dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Публікації » Авторитет князівського імені в Литовсько-Польській державі
Інформація по новині
  • Переглядів: 1065
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 25-04-2013, 14:25
25-04-2013, 14:25

Авторитет князівського імені в Литовсько-Польській державі

Категорія: Публікації

Авторитет князівського імені в Литовсько-Польській державі
Авторитет князівського імені в Литовсько-Польській державіКнязівство – це своєрідне феодальне утворення правителем якого був князь. Деякі князівства ніколи не мали державного устрою, а були лише територіями у географічних межах інших князівств чи держав. У загальному розумінні князівство – це маленька монархія або територіальне утворення де править князь нижчого рангу. Утворення таких «маленьких монархій» можна прослідкувати на Україні після занепаду Галицько-Волинської держави. Саме тоді коли на Волині вигас родовід славного князя Романа, біля правлячого керма став Бореслав, син мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри романовичів. Князь Борелав прийняв православну віру та взяв ім’я Юрій ІІ. На знак прихильності до Литви володимирський князь Юрій ІІ навіть узяв собі за дружину дочку великого князя Гедиміна Офку (Євфемію). Попри своє польське походження князь Юрій ІІ не любив поляків та не досить ладив із місцевою аристократією. Самі ж бояри організували проти нього змову і у 1340 році отруїли його. Цього ж року влада у Володимирі перейшла до сина литовського князя Гедиміна – Любарта, перемістивши столицю до Луцьк[1] Поруч з новоствореною Литовською державою українські князівства користувалися широкою автономією. Політичне гасло: «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо» залишалося дієвим довгий час. Лише з плином часу литовська влада замінила давніх місцевих князів нащадками Гедиміновичів. Та все одно на вершині правлячої ієрархії досить тривалий час були нащадки давньоруської династії. Разом вони становили єдиний замкнутий стан – аристократію, увійти до якого не можна було навіть за наявності величезного багатства. У документах такі наймогутніші роди згадуються як «княжата головні» і відносять до них Острозьких, Заславських, Сангушків, Корецьких, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертинських та Гольшанських. Решта дрібніших князів отримали назву «князі-новітники». «Головні княжата» мали виключне право підкорятись лише Великому князеві. За ними було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів. Втім важливим було те, що князем людину не могли зробити ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади – сама тільки княжа «кров», тобто народження в княжій родині. [2] Такий авторитет князівського імені закріпився у християнському світі на основі вислову апостола Павла: «Вся влада від Бога». Особу князя і найвище право, носієм якого він вважався вже в силу народження сприймали як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют.[4] Члени князівських родин судилися виключно перед великим князем. Князів, звісно, позивали до суду але, по-перше, особисто вони у судових процесах із «нищими» ніколи участі не брали, бо їхні інтереси обстоювали вправні адвокати – княжі слуги, а по-друге, такі позови потопали в нескінченних апеляціях і адвокатських викрутах, аж доки слабша сторона сама визнавала, що вона «з князем тягатися недужа». [4] Дехто з «княжат» для печаток на своїх листах використовував не зелений, як решта знаті, а червоний (королівський) віск. «Головним княжатам» належав ряд особливих почесних привілеїв. Вони мали право на персональні листи-повідомлення від імені великого князя про початок воєнних дій а князів-новітників і нетитульовану шляхту на війну викликали загальним зверненням через повітового хорунжого. Також «княжата» отримували листи про скликання сеймів. На війну їхні люди йшли не в складі шляхетського ополчення, а в окремих загонах під родовим княжим гербом. [2] На території своїх володінь князь мав право видавати власні розпорядження підданим, встановлювати податки, повинності, надавати землі підлеглим за певними умовами служби. Своєрідним гніздом української аристократії була Волинь. У такий спосіб Волинь перетворилася на своєрідний ареал давньокняжої влади, розділену між родовими кланами магнатів. Прибравши до своїх рук владу над Волинською землею, князі безпосередньо почали контролювати і утверджувати намісництво у тогочасних великих містах. Така ситуація спостерігалася у Володимирі, де від 1502 року утверджується князь Юрій Четвертинський, та у Луцьку – князь Семен Гольшанський. Якщо говорити про вплив князів на культурне життя, то передусім слід виділити меценатство. За кошти князів будувалися монастирі та церкви, школи та лікарні, відкривалися друкарні та писалися книги. Велике значення мало поняття вірності. За вірну службу князі наділяли своїх «потомствених слуг» селами. Порушення вірності вважалося найганебнішою провиною, а окрім того тягло за собою втрату земельного наділу. Своєрідні взаємини вірності для Волині мали величезне значення: адже більше половини її території належало князям, тобто для абсолютної більшості шляхтичів схиляння перед справедливим і щедрим патроном стало невід’ємною частиною світогляду.