dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 930
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 5-05-2016, 12:31
5-05-2016, 12:31

Царук Ярослав Васильович

Категорія: Публікації

Я народився в селі Заболоття Володимир-Волинського району. Там я прожив до 1943 року.
Село Заболоття було повністю спалене поляками. Хто не встиг втікти, тих вбили. Два брати
троюрідні, дядько і тітка загинули. З 1944 року наша сім’я почала жити в селі Стенжаричі. Будучи
малим, я з татом їздив на підводі до Володимира. Пам’ятаю як зараз дорогу, що була біля
собору Різдва Христового. Ця дорога пролягала від другої столової до вулиці Шевченка. Вона
була паралельна вулиці Ковельській. Додому поверталися вулицею, що пролягала до села Дубники.
Вона так і називалась дубниківська дорога. Переїжджали ми залізничну колію і я так
боявся, що потяг нас роздавить. Як же я тоді ктутився на возі, не міг заспокоїтися аж поки не
переїхали дорогу.

У 1952 році я ходив в 9 клас, пам’ятаю, що в колгоспах не було зерна, люди не мали чого їсти.
Ми голодували перед жнивами. Тато мій загинув на фронті. У мене був вітчим і він працював
конюхом в колгоспі. В кишені він приносив по жменці осипки і мама варила великий баняк
води з осипкою. І ми це їли. І це було надзвичайно смачно. Коли вже поспівали вишні, то мій
молодший братик не злазив з дерева. Коли мама роздобувала якісь гроші, то посилала мене у
Володимир за хлібом. Я зі Стенжарич в 23.00 вирушав пішки на Устилуг, а з Устилуга на Володимир.
Ця дорога була вимощена бруківкою. От і я проходив такий шлях – 22 км. Заходив
в хлібний магазин. Черга була дуже довга. На руки давали по 3 кг хліба. Він був вологим аби
більше важив. Назад теж повертався пішки. Ішов коротким шляхом, повертався вже полями.

Пам’ятаю, що взутись теж не було у що. У 10 клас я ходив босим. Одного разу іду я на
урок, діти на шкільному подвір’ї граються з м’ячем. А мені з-заду хтось спеціально наступає
на п’ятки. Я озираюсь, а то дівчина, карими очима на мене дивиться і сміється. Це була Ніна
Стрільчук з Заболоття. Вона закохалась в мене і не знала як мене зачепити.

Коли прийшов з армії влаштувався на роботу в шахту в Нововолинську. Попрацював там
трохи і мені почало віднімати ноги. На комісії лікар мені порадив, якщо я хочу ходити, то повинен
кинути роботу. І я покинув.

Жити у Володимирі почав з 1959 року. В газеті прочитав, що хлібзавод набирає майстрів
хлібопечення. Наш хлібзавод послав мене вчитись у Львівську школу на майстра.

Коли я вчився в Львові, крім основних предметів, технології, правил випічки і т.д. нас
вчили писати звіти. А звіт – це головне! Нам говорили, що звіт – це життя. Пам’ятаю викладач
такий був Михайлович і він приймав звіти. І завжди перед групою казав, що Царук не вміє
писати звіти. А я все вчив, а от звіти мені не вдавалися. І я почав розпитувати дівчат, як же ж
вони пишуть ці звіти. Вони мене навчили як це робити правильно. Коли закінчився семестр,
виставляли оцінки і в мене не було оцінки по здачі звіту. На екзамені Михайлович каже з насмішкою:

Царука можна не питати він і так не знає. Двійку ставити чи може будете відповідати?

Я буду відповідати.

Я відповів на усі поставлені питання, бо перед тим добре підготувався.

«Я не вірю, Царук відповідає», - сказав Михайлович. Задав мені питань з 7 і поставив
п’ятірку.

