаю чи був він на чолі підпілля, не знаю, що
було у тих паперах, які йому передав командир. Після війни в селі було тихо. В грудні 1944,
якраз перед днем конституції, мій батько з секретарем сільради Констянтиновим пішли до
сусіда. Мама ще тоді йому сказала аби він взяв автомат, на що Константинов сказав:

- Навіщо, адже він нічого поганого не зробив.
Від сусіда вони пішли на хутір, десь за кілометр звідти, і там вже на нього чекала засідка.
Константинов був зв’язаний з бандерівцями і спеціально вивів на них батька. Його сильно
били, він стогнав, але нічого не казав. Його повісили босим і без куртки. Документи, фото,
гроші забрали разом з чоботями і курткою.

Вже потім, я навчався в Одесі в морехідному училищі разом з сином першого секретаря
Володимир-Волинського райкому партії Кононенком. Він мені розповів, що перед тим, як вбили
мого батька, через Заріччя проходила велика банда бандерівців. Зупинилися на околиці
села, хазяїна послали за самогонкою. Про це дізнався інформатор і відразу доповів. При взятті
банди обов’язково повинен був бути присутній голова сільради. Їх тоді всіх зразу накрили,
вони були змушені здатися. Мама розповідала, що там була ціла машина прикордонників. Хутір
оточили, і бандерівцям не було як втекти. Бандерівська служба безпеки тоді була впевнена,
що винен голова сільради і вони помстилися. Але забрати речі, чоботи, - це якесь мародерство,
а не помста.

В честь мого батька назвали вулицю в селі Заріччя, вона іде в бік Шистова, є навіть напис
«Вулиця названа в честь голови Зарічанської сільської ради, який загинув 04.12.1944 року від
рук українських буржуазних націоналістів». В селі Суходоли є пам’ятник, присвячений «Односельчанам,
які загинули під час війни». Там згадують і мого батька Стемпковського Антона
Федоровича.

На селі залишилися родичі тих бандерівців, то вони казали:

- Шкода, що того байстрюка не повісили разом з батьком.
Бо то завдяки мені ту вулицю назвали.
Тоді взагалі почали більше виловлювати бандерівців, казали, що це було на контролі у Берії.
А там як одного спіймають, то він все розкаже, а як не розкаже, то його заставлять розповісти.
Мій дядько розповідав, що одного разу побачив як хтось причаївся за стодолою, це
було вже поночі, він подзвонив дільничному, той швидко приїхав на мотоциклі. Напевне, той
чоловік десь вийшов із схрону, шукав їжі по селі. Як побачив дільничного, почав втікати і його
застрелили.

Не можу сказати, що тоді нам було так тяжко з продуктами, правда, буханка хліба тоді сто
рублів коштувала. Нам по Заріччю збирали продукти. Виділили спеціальну людину, котра
обробляла наше поле. Це була така поміч мамі, бо батька вбили.

Після війни сюди приїжджали вчительки зі сходу. Одна вчителька жила в місті, а працювала
в Шистові. Коли вона поверталася, то там, де зараз на Заріччі кладовище, її перестріли.
Це був десь 1948 – 1950 рік, вже точно не пам’ятаю. Вони вирізали їй на лобі зірку. Вона бігла
вся в крові через Заріччя. Їй тоді допомогла мати мого двоюрідного брата Настя Зай, зробила
їй перев’язку.

Якось, це вже після війни було, я заночував в Горохові в своєї знайомої. Сиділи за вечерею
і її мати розповіла, що якось до них прибігла молоденька вчителька, попросила дозволу переночувати,
казала, що дуже страшно. А в тої вчительки своя квартира була. Її пустили переночувати.
Вночі прийшло троє тих, які в лісі ховалися:

- Хай вийде вчителька!
Вона мусила вийти, її завели в скирту і згвалтували. Вона повернулася вся понівечена, сказала,
що їй дозволили повернутись на свою квартиру, пообіцяли, що її ніхто не зачепить. А за
кілька днів її знайшли в криниці, мертву. І ніхто на них не вказав, як то пише міліція – невідомі
зробили. Хоча, які там невідомі, звичайно. люди знали тих, хто це зробив.

Якось заїхали на озеро Безодню скупатись, це десь на початку 90-х було. Біля озера сидів
старий дід, йому, мабуть, років вісімдесят було. Ми розговорилися і він розповів, що воював у
загоні Щорса, а потім, як Щорса вбили, то у Дибенка.

Ми його запитали:

- А як же вас бандери не вбили?
А він каже:
- Мій родич був у бандерах, то як вони мали прийти, я ховався.
Після війни у центрі було багато знищених будинків, це був єврейський квартал і перед
війною там квартирували радянські офіцери, може, тому його так понищили, бо військове
містечко не чіпали. На площі стояв пам’ятник Леніну, навколо нього розбили скверик. Справа
навпроти пам’ятника стояв двоповерховий чи трьохповерховий будинок. Коли євреїв зганяли
в гетто, то українська поліція замотувала чоловіків у простирадла і викидали з вікон цього
будинку.