[2] Для звичайних людей – селян, міщан князі були своєрідними оборонцями і поводирями. Тому, інколи, вони трагічно сприймали смерть свого попечителя. Яскравим прикладом цього може бути смерть князя Костянтина Острозького. Час був грізний і надзвичайно важким, ніхто не заступався за старий український народ перед поневолювачем. Така смілива оборона та щира любов до свого народу є прикладом взаємної любові, адже в історії чітко прослідковується любов простого люду до свого князя. В день коли «у Бозі упокоївся старий князь Острозький» сумно задзвонили дзвони по всіх церквах замкового міста Острога, плакала вся Волинь, плакала вся Україна… Фактично можна вважати, що помер справжній останній князь України, її батько та заступник. Інші волинські князі, дворяни, міщани, ремісники і селяни бачили в князях Острозьких своїх політичних і церковних оборонців. Усіх волинян очі були звернені на рід Острозьких. [3] Волинь зберегла свою фактичну незалежність до смерті Свидригайла Ольгердовича у 1452 році. Але сама Волинь залишилася досить слабкою, адже перетворилась на своєрідний пазл який складали представники «блакитної крові». Ян Матейко – Люблінська унія 1569 року.У кожному князівстві вже зріли суперечності серед спадкоємців готових роздроблювати землі ще далі. Останнім ударом стала Люблінська унія 1569 році після якої князів формально позбавляли права на спадкове місце в державній раді (сенаті), яке за законами Корони Польської було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної та світської влади. В 1620 році польські комісари, вислані урядом, мали провірити права на землі за волинськими власниками, і тільки того, хто міг підтвердити відповідними документами, затверджували королівські грамоти, все ж інше – переходило до рук уряду, а уряд роздавав усе щедрою рукою польській шляхті. А тим часом та українська шляхта, що ще залишилась на Волині, захоплюється своїми суто господарськими справами, випрошує про себе грамоти і привілеї в польських королів, а то й доходить до того, що свої православні діти віддають до єзуїтських шкіл.[3] Поступове спольщення української князівської верстви, захоплення католицизмом, шлюби з представниками польської знаті призвели до втрати давньокняжих династій. Долю Волині ділить і Володимир. Польщиться волинська шляхта – польщиться і місто. Заходом і коштом тої спольщеної та покатоличеної шляхти починають повставати в місті латинські костели. Так постав парахіальний костел Іоакима та Анни, побудований 1554 року княжною Збаразькою. [3] Князі були носіями державної ідеї, дієвою протидією ополяченню та окатоличенню, а з втратою князівської верстви втрачалася і сама ідея. [2] На зміну панівній руській аристократії прийшла польська шляхта. Письменник Станіслав Оріховський писав: «Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володареві, нічого, окрім титулу на повозі, двох грошей і посполитої війни. Четвертого ж над поляком немає нічого, щоб псувало йому настрій у Королівстві».[4]
Орися ВОЗНЮК, науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир»

Список використаних джерел:
1.Богуш М.І. Залишиться у вічності: Володимир-Волинський: історія, яка завжди з нами // Історико-краєзнавчі нариси. – Луцьк: Надстиря, 2008.-376с.
2.Історія української культури у 5 томах. Українська культура ХІІІ-першої половини XVII ст. 2 т. Голов. ред. Ісаєвич Я.Д. К: Наукова думка, 2001.- с. 847.
3. Охріменко Г., Скляренко Н., Каліщук О., Ткач В., Романчук О. Олександр Цинкаловський та праісторія Волині. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2007. -740с.
4. Яковенко Наталя. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. К.: Критика, 2008.-472 с.
5. http//litopys.org.ua/popovych/narylo.htm
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
<
4ornyava

4 листопада 2013 09:15

Інформація по коментарю
  • Група: Посетители
  • ICQ:
  • Реєстрація: 29.10.2013
  • Статус: Користувач offline
  • Публікацій: 0
  • Коментарів: 5
Дуже пізнавальна стаття!!
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^