Після року навчання мене взяли майстром-бригадиром на хлібзовод. Зарплата була 550
руб. Я мав 6-й розряд. Робота дуже відповідальна та важка. Постійні крадіжки та недостача. За
недостачу погрожують, що судитимуть. Я попрацював 4 місяці і прошу в начальства, що буду
простим робітником, що не хочу бути майстром. Працювали по 8 годин 7 днів на тиждень.
Ніхто не давав ніяких вихідних не те, щоб відпустку. Я приходжу на роботу на 2 год. раніше
і йду з роботи на 3-4 год. пізніше. Знайшов квартиру на вул. Лотоцького, прийду переночую
і знову йду на роботу. Приписувати в місті мене не хочуть. Викликають в міліцію і питають
чому не приписаний. Посилають в паспортний стіл, там кажуть станьте на військовий облік,
пішов туди, там кажуть ідіть в паспортний і припишіться. І так по колу. Став я на облік в селі
Стенжаричі.

Одного разу на жовтневі свята мені захотілося хоч щось побачити, адже я постійно сидів на
роботі. А я ж молодий і нічого не бачив. Я на трохи відлучився. Через три дні після того свята
я сів писати звіт, а в мене велика недостача. А я пам’ятаю, що в мене все виходило на плюс. За
таку нестачу мені грозило кілька років в’язниці. І я з 10 по 21 листопада не виходячи в цеху
сам місив, сам ставив закваски і сам пік. Вивів все на нуль і зробив звіт. Щоб спекти 1 кг хліба
треба тіста 1 кг 125 г. Під час печіння 125 г випаровуються як волога і стає рівно 1 кг хліба. Я
приніс директору звіт і кажу, що ви собі як хочете, а я майстром не буду. А на вул. Ковельській,
де зараз магазин «Слов’янський» була пекарня. Випікали квадратне печиво. Я туди пішов працювати. Вже мені стало легше. Зміну відпрацював і йдеш додому. Три дні я там пропрацював
аж тут приходить комісія з хлібзаводу – директор, парторг і головний інженер. Питає мене
директор:

- А, що ти тут робиш?
- Я працюю.
- Ти маєш працювати майстром. На хлібзаводі нікого нема.
- Я не буду більше майстром. Я не можу працювати при такій системі.
- Щоб негайно був у мене в кабінеті.
Довго ми сварилися. Директор заставив мене написати заяву на звільнення за власним бажанням.
Таким чином мене звільнили. Пропрацював на хлібзаводі лише кілька місяців. Я
пішов. Іду собі біля нинішньої міської ради і зустрічаю знайомого військового. Питає він мене:

- Куди ти йдеш?
- Я звільнився.
- То йди до нас в армію хліб пекти. У нас є свій хлібзавод, а майстра нема.
Так я і поїхав з ним в військову частину. Документи всі були при мені, тому без вагань мене
взяли на роботу. Сказали, що навіть квартиру виділять.
Був у мене один грішок. Я курив. Багато курив. Коли я вчився в Львові у мене в Стенжаричах
була дівчина. Вона менша за мене і ще тоді ходила в школу. В травні 1959 року я приїхав на
канікули. Сади цвіли. Все було біло-біло. Їду я з Устилуга на велосипеді додому і бачу вона іде.
Я наздоганяю її під лісом. Все цвіте наче в казці і ми йдемо разом…

Коли я закінчив навчання і почав працювати вона приїхала до мене і якось дивно розмовляє.
Я зрозумів, що щось не так. А потім виявилося, що в неї є хлопець і я вже їй не потрібен.
Це хлопець з нашого села, тракторист, з хорошої сім’ї, не п’є, не курить. А я курив. Я не розумів
чого так сталося. Я ж розумний, начитаний. Всі книги які попадали мені до рук були прочитаними.
Вони зробили весілля. А я вже квартиру маю. Довго я ще думав чого так сталося.