- Ідіть до свого бога! – казали вони.
По Ковельській, оцей ряд старих будинків, то там була годинникова майстерня, хлібний
магазин і пекарня в підвалі. Я там часто стояв у черзі за хлібом. Тоді хліб продавали по картках,
і черги були страшенні, не одну людину там задавили. Вставали в чотири години ранку,
а хліб був такий глевкий, що можна було ліпити коників. Незрозуміло, з чого його робили,
мабуть, додавали вівсяне борошно. Це вже після війни було.

А там, де зараз райдержадміністрація, стояв двоповерховий будинок розбитий, тільки сама
коробка залишилася. Там, де зараз м’ясний корпус базару, до війни був «золотий ряд», там продавали
золоті та срібні прикраси. Коли почалася війна, ті магазини одразу почали грабувати.

Навпроти Володимира через річку є острів Онуфріївщина. Його більш давня назва Велесівщина.
Мама розповідала, що там був ліс, вона ходила туди по ягоди, по гриби. Там стояла
капличка на місці давньої церкви.

Знизу, за банею була єврейська школа для бідних, цей будинок зберігся.

Я працював секретарем парторганізації в селі Ставки. Пізніше головою профспілкового
комітету комбінату комунального господарства. В підприємстві працювало більше ніж двісті
чоловік. В ті часи аби звільнити людину, потрібно було обговорити це питання на засіданні
комітету. Рішення виносилися після голосування. А потім вирішив піти в морехідне училище.
Як мій батько був молодим, то циганка йому нагадала, що він ожениться в село, що в тому селі
його вб’ють, що матиме сина моряка, який потоне. Майже все справдилося і тонув я не раз.

Я плавав майже сорок років: Греція, Болгарія, Італія, Алжир, Лівія, Єгипет, Ліван, Ефіопія,
Сомалі. Я учасник бойових дій на морі. Це стосується Ефіопії, Сомалі та Єгипту.

Був на Олімпі, на півострові Пелоппонес, там величезні сходи.

Був біля ріки Йордан, тоді приїжджав консул і ми мали поїхати в Єрусалим на могилу Ісуса
Христа, але розпочалася війна і ми не поїхали.

В Лівані були на екскурсії в місті Баальбек. Там такі величезні колони арки, і кілька повалених
колон, навіть не зрозуміло, як їх туди притягнули. На Сицилії вночі я бачив виверження
вулкану Етна.

Я був старшим рульовим. Лоцман веде нас по складній ділянці, командує англійською, капітан
перекладає. Я мав знати англійську і виконувати команди лоцмана, ще до перекладу
капітана. Судно велике, до ста метрів, і це ж не дорога, а вода, і треба реагувати на команди
максимально швидко, бо часто навіть єдина мить має значення. Нам тоді платили пів долара
в добу.

В Неаполі поїхали на екскурсію в Помпеї, але туди не пустили, там люди страйкували, потім
виявилося, що в іншому місті теж страйкують. Пам’ятаю, тоді сказав, що у нас люди не
страйкують, на що мені відповіли, що у вас відразу би відправили до Сибіру.

У Відні у нас були велосипедні екскурсії. Екскурсовод показала нам розкішний ресторан і
сказала, що вони відвідують його отримавши чотирнадцяту зарплату.

Якось ми більше трьох місяців стояли в Кувейті. Температура там весь час була вище сорока
градусів. Пізніше переходили Босфор, там температура повітря була десь градусів 25,- і
всі простудилися.

Під час шторму, здається, що ти на підводному кораблі і скрізь вода.

Одного разу ми потрапили в дуже сильний шторм, хвилі піднімалися на висоту
п’ятиповерхового будинку. Це було в Егейському морі біля острова Родос. Наш капітан завів
наше судно в тиху бухту і ми там спокійно чекали поки пройде шторм, рибу спінінгом ловили
для камбузу. А інше судно мусило йти на Прибалтику, дотримуючись жорсткого графіку.
Вони вийшли в шторм. Наступного дня передали, що судно затонуло, тоді сказали, що врятувалося
лише два чоловіки. Там було чотири жінки на борту і всі вони затонули. Одна з них,
буфетниця, чомусь побігла в свою каюту і не змогла вийти - заклинило двері. Вона потонула
так само, як і матрос, що намагався їй допомогти. Звичайно, про все це ми дізналися пізніше,
коли виявилося, що насправді врятувалося дванадцять чоловік. На таких суднах шлюпки
спеціальні, вони, як кульки, і всередині є запас води і їжі. Багато моряків стрибали, але не всі
дісталися шлюпки. Крім того шлюпка розрахована на шістьох, а їх було дванадцять. То вони
по черзі, шість чоловік в воді і шість на шлюпці, а далі міняються. Так і дочекалися допомоги.

А рятувальний жилет, коли потрапляє у воду, починає світитися. Зараз, думаю, що і сам міг
би бути на цьому судні, адже мене запрошували туди на роботу. Хто знає, може тоді слова ворожки
повністю б справдилися.

Спогади записали: Кучерява Р.І. та Федосєєва С.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.