Одного разу я пішов провідати бабу з дідом в яких трохи жив коли працював на хлібзаводі.
А вони мені розповідають, що по сусідству в них дві дівчини живуть і такі гарні. А я такий
злий був на тих дівчат, сказав, що вже знаю які дівчата бувають. Посидів трохи в них і йду
додому. Виходжу і дивлюся, що з хліва до хати іде дівчина, коса аж до колін. І вона кінчик
коси в руках тримає і ніби грається ним. Я зупинився аж рота відкрив. Русяве волосся і така
красива, що дух перехопило. Стояв переді мною паркан дерев’яний і я враз його перестрибнув
і став перед нею. Вона зупинилася і як зиркне на мене. Вона в сторону і я в сторону. І каже:
«Відпустіть мене до хати». І очиськами на мене синіми як гляне… А щоки рум’яні як мак польовий.
Кажу, що не впущу поки не надивлюся в ці голубі очі. Та вона швидко втікла до хати
і закрила за собою двері. Постояв я трохи і пішов додому. Іду і всю дорогу думаю про неї. Як
я дихну на неї тютюном, то та краса зів’яне одразу, ті щоки рум’яні і ті очі сині зникнуть. Постановив
собі, що не питиму і не куритиму. День, два, тиждень… Стоять переді мною ті, щоки
рум’яні. Думки лише про неї. А курити хочеться. Не можу витримати. Пройшло три тижні. Я
помився, побрився і йду до неї. Зайшов і кажу, що тільки ти поважай мене хоч трошки і я буду
найкращим чоловіком. Я буду допомагати тобі у всьому все життя. І ми одружилися. Вона подарувала
мені два сина.

Я побудував хату. Сам збирав шлак по дорогах, чи де висипали люди. Хата в мене повністю
шлакова. Купив машину. Все старався для сім’ї. Одного разу моя тітка видавала дочку заміж
і ми з дружиною поїхали у Стенжаричі на весілля. Пригадую, що і колишня дівчина з чоловіком
там були. Він запросув мою дружину до танцю, а я його. І вона мені каже: «А ти мені
скажи чи хто думав коли, що ти станеш таким господарем?»

За мною багато років слідкувало КДБ. У 1973 році я поїхав на збір врожаю в Східну Україну.
І мені розказали, що там був голодомор. Пам’ятаю, що дід там пас кози і розказав мені про це.
Я йому не повірив. Тоді він запропонував мені походити по селах і попитати в людей. Я так і
зробив і від почутого був вражений. І тут мені розвиднілось. Я приїхав додому і своїм почав
це розказувати, а вони куди треба доносити. В армії на 5 людей був один стукач. А я їм все розказував.
Лише потім зрозумів, що щось тут не те.

2 лютого 1973 року по мене приїхала машина, забрали мене в КДБ. Довго ми там вели бесіду.
Виявилося, що вони знають про мене більше ніж я сам знаю про себе. Зачитували, що я і коли
говорив. Я був здивований від почутого, адже не міг навіть подумати, що ті люди з якими я
спілкуюся могли на мене доносити. Я дав підписку, що не переслідуватиму тих людей. КДБіст
мені каже:

- Ярослав Васильевич, я вас прошу, вы поймите меня и не осудите. Это моя работа.
- А чого вони на мене доносять, - питаю я.
- Поймите, это люди такие, вы же ни на кого не пишете доносы. А они пишут.
У 44 роки я пішов на військову пенсію. Сидіти вдома я не хотів, тому пішов на роботу на
птахофабрику.
Коли СРСР почав розпадатися я очолив НРУ у Володимирі. Із РУХом в мене пов’язане все
подальше життя. Збирати матеріали мені порадила Тетяна Малей – завідуюча міським архівом.
Вона сказала, що мені потрібно починати писати, а не сидіти в котельні. Бо на той час я
вже працював в котельні школи № 3. Пізніше мене призначили завідуючим районного архіву.
З того часу я почав їздити по селах і записувати спогали. Разом з Михальчук Леонідом та
Стемковським Володимиром у 1997 році ми організували розкопки на городищі. Тоді викопали
97 останків.

Всі ці трагедії, що були на території Володимира і району детально записані в моїх книгах.
Описано хто, як, коли і від чиїх рук загинув.

Царук Ярослав Васильович

Випічка хліба в військовій частині
Царук Ярослав Васильович

Ярослав Царук у саду біля птахофабрики який він сам посадив
Царук Ярослав Васильович

Святкування 1000-ліття міста
Царук Ярослав Васильович

Повінь на річці Луга
Царук Ярослав Васильович

Ярослав Царук з сім'єю
Царук Ярослав Васильович


Спогади записали: Вознюк О.А., Пикалюк В.Г.